Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Розвиток ремесла.
Наприкінці 30-х — початку 40-х рр. XIII століття поступальний розвиток ремісничого виробництва в українських землях було перервано, а потім істотно затримано татаро-монгольською навалою. Руйнування міст, винищення міського населення, частини ремісників, руйнування цехового ладу, що складався, загальмували еволюцію ремесла. У фундаментальній праці Б.А.Рибакова «Ремесло Древньої Русі» (М., 1948 р.) говориться з цього приводу таке: «По цілому ряду виробництв ми можемо простежити падіння чи навіть повне забуття складної техніки, огрубіння й спрощення ремісничої промисловості в другій половині XIII століття. Після монгольського завоювання зник ряд технічних прийомів, використовування у Київській Русі; в археологічному інвентарі зникло багато предметів, звичайних для попередньої епохи». Надовго були втрачені секрети виробництва звичайного і кольорового скла, смальти, різьблення по каменю, виробництва поліхромної будівельної кераміки, філігранні, тиснення металу. Втратило багато технічних прийомів кам'яне зодчество. Порушилися зв'язки південноросійських міст з містами Західної Європи, Господарський і духовний досвід останніх надовго малодоступним для жителів Древньої Русі. Водночас порушилися економічні зв'язки між містами і селами після витиснення татаро-монгол з південно-руських земель (у 60-х рр. XIV століття) і поширення влади Литовського князівства на Лівобережжя і значну частину Правобережжя України, міста Центральної і Північної України попали в умови відносної безпеки, що в певній мірі сприяло відродженню ремесла. Але міста і села, що знаходилися поблизу південних окраїн і межували зі степом, зазнавали систематичних набігів кримських татар. Еволюція ремесла тут затримувалась, міщани здебільшого перебували в кріпосній залежності, як і селяни, і повинні були за право торгівлі чи заняття ремеслом відбувати повинності. (Рибаков Б. А. Ремесло Древньої Русі. — М., 1948 р., с. 534). Стримуючим, негативним фактором розвитку ремесла була також залежність більшості міст від феодалів. Значна частина міщанства поєднувала заняття ремеслом і торгівлею з сільським господарством. Така незавершеність поділу праці звужувала потреби ремісника, стримувала розвиток товарно-грошових відносин між містом і селом. Економічна залежність виробника від феодала діяла в цьому ж напрямку. Він вимушений був розраховуватись з паном продуктами своєї праці. Негативно впливала і соціально-економічна політика держави. На відміну від Західної Європи, де більшість монархів підтримували міських ремісників у їх боротьбі з сеньйорами, великі литовські князі і королі Польщі ставали на сторону феодалів. Таким чином, державна влада консервувала недосконалі феодальні відносини, стримуючи прогрес ремесел і розвиток міст. Економічно й особисто вільне ремісниче населення західноєвропейських міст з його самоврядуванням, самообороною, розвинутими зовнішніми зв'язками, забезпечило не тільки прискорений розвиток ремесла, але і поступовий загальногосподарський поступ. Розвиток вільного міського виробництва і торгівлі з часом робив нерентабельними старі форми організації і експлуатації праці в селі, натуральні податки замінялися грошовими, ставали очевидними переваги найманої праці та оренди землі. Особиста ж і економічна неволя міського ремісника південноруських земель не тільки перешкоджала всім цим процесам, але час від часу в період усобиць, воєн, набігів породжувала тимчасовий регрес, відступ у минуле. Спалені вщент міста повстають з попелу і довго потім існують у вигляді сіл, що повільно трансформуються в містечка. Їх поневолене населення знову схиляється до сільськогосподарських занять. Проходить багато часу, поки починають відроджуватися і укорінятися розвинуті форми ремесла. Переборюючи ці складні, несприятливі умови, ремісниче виробництво все ж продовжувало розвиватись. Темпи цього розвитку були уповільненими. До середини XVII століття, як свідчать дослідження, в Україні нараховувалося близько 6 тис. ремісників, у тому числі у Львові — 4 тис, Острозі — 558, Кам'янець-Подільському — 400, Білій Церкві — 272, і т. д. Усього нараховувалося 270 ремісничих спеціальностей. Структура ремесел включала: 1) сільські промисли (основні категорії зайнятих — вільні селяни і феодально-залежні майстри в панських маєтках). До складу сільських промислів входили: обробка льону і конопель, ткацтво, виробництво поташу, ковальська справа. Основною формою організації праці була проста кооперація; 2) міські промисли об'єднували: рибальство, бджільництво, бортництво, виробництво воску, обробіток заліза, бондарну, гончарну і столярну справи. Поряд з промислами існувало також цехове ремесло. Перші згадки про цехи в Україні відносяться до 1368 р. і стосуються міста Перемишля. Дещо пізніше цехове виробництво було представлене у Львові, Кам'янець-Подільському, Києві та інших містах. Кількість цехів і чисельність персоналу були незначні. Цілий ряд з них розвивався в умовах феодально-залежних міст. І хоч за соціальною структурою (майстер — підмайстер — учень) вони нагадували західноєвропейські цехи, такої визначальної ролі, як у вільних європейських містах, вони не відігравали. Цеховий персонал складався в основному з іноземців. Українським (православним) ремісникам доступ був істотно утруднений. Вони залишались за межами і входили до окладу так званих партачів. Партачі працювали на замовлення і, з розвитком ринкових відноси стали орієнтуватись на ринок. Незважаючи на переслідування з боку цехів, цей масовий вид виробництва виявся дуже стійким і живучим. Починаючи з першої половини XVI століття, поряд з сільським і міським ремеслом та цехом, поступово прогресує мануфактура. Якщо в XVI ст. в Україні нараховувалось всього 5 мануфактур, у середині XVII ст. їх було вже 18. За своїм соціально-економічним змістом мануфактури цього періоду поділялися на кріпосні, капіталістичні і змішані. На кріпосних мануфактурах застосовувалась праця феодально-залежного населення. І хоч ця форма організації виробництва Істотним кроком у механізації основних виробничих процесів і розширенні виробництва стало застосування водяного колеса. На цій основі в XVI - першій половині XVII століття підприємства з видобутку і обробки руд Зроблений загальний огляд дає змогу перейти до більш детального висвітлення розвитку названих виробництв. Характеризуючи поступ окремих галузей ремесла, в першу чергу, слід зупинитись на виробництві заліза. Спочатку воно концентрувалось на Правобережному Поліссі, потім поширилось на все українське Полісся, а з другої четверті XVII століття почало розвиватись і на Лівобережжі. Відомий дослідник цього процесу історик-економіст М. Стрішенець підкреслює значний ріст кількості рудень у цих районах. Якщо в XVI ст. там нараховувалось майже 70 рудень, то в першій половині ХVIІ століття – 120. Одночасно мали місце і суттєві якісні зміни. Висота горнів зросла з 4-5 метрів до 7-8 метрів. Подача повітря за допомогою водяного колеса дала змогу підвищити температуру плавки, зменшила втрати металу та покращила його якість. З XVII столітті водяне колесо стало використовувати також для приведення в дію ковальських молотів, що забезпечували механічну обробку заліза. Разом з тим ширше розповсюджувались парні горни. Кожна рудня включала димарню, де плавилось, залізо, і кузню, де воно оброблялось. Основні технологічні процеси включали заготовку та доставку болотної руди (волами чи кіньми), підготовку руди до плавки, завантаження горна: послідовно — шар руди до плавки, змішаної з негашеним вапном. Специфічною рисою організації рудної справи було використання малопродуктивної кріпосної праці. Вчорашній селянин, часто насильно вирваний зі свого природного оточення, поневолений новими обов'язками, вимушений набувати нові навички та вміння, втрачав багато час на адаптацію та освоєння нової професії. В цих умовах рівень організації, продуктивності праці, творчої активності, треба думати, був невисоким. У тих же країнах, де представники цієї галузі були вільним, незакріпаченим прошарком, мала місце зовсім інша ситуація. У німецьких землях вільні ковалі Зігерланду об'єднались у незалежну гільдію, яка мала свій устав і систему штрафів за його порушення. Ковалів відрізняла внутрішня дисциплінованість, благочестя, професійна гордість, висока відповідальність за якість продукції. Аналогічну картину бачимо також у гірничій справі. Традиційна єдність, цілеспрямованість, мужність гірників дала їм змогу відстояти свою свободу. Вже в кінці XII — на початку XIII століття вони заключають перші правові договори з князями, їх заслугою була розробка гірничого права, яке лягло пізніше в основу гірничого законодавства. Тірольські гірники створили «Братський дім» — притулок для бідних і хворих співробітників. Кожен з них відраховував щотижня на утримання притулку один крейцер зі своєї заробітної плати. Таким чином, тенденція до соціального самозахисту в цій галузі мала місце вже в середні віки. У рудній і металовиробничій справі більш активною ніж у Східній Європі була також позиція німецької церкви. Монахи-гірники внесли значний вклад у розвиток цих галузей не тільки в Німеччині, а й за її межами. Активно діяла також ділова та освічена еліта суспільства. Це знайшло свій прояв в узагальненні тогочасного та історико-економічного досвіду (публікація в 1546р. книги Г. Агріколи «Про рудні в старі і нові часи», «Про гірничу справу і металургію (1556 р.) «Гірничої книги Швацу» і т. д.). Все це свідчить про те, що в Німеччині розвиток духовних виробничих сил на рівні окремих прошарків суспільства і освіченої еліти був активною складовою економічного розвитку залізоробного виробництва. І навпаки — певна деформованість цих процесів в умовах безроздільного панування кріпосного режиму та зарубіжних поневолювачів суттєво впливала на якість розвитку українського ремесла, включаючи його внутрішньогалузеві соціальні процеси. Однією з розвинутих галузей ремесла було солеваріння. В стародавні часи більшість народів вважала сіль священною. Арістотель називав її символом чистоти і вірності. Місця добування солі для давніх германців були священними і користування ними неодноразово ставало причинами міжплемінних війн. «Нема нічого більш цілющого як сіль і сонце», — говорили давньоримські лікарі. Для народу, що вживав рослинну їжу, цей продукт був особливо необхідним. На Україні, як свідчить М. М. Стрішенець, у розглянутий період сіль добували в староствах Руського воєводства (Галицьке, Дрогобицьке, Коломийське, Львівське, Перемишльське, Сяноцьке) і в Лівобережній Україні, на Слобожанщині (з кінця XV — початку XVI століття, район Торських озер і річки Бахмутки). Кінцевий продукт одержували тут шляхом випарювання підземної ропи. Кам'яну природну сіль добували також у Південному Закарпатті. Неглибоке залягання пластів давало змогу розробляти їх відкритим способом. Соляне виробництво з технологією випарювання включало соляні колодязі, варниці для нагрівання розсолу, склади, будинки для робітників та адміністрації, тяглову силу (коней, волів), яка приводила в рух коловорот колодязя. Для соляних варниць характерним був поділ праці: штольники займались пошуком сировини та копанням колодязів, спеціальні робітники піднімали звідти ропу, наглядали за печами випарювання, роботою коловоротів і т. д. Необхідною була і допоміжна робоча сила: лопатники, рубачі, ковалі, бондарі. Доставка дров та відправка готового продукту здійснювались гужовим транспортом. У розглянутій галузі використовувався переважно найманий труд. На допоміжних роботах і перевозі були зайняті кріпосні селяни. По формах власності варниці» поділялись на державні (королівські) і приватні, що здебільшого належали феодалам. Та в структурі приватних господарств зустрічались також міщанські, селянські і зрідка купецькі підприємства. Специфічною особливістю галузі було широке застосування праці вчорашніх землеробів. Недостатньо чіткий, затяжний розподіл праці між ремеслом і сільським господарством стримував формування традиційно-згуртованої, самоусвідомлюючої значення свого досвіду, суспільно-активної верстви знавців своєї справи. Звернувшись для порівняння до історико-економічного досвіду німецьких земель, ми виявимо ще одну особливість розвитку вітчизняної галузі. Там глибоке розуміння суспільної важливості солі як масово необхідного товару було підняте церквою, купцями, міськими властями до рівня духовного усвідомлення цінності цього «божого дару» і обов'язку раціонально розпоряджатись ним. Церква вносить релігійно-духовний елемент у розвиток галузі. В практику входить звичай щорічного освячення соляних рудників. Освячується також кожний новий штрек. Під землею, в штольнях установлюються спеціальні пам'ятні дошки, що нагадують про суспільно-важливу організаційну роль кращих представників господарсько-управлінської еліти. Поступово виховується глибока релігійність безпосереднього виробника, почуття його професіональної значимості та відповідальності. Водночас, суспільство високо цінує тяжкий труд гірника. Таким чином, і в цьому разі духовна складова економічного поступу не вважалась чимось примарно-невловимим, а, нашаровуючись на традиційну спеціалізацію, виступала як конкретний фактор успішного формування нової якості спеціаліста-ремісника. В Україні такого роду процеси з ряду причин (протистояння католицизму та православ'я, нестабільність розвитку внаслідок взаємних грабіжницьких «наїздів» феодалів, особливості відтісненої від державного керма, ополячуваної української еліти і т.д.) відрізнялись значною специфікою і суттєво стримувались. Менш розвинутим ніж солеваріння було лісопильне виробництво. Але й тут мав місце кількісний ріст підприємств: з 20 — в XVI столітті до 32 — у середині XVII століття. Більшість з них концентрувалася в лісній зоні західної України. Серцевиною лісопильні було водяне колесо, яке приводило в дію рами з пилами. Подача колод здійснювалась за допомогою двох ланцюгів. Лісопильні будувались здебільшого в місцях, де була вода і ліс, часто в сільській місцевості. Продуктивність їхня залишалась невисокою — від 70 до 120-150 колод за робочий період. Частина готової продукції (дощок) реалізувалась на внутрішньому ринку, а частина через Брест і Гданськ направлялась у західноєвропейські країни. Поряд з іншими галузями поступово відроджувалось виробництво скла. В XVI — першій половині XVII століття на Україні було вже до 30 склоробних підприємств (гут). Технологія виробництва і тут служила основою поділу праці. Вона включала заготовку дров та поташу, побудову печей і нагляд за ними, обробку скляної маси і т. д. Крім того, кожна гута потребувала і послуг ковалів, складальників, гончарів, підвізників. І в цій галузі, як і в інших, використовувалась і наймана і кріпосна праця. За своїм характером склоробні являли собою ранні мануфактури, їх продукція — листове скло, окуляри, пісочні годинники, пляшки — знаходила широкий збут. Виробництво скла, мила, фарб викликало необхідність розширити виготовлення такого важливого їх компоненту, як поташ. Його виробляли в лісистих місцевостях по всій території України. Високі ціни на поташ також сприяли розширенню промислу. У районі степової України, де особливо гостро вставала проблема збройного захисту від грабіжницьких набігів кримських татар та вторгнення турок, активно розвивалось виробництво селітри — складової частини пороху. Найбільш розвинутим районом цього промислу була Переяславщина. В першій половині XVII століття він розширився і на Слобідську Україну. Селітряні варниці також відрізнялись певним поділом праці. Там були зайняті наглядачі за піччю, попільники, колісники, бондарі, трубники. Використовувався примітивний інвентар та інструменти. Основною тягловою силою були воли. В залежності від розміру виробництва, на підприємствах працювало від 10 до 40 робітників, а в окремих випадках до 100 осіб. Як і в інших галузях, у селітряному виробництві застосовувалась праця кріпосних і наймана праця. Власниками закладів, поряд з державою, виступали магнати, шляхтичі, міщани, селяни. Розміри виробництва залежали не тільки від внутрішнього, а й зовнішнього попиту, особливо з боку сусідньої Московської держави. У деяких районах вони складали сотні тисяч злотих. Магнат К.Вишневецький, як свідчить дослідник галузі М. М. Стрішенець, пограбувавши в 1622 р. варниці на річках Хорол, Псел, Ворскла, Орель, Мерчик, Орчик, Голтва, Сула, захопив селітри на 100 тисяч злотих. У розглянутий період виникла і така нова галузь, як виробництво паперу. Перші підприємства з'явились у Галичині (1522 р.) а через декілька десятиліть на Волині і в Придніпров'ї. Їх технологія включала цілий ряд послідовних операцій: заготовка сировини (ганчір'я), варка з золою та вапном, відбілювання, обробка в ступах, проціджуванні через сита, формування в рамках з сітчастим дном, виготовлення водяних знаків, вижимання паперу під ручним гвинтовим пресом, просушування, змащення клеєм, повторне пресування, лощіння, розрізка на аркуші. Окремі операції виконувались механізованим способом, за допомогою водяного колеса. Нагляд за технологією та найбільш відповідальні роботи, що потребували спеціальної підготовки, виконувались вільнонайманими майстрами. На допоміжних, нескладних роботах були зайняті кріпосні селяни і залежні ремісники, що таким способом відбували панщину. В окремих випадках вони отримували грошову плату. Поглиблений поділ праці та часткове використання найманої робочої сили свідчать, що папірні були підприємствами мануфактурного типу з елементами феодальної організації праці. Власниками закладів були монастирі, шляхтичі, міщани, купці. Часто вони здавали виробництво в оренду майстрам паперової справи. Умови оренди, як правило, зазначались у контракті. Паперові виробництва, як і підприємства інших галузей, часто будувались у селах. Ця обставина, а також залучення до робіт кріпосного селянства, суттєво впливала на умови та уклад життя робочої сили, ставлення до праці, специфіку виробничих відносин та внутрішньо групових контактів. У цих обставинах локальні, розкидані по сільських місцевостях ремісничі заклади мало сприяли формуванню самосвідомого організаційно-згуртованого ремісничого прошарку, який був би взірцем і стимулятором розвитку для інших верств населення. Однією з найбільш розвинутих на Україні була борошномельна галузь. Перші свідчення про водяні млини відносяться до 1256 року. Дослідники цієї галузі нараховують у XVI — першій половині XVII століття 2500 млинів на Правобережній Україні та 500 на Лівобережжі. Власниками їх виступали магнати, шляхтичі, монастирі, інколи багаті селяни. Як і власники інших підприємств, вони безпосередньо не керували закладами, а здавали їх в оренду. Побудова млина вимагала значних коштів. Часто зустрічались млини з декількома жорнами. Нерідко водяні колеса млина приводили в дію також сукновальні, лісопилки, молоти залізоробних закладів. На таких підприємствах було зайнято декілька десятків людей, частина з них — кріпосні селяни. Використовувалась і наймана праця. Наймитами були, як правило, і спеціалісти борошномельної справи. Млин з верхньобійним водяним колесом і одним жорном давав за рік 12200 пудів борошна. Воно йшло на внутрішній ринок і за кордон. Поступове зростання населення міст і попиту на хліб стали головними факторами розвитку галузі. На динаміку виробництва, водночас, впливали і негативні явища та процеси: періодичні неврожаї, сильні весняні паводки, бурі, татарські набіги, грабіжницькі «наїзди» сусідніх феодалів. Останній широко розповсюджений факт свідчив не тільки про постійну дестабілізуючу роль грубо-силових відносин у суспільстві. Він відображав також слабкість державної, у тому числі місцевої влади, стан законодавства і зневагу до законів, специфіку моральних установок феодальної еліти та її побуту.
|