Сільське господарство

Основною галуззю господарства України, як і в попередній період, було землеробство. Розвивались також скотарство, птахівництво, садівництво, бджільництво, рибні промисли. Допоміжним заняттям залишалось полювання на великого і дрібного звіра. І в цей тяжкий період іноземного поневолення в структурі продуктивних сил сільського господарства позитивні зміни мали місце, і носили вкрай уповільнений характер. Поступово все більше поширювався вдосконалений залізний плуг з колі ним передком. Поряд з ним застосовувалась дерев'яна соха і рало із залізним наконечником. Основною тягловою силою були воли. Оранка часто здійснювалась декілька разів: спочатку плугом — уздовж, а потім ралом сохою поперек, щоб подрібнити великі брили. Після цього застосовувалась борона. Збирання дозрілих хлібів здійс­нювалось серпом і косою. Переважаючою системою землеробства було трипілля: щорічний розділ землі на три ділянки: озиме поле (що засівалося в кінці літа чи на початку осені), ярове поле (засівалось ранньою весною) і пар — зо­раний, вільний від посіву клин, що відновлював свою ро­дючість. Але поряд з трипіллям на окраїнах українських земель, де були значні, ще не освоєні території, зберігався переліг. Ділянку обробляли декілька років, потім зали­шали, а через певний час займали знову. В лісистих райо­нах, особливо в північній частині України, зустрічалася і підсічна система: ліс вирубувався, викорчовувався, а вивільнена земля використовувалась під посадку чи по­сів сільськогосподарських культур. Останні відрізнялися значним різноманіттям і включали зернові: жито, пше­ницю, овес, ячмінь, гречку, просо; бобові: квасолю, горох, боби; городні: цибулю, часник, огірки, капусту, ріпу, буряк, петрушку і технічні культури: льон, коноплі, що служи­ли для виробництва тонких і суворих тканин, покривал.

Перше місце в структурі посівів займали зернові. Наяв­ність незайманих полів на півдні і пустищ усередині кра­їни, що виникли в результаті усобиць, воєн, вторгнення кримських татар, визначила екстенсивний шлях розвит­ку землеробства. Поступово посилювалась народна коло­нізація степу. На півдні теперішньої Черкащини розви­нутим центром землеробського краю стає давньоруський Звенигород (р-н Гнилого Тікича — притоки річки Синю­хи). В цих же місцях у верхів'ях Гірського Тікича вини­кає село Піаулиха, а пізніше — цілий ряд інших сіл (XV-XVI ст.).

На Синюсі в районі, що безпосередньо граничив з ди­ким степом, центром землеробського району стало старе слов'янське поселення Торговиця (торговий партнер ге­нуезької Каффи в Причорномор'ї). В 1457 р. воно було зруйноване татарами, втратило значення торгового центру, але як осередок землеробської колонізації-продовжувало існувати. Про це свідчать згадки про нього в літописі М. Литвина, у «Привілеї короля Сигізмунда (1573 р.) і набагато пізніше в записках академіка Гільденштедта (18 століття). У середині XVI століття в Нижньому Подніп­ров'ї біглі селяни-козаки заснували Запорозьку Січ, яка поступово стала центром господарської колонізації ве­ликого степового району. В розглянутий період силами українського селянства освоювались також території су­часної Харківщини (Слобідської України).

Та земля, як основний засіб праці, належала не хлібо­робам, а, в основному, була власністю пануючого стану — феодалів. Існувало декілька категорій власників:

1) король, що мав у своєму розпорядженні староства з численними феодальними маєтками — фільварка­ми і прилягаючими до них поселеннями — ключа­ми). Королівські землі здавалися в оренду або в за­ставу магнатам і шляхті. Князь Острозький, примі­ром, на початку XVII століття тримав Канівське і Богуславське староства за 9500 злотих кожне. Такі «утримання» поповнювали королівську скарбницю і були вигідні державі;

2) другу категорію особливо великих землевласників складали магнати (Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі, Тишкевичі та інші). Князь Дмитро Вишневецький (Байда — герой народних гласень, що про­славився боротьбою з турками) мав у своїх володіннях 50 міст і містечок, 40 тисяч селянських дворів, 230 тис. селян. Магнати розширили свої землі шляхом купівлі, королівських пожалувань, поневолення вільних селян;

3) за великими землевласниками йшла шляхта, до складу якої входили і нащадки південноруських бояр. Українські шляхтичі були переважно дрібними землевласниками. При королі Владиславі III (1434 р.) галицька шляхта зрівнялась у правах з польською. На територіях, зайнятих Литвою переважало умовне землеволодіння. Права українських феодалів на їх землі і тут були підтверджені. На початку XVI століття згідно з привілеєм князя Сігізмунда І, зе­млі магнатів і шляхти закріплялися у вічне воло­діння. Всі обмеження шляхетської земельної влас­ності остаточно ліквідував ІІ-й Литовський Статут 1565 року;

4) великим земельним власником була церква. Києво-Печерський, Видубицький, Межигорський та інші монастирі володіли значними земельними масива­ми, мали тисячі кріпаків. Відомий церковний діяч Петро Могила тільки на Київщині мав 2305 сіл 1 міщанських дворів. Близько 50 маєтків тримала на Правобережжі католицька церква;

5) поряд з перерахованим, існувало і вільне козацьке землеволодіння хуторського типу. Козак освоював землю, обзаводився господарством і відстоював свої права на обраний спосіб життя зі зброєю в руках;

6) ланцюг землевласників замикав прошарок вільного селянства.

На південних, окраїнних територіях зав­жди існувала невелика група не закріпачених зем­леробів. Переважна кількість хліборобів на останню чверть XVI ст. знаходилась уже в кріпосній залеж­ності. Вони володіли землею, але не були її власни­ками. Селянин не міг вільно розпоряджатися наді­лом, хоч і передавав його в спадщину. Ні при­куповувати, ні продавати землі без згоди пана не дозволялося. Залежне населення, крім обробки своїх ділянок, змушене було обробляти землю феодала, пра­цювати в його вотчинному господарстві, виконува­ти різного роду повинності (будівельні і ремонтні роботи, гужова повинність, участь у панському по­люванні і т. д.) З XVI ст. на українських територі­ях, зайнятих Польщею, а після Люблінської унії 1559 р. і на всій Україні поступово все більше по­ширюються вотчини у формі так званих фільвар­ків. Фільварок являв собою феодальний маєток, що включав житлові і господарські будівлі, хліви, зем­лю, луги для випасу худоби, ліси, рибні лови, млини. Польові фільварочні роботи виконувались кріпака­ми, так званими тяглими, колишніми закупами і хо­лопами, що жили на панській землі. Вони орали землю, сіяли, збирали і звозили врожай, здійснюва­ли обмолот, сушіння і транспортування зерна в за­сіки. Поряд з тяглими існували й інші категорії, менш залежні від землевласника і держави. До них відносились данники — хлібороби, що мали само­стійне господарство і платили данину натурою, слу­ги путні — що несли охорону замків, міст, кордонів. За ними йшли найбідніші категорії населення: ха­лупники, яким належала тільки садиба, коморники — власники декількох голів худоби, гультяї — бездомні, що жили за рахунок найманої праці.

Тягле населення, крім примусової праці на землевлас­ника, повинне було платити ряд податків, зокрема, так звану поголовщину чи серебрщину. Основною одиницею обкладання була громада. Зона розподіляла податок по дворищах. Державні селяни також вносили поголовщи­ну, платили подимщину і воловщину, зобов'язані були брати участь у будівництві замків і доріг.

Починаючи з перших десятиліть XV століття, процес закріпачення селян посилюється. В 1435 р. галицька шляхта обмежує перехід селянина від одного феодала до іншого. Відповідно до Привілею литовського князя Казиміра (1447 р.) селяни, що здавна жили на даній терито­рії, також втрачали право переходу. «Судебник» 1468 р. надав феодалу право судити своїх підданих, а останнім заборонив подавати скарги на панів. Ще чіткіше розгля­нута тенденція окреслилась у XVI столітті.

Перший Литовський статут 1529 р. дозволив феодалам покупку селян без землі, установив покарання за перехо­вування біглих і за зазіхання на життя (вбивство шляхти­ча наказувалось штрафом у 100 коп, тяглого (залежного) селянина — 10 коп, а невільного парубка — 5 коп.) За побої, нанесені шляхтичу, холопи і міщани позбавлялися руки. Водночас у Статуті підкреслювалось, що земельні володіння шляхти не можуть бути відібрані без серйозних причин.

У 1557 р. була проведена земельна (волочна) реформа. Її основні положення визначались в спеціальному менті «Устави на волоки». Згідно «Уставом» на волоки практиці проводились такі основні зміни:

1) залежне селянство повинне було відпрацьовувати два дні панщини в тиждень і додатково ще 6 днів у період жнив. Крім того, в його обов'язки входили традиційні повинності: будівельні і ремонтні роботити, заготівля дров та ін. Річний збір (чинш) визначався в розмірі 12 грошів;

2) там, де не було панщини, річний чинш складав грошів;

3) кращі землі відходили феодалам. Усі інші ділились на волоки. Повну волоку (близько 21 га) одержували селяни, що мали тяглову робочу силу та інвентар. Найбідніші одержували частину землі. Підтверджувалася спадковість селянського наділу. Його можна було ділити, але не збільшувати. Прикуповувати землю без дозволу пана заборонялося;

4) дворище, що було раніше основною одиницею оподаткування, замінювалось «димом» — окремим селянським господарством (з індивідуальною відповідальністю за повинності і платежі);

5) для контролю за виконанням повинностей вводи­лась посада війта. «Устава на волоки» спочатку ді­яла тільки на обмеженій території (Кременецький повіт), але згодом її положення поступово пошири­лись на всі українські землі.

Наступний етап зміцнення феодальної власності і за­кріпачення селянства пов'язаний з другим Литовським статутом 1566 року. Згідно з його положеннями ліквідувались усі обмеження земельної власності шляхти. Права ж крі­паків на рухоме майно обмежувались. Продаж землі до­зволявся тільки селянам одного маєтку. За вбивство шляхтича декількома холопами їх усіх засуджували на смерть. Довготривалий процес поневолення набув остаточ­ної законодавчої форми в 1588 році. Прийнятий цього року третій Литовський статут остаточно закріпачив се­лянство. Було скасоване право переходу від феодала до феодала. Всі, хто проживав на даній території більше 10 років оголошувались залежними («непохожими»). Панам надавалось право вотчинного суду над кріпаками. Остан­ні позбавлялися можливості розпорядження своїм май­ном без дозволу феодала. Шляхта зрівнювалася в правах з вотчинниками. Істотно розширились її права. Термін розшуку біглих подовжувався до 10-ти років. Остаточне юридичне оформлення процесу закріпачення селянства значно посилило його експлуатацію та сприяло росту від­робіткової, натуральної і грошової ренти. В результаті цього в першій половині XVII століття в Галичині, на Волині, в Поділлі щоденна панщина стала нормою. І на­віть в областях з великою питомою вагою вільного насе­лення, як, наприклад, Київщина, вона зросла до 2-3 днів у тиждень (північно-західні райони). Посилення фео­дального і релігійного гніту (гоніння на православ'я) ви­кликало закономірний протест поневоленого населення. Він набував різних форм. Частина кріпаків бігла на За­порожжя. Частина розправлялась з гнобителями на міс­цях та приставала до повсталого козацтва. Так, приміром, селянство брало участь у повстаннях К.Косинського (1591-1593 рр.) і С.Наливайка (1594-1596 рр.) В 30-х роках XVII сторіччя значна частина кріпосного населен­ня України підтримала козацьке повстання під керівни­цтвом Павлюка, почала знищувати панські садиби і роз­правлятися з орендарями. А з 1648 року, як відомо, невдо­волення козаків і селянства переросло в народну війну проти іноземного поневолення під проводом Б.Хмель­ницького.