Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Принципи теорії соціокультурної динаміки П.Сорокіна.






 

У сер З0х рр.. Сорокін починає працювати над проектом „Соціальна і культурна динаміка" і протягом 5 років видає 5 томів цієї праці. У концепції соціокультурної динаміки мова йде про застосування нової методології, де домінує надбудова значень і цінностей. Значення поділ, на когнітивні (мат формули, символи віри), значущі цінності (екон. вартість, цінність життя) та норми (правові, моральні). Єдність значення, цінності і норми становить культуру, яка разом із поняттями особистості і суспільства становлять основу люде, спілкування. Сорокін критикує думку про те, що соц-ія цікавиться лише соціальним, адже кул-ра і особистість є також невід'ємними складниками предмету соц-ії. Кул-ри великих люде, спільнот та окремих іст. епох Сорокін називає культ. суперсистемами (антична кул-ра, кул-ра Середньовіччя). Основу культ, суперсистеми складає певна цінність, на якій поєднуються складники суперсистеми - екон. організація, право, релігія, наука, мистецтво тощо. Ці складові утворюють унікальну цілісність. Ціннісне ядро такої великої кул-ри пов'язане безпосередньо з тим способом, яким у ній розуміють об'єктивну реальність. Відповідно до цього культ, суперсистеми поділ, на: ідеацюналью (умоглядні, надчуттєві), чуттеві(сенсорні) та ідеалістичні(ті, які поєднують у собі риси двох попередніх типів). Кул-ра Заходу середньовічної доби є ідеаціональною, адже головною її цінністю є Бог. Десь з ХП ст. ця кул-ра починає занепадати і у ХІП-ХІУ сі. надчуттєвий і чуттєвий принципи співіснують разом і кул-ра стає ідеалістичною. Але в XX ст. і цей принцип вичерпує себе і криза у сучасній культурі - це перехід від минулої чуттєвої кул-ри до майбутньої ідеаціональної. Але на відміну від Шпенглера, який вважає, що зх кул-ра вичерпала себе і поступається бездуховній цивілізації, Сорокін пояснює суть культ, кризи як зміну типів кул-ри і передбачає піднесення нової кул-ри.

Сорокін переконливо показав, що будь-яка велика культура ґрунтується на цілісній системі цінностей, котра проймає науку і мистецтво, філософію і релігію, етику і право, соціальну і політичну організацію суспільства. “Саме цінність є основою і фундаментом всякої культури. З цієї причини найважливіші складові частини такої інтегрованої культури також частіше всього взаємопов’язані: у випадку зміни однієї з них інші неминуче підлягають подібній трансформації”.
Сорокін виділяє три головні форми або “надсистеми” такої інтегрованої культури:
1. Ідеаційну, головним принципом або головною цінністю якої є надчуттєва реальність — Бог, душа, моральний закон, божественне призначення.
2. Ідеалістичну, основною посилкою якої є те, що об’єктивна реальність є частково надчуттєвою і частково чуттєвою.
3. Чуттєву, котра проголошує основною цінністю чуттєву об’єктивну реальність, поза якою “або немає нічого, або є щось таке, чого ми не можемо відчути, а це — еквівалент нереального, неіснуючого”.
На думку автора, мистецтво є найчутливішим дзеркалом, що відображає суспільство і культуру. Говорячи про ідеаційне мистецтво, Сорокін виділяє його головну тему — надчуттєве царство Бога. Його герої — Бог та інші божества, ангели, святі і грішники, душа, а також таємниці світобудови, воплочення, покаяння, розп’яття та інші трансцендентні події. Таке мистецтво мало уваги приділяє предметам і подіям чуттєвого світу. Адже його мета не забавляти, не веселити, не давати чуттєве задоволення, а наблизити віруючого до Бога, до істини: “Не для прославлення пристрастей людських, не для приниження пожадливості скороминучої, а для возвеличення хвали і слави імені Господнього”.
На противагу цьому, чуттєве мистецтво живе і розвивається в емпіричному світі відчуттів. Його мета — надати витончене чуттєве насолодження, збудження втомленим нервам, розвагу, веселощі... Воно вільне від релігії і моралі, його стиль — “мистецтво заради мистецтва”. Воно відтворює явища зовнішнього світу такими, якими вони сприймаються нашими органами чуттів. Це мистецтво професійних художників, що обслуговують пасивну публіку.
Ідеалістичне мистецтво є посередником між ідеаційною і чуттєвою формами мистецтва. Його світ частково надчуттєвий, частково чуттєвий, але лише в найвеличніших і найшляхетніших виявах чуттєвої дійсності. Його стиль частково алегоричний і символічний, частково ж раціоналістичний і натуралістичний. Словом, воно являє собою чудовий синтез ідеаційного і найшляхетніших форм чуттєвого мистецтва.
Сорокін розповідає про інтегровану культуру, яка перебуває у стані постійних циклічних змін, котрі він зводить до послідовного чергування трьох згаданих форм: “ідеаційна” — “ідеалістична” — “чуттєва” — “ідеаційна” і т. д.
За словами Сорокіна, “теперішня криза культури і суспільства полягає в руйнуванні чуттєвої системи євро-американської культури”. Ми живемо в один з поворотних моментів історії, коли одна форма культури і суспільства (чуттєва) зникає, а інша форма (ідеаційна) лише зароджується.

 

Три комплекси елементів культури:

1) Пізнавальні знаково-символічні елементи к-ри. З-ня, сформульов в пон., уявленнях і зафіксовано в мові. Мова – символічно-понятійне навантаження, об’єктивна форма збереження людського досвіду. Знаки і символи, що несут певне значення. Через мову – ключ до з-ня, що передається від покоління до покоління. Найважлив складова к-ри в системі с-ва.

2) Ціннісно-пізнавальна система. Співвідношення потреб з існуючими предметами зовнішнього світу. Ціннісне відношення, як співвіднос предмети і потреби, реалізується в акті оцінки. Типологія цінностей: -змістожиттєві (сенс життя, пон добра і зла); -універсальні (цінність міжособистісного спілкування, вітальні); -партикулярні (часткові) (фетишизм, патріотизм).

3) Синтетична форма к-ри, взірці поведінки. Обряди – сукупн символічних, стереотипних, колективних дій, що втіл у собі ті чи ін ідеї, норми, цінності, що викликають відповідні колективні відчуття. Сила обряду – емоційна психолог дія на людину. Звичаї – сприйнята з минулого форма соціального регулювання діяльності і відносин людини, що відтвор в певн с-ві чи соціал групі і є звичною для її членів. Неписані правила поведінки. Члени спільноти повністю неухильно наслідують принципи поведінки, перейняті з минулого. Звичаї, мораль, право. Традиції – елементи соціально-культурної спадщини, що перед ві покол до покол і зберіг в певн спільноті протягом трив часу. Не можна казати про сліпе наслідування традиції. Повинна бути адаптація до часу, до нового покоління.

17. Політична соціологія В.Парето: теорія циркуляції еліт

Согласно Парето, индивиды неравны между собой в физическом, интеллектуальном, нравственном отношениях. Поэтому и социальное неравенство представляется ему совершенно естественным, очевидным и реальным фактом. Люди, которые обладают наиболее высокими показа­телями в той или иной области деятельности, составляют элиту. В каж­дой сфере деятельности существует своя элита (В качестве синонимов этого термина Парето использует термины «правящий класс», «господствующий класс», «аристократия», «высший слой»)

Парето различает два вида элиты: правящую, т. е. принимающую уча­стие в осуществлении политической власти, и неправящую. В целом социальная стратификация изображается в его теории в виде пирамиды, состоящей из двух слоев: ее вершину составляет немно­гочисленная элита («высший слой»), а остальную часть — основная мас­са населения («низший слой»). Элиты суще­ствуют во всех обществах, независимо от формы правления.

С одной стороны, он характеризует представителей элиты как наиболее способных и квалифицированных в определенном виде деятельности, как своего рода результат естественного отбора. С другой стороны, в «Трак­тате…» встречаются утверждения, что люди могут носить «ярлык» элиты, не обладая соответствующими качествами. Очевидно, что вторая трак­товка противоречит первой. По-видимому, в первом случае Парето имеет в виду общество с открытой классовой структурой и совершенной системой социальной мобильности, основанное на принципе «естествен­ного отбора». В этом случае элитарные качества и элитарный статус должны совпасть, но подобная ситуация, разумеется, в истории встре­чается нечасто. И все-таки в целом у Парето доминирует представление о том, что элиты формируются из людей, действительно обладающих соответствующими качествами и достойных своего высшего положения в обществе.

Характерные черты представителей правящей элиты: высокая степень самообладания; умение улавливать и использовать для своих целей сла­бые места других людей; способность убеждать, опираясь на челове­ческие эмоции; способность применять силу, когда это необходимо.

Последние две способности носят взаимоисключающий характер, и управление происходит либо посредством силы, либо посредством убеж­дения. Если элита неспособна применить то или иное из этих качеств, она сходит со сцены и уступает место другой элите, способной убедить или применить силу. Отсюда тезис Парето: «История - это кладбище аристократий».

Как правило, между элитой и остальной массой населения постоян­но происходит обмен: часть элиты перемещается в низший слой, а наи­более способная часть последнего пополняет состав элиты. Процесс об­новления высшего слоя Парето называет циркуляцией элит. Благодаря циркуляции элита находится в состоянии постепенной и непрерывной трансформации.

Циркуляция элит функционально необходима для поддержания соци­ального равновесия. Она обеспечивает правящую элиту необходимыми для управления качествами. Но если элита оказывается закрытой, т. е. циркуляция не происходит или происходит слишком медленно, это при­водит к деградации элиты и ее упадку. В то же время в низшем слое растет число индивидов, обладающих необходимыми для управления чер­тами и способных применить насилие для захвата власти. Но и эта новая элита утрачивает способность к управлению, если она не обновляется за счет представителей низшего слоя.

Согласно теории Парето, политические революции происходят вслед­ствие того, что либо из-за замедления циркуляции элиты, либо по дру­гой причине элементы низкого качества накапливаются в высших сло­ях. Революция выступает как своего рода альтернатива, компенсация и дополнение циркуляции элит. В известном смысле сущность револю­ции и состоит в резкой и насильственной смене состава правящей эли­ты. При этом, как правило, в ходе революции индивиды из низших слоев управляются индивидами из высших, так как последние облада­ют необходимыми для сражения интеллектуальными качествами и лишены тех качеств, которыми обладают как раз индивиды из низших сло­ев.

В историческом развитии постоянно наблюдаются циклы подъема и упадка элит. Их чередование, смена - закон существования человеческого общества. Но изменяются не просто составы элит, их контингент; сменяют друг друга, чередуются сами типы элит. Причина этой смены состоит в чередовании, точнее, в поочередном преобладании в элитах «осадков» пер­вого и второго классов, т. е. «инстинкта комбинаций» и «настойчивости в сохранении агрегатов.

Первый тип элиты, в котором преобладает «инстинкт комбинаций», управляет путем использования убеждения, подкупа, обмана, прямо­го одурачивания масс. Усиление «осадков» первого класса и ослабле­ние «осадков» второго приводят к тому, что правящая элита больше заботится о настоящем и меньше — о будущем. Интересы ближайшего будущего господствуют над интересами отдаленного будущего; интере­сы материальные - над идеальными; интересы индивида - над интере­сами семьи, других социальных групп, нации.

С течением времени «инстинкт комбинаций» в правящем классе уси­ливается, в то время как в управляемом классе, напротив, усиливается инстинкт «настойчивости в сохранении агрегатов». Когда расхождение становится достаточно значительным, происходит революция, и к влас­ти приходит другой тип элиты с преобладанием «осадков» второго класса. Для этой категории элиты характерны агрессивность, авторитарность, упорство, непримиримость, подозрительность к маневрированию и ком­промиссам.

Первый тип правящей элиты Парето называет «лисами», второй — «львами».

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал