Деонтологія у фтизіатрії

Професійна мораль лікаря підпорядкована меті охорони здоров’я та життя людини. Звідси і відомий етичний принцип non nocere - «не зашкодь». Лікарська етика вимагає бачити в пацієнтові перш за все людину. Своє практичне вираження етика медичного працівника знаходить в конкретних моральних принципах, що визначають його ставлення до пацієнта в процесі спілкування з ним, його родичами тощо. Весь цей моральний комплекс прийнято позначати терміном «деонтологія» (від грецького deon – «обов’язкове» і logos - «наука, навчання») – вчення про обов’язок, про обов’язкове. Лікарська деонтологія – це вчення про обов’язки лікаря, сукупність етичних норм, які необхідні йому для виконання професійних обов’язків. Принципи і вимоги деонтології поширюються на роботу всього персоналу, тому для медицини існує більш широке поняття «медична деонтологія», тобто практичне втілення морально-етичних принципів у діяльності лікарів, що мають бути спрямовані на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування пацієнтів.

Питання поводження з хворими на туберкульоз, проблеми організації всього комплексу лікувальної діяльності в лікарнях, санаторіях або диспансері мають свої особливості. Ведення хворих залежно від їхньої особистості та обставин по суті означає ретельний індивідуальний підхід, індивідуальні заняття з хворими, що переслідують мету психічного впливу, індивідуальні бесіди, пояснюються приватні проблеми, які виникли, скарги фізичного і психічного характеру.

Актуальною проблемою сучасної деонтології є відмова деяких хворих від лікування. Багато хворих з хронічними захворюваннями знають про можливі ускладнення від того чи іншого препарату, тому намагаються ухилятися від призначеної терапії. Різноманітні фобії, пов’язані зі страхом побічної дії препарату, алергії тощо призводять до того, що хворі не виконують призначений лікарем режим лікування, не вживають потрібні ліки або вживають нерегулярно, в інших дозах, а в результаті – розвиток стійкості мікроорганізмів до ліків, зниження ефективності лікування.

А чи можна лікувати хворого без його дозволу? Загалом ні, оскільки здоров’я та життя людини – це її надбання, і вона має право розпоряджатися ними на власний розсуд. Але хвора людина не має права шкодити здоров’ю і життю оточуючих, вона не завжди може реально оцінити небезпеку, що їй загрожує. Тому при захворюваннях, небезпечних для оточуючих (венеричні хвороби, відкриті форми туберкульозу, СНІД), хворі підлягають лікуванню в обов’язковому порядку, а за необхідністю примусово.

Лікар повинен оволодіти мистецтвом переконання. Вираз «хворий не дотримується режиму» недоцільний, більш доречне формулювання «хворого не змогли переконати».

Незважаючи на значні успіхи, досягнуті в боротьбі з туберкульозом, морально-етичні проблеми у фтизіатрії, на жаль, не посіли належного місця в науці і практиці. Частина хворих, схильних до фтизіофобії, при виявленні специфічного легеневого захворювання швидко звертається до лікаря. Інші ж, неуважні до свого здоров’я, або ті, що лякаються діагнозу туберкульозу, його розголосу, думки оточуючих і родичів, при відсутності відчуття захворювання уникають своєчасного звернення до спеціалізованих установ – туберкульозних диспансерів.

Особливості психічного стану хворих на туберкульоз зумовлені також своєрідністю побуту, багатодітністю, усталеними традиціями, умовами проживання, характерними для деяких регіонів, особливо сільських. У зв’язку з цим фтизіатрові доводиться проводити наполегливу роботу, доводити необхідність обстеження й лікування, визначати, до якої групи психологічної реакції належить хворий і провести з ним відповідну психотерапевтичну підготовку.

Вже в перший період туберкульозної інфекції у багатьох хворих виникає типова картина розладів вегетативної нервової системи. Для таких хворих характерні підвищені рефлекси, розлитий яскраво виражений дермографізм, блискучі очі з розширеними зіницями та інші вегетативні симптоми і синдроми. Водночас можна виявити і зміни особистості. Вони проявляються гарячковістю, хоча частіше спостерігається ейфорія. Деякі хворі стають гіперактивними, інколи при цьому розвивається гіперсексуальність.

Для хворих на туберкульоз характерні як агнозичні (від грецьк. gnosis – «пізнання, знання»; агнозія – порушення процесів пізнання предметів, явищ унаслідок ураження кори головного мозку) ставлення до свого захворювання, так і гіпергнозичні з розвитком реактивного депресивного стану.

При розвитку агнозії хворі часто уникають лікування, відмовляються від нього або переривають його.

Зважаючи на те, що захворювання на туберкульоз є значною подією в житті людини, це спричиняє велику кількість відчуттів, емоційних, психологічних і невротичних порушень. Туберкульоз прямо чи опосередковано впливає на особистість, змінює її, може призвести до переоцінки системи цінностей, до виникнення нових мотивів діяльності.

При діагностуванні у хворого може бути різна реакція, що залежить від самої хвороби (одна реакція на грип, а цілком інша – на туберкульоз чи рак); від особистості хворого (неоднаково переживають свою хворобу особи спокійні, врівноважені, мужні та тривожні, а також ті, що страждають на невроз); від життєвої ситуації, за якої людина захворює. Одна справа, коли захворює єдиний працездатний член родини, що годує сім’ю, інша – член родини, за яким забезпечений догляд; по-різному хворий сприймає хворобу, що розвивається поступово і виникає раптово.

При виявленні туберкульозу у того, хто захворів, може розвинутися реактивний субдепресивний стан. При вивченні психологічних особливостей хворих на туберкульоз виявляється неадекватне ставлення до свого захворювання і негативне ставлення до лікування.

Вважається, що психотерапія у хворих на туберкульоз хоч і не має радикального значення порівняно з антимікобактеріальною терапією, проте психотерапію треба застосовувати у цих пацієнтів. Оскільки при агнозії хворі часто уникають лікування (відмовляються від нього або переривають його), то психологічна й психотерапевтична корекція повинна спрямовуватися на спонукання до лікування.

У хворих на туберкульоз краще застосовувати глибоку роз’яснювальну розсудливо-критичну, емоційно-позитивну, тонізуючу, тренувально-вольову психотерапію. Період перебування хворого на туберкульоз у стаціонарі характерний численними впливами на його психіку нової інформації про захворювання, від спільного перебування в палаті з хворими, що виділяють мікобактерії (особливо резистентні), методами обстеження й лікування. Сучасна уточнена діагностика й деякі методи лікування бронхолегеневих захворювань пов’язані із застосуванням складної апаратури і супроводжуються певними переживаннями, а іноді вираженим страхом. Психологія хворого на туберкульоз не завжди готова сприйняти різноманітні призначення лікаря, пацієнти із хвилюванням очікують результатів обстеження, створюється складна деонтологічна ситуація, перед лікарем виникають певні психологічні труднощі. При цьому повинні враховуватися індивідуальні особливості хворого, оточення тощо. Велика наполегливість, взаєморозуміння й позитивне налаштування потрібні при проведенні тривалого, багатомісячного консервативного лікування, одноразового прийому великої кількості протитуберкульозних препаратів, а при наявності показань – оперативного втручання. Правильна психологічна допомога хворому на туберкульоз є запорукою успішної діагностики й лікування.

Туберкульоз за природою своєю майже завжди викликає у пацієнтів, крім фізичного дискомфорту, складну сукупність переживань. Встановлення специфічного ураження легень або інших органів нерідко викликає у хворого страх і депресію, що пов’язані в основному зі сформованими здавна упередженнями про туберкульоз як особливо заразне й невиліковне захворювання.

Незважаючи на численні повідомлення про те, що при своєчасному виявленні й госпіталізації туберкульоз легенів повністю виліковується, дотепер існує серед населення острах захворіти, а у тих, хто захворів – важка емоційна травма.

Кожна медична спеціальність має свої особливості у професіях хірурга, терапевта, психіатра тощо. Лікаря-фтизіатра, крім професійного обов’язку, відрізняє самовідданість, що нерідко супроводжується величезним фізичним та емоційним навантаженням, важкими переживаннями. Достатня наукова й практична підготовка, досвід, професійний оптимізм, віра в досягнення медицини допомагають урятувати життя хворих навіть із розповсюдженими формами туберкульозу.

У фтизіатричній практиці з диференційно-діагностичною й лікувальною метою нерідко доводиться звертатися до складних інструментальних методів. Так, перед бронхоскопією, плевральною пункцією, спинномозковою пункцією та іншими маніпуляціями особливо виражене почуття страху й тривожного очікування. Емоційна напруга досягає іноді кульмінації. І від поведінки лікаря, його вміння увійти в контакт із таким пацієнтом багато в чому залежить успіх маніпуляції.

Встановлення діагнозу викликає у хворого страх, навіть відчай, глибоко вражає його. При оголошенні інформації щодо захворювання, яке важко лікується, зокрема туберкульозу, важлива «словесна асептика». Лікар повинен продумати обсяг інформації, яку він зможе донести хворому, передбачити можливі «важкі» запитання. При такому захворюванні, як туберкульоз, де потрібна допомога хворого і самоконтроль, необхідно повідомити діагноз, забезпечити пам’ятками про захворювання, навчити хворого правилам гігієни. Під час розмови з родичами необхідно сповістити, що туберкульоз – це інфекційне захворювання, але при правильному лікуванні воно виліковне, а також навчити хворого і родичів санітарній грамотності, не викликаючи при цьому остраху до хворого на туберкульоз (фтизіофобію). Необхідно формувати щільний контакт, інтенсивну співпрацю хворого та родичів з лікарями. Проте часто доводиться зустрічатися і з іншими формами виявлення страху перед хворобою, а також і з повним її запереченням, яке у випадку доброго загального самопочуття й відсутності виражених симптомів хвороби може проявлятися у повному нехтуванні захворювання: хворий навмисне не хоче брати до уваги сам факт наявності в нього туберкульозу, безтурботний у ставленні до захворювання, зовсім на нього не зважає. Така поведінка загрожує погіршенням стану і навіть може призвести до летального кінця.

Деякі хворі з розповсюдженими формами туберкульозу завдяки безсимптомному перебігу почуваються здоровими, вважають обтяжливим перебування у спеціалізованому відділенні й наполягають на амбулаторному лікуванні, виписці додому, починають порушувати режим. Таких хворих доводиться відразу ж після з’ясовування діагнозу попереджати про можливі важкі наслідки при невиконанні призначень лікаря, знайти шляхи до налагодження належного контакту, вселити віру в оптимістичний фінал лікування. Однак не слід залякувати хворого, розкривати все, чим хвороба може загрожувати. Більш правильною буде підтримка віри хворого в те, що йому можна допомогти. На сьогодні, коли під впливом протитуберкульозних препаратів туберкульоз може бути виліковним, негативний вплив такої поведінки особливо значущий. Може виникнути так званий «парадоксальний стан», коли в результаті такої «негативної» поведінки хворого порушується контакт між ним та лікарем, і лікування стає просто неможливим. Часто це спостерігається в алкоголіків, наркоманів, які сприймають повідомлення про хворобу з байдужістю, зазвичай шукають порятунку в спиртних напоях, наркотиках, не лікуються, їхній стан продовжує погіршуватися. Зазвичай вони потрапляють до лікувальних установ уже з важкою формою туберкульозу. Легковажність, байдужість, заперечення як прагнення відмови прийняти до відома сам факт захворювання можуть проявитися у будь-якій фазі лікування туберкульозу, бо в результаті застосування сучасних засобів терапії хворі на період лікування добре почуваються, пред’являючи відносно небагато скарг.

Відомо, що у хворих на туберкульоз у передморбідному періоді нерідко зустрічаються неврози, у ході ж захворювання ця невротизація посилюється. Останнє пов’язане з відривом від звичного середовища (оточення), з навантаженням, що виникло з необхідністю пристосування до нового середовища. З іншого боку, хронічний характер самої хвороби, тривале лікування з усіма його наслідками означають таке психічне і фізичне навантаження, що оптимізує захисні сили організму та здатності особистості пристосуватися до ґрунтовних випробувань.

Перший етап лікування хворого на туберкульоз полягає в тому, щоб завоювати його довіру, примусити повірити в можливість лікування, прийняти умови цього лікування, викликати бажання співпрацювати з лікарем, медичною сестрою.

Під час лікування найважливіше значення має точне та своєчасне вживання ліків, адже опозиція, яка виникає у випадку нерегулярного прийому або самовільного припинення вживання ліків, спричиняє розвиток стійких штамів мікобактерій або тяжкі рецидиви туберкульозу, більше того, внаслідок цього виліковна хвороба може стати смертельною.

Ведення хворих залежно від їхньої особистості та обставин по суті означає ретельний індивідуальний підхід, індивідуальні заняття з хворими, що переслідують мету психічного впливу, індивідуальні бесіди, під час яких стають зрозумілими, пояснюються приватні проблеми, які виникли, скарги фізичного і психічного характеру.

Взаємини між лікарем і людьми похилого віку, хворими на туберкульоз, мають певні особливості. Перш за все це має бути шанобливе ставлення, турбота про їхні побутові умови, з’ясування звичок хворого, уточнення умов проживання в палаті. Неприпустимо вживати такі слова, як «дідусь», «бабуся», звертання на «ти». Ні в якому разі не слід докоряти хворому резистентною формою туберкульозу, не слід говорити йому, що вилікувати його неможливо через характерні зміни в легенях або вік. Неповажне ставлення до оздоровлення людей середнього і похилого віку – типовий прояв безкультурності та відсталості мислення, поганої медичної підготовки.

Повідомляючи родичів про смерть хворого, лікар і завідуючий відділенням повинні мати продуманий і обґрунтований медичний висновок. Повідомлення повинно бути гуманним, адже лікар звертається до людей, пригнічених горем. Важливо підкреслити при цьому неминучість фатального кінця і те, що родичам немає в чому собі докоряти, що для хворого робилося все, щоб урятувати його, проте прогресування туберкульозу виявилося вкрай важким.

Обов’язково повинна зберігатися послідовність у тактиці лікарів, які лікують хворого, і тих, які раніше надавали лікування. Неприпустиме заочне обговорення недоліків чи переваг лікарської компетенції тих чи інших лікарів. Потрібно найтісніше співпрацювати з іншими лікарями при наданні допомоги хворому. Лікар у будь-яку хвилину має бути готовим прийти на допомогу хворому і колезі. Неприпустиме також панібратське поводження досвідчених лікарів з молодими. Перший етап ведення хворого на туберкульоз у лікаря полягає в тому, щоб завоювати його довіру, допомогти повірити в можливість вилікування, прийняти умови певного лікування, викликати бажання співпрацювати з лікарем, медичною сестрою. Все це складає деонтологічні основи ведення хворих на туберкульоз.