Методичні рекомендації до семінарського заняття. У першому питанні слід звернути увагу на те, що аналіз положень засновницьких договорів показує, що вони не містять чіткої класифікації джерел права

У першому питанні слід звернути увагу на те, що аналіз положень засновницьких договорів показує, що вони не містять чіткої класифікації джерел права Європейського Союзу. Тому, за браку в їх тексті систематизованої класифікації вчені будують систему джерел, визначаючи різні категорії норм і уточнюючи їх взаємні зв'язки (координації чи ієрархії), починаючи з положень договорів, практики інституцій ЄСпт та держав-членів, а також враховуючи систематизацію, яку здійснює судочинство ЄС. Для ясності пропонується дотримуватися спрощеної класифікації, згідно з якою можна виділити такі типи джерел: основні, похідні та неписані. До основних джерелвходить первинне й похідне законодавство.

Первинне законодавство складається, передусім з текстів засновницьких договорів, до яких передусім належить Паризький договір від 18 квітня 1957р., що набув чинності 23 липня 1952 р. та два Римські договори від 25 березня 1957 р., що набули чинності 14 січня 1958 р. До них додаються також договори, що містять зміни та доповнення, зокрема: Єдиний європейський акт, підписаний у Люксембурзі та в Гаазі 17 та 28 лютого 1986 р. відповідно, набув чинності 1 липня 1987 р.; Договір про Європейський Союз, підписаний в Маастрихті 7 лютого 1992 р., набув чинності 1 листопада 1993р.; Амстердамський договір, підписаний 2 жовтня 1997 р., набув чинності 1 травня 1999 р.; Ніццький договір, підписаний 26 лютого 2001 р., набув чинності 1 лютого 2003 р.; Римський договір, підписаний 29 жовтня 2004 р.

До первинного законодавства слід віднести також додані протоколи та декларації. Це випливає з положень статті 311 Договору про ЄСпт, згідно з якими протоколи, що додаються до засновницьких договорів та до тих, що містять зміни і доповнення до засновницьких договорів, мають однакову з цими договорами юридичну силу.

Політична та юридична значущість деяких з цих протоколів не підлягає сумніву, оскільки саме таким чином, через протоколи, були запроваджені статути Європейського інвестиційного банку та статут Суду Європейських Спільнот. Також в 53-х статтях протоколу №3, доданому до Маастрихтського договору, зафіксовані статутні положення Європейської системи центральних банків та Європейського центрального банку. У протоколах також містяться найбільш важливі інституцій-ні положення, затверджені в Ніцці в 2001 р. з метою підвищення ефективності європейського управління перед розширенням ЄС. Практика Суду ЄС, як і судова практика держав-членів, підтверджує, що положення протоколів, які є складовою частиною первинного законодавства, мають таку ж юридичну силу, як і самі договори. На противагу цьому декларації, уміщені в кінцевому акті договорів, не мають нормативного характеру і загалом трактуються як політичні зобов'язання. Важливе місце в первинному законодавстві займають договори й акти, що на етапі становлення інституційної системи як основи європейського управління її видозмінювали. Йдеться передусім про ревізію Паризького договору Конвенцією про спільні інституції, яка підписана в один день з Римськими договорами (1957 р.), а також про висновок щодо формальних процедур ревізії трьох засновницьких договорів та про так званий «Договір про злиття», підписаний 3 квітня 1965 р. з набранням чинності 1 липня 1967 р., згідно з яким були створені унікальні органи управління в Європейських Спільнотах — Рада та Комісія.

Сюди можна також додати «автономну ревізію», проведену Актом від 20 вересня 1976 р. щодо введення загальних і прямих виборів представників Асамблеї (нинішній Європейський Парламент) на підставі пункту 4 статті 190 Договору про ЄСпт, що набув чинності після його ухвалення державами-члєнами у відповідності до своїх власних конституційних правил. До первинного законодавства належить «автономна ревізія», здійснена відповідно до рішення про власні ресурси від 21 квітня 1970 р., прийнятого на основі статті 269 Договору про ЄСпт з набранням чинності після його ухвалення державами-членами, та так звані «бюджетні договори», такі як Люксембурзький договір від 22 квітня 1970 р. та Брюссельський договір від 22 липня 1975 р., що змінюють бюджетні процедури. Узагальнюючи, їх можна згрупувати в договори та акти, що вносять зміни та доповнення до бюджетних процедур. Ще одну групу правових актів, які входять до первинного законодавства, складають договори й акти про прийняття нових держав-членів. Ці договори й акти обов'язково вносять зміни в засновницькі договори і мають таку ж юридичну силу, що й вони. До цієї категорії можна віднести, наприклад, Брюссельський договір про Гренландію від 13 березня 1984 р., що набув чинності 1 лютого 1985 р.

Первинне законодавство наділене юридичною силою, яка досягається його ієрархічною пріоритетністю над іншими джерелами права ЄС. Незважаючи на те, що принцип ієрархії між первинним та похідним законодавством не був чітко сформульованим в договорах, він дуже чітко проявляється на практиці: з одного боку акти, що приймають інституції, можуть бути ухваленими лише в межах повноважень, наданих їм договорами; з іншого боку, правова система ЄС передбачає низку процедур щодо покарання інституцій у випадку порушення ними правових норм первинного законодавства.

Приступаючи до вивчення другого питання, слід проаналізувати наступне. Принципи державного управління, являють собою об'єктивні закономірності і відносини суспільно-політичної природи, що визначають зміст, організаційну структуру та життєдіяльність компонентів державного управління. Принципи управління виступають у вигляді певних наукових положень, що закріплені у своїй основі правом та застосовуються в теоретичній і практичній державно-управлінській діяльності людей.

Першим запозиченням Суду ЄС із міжнародно-правових норм, були загальніпринципи міжнародного порядку(перша категорія запозичень). Задумане спочатку як «новий правопорядок міжнародного права», право ЄС було змушене в міру необхідності апелювати до міжнародного публічного права. До цієї категорії запозичень можна також зарахувати принципи, що походять з міжнародних інструментів захисту прав людиниі є однією з головних підвалин для закріплення основних прав у правопорядку ЄС: з цих міркувань запозичення з Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) чи Європейської соціальної хартії (ЄСХ), а також (але меншою мірою) з пактів ООН чи конвенцій СОТ ілюструють факти звернення до міжнародного права, що мають на меті почерпнути матеріальний зміст основних принципів права ЄС.

Друга категорія запозичень стосується посилань на спільні основні принципи, що існують у внутрішньому (національному) праві держав-членів. Крім випадку, коли таке посилання нав'язується самими договорами, як, наприклад, у сфері позадоговірної відповідальності Співтовариств, дуже часто для визначення основних принципів права ЄС використовуються посилання на основні права людини, закріплені конституціями чи законодавством або ж судовою практикою чи доктриною держав-членів. Окрім принципів, авторство яких можна знайти у відповідних міжнародних чи внутрішніх правопорядках, Суд встановив існування основних принципів права ЄС, грунтованих на конституційних, економічних і політичних засадах європейської інтеграції (третя категорія запозичень). Ці засади внутрішньої побудови правового простору ЄС містять передусім суто конституційні (тобто закріплені в засновницьких договорах) принципи, метою яких є структуризація функціонування інституційної системи як організаційної основи європейського управління. Водночас економічні цілі інтеграції породили структурні принципи, які створюють низку правил, що частково застосовуються в окремих секторах економічного права ЄС. Ці конституційні й економічні принципи відбивають спільні цілі та цінності, покладені в основу конституційних засад порядку ЄС. Об'єднувальний елемент гетерогенних матеріальних джерел, що є основою вибу-дови каркасу основних принципів права ЄС, зливається врешті-решт з концепцією правової Спільноти, яка була одночасно окреслена положеннями засновницьких договорів і практикою Суду ЄС, про що йшлося вище.

Захист прав людини в Європейському Союзі набував статусу правового принципу тривалий час і пояснюється тим, що ця сфера діяльності спочатку розглядалась як непритаманна правовій системі ЄС, яка незмінно грунтується на економічних засадах. Будь-яке намагання поширити компетенцію Європейських Співтовариств на цю сферу розглядалось як таке, що належить виключно до компетенції Європейського Суду з прав людини, завданням якого було застосування положень Європейської конвенції з прав людини.

Першу групу принципів права ЄС, складають принципи міжнародного права, в основі яких лежать історично зумовлені основоположні загальноприйняті норми, що виражають головний зміст міжнародного права та його характерні риси і мають вищу, імперативну юридичну чинність. Основні принципи міжнародного права поділяють на дві групи:

1) принципи, що стосуються підтримання міжнародного миру та безпеки;

2) принципи, пов'язані з міжнародним співробітництвом держав.

До першої групиумовно можна зарахувати такі принципи, беручи до уваги ступінь їх узагальненості як:

- незастосування сили або погрози силою в міжнародних відносинах;

- мирне врегулювання спорів;

- непорушність державних кордонів;

- територіальна цілісність держав.

Другу групу принципів, пов'язаних з міжнародним співробітництвом держав, складають такі принципи як:

- загальне поважання прав людини й основних свобод;

- рівноправність і права народів розпоряджатися своєю долею;

- суверенність рівності держав;

- співробітництво держав;

- сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права. Зазначені основні принципи поширюються на процеси як в інтеграційній сфері в цілому, так і в управлінській сфері ЄС зокрема.

Рекомендуємо студентам звернутися при вивченні другого питання й до інших принципів європейського права.

Розглядаючи зміст третього питання слід визначити, що спеціалізовані механізми захисту прав людини стосуються, як правило, невеликої кількості прав. Натомість регіональні норми і процедури захисту покривають широкий обсяг прав, але в межах меншої кількості держав (у порівнянні з глобальним масштабом), об'єднаних за певними спільними ознаками.

Сильний регіональний правовий механізм існує для більшості членів Ради Європи. Стаття 3 Статуту вимагає, щоб держави-учасниці Організації «визнавали принципи верховенства права і можливість для всіх людей, що перебувають в межах їх юрисдикцій, користуватися правами людини й основними свободами». Ця умова була настільки серйозною, що перешкоджала членству Іспанії аж до 1975 року, коли після смерті фашистського диктатора Франсиско Франко було встановлено демократичний режим. Крім того, Греція (у 1969-му) і Туреччина (у 1981-му) були позбавлені членства через свою політику щодо прав людини. За своїми можливостями, глибиною і впливом, європейський механізм захисту прав людини, встановлений Європейською Конвенцією про захист прав людини і основних свобод 1950 року, є безпрецедентним. Європейська комісія з прав людини, з центром у Страсбурзі, є центральним органом механізму. В останні роки вона стала великим і надзвичайно активним інститутом, з постійним штатом у 1995 році у шістдесят дві особи, не враховуючи двадцять сім чоловік тимчасового персоналу. Її основними функціями є отримання, розгляд і оцінка «заяв» (скарг) від окремих осіб. Наприклад, у тому ж 1995 р. Комісія відкрила 10201 справу у відповідь на позови. Було зареєстровано 3481 заяву, з чого починався її формальний розгляд, що переважно супроводжувався надсиланням відповідному урядові запиту про надання коментарів і додаткової інформації. При цьому близько двох третин заяв не вивчаються, переважно тому, що вони виходять за межі дії Європейської конвенції. Щонайменше ще дві третини зареєстрованих заяв виявляються неприйнятними з досить очевидних технічних причин. Наприклад, у 1995 р. 807 заяв було визнано прийнятними, в той час як 2082 заяви (трохи більше ніж 70 відсотків) були оцінені як неприйнятні.

Такий рівень роботи значно вищий, ніж у попередні десятиліття. Наприклад, за перші двадцять п'ять років роботи (з 1955 р. до 1979 р.) Комісія реєструвала в середньому 381 заяву на рік, проте визнавала прийнятними в середньому 9 заяв. У 1980-х Комісія щорічно реєструвала в середньому трохи більше ніж 700 заяв, і 35 визнавали прийнятними. Це зростання робочого навантаження стало наслідком як збільшення кількості членів Ради Європи після холодної війни, так і збільшення обізнаності простих людей і юристів про можливості, які відкриваються перед жертвами порушень прав людини. Але все-таки кількість справ є відносно малою, що великою мірою свідчить про загалом зразкову ситуацію з правами людини в державах-членах Ради Європи.

Ще більше вражають повноваження Європейського суду з прав людини приймати юридично обов'язкові рішення, зазвичай у справах, що були розглянуті Комісією, але в яких одна зі сторін просить перегляду справи Судом. Між 1960 і 1995 роками Суд ухвалив 439 рішень, у 320 з яких йшлося щонайменше про одне порушення. Як і в інших ланках європейського правозахисного механізму, активність діяльності значно зросла в 1990-х рр.. У самому лише 1995 р. було ухвалено рішення у 46 справах (у 30 з них було виявлено порушення). Справи, що розглядалися Судом, стосувалися таких делікатних питань, як запровадження надзвичайного стану чи поводження з в'язнями у Північній Ірландії. Європейська конвенція також передбачає можливість подання скарги однією державою проти іншої. Хоча подібні процедури в рамках інших механізмів захисту прав людини фактично ніколи не використовувалися, у Європі вони застосовувались багато разів у справах, що стосувались узвичаєних у Великій Британії методів допиту затриманих в Північній Ірландії і катувань у Греції і Туреччині.

Рішення Європейської комісії і Європейського суду та загальні принципи, викладені у Конвенції, мали значний вплив на законодавство і практику в багатьох державах. Наприклад, у Бельгії, Німеччині, Греції та Італії було змінено законодавство, що регулювало можливість затримання особи. У Нідерландах і Швейцарії змінилося ставлення держави до іноземців. Було внесено зміни до законодавства про свободу преси у Великій Британії. У Швейцарії було змінено законодавство, що надавало державним інституціям можливість знімати приватну інформацію з каналів зв'язку. В Італії і Данії були переглянуті принципи надання юридичної допомоги. Процедури, що прискорюють судові процеси, були впроваджені в Італії, Нідерландах і Швеції. В Італії внесли зміни до законодавства про конфіденційну інформацію про особу. У самому лише 1994 році на Конвенцію було зроблено посилання у внутрішніх рішеннях суду в Австрії, Бельгії, Чехії, Данії, Німеччині, Угорщині, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Норвегії, Португалії, Швеції, Швейцарії, Туреччині та Великій Британії. Економічні і соціальні права визначені в Європейській соціальній хартії. Незважаючи на відсутність можливості звертатись з індивідуальними скаргами і механізму юридичного впливу Комісії і Суду, розгляд звітів Комітетом незалежних експертів зумовив зміни у соціальній політиці деяких держав. До системи Ради Європи також входить Європейський комітет з питань рівності між жінками і чоловіками, Центр документації з прав людини і Наглядовий комітет з прав людини (який включає в себе три експертні комітети і займається розвитком норм щодо прав людини, поліпшенням процедур, рекламою, питаннями освіти і надання інформації). У 1990-х до системи увійшли Європейська комісія «Демократії через право» (Венеційська комісія), Європейська комісія проти расизму і нетерпимості і Спеціальний комітет з захисту національних меншин. Крім цього, добре відпрацьовані процедури участі неурядових організацій.

В часи після холодної війни ця система, що спочатку обмежувалась Західним блоком і нейтральними державами, була розширена на держави колишнього Радянського блоку. Оскільки високий рівень дотримання прав людини є головною умовою прийняття в «Європу» (з відповідними символічними і реальними вигодами), зусилля Ради Європи швидше за все будуть мати значний вплив у цьому регіоні. У 1994 році діяли програми співпраці з такими країнами, як Болгарія, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, колишня Югославія, Албанія, Білорусь, Хорватія, Молдова, Російська Федерація, Республіка Македонія та Україна. Європейський парламент, який в основному є консультативним органом, що обирається шляхом прямих загальних виборів, виявив зацікавлення щодо міжнародних проблем у сфері прав людини. Наприклад, він приймає щорічну резолюцію щодо міжнародних прав людини, яка значною мірою ґрунтується на розширених звітах його доповідача з прав людини.

Правам людини приділяється увага і в діяльності Європейського союзу (ЄС) (спочатку відомого як Європейське співтовариство, основний компонент якого — Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, «спільний ринок»)). В останні роки економічна інтеграція супроводжується зусиллями гармонізувати соціальну політику. Часто це позитивно впливало на економічні й соціальні права, оскільки політика має тенденцію зводитись не до найменшого спільного знаменника, а до середніх показників. У своїх зовнішніх відносинах ЄС також звертав увагу на права людини. Наприклад, на знак протесту проти військового режиму, з 1967 до 1974 року було призупинено дію спеціального договору між Грецією та ЄС, що спричинило значні економічні збитки для Греції. Права людини згадуються в положеннях Ломейських угод, за якими, починаючи з 1970-х рр., надано іноземну допомогу більше ніж п'ятдесятьом країнам, що були колишніми колоніями держав-учасниць Союзу. У листопаді 1991 р. ЄС вирішив поставити в залежність від прав людини розподіл усієї майбутньої допомоги. Міністри закордонних справ держав ЄС ухвалили дві важливі декларації щодо прав людини. Дипломатичні ініціативи, що стосуються прав людини в цілому та окремих потерпілих стали звичною практикою.

Вплив правозахисного механізму ЄС на національні політичні реформи був не менш важливим, ніж для захисту порушених прав конкретних осіб. Після завершення військового правління у Греції, Португалії та Іспанії їхні нові конституції проектувалися із врахуванням положень Європейської конвенції. Держави Центральної і Східної Європи з комуністичним минулим також коригувалисвої правові системи, пам'ятаючи про європейські стандарти. Рішення Європейської комісії і Європейського суду призвели до перегляду конституцій у Швеції та Нідерландах. І, як вже було сказано, в більшості країн Конвенція суттєво вплинула на законодавство в багатьох галузях. Крім того, регіональні стандарти прав людини постійно розвиваються. Європейський суд з прав людини застосовує принцип «еволюційного тлумачення», за яким Європейська конвенція тлумачиться не відповідно до умов і розуміння, що існували на 1950 рік, коли вона проектувалась, а з огляду на поточну практику європейських держав. Такий підхід Суду призводить до змін в державах, особливо тих, які «не дотягують» до європейських стандартів. Для прикладу можна взяти обмеження на застосування тілесних покарань у школах Великої Британії і заборону дискримінації одиноких матерів і дітей, народжених поза шлюбом, у Бельгії. Останнім часом Тендерні питання були важливою сферою застосування еволюційного тлумачення.

Питання для обговорення

1. Проаналізуйте значення та роль права ЄС.

2. Визначте сутність первинного права ЄС.

3. Наведіть приклади реалізації первинного законодавства у країнах ЄС ЄС.

4. В чому полягає сутність правозахисного механізму ЄС: проаналізуйте.

5. Висвітліть основні складові частини первинного законодавства ЄС.

6. Розкрийте значення основних правових актів ЄС.

7. Визначте сутність тих правових договорів та актів, які визначають вступ нових держав-учасниць до ЄС.

8. Висвітліть основні принципи європейського права.

9. Розкрийте сутність регіонального правозахисного механізму у країнах ЄС.

10. Порівняйте функціонування українського та європейського правозахисного механізмів.