Методика розробки комплексних програм

Розробка програм пов'язана із посиленням централізації в процесах прийняття рішень на окремих напрямах планування. Програми розробляються для вирішення тих проблем, які не можуть бути у цей момент ефективно вирішені на основі галузевого і територіального розподілу функцій. Управлінець будь-якого рівня може прийняти рішення про розробку комплексної пр€^грами, якщо в процесі діяльності відчуває необхідність в централізації функцій підпорядкованих нижчих рівнів.

Надмірне перевантаження управлінців верхніх рівнів інформацією, яку вони використовують часто не досить оперативно і якісно, призводить до зниження ефективності функціонування всієї системи. Змінити таке становище можна через посилення децентралізації управління із одночасним удосконаленням механізму координації.

Важливу роль у вирішенні цьеь. питання можуть відігравати комплексні програми, які, централізуючи прийняття рішення з одних питань, можуть дозволити послабити централізацію у вирішенні інших. За таких умов управлінець частину своїх планових завдань, для яких механізм координації є позитивним, буде вирішувати непрограмним шляхом, інші ж рішення будуть прийматися за допомогою програм. При цьому за рахунок скорочення інформаційних потоків, що відповідають непрограмній частині плану, управлінець більше уваги приділятиме програмам, здійснюючи не просто формальний контроль за їх показниками, а дійсно розглядаючи різноманітні варіанти реалізації програмних цілей, всебічно оцінюючи їх та вибираючи найбільш ефективний.

Реалізація багатьох програм пов'язана з відносно* різкими змінами стану економічної системи, що можуть стати наслідком інтенсивних інвестиційних вкладень. Подібні різкі зміни економічної системи призводять до того, що часто структура системи планування й управління не може своєчасно відреагувати на них, призводячи до ускладнення процесів координації діяльності підсистем.

При організації процесів координації в багаторівневій системі управління слід виділятитри аспекти:

1) побудова організаційної структури системи управління;

2) вибір критеріїв якості для завдань, які вирішуються кожним
елементом системи управління;

3) визначення характеру і часових орієнтирів наступних взаємовідносин
між елементами різних рівнів управлінської ієрархії.

Тема 5. Аналіз варіантів і підготовка проектів управлінських рішень

1. Процес підготовки і прийняття рішень

Розробка рішень в управлінні становить основу управлінського процесу. Управлінський - це комплекс взаємопов'язаних операцій, що виконуються у певній послідовності і спрямовані на розв'язання конкретних завдань та досягнення поставлених цілей.

Операція в управлінні - це частина процесу, яка представляє собою діяльність виконавця над певним видом інформації (зібрати дані, провести розрахунки, підготувати звіт, передати документ на підпис тощо).

Інформаційно-пошукові, письмові (графічні), розрахункові, логічні й аналітичні операції - це складові управлінської діяльності, пов'язані з розробкою, прийняттям та реалізацією рішень.

Як і управлінські функції, операції не є взаємозамінними, і високий рівень організації управління спостереження тоді, коли кожна операція виконується якісно, у потрібному обсязі і в точно визначений час.

Сукупність взаємозв'язаних операцій становить більш складне структурне утворення - управлінські процедури, виконанням яких досягають певної локальної цілі. Процедури - це плани у тому відношенні, що вони встановлюють рутинний метод підходу до майбутньої діяльності, певний регламент, функціонування апарату управління. Вони є орієнтирами для дії і в хронологічній послідовності детально вказують на порядок виконування необхідних дій.

Важливим засобом удосконалення процесів управління є впровадження раціональної технології управління (опис управління у вигляді взаємопов'язаних операцій і правил їх здійснення).

Технологія управління - це сукупність практичних прийомів, методик і засобів впливу на керований об'єкт, які здійснюються на основі пізнання закономірностей управлінських процесів і використання відповідних правил і процедур. На відміну від технології процесів виробництва, що являє собою науку про фізичні, хімічні, біологічні та інші способи впливу на сировину і матеріали (предмети праці) для одержання відповідної продукції, технологія управління - це, перш за все, процес збирання, обробки і передачі інформації з метою підготовки, прийняття і реалізації рішень. Суть технології управління полягає у встановленні організаційного порядку в системі і визначення раціональної послідовності виконання управлінських робіт.

2. Оцінка ефективності прийнятих рішень

Рішення буде ефективним, якщо керівництво: зорієнтоване на дію; здатне дивитися вперед і розробляти нові стратегії та плани; сфокусоване на зовнішньому (в першу чергу - клієнт, тоді - конкурент, а вже потім внутрішня політика); виявляє сильну волю (сильне лідерство); вміг створити атмосферу наполегливості та енергійності.

Забезпечується ефективність рішення наявністю на підприємстві чіткої системи звітності; прийняттю рішень приділяється велика увага. Процес прийняття рішень - це мистецтво, а не наука, тому іноді будь-яке рішення краще, ніж відсутність рішення взагалі.

Ефективний процес прийняття рішення - процес узгодження форми рішення та стилю його прийняття - базується на балансі трьох елементів: логіки, інтуїції та досвіду. Кожен з них важливий для зрозуміння задіяних чинників та формулювання висновків.

Секрет добрих навичок у цьому процесі полягає в наступному:

в розумінні власного стилю (природний трикутник управління);

у визначенні форми трикутника конкретного рішення (єдиного у своєму роді трикутника);

у взаємному узгоджені стилю управління і форми рішення.

Така схема виглядає доволі механічною, абсолютно справджується у реальності. Головна її мета - бути інструментом для розуміння, чому ті чи інші люди досягають успіху приймаючи одні рішення та програють в інших.

Стиль прийняття рішення керівника, який в основному покладаєтьься на логіку та, меншою мірою на свій власний досвід і вже зовсім мало звертає уваги на інтуїцію.

3. Контроль виконання управлінського рішенння

Контроль виконання рішень є заключною стадією управлінського циклу.

Але можна виділити й інші функції, які виирішуються за допомогою контролю виконання:

Діагностична функція - головна, ведуча функція контролю. Хто б не перевіряв, які б завдання не ставились, у будь-якому випадку спочатку потрібно чітко уявити собі істинний стан справ, тобто поставити діагноз.

Орієнтуюча функція проявляється в тому, що ті питання, які частіше контролюються керівником, ніби самі собою набувають особливого значення у свідомості виконавців, направляють їх зусилля в першу чергу на об'єкт підвищеної уваги керівника. Питання, які випадають із поля зору керівника, не вирішуються підлеглими.

Стимулююча функція близька до орієнтуючої, але з нею не співпадає. Якщо орієнтуюча функція контролю при вмілому керівництві тримає в полі зору роботи, то стимулююча націлена на виконання і залучення до процесу праці всіх невикористаних резервів і в першу чергу резервів людського фактору.

Без функції зворотнього зв'язку, яка забезпечує. надходження інформації до керівництва про хід виконання поставлених завдань, керівники не зможуть здійснювати управління та вплив на хід робіт.

Виховна (педагогічна) функція. Контроль, якщо він побудований вміло, породжує у виконавців бажання до добросовісної праці.

Коректуюча функція пов'язана з тими уточненнями, які вносяться в рішення на основі матеріалів контролю. Тут складається складна психологічна ситуація: керівник вважає, що він перевіряє роботу підлеглого а насправді останній вже перевірив на практиці ефективність рішенш керівника. Одним словом, контроль вже здійснився, причому за самш надійним критерієм - у відповідності рішення на практиці.

В практиці управління організацією застосовуються такі різновиді контролю: попередній - передує прийняттю кінцевого рішення, поточний, наступний.

Тема 6. Моделі розв’язання проблем беззбитковості

1. Значення аналізу беззбитковості.

Організація фінансової діяльності на підприємстві вимагає створення та використання ефективних інструментів аналізу для прийняття управлінських рішень. Одним із найпростіших і разом з тим ефективним методом фінансового аналізу для оперативного та стратегічного прогнозування майбутньої діяльності підприємств є операційний аналіз, який називають аналізом взаємозв¢ язку «затрати – обсяг - прибуток». Він розкриває взаємозв´ язок та взаємозалежність прибутку від величини затрат та обсягів реалізації.

Аналіз беззбитковості як ключовий елемент операційного аналізу одночасно є важливим інструментом прийняття управлінських рішень. Аналіз беззбитковості дає змогу керівництву заздалегідь визначити, наприклад, при якому обсязі реалізації підприємство не матиме ні прибутків, ні збитків або який має бути обсяг реалізації продукції, щоб отримати бажану величину прибутку.

З допомогою аналізу беззбитковості визначають критичну точку, що характеризує обсяг реалізації продукції, при якому затрати дорівнюють виручці, а підприємство не отримує ні прибутку, ні збитку. Мета аналізу беззбитковості – встановити, що відбудеться з фінансовим результатом, якщо обсяг виробництва зміниться.

Слід мати на увазі, що аналіз беззбитковості завжди грунтується на величині маржинального доходу на одиницю продукції, а не на величині прибутку на одиницю продукції. Це пов´ язано з тим, що прибуток на одиницю продукції змінюється щоразу зі зміною обсягів реалізації, а величина маржинального доходу при будь-якому обсязі залишається постійною.

Маржинальний дохід на одиницю продукції обчислюється як різниця між ціною та змінними затратами на одиницю продукції. Прибуток – це різниця між маржинальним доходом і постійними затратами. Точка беззбитковості міститься там, де маржинальний дохід дорівнює постійним затратам. Точка беззбитковості – це точка, в якій дохід від реалізації дорівнює сумі постійних і змінних витрат.

Використовуючи аналіз беззбитковості, слід ураховувати такі особливості поведінки різних видів затрат:

- змінні затрати та ціна реалізації продукції на одиницю продукції не залежить від обсягів виробництва;

- загальні постійні затрати, величина яких не залежить від зміни обсягів виробництва, змінюються в розрахунку на одиницю продукції, оскільки при зміні обсягів виробництва постійні затрати розподіляються на більшу (меншу) кількість одиниць продукції. Величина постійних затрат в розрахунку на одиницю продукції змінюється залежно від обсягу виробництва. Отже, величина прибутку на одиницю продукції теж повинна змінюватися.

2. Економічна модель співвідношення «затрати-обсяг-прибуток».

З економічної точки зору аналіз беззбитковості – це метод планування прибутку. Він грунтується на функціональній залежності доходів і затрат від зміни обсягу виробництва. Це означає, що прибуток теж є функцією обсягу виробництва. Аналіз беззбитковості відіграє важливу роль в прийнятті управлінських рішень щодо поліпшення збутової та виробничої програм.

Економічна основа аналізу беззбитковості – дві функції з характерними залежностями – “затрати - випуск” і “дохід - випуск”. Економічна модель цих залежностей розкриває взаємозв´ язок співвідношення “затрати-обсяг-прибуток”. Вона дає змогу зрозуміти, наскільки можливо реалізувати продукцію (обсяг якої постійно зростає), котру виробляє підприємство або котру в майбутньому вироблятиме.

3. Бухгалтерська модель співвідношення «затрати – обсяг - прибуток».

Бухгалтерська модель відображає залежність поведінки затрат та величини доходу від обсягу виробництва.

Слід пам´ ятати, що використання аналізу беззбитковості на основі наведених варіантів можливе лише для прийняття короткострокових рішень. Тому необхідно враховувати такі припущення:

1. аналіз беззбитковості грунтується на класифікації затрат на постійні та змінні;

2. затрати та доходи від реалізації продукції чітко визначені і перебувають у лінійній залежності від рівня виробництва;

3. ціни на сировину, матеріали, послуги, що використовуються в процесі виробництва, не змінюються протягом звітного періоду;

4. обсяг виробництва дорівнює обсягам реалізації;

5. структура продукції не змінюється протягом звітного періоду.

Недотримання навіть одного із цих припущень може призвести до неправильних та непрогнозованих результатів.

4. Методи визначення критичної точки.

Математичний метод грунтується на визначенні чистого прибутку за формулою:

П = В_р – З_з – З_п.

З урахуванням обсягу виробництва формула матиме вигляд:

П = (Ц * V) – (З_з * V) – З_п.

З_з – змінні затрати на одиницю продукції.

Враховуючи, що прибуток у точці беззбитковості відсутній, обсяг виробництва в точці беззбитковості становитиме:

V_о = З_п / М_д,

М_д – маржинальний дохід на одиницю продукції.

Обсяг беззбитковості у вартісному вигляді визначається на основі виручки від реалізації, постійних та змінних витрат за формулою:

V_о = Постіні затрати / (1 – (Змінні затрати / Виручка)).

Це означає, що виручка повністю відшкодовує затрати в точці беззбитковості.

Метод маржинального доходу грунтується на величині маржинального доходу.

М_д = В_р – З_з.

Маржинальний дохід можна зобразити ще такими рівняннями:

М_д = З_п.

М_д * V = З_п.

V_о = З_п / М_д.

Графічний метод.

Основні чинники, які сприяють збільшенню прибутку:

- збільшення цін на продукцію,

- зменшення постійних затрат,

- зменшення змінних затрат,

- збільшення обсягів продажу.

Для зменшення змінних затрат підприємство може використовувати такі основні способи:

ü підвищувати ефективність використання матеріальних і трудових ресурсів;

ü впроваджувати безвідходні технології;

ü користуватися різними видами знижок під час закупівлі сировини та матеріалів.

Зростання обсягів реалізації підприємство може досягти різними способами:

Ø зменшити ціну реалізації (попередньо слід дослідити зміну попиту на продукцію та вплив його на величину прибутку.

Ø Збільшення затрати на рекламу;

Ø Збільшити кількість товару на одиницю площі.

Перш ніж збільшувати обсяги, слід попередньо встановити, чи достатньо для цього власних потужностей. Чи вигідно залучати додаткові потужності, чи існує ринок збуту для додаткового обсягу реалізації?

Аналіз беззбитковості можна використати як для підприємства в цілому, так і для окремих напрямків діяльності. На основі поділу постійних затрат на специфічні і загальні, а також ідентифікації доходів за видами продукції та напрямами діяльності розширюється інформаційна база для прийняття управлінських рішень, а також для виявлення слабких і сильних сторін діяльності підприємства. На основі аналізу беззбитковості стає можливою реалізація стратегії диференціації відносно різних видів продукції для підвищення ефективності діяльності підприємства в цілому та забезпечення його стратегічної мети. Порівняння різноманітних методів аналізу беззбитковості свідчить, що, використовуючиметод математичних формул, можна отримати значно точнішу інформацію для прийняття рішень, порівняно з графічним методом. Водночас графічний метод дає чітке уявлення про затрати, доходи та прибуток, їх динаміку залежно від зміни обсягів виробництва, які відображають реальну дійсність.

Враховуючи, що отриманий підприємством прибуток підлягає оподаткуванню, плановий прибуток необхідно встановлювати з урахуванням податку на прибуток. Формула, яка відображає обсяг продажу з урахуванням податку на прибуток, виглядає так:

V = (З_п + (П/(1-С_п) / (Ц – З_з),

V – обсяг виробництва;

З_п – постійні затрати;

П – прибуток,

С_п – ставка податку,

Ц – ціна за одиницю продукції,

З_з – змінні затрати на одиницю продукції.

Важливим для прийняття управлінських рішень є показник прибутковості продукції (сума маржинального доходу в процентах від виручки) або коефіцієнт маржинального надходження, який визначається за формулою:

К_м = М_д / В_р,

М_д – маржинальний дохід,

В_р – виручка від реалізації.

Коефіцієнт маржинальних надходжень характеризує величину маржинального доходу на кожну гривню виручки від реалізації продукції.

Важливим показником, який уможливлює прогнозування моменту досягнення точки беззбитковості, є термін досягнення точки беззбитковості (у днях):

Термін досягнення точки беззбитковості = (Обсяг у точці беззбитковості * 30 днів) / Обсяг реалізації за звітний період.

На основі обсягу беззбитковості визначають рівень завантаження потужностей у точці беззбитковості. Він характеризує співвідношення, яке забезпечує фактичне завантаження потужностей, величини відшкодованих затрат, понесених внаслідок реалізації продукції та одержаного прибутку.

Рівень завантаження потужностей визначається за формулою:

Рівень завантаження = Виручка в точці беззбитковості / Фактичний обсяг виробництва.

Результати розробки різноманітних варіантів короткострокових рішень управлінських рішень дають змогу зробити висновок, що прийняття рішень передбачає вибір того часового періоду, який є найбільш прийнятним для конкретної ситуації. У короткостроковому періоді деякі затрати можуть бути релевантними і тому їх не враховують під час прийняття рішень. Проте в довгостроковому періоді всі затрати мають відшкодовуватися. Тому важливо під час підготовки проектів рішень не обмежуватися розглядом лише короткострокових наслідків прийнятих рішень. У довгостроковому періоді доходи мають бути достатніми для відшкодування всіх затрат.

5. Поріг рентабельності, запас фінансової стійкості та операційний важель.

На величину порога беззбитковості (точку беззбитковості) впливають три основні елементи: ціна реалізації, змінні затрати на одиницю продукції та сукупні постійні затрати. При цьому рівень постійних затрат свідчить про ступінь підприємницького ризику: чим більші постійні затрати, тим вище поріг беззбитковості й тим суттєвіший підприємницький ризик.

Запас фінансової міцності (маржа безпеки) – це перевищення фактичної виручки від реалізації над порогом беззбитковості. Як правило, цей показник вимірюється у процентах від виручки. Показує, наскільки може скоротитись обсяг реалізації, перш ніж підприємство перейде в зону збитків.

М_б = (О_о – О_б) / О_о * 100%,

М_б – маржа безпеки;

О_о – обсяг очікуваної реалізації;

О_б – обсяг беззбиткової реалізації.

Маржа безпеки для підприємства – це межа, нище якої обсяг не може скорочуватися, інакше підприємство перейде в розряд збиткових.

Якщо запас фінансової міцності становить менше 30% - це ознака високого ризику.

Важливим показником є операційний важель, з допогою якого можна оцінити підприємницький ризик.

Операційний важель – величина, визначена як частка від ділення маржинального доходу на прибуток. Вона характеризує процент зміни прибутку, що забезпечує кожний процентзміни виручки.

Вплив операційного важеля проявляється в тому, що будь-яка зміна виручки від реалізації продукції завжди є результатом значно інтенсивнішої зміни величини прибутку. Це можна пояснити неоднаковим ступенем впливу постійних і змінних затрат на формування фінансових результатів унаслідок зміни обсягу діяльності. Чим вищий рівень постійних затрат, тим більший вплив має операційний важель, тим більший рівень підприємницького ризику підприємства.

Сила впливу операційного важеля залежить від відносної величини постійних затрат. Для фондомістких підприємств значна сила операційного важеля таїть суттєву небезпеку. В умовах економічної нестабільності, падіння платоспроможного попиту та інфляції, кожен процент скорочення виручки сприяє значно більшому падінню прибутку та переходу підприємства в зону збитку.

Операційний важель виявляє, на скільки відсотків зміниться прибуток при зміні виручки на 1%. Однак чим більший ризик, тим більша можлива винагорода. Збільшення операційного важеля в динаміці завжди свідчить про зростання ризику.

Ефект операційного важеля можна розглядати як еластичність балансового прибутку за виручкою від реалізації. Ця величина дає змогу кількісно виміряти залежність між величиною ризику, рентабельністю та ліквідністю.Зменшення ліквідності у разі перетворення грошового капіталу в основний збільшує ризик, який кількісно відображається в зростанні постійних затрат, забезпечуючи сподівання на значно більшу рентабельність сумарних активів.

Тема 7. Аналіз вигід і витрат

1. Модель аналізу вигід і витрат

Взагалі інформація про витрати є дуже вагомим фактором на всіх стадіях управління. Предметом аналізу вигід і витрат є різноманітні види витрат підприємств і їх підрозділів та можливості їх регулювання. За допомогою такого аналізу встановлюються витрати, обумовлені конкретним рішенням або проектом, і визначається напрям їх регулювання.

Менеджери і аналітики діють в умовах обмеженості ресурсів. Саме тому зростає необхідність обережного ставлення до залучення і регулювання ресурсів. Будь-яка діяльність, яка передбачає споживання ресурсів, що їх можна використати в інший і, можливо, кращий спосіб, повинна мати серйозне обґрунтування.

Базовими елементами цієї моделі є вигоди, витрати і варіанти вибору. Від " отримання найбільшої користі" до " створення найбільшої (чистої) вигоди" - відстань невелика. Одні й ті самі ресурси не можна спрямувати для досягнення різних цілей. З обмеженістю ресурсів, необхідно бути впевненим, що кожен вибраний проект дасть найбільш можливу віддачу з кожного витраченого ресурсу.

Аналіз вигід і витрат проводиться:

представниками влади, які займаються підготовкою, обгрунтуванням будь-яких проектів державного (неприватного) сектора на всіх рівнях управління;

експертами, аналітиками недержавних неприбуткових структур, зокрема, політичних партій для розробки політичних програм;

фахівцями фінансового аналізу приватного сектора, які виконують проекти для державного сектора.

Порядок проведення аналізу вигід і витрат, запропонований нижче, базується на розробках міжміністерських комітетів під керівництвом Секретаріату Ради Скарбниці Канади.

Аналіз вигід і витрат є раціональним методом прийняття рішень. Люди користуються ним щодня. Проте природне розуміння витрат і вигід іноді неадекватне, коли альтернативи складні або дані невизначені.

2. Сучасні стратегії управління затратами та доходами.

Затрати – це важлива й разом з тим складна категорія. Інформації про затрати займає центральне місце в системі управління як підприємства в цілому, так і кожного структурного підрозділу.

Затрати виникають у процесі будь – якої діяльності, зокрема основної. Основна діяльність повязана з виробництвом та реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), є головною метою створення підприємства і забезпечує основну частку його доходу.

Важливим завданням системи управління є перш за все управління затратами, метою якого стає досягнення такого рівня затрат, який би забезпечив передбачену підприємством величину прибутку.

Підхід, що базується на скороченні затрат, відповідає стратегії їх зменшення, для якої характерна орієнтація на виробника. При цьому основна увага надається калькулюванню собівартості продукції та обліку затрат. Ця стратегія базується на вченні Ф.У. Тейлора (1856 – 1917).

Панівною в сучасний період є концепція конкурентних переваг Портера, згідно з якою підприємства створюють відповідні цінності для своїх покупців. Кінцева цінність, створена підприємством, визначається тим, скільки покупці готові заплатити за товари або послуги, які пропонує підприємство. Забезпечення безперервності розвитку будь – якого підприємства сьогодні можна домогтися лише за умови постійного досягнення конкурентних переваг. Витримати конкуренцію можна або постійно скорочуючи затрати (стратегія зменшення затрат), або збільшуючи цінність (стратегія диференціації). Однак найефективнішим є підхід, згідно з яким використовуються обидві стратегії у взаємозвязку (метод аналізу взаємозвязку “затрати – обсяг – прибуток”.

Якщо ціну, яку готові платити покупці, відобразити у вигляді доходу (виручки) від реалізації продукції, а показник чистого доходу – як різницю між виручкою від реалізації та непрямими податками (на додану вартість, акцизний збір), чистий прибуток можна визначити як різницю між чистим доходом та собівартістю продукції й податком на прибуток.

Отже, для визначення ефективності діяльності підприємства необхідно постійно порівнювати затрати з доходами.

Термін “витрати” і “затрати” мають різний економічний зміст. Затрати – це вартісний вираз використаних у процесі діяльності підприємства матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів.

Згідно П(С)БО 16 витрати – це зменшення економічної вигоди протягом звітного періоду або збільшення зобов’язань підприємства, що веде до зменшення капіталу.

З метою ефективного управління затратами необхідно не лише достовірно визначити їх величину, не менш важливо встановити їх цільове спрямування.

3. Вимірювання та оцінювання вигід та витрат

В аналізі вигід і витрат підраховуютьсяресурси, що їх створюють або використовують.

Ресурси, які просто переходять з одного місця в інше, не вважають витратами чи вигодами. Наприклад, податки на доходи - це, з точки зору економіки всієї країни,

трансфертні платежі. Податки сприяють переміщенню ресурсів, але, крім адміністративних та дестимулюючих витрат, нічого не використовується.

" Точка зору" дає можливість встановити, чи є трансакція трансфертом, чи ні. Вона визначає, чи переходять ресурси з одного місця в інше (трансферти), чи їх вилучають із якоїсь групи або використовують (витрати).

В окремих ситуаціях тарифи, гранти, податки, соціальні виплати та багато інших речей можна вважати трансфертами. Що тут важливе, так це те, чи ресурси є вигодою чи втратою для того (тих), з чиєї точки зору проводять аналіз.

При підрахунку вигід державних проектів правильний підхід до оцінювання їх вартості - це застосування ціни, яку споживачі готові платити за продукт (ціна виробника плюс податки мінус субсидії"). При оцінюванні витрат правильний підхід не є таким однозначним. Наприклад, податки і субсидії на проміжні ресурси. Податки збільшують витрати на затрачені ресурси для користувачів порівняно з вартістю реальних ресурсів, витрачених на їх виробництво, в той час як субсидії дають протилежний ефект. При оцінюванні цих витрат визначення правильної одиниці вимірювання суттєво залежить від того, чи потреба проекту в ресурсах задовольняється за рахунок нових джерел постачання, чи через залучення ресурсів з інших сфер використання. Якщо ресурси надходять з нових джерел, правильною одиницею вимірювання буде вартість реальних витрачених ресурсів, що еквівалентна ціні, сплаченій іншими користувачами, мінус податки плюс субсидії. Якщо ресурси отримують шляхом їх вилучення від інших користувачів, правильною одиницею вимірювання буде альтернативна вартість ресурсів, або ціна виробника плюс податки мінус субсидії.

При оцінюванні ефективності державних інвестицій треба намагатися враховувати всі ефекти розміщення окремі з яких, можуть бути менш очевидними, ніж, інші. Такі імпліцитні (неявні) ефекти можуть бути внутрішніми (для безпосередніх учасників проекту) або зовнішніми (для людей, якібезпосередньо не задіяні у проекті, але належать до групи, точку зору якої враховують в аналізі). Прикладом внутрішніх імпліцитних ефектів можуть бути заробітки, що їх припущенні " найкращої здогадки" щодо значень для кожної вхідної змінної), мода розподілу ймовірностей показників ЧПВ та " очікувана вартість" (сума можливих результатів, кожен з яких помножено на його ймовірність). Останнє розуміння є найкращим критерієм при виборі інвестиційного варіанту.

4. Аналіз невизначеності

Для ситуацій з істотним рівнем невизначеності підходять такі правила прийняття рішення:

1. Якщо найнижчий можливий показник ЧПВ більший від нуля, необхідно приймати проект.

2.Якщо найвищий можливий показник ЧПВ менший від нуля, необхідно відхилити проект.

3.Якщо максимальна величина ЧПВ більша від нуля, а мінімальна -менша від нуля, треба підрахувати ЕИУР. Якщо ЕКУР більша від нуля, то потрібно приймати проект.

4.Якщо криві кумулятивного розподілу ймовірностей двох взаємовиключних проектів не перетинаються, необхідно вибирати варіант з кривою розподілу ймовірностей, яку зсунуто якнайдалі праворуч.

5.Якщо криві кумулятивного розподілу ймовірностей двох взаємовиключних проектів перетинаються, потрібно керуватися показником ЕИРУ. Якщо показники не однакові, враховуються параметри ризику кожного альтеративного проекту.

Основні переваги і обмеження аналізу ризику наведені на рис. 7.6.

Ефективний аналіз вигід і витрат має відповідати таким критеріям:

^ цілі та пріоритети чітко визначено;

^ виявлено найкращі альтернативні способи досягнення цілей для проведення аналізу;

^ альтернативні варіанти визначено у такий спосіб, який дає змогу зробити коректне їх порівняння;

^ " точку зору" аналізу зазначено;

^ припущення і підрахунки видимі для користувача на кожному етапі аналізу;

^ вигоди і витрати детально розраховано на кожен період часу, без скорочень і випущень;

^ технічний аналіз зроблено добре (що стосується дисконтних ставок, коригування на інфляцію, вибору правила прийняття рішення тощо);

^ невизначеність і ризик ретельно розглянуто.

Тема 8. Методи і моделі аналізу інвестицій в основні фонди.

1. Основи аналізу інвестицій в основні засоби

Розвиток підприємства, удосконалення виробництва та підвищення його ефективності безпосередньо пов'язані з інвестиційною діяльністю.

Інвестиції є основою розвитку підприємств, окремих галузей та економіки країни в цілому. Від уміння інвестувати залежить розквіт чи занепад власного виробництва, можливість вирішення соціальних та екологічних проблем, сучасний рівень і потенційний динамізм фізичного, фінансового та людського капіталів. Без надійних основ інвестиційної діяльності, якими б професійно володіли спеціалісти відповідного профілю, важко сподіватися на сталий розвиток вітчизняного виробництва, науково-технічний і соціальний прогрес, а з ними і на належне місце у світовому господарстві.

Проблема здійснення інвестиційної діяльності стала однією з найактуальніших у процесі реформування економіки. Пошук і мобілізація джерел інвестування, з одного боку, та реалізація програми інвестування, з іншого, стали актуальними в усіх галузях економічної діяльності. Без здійснення інвестицій неможливий нормальний процес виробництва.

Для здійснення господарської діяльності підприємству, в першу чергу, необхідні основні засоби. Стан та ефективність використання основних засобів безпосередньо впливає на виконання виробничої програми підприємства та можливість отримання прибутку.

Метою проведення аналізу інвестицій в основні засоби є вибір найбільш ефективних і реальних інвестиційних проектів та обґрунтування програм їх реалізації.

Основними завданнями аналізу інвестицій в основні засоби є:

1) загальна оцінка інвестиційних потреб в основні засоби;

2) вибір напрямів інвестиційної діяльності та інвестиційних проектів в основні засоби підприємств;

3) аналіз форм інвестування та їх ризику;

4) аналіз ефективності інвестиційних проектів в основні засоби та розробка заходів поліпшення інвестиційної діяльності підприємств.

Основними об'єктами аналізу інвестицій в основні засоби є наступні:

^ обсяг інвестицій (їх видів) в основні засоби;

^ структура інвестицій в основні засоби.

Джерелами інформації інвестицій в основні засоби виступають інвестиційні проекти, які будуються на основі використання наступної інформаційної бази (табл.1).

Таблиця1

Інформаційна база для аналізу інвестицій в основні засоби

2. Основні моделі та методи аналізу інвестицій в основні засоби

Ефективність інвестиційної діяльності значною мірою залежить від рівня розвитку капітального будівництва - одного з варіантів вкладення коштів у основні засоби, інвестиційного та промислово-будівельного комплексів, що у свою чергу зумовлюється виробничим потенціалом його матеріально-технічної бази, кваліфікацією складу виконавців, науково-технічним рівнем проектних рішень, станом організації та планування інвестиційного процесу, забезпеченістю його фінансовими ресурсами.

Виробнича потужність – це максимально можливий випуск продукції необхідної якості в передбаченій номенклатурі за певний час при повному завантаженні обладнання та виробничих площ у прийнятому режимі роботи з урахуванням застосування передової технології, організації виробництва і праці. Обґрунтування виробничої програми виробничою потужністю проходить два етапи:

1.Визначення максимального обсягу випуску виробів, який повинен бути забезпечений наявною виробничою потужністю підприємства.

2.Обчислення необхідної кількості введення в дію нових потужностей за рахунок технічного переозброєння або розширення підприємства.

Вибуття потужності відбувається з наступних причин:

- знос та вибуття обладнання,

- збільшення трудомісткості і виготовлення виробів,

- зміна номенклатури і асортименту продукції, що випускається,

- зменшення фонду робочого часу,

- закінчення терміну лізингу обладнання

Виробнича потужність визначається різними вимірниками:

- натуральними,

- умовно – натуральними,

- вартісним вимірником (у багато номенклатурних виробництвах).

При визначенні вхідної потужності (на початок планового періоду) враховуються:

- проведення заходів по ліквідації невідповідності потужності окремих цехів до встановленої потужності всього підприємства,

- збільшення кількості устаткування чи заміна його на більш продуктивне,

- перерозподіл робіт між окремими групами устаткування та між виробничими підрозділами,

- можливість збільшення змінності роботи устаткування, що лімітують випуск продукції.

Вихідна виробнича потужність (на кінець планового періоду) у вартісному виразі, тобто потужність на кінець розрахункового періоду обчислюється за формулою:

Впвих = Впвх + Впвв – Впвив,

де Впвх – виробнича потужність на початок періоду, грн.,

Впвв – введена в плановому періоді виробнича потужність, грн.,

Впвив – виведена за плановий період виробнича потужність, грн.

Середньорічна виробнича потужність підриємства обчислюється за формулою:

Впер.р = Впвх + Впвв * к / 12 – Впвив * (12 – к) / 12,

де к – кількість місяців експлуатації обладнання з певною потужністю протягом року.

Розрізняють календарний, режимний (номінальний) і ефективний (корисний) фонди часу.

Календарний фонд часу (Фк) виробничого обладнання є базою для розрахунку інших видів робочого часу в плануванні і визначається як добуток числа днів у даному календарному періоді (Дк) на число годин на добу (Т).

Режимний або номінальний фонд робочого часу (Фр) машини залежить від числа календарних днів (Дк) і числа неробочих днів (Дн) на рік, а також від прийнятого на підприємстві режиму змінності роботи на добу:

Фр = (Дк - Дн) / * t,

де t – середнє число годин роботи машини на добу в робочі дні за прийнятим режимом змінності з врахуванням скороченої тривалості.

3. Методи оцінки інвестицій.

Статистичні методи оцінки інвестицій.

Облікова норма прибутку на інвестиції дає можливість оцінити абсолютну вигоду інвестицій, причому критерієм оцінки є рентабельність інвестиційного об’єкта, яка визначається за формулою:

Норма прибутку на інвестиції = середній річний прибуток / первісні капітальні затрати * 100

Середній річний прибуток визначається як частка від ділення прибутку, який одержить підприємство протягом усього терміну використання об’єкта на термін використання:

Середній річний прибуток = (сумарний прибуток протягом терміну експлуатації об’єкта, грн.) / термін експлуатації об’єкта, років

Облікову норму прибутку порівнюють із запланованою й оцінюють, наскільки вигідні інвестиції.

Різниця між капітальними вкладеннями в проекти та загальними надходженнями від їх експлуатації дорівнює загальному чистому прибутку.

Найбільший недолік методу оцінки інвестицій за допомогою показника облікової норми прибутку на інвестиції полягає в тому, що він не враховує терміни отримання прибутку, а отже не враховує вартості грошових коштів у часі (реальних грошових коштів).

Метод розрахунку терміну окупності інвестицій – найпростіший щодо оцінки ефективності капіталовкладень.

То = Кв / Д, де

То – термін окупності, роки,

Кв – інвестований капітал, грн..,

Д – середній щорічний дохід, грн.

Чим триваліший термін окупності об’єкта, тим невизначені ший період його реалізації й навпаки – чим коротший термін окупності, тим надійніше повернення інвестованого капіталу. Отже, чим коротший термін окупності, тим інвестиційний ризик менший.

Недолік методу визначення терміну окупності: не враховує наступних після досягнення терміну окупності надходжень, а по – друге – зіставлення доходів, отриманих у результаті інвестицій, здійснюється без урахування тривалості часу (цінності надходжень у часі).

Тема 9. Моделі та методи аналізу фінансових інвестицій

1. Поняття та особливості здійснення фінансових інвестицій

Більшість підприємств має у своєму розпорядженні тимчасово вільні грошові кошти, окрім необхідних для здійснення щоденних операцій. З метою отримання прибутку такі тимчасово вільні кошти підприємство може інвестувати в окремі об'єкти різних галузей економічної діяльності.

В процесі управління інвестиціями основна увага акцентується на виборі та реалізації найбільш ефективних форм фінансових інвестицій з метою забезпечення високих темпів його розвитку, розширення економічного потенціалу господарської діяльності. Метою управління інвестиційною діяльністю зі здійснення фінансових інвестицій є забезпечення реалізації найефективніших форм вкладення капіталу, спрямованих на розширення економічного потенціалу підприємства.

Фінансові інвестиції - це активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку (відсотків, дивідендів тощо), зростання вартості капіталу або інших вигод для інвестора.

Інвестиційна діяльність характеризує процес обгрунтування та реалізації найбільш ефективних форм вкладення капіталу, спрямованих на розширення економічного потенціалу підприємства.

Залежно від сфер, в які спрямовуються інвестиції, вони поділяються на виробничі та фінансові.

Виробничі інвестиції зумовлюють приріст реального капіталу, тобто збільшення засобів виробництва.

Фінансові інвестиції – це вкладення в цінні папери та фінансові ресурси, які не забезпечують приросту реального капіталу, але здатні давати прибутки. Для підпищення конкурентоздатності власної продукції підприємство має прагнути до оновлення основних фондів та впровадження у виробництво нових технологій. Для цього частину своїх коштів воно може інвестувати у виробництво на основі довгострокових рішень (в обладнення, машини та будівлі, створення підприємств, нові ринки збуту).

Розрізняють два типи рішень відносно довгострокових інвестицій, до яких належать:

рішення, повязані з оновленням основних засобів (наприклад, заміна обладнення на нові моделі, які відрізняються більшою продуктивністю більшою продуктивністю, простотою обслуговування та іншими високотехнологічними характеристиками).

Рішення, повязані з додатковим придбанням обладнання, які включають:

- проведення досліджень ринку, компютеризацію робочих місць, розробку нових видів продукції;

- капітальні вкладення в майно підприємства, машин та обладнання, а також в інші активи;

- злиття або поглинання для придбання іншої компанії та налагодження нового виробництва.

Інвестиції – це вкладення коштів, ресурсів на тривалий період. У зв’язку з цим розрізняють довгострокові інвестиції (понад рік) і короткострокові (до року).

Характерні особливості довгострокових вкладень:

- капітал зв’язується на кілька років, тому його неможливо в короткостроковому періоді реалізувати з одержанням прибутку;

- інвестиції приносять дохід протягом усього періоду використання;

- капітальність затрат означає принципово інший характер участі у виробничому процесі та вилучення значних сум коштів з обороту.

Основні джерела інформації, які використовуються для прийняття довгострокових рішень, складаються із зовнішніх і внутрішніх.

До зовнішньої інформації належать: законодавчі та нормативні акти; попит на продукцію; поведінка конкурентів; технічний прогрес та нові технології; умови ринку праці; динаміка цін; ринкова кон’юнктура.

До внутрішньої інформації належать: дані, які характеризують фінансовий стан підприємства; дані про грошові потоки; дані про затрати та доходи.

Здійснення фінансових інвестицій характеризується рядом особливостей. Основними серед них є наступні:

^ фінансові інвестиції є незалежним видом господарської діяльності для підприємств реального сектора економіки. Це проявляється як в операційній діяльності зазначених підприємств, так і в процесі їх реального інвестування. Стратегічні операційні завдання розвитку таких підприємств фінансові інвестиції вирішують лише в обмежених формах (шляхом вкладення капіталу в статутні капітали та придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств);

* фінансові інвестиції виступають основним засобом здійснення підприємством зовнішнього інвестування. Всі основні форми та інструменти фінансових інвестицій мають зовнішнє спрямування капіталу, що інвестується. За допомогою фінансових інвестицій підприємства мають можливість здійснювати зовнішнє інвестування як в межах своєї країни, так і за кордоном;

* стратегічні фінансові інвестиції підприємства дозволяють йому реалізовувати окремі стратегічні цілі свого розвитку швидшим і дешевшим шляхом. Так, підприємство шляхом відповідних форм фінансового інвестування може придбати контрольний пакет акцій (контрольну частку в статутному капіталі) тих суб'єктів господарювання, що його цікавлять за суму яка трохи більша половини реальної ринкової вартості їх бізнесу (50 % плюс одна акція);

* портфельні фінансові інвестиції використовуються підприємствами реального сектору економіки в основному за двома цілями: отримання додаткового інвестиційного доходу в процесі використання вільних грошових активів та їх протиінфляційний захист. Цілеспрямоване формування інвестиційних ресурсів для здійснення портфельних фінансових інвестицій, такі підприємства, як правило, не здійснюють:

* фінансові інвестиції надають підприємству найбільш широкий діапазон вибору інструментів інвестування за шкалою " доходність - ризик". У порівнянні з реальним інвестуванням ця шкала значно ширша - вона включає групу як безризикових, так і високоризикових (спекулятивних) інструментів інвестування, що дозволяє інвестору здійснювати свою інвестиційну політику в широкому діапазоні: від вкрай консервативної до вкрай агресивної;

У фінансові інвестиції надають підприємству найбільш широкий діапазон вибору інструментів інвестування і за шкалою " доходність -ліквідність". Хоча у порівнянні із реальними інвестиціями вони характеризуються вищим рівнем ліквідності.

2. Методи аналізу фінансових інвестицій

Фінансові інвестиції передбачають одержання прибутків від вкладення капіталу в цінні папери - облігації, акції, паї тощо. При формуванні портфелю фінансових інвестицій (купівлі або продажу цінних паперів) підприємству необхідно, насамперед, проаналізувати співвідношення таких основних характеристик як доходність і рівень ризику (ризик неотримання доходів, які очікують отримати від інвестиційного портфелю, що є наслідком невизначеності доходів від цінних паперів, які його складають).

Дохідність - найбільш істотний параметр, знання якого необхідне при аналізі операцій з цінними паперами, вона залежить від двох факторів:

1) очікуваної норми доходності;

2) норм і правил оподаткування доходів від операцій з цінними паперами.

Ризик вкладення капіталу в цінні папери неоднорідний за своїм змістом, а тому його слід визначати як сукупність ризиків, на які наражається інвестор у процесі придбання і утримання цінних паперів:

1) ризик ліквідності цінних паперів;

2) ризик їх дострокового відкликання;

3) інфляційний ризик;

4) відсотковий, кредитний і діловий ризики;

5) ризик, пов'язаний з тривалістю періоду обороту цінних паперів.

Фінансові інвестиції характеризуються такими показниками, як ринкова ціна (Р), внутрішня (теоретична або розрахункова) вартість (V), рівень доходності (норма прибутку) (N).

Ринкова ціна - це задекларований показник, що об'єктивно існує на ринку. Вартість цінного паперу відображається у відповідних котируваннях і називається курсовою ціною. У будь-який момент часу на ринку існує тільки одна ціна для певного фінансового інструменту.

Внутрішня вартість фінансової інвестиції - це розрахунковий показник, а тому він залежить від тієї аналітичної моделі, на базі якої проводяться обчислення. Внаслідок цього в будь-який момент часу цінний папір може мати декілька значень внутрішньої вартості, а їх кількість теоретично дорівнює кількості учасників ринку, які користуються різними моделями. Отже, оцінка внутрішньої вартості є певним чином суб'єктивною.

У процесі аналізу співвідношення ринкової ціни та внутрішньої вартості визначається доцільність тих чи інших управлінських рішень щодо конкретного цінного паперу.

У сучасній економічній літературі існують різні підходи до вивчення внутрішньої вартості фінансових інструментів.

3. Оцінка доцільності капіталовкладень.

Оцінка доцільності капіталовкладень – це прийняття рішення про те, варто чи не варто вкладати гроші в той чи інший проект. Ця оцінка в основному пов¢ язана з капітальними витратами. Поточні витрати – це короткострокові і витрати, які повністю списуються того ж року, якого вони провадилися. Капітальні витрати ж довгострокові і амортизуються протягом кількох років.

Перший важливий крок у вирішенні питання, чи варто приймати проект, - це підрахувати його початкові витрати.

Початкова вартість проекту = Початкові витрати – Початкові доходи.

Початкові інвестиції – це реальна вартість проекту з урахуванням результатів від продажу діючого обладнання та податків.

Аби визначити, чи окупиться потім початкова вартість, слід також оцінити майбутні грошові потоки. Додатковий грошовий потік – це приріст грошового потоку, який підприємство одержить після того, як проект буде ухвалено.

Додатковий чистий доход = Передбачуваний чистий доход (враховуючи новий проект) - Передбачуваний чистий доход (без нового проекту).

Додатковий грошовий потік = Додатковий чистий доход + Додаткові податкові пільг.

4. Методи оцінки доцільності капіталовкладень: без ризику.

Визначення середньої ставки доходу – це простий бухгалтерський засіб, який показує прибутковість проекту. Основна його ідея в тому, щоб порівняти чисті доходи з початковою вартістю проекту шляхом додавання всіх майбутніх чистих доходів і ділення цієї суми на суму середніх інвестицій.

Середня ставка доходу = Середні річні майбутні чисті доходи / Половина початкових інвестицій.

Недоліки застосування методу ССД:

- не враховує вартість грошей, пов¢ язану з часом;

- більше використовує балансові доходи. а не грошові потоки; методика цілком ігнорує амортизаційні відрахування як джерело грошового потоку;

- Теперішня вартість обладнання, що замінюється, не враховується в середню ставку доходу. Зверніть увагу, що врахування ліквідаційної вартості цього обладнання може зменшити початкові інвестиції або підвищити грошовий потік у майбутньому. Отож теперішня ставка доходу буде занижена, якщо в підрахунках не зважати на ліквідаційну вартість.

Показник періоду окупності широко застосовується для визначення періоду окупності початкових інвестицій. Цей метод не рекомендується застосовувати з двох причин:

- не враховує зміну вартості грошей з часом;

- не враховує грошові потоки після того, як початкові інвестиції вже окупилися.

Головна перевага цієї методики – простота.

Чиста теперішня вартість вираховується слідуючим чином:

ЧТВ = ТВ – ПІ;

де ЧТВ – чиста теперішня вартість;

ТВ – теперішня вартість;

ПІ – початкові інвестиції.

Основним у цій методиці є те, яку саме дисконтну ставку брати для підрахунку ЧТВ. Загалом, з двох проектів ризикованіший має дисконтуватися за вищою ставкою, а дисконтні ставки тяжіють до росту, коли ростуть проценти за позики і темпи інфляції. З ростом процентів за позики ростуть витрати на фінансування проектів, а тому грошові потоки від проектів мають бути дисконтова ні за вищою ставкою, ніж тоді, коли проценти за позики падають.

Якщо теперішня вартість майбутніх грошових потоків від проекту вища за його початкову вартість, проект варто реалізувати.

Дисконтні ставки за цієї методики залежать і від тривалості проектів. З двох проектів триваліший, як правило, ризикованіший. Що на довший час вкладаються гроші, то більше невпевненості, що проект буде завершено. Тому за решти показників однакових, довгострокові проекти взагалі дисконтувати за вищими, ніж короткострокові, ставками. Переваги методики визначення чистої теперішньої вартості:

- всі розрахунки ведуться виходячи з грошових потоків, а не з чистих доходів. Грошові потоки (чисті доходи + амортизація) враховують амортизаційні відрахування як джерело коштів.

- ця методика враховує зміну вартості грошей з часом. чим вище впливає час на вартість грошей, тим вища дисконтна ставка.

- ухвалюючи проекти лише з позитивним значенням ЧТВ, підприємство буде нарощувати свій капітал за рахунок цих проектів. Приріст капіталу – це підвищення цін акцій підприємства.

Недоліки методики визначення чистої теперішньої вартості:

- неможливість детального прогнозування грошових потоків на наступні роки;

- вважається, що дисконтна ставка незмінна впродовж усього періоду реалізації проекту.

Індекс прибутковості (ІП) – це метод, що порівнює теперішню вартість майбутніх грошових потоків з початковими інвестиціями.

ІП = ТВ / Початкові інвестиції.

згідно з цією методикою, проект з більшим ІП, ніж одиниця. приймається, а проект з ІП меншим, ніж одиниця, відхиляється. Ця методика тісно пов¢ язана з методикою ЧТВ. Фактично, якщо чиста теперішня вартість проекту позитивна, то ІП буде більше за одиницю, і навпаки.

Внутрішня ставка доходу – це ставка дисконта, за якою теперішня вартість грошових потоків дорівнює початковим інвестиціям. тобто ВСД – це дисконтна ставка, за якої ЧТВ дорівнює нулю. Ставка, нижче якої проекти відхиляються, називається граничною ставкою. підприємство вираховує свої граничні ставки, виходячи з вартості фінансування та ризикованості проекту. Потім вже прогнозують майбутні грошові потоки та вираховують ВСД. Якщо ВСД вище граничної ставки, проект потрапляє до списку рекомендованих. Переваги застосування методики ВСД:

- показник ВСД базується на грошових потоках;

- враховує зміну вартості грошей з часом.

Головним недоліком є те, що показник ВСД часто дає нереальні ставки доходу та може дати різні ставки доходу.

5. Методи оцінки доцільності капіталовкладень: з ризиком.

Оцінка доцільності інвестицій – це майже завжди оцінка проектів з ризиком.

Ідея метода еквівалента певності полягає в тому, щоб розподілити грошовий потік на певну і ризиковану частини. вирахування еквівалентів певності:

1.Визначення сподіваних грошових потоків від проекту.

2.Визначення фактору еквівалента певності або відсоток сподіваного грошового потоку, що є певним.

3.Визначення певних грошових потоків шляхом перемноження величини сподіваних грошових потоків на фактор еквівалента певності.

4.Визначення теперішньої вартості проекту шляхом дисконтування певних грошових потоків на безпечну ставку дисконта.

5.Визначення чистої теперішньої вартості проекту шляхом віднімання початкових інвестицій від чистої теперішньої вартості безпечних грошових потоків.

6.Якщо значення ЧТВ дорівнює нулю або позитивне. проект можна ухвалювати.

Аналіз чутливості реагування широко використовується для визначення зміни ЧТВ залежно від змін обсягів продажу товарів, ціни робочої сили, матеріальних витрат, дисконтної ставки та інших чинників. Чим більше відхилення ЧТВ проекту, тим він ризикованіший.

Модель оцінки капітальних активів вираховує необхідну ставку доходу проекту.

К_е = R_f + b (K_m – R_f),

де К_е – необхідна ставка доходу;

R_f – безпечна ставка;

b - бета проекту;

K_m – доходність ринкового портфеля.

З двох проектів ризикованішим вважається той. що має вищу b. Якщо проект схожий з іншими інвестиціями підприємства, b акцій можна використовувати як b проекту. В інших випадках за b проекту приймається середнє значення b групи підприємств, що мають схожі проекти.

Тема 10. Ситуаційний аналіз при прийнятті управлінських рішень

1. Аналіз ситуації господарюючого суб'єкта

Ситуаційний аналіз є важливою складовою стратегічного планування.

Стратегічне планування - динамічний процес, що включає постійну оцінку поточної ситуації і визначення наступного кроку. Це вимагає повного розуміння підприємства і навколишнього середовища, у якому воно функціонує.

Не існує однозначного підходу у здійсненні стратегічного планування. Оптимальний варіант - це знайти шлях, який підходить для конкретного підприємства. Для цього глибоко вивчаються цілі підприємства, його сильні і слабкі сторони, існуючі можливості і проблеми. Організація стратегічного планування включає формування команди фахівців, збір інформації про поточні плани і визначення того, як стратегічний план буде розроблений.

Проведення ситуаційного аналізу займає одне з важливих місць в процесі стратегічного планування і включає оцінку слабких і сильних сторін, можливостей і загроз підприємства. З цією метою складається список ключових питань.

Комбінація місії та цілей складає формальний стратегічний план. Завершальним кроком є виконання стратегічного плану. Оперативний план використовується для розробки необхідних заходів чи тактики виконання стратегічного плану. Оперативний план складається з бюджетів, функціональних планів, фінансових планів та інших спеціальних планів. Протягом усього процесу можуть мати місце зміни і доповнення.

2. Стратегічний вартісний аналіз

Стратегічний вартісний аналіз заснований на відносній вартісній позиції підприємства у порівнянні з його конкурентами. Первинним аналітичним підходом до такого аналізу є побудова вартісного ланцюга за поступовими операціями, що показує формування вартості від моменту придбання сировини до формування ціни продажу. Виділяють три головних області в ланцюзі операції - витрати,, де можливі найбільші розходження для конкуруючих фірм: 1) область постачання; 2) ринки збуту; 3) власне внутрішня діяльність підприємства. Якщо підприємство втрачає конкурентоздатність в одній з частин ланцюга, воно може відновити її за рахунок зміни в інших частинах.

Якщо вартісні проблеми пов'язані з областю постачання, підприємство може виконувати наступні стратегічні дії:

* сформувати базу потенційних постачальників;

* домагатися більш сприятливих цін у постачальників сировини; ^ співпрацювати з постачальниками з метою зниження їх цін;

+ встановлювати контроль над нормами витрат;

* використовувати більп чпеві замінники сировини;

* знайти нові джерела постачання з прийнятними цінами; / економити в інших частинах ланцюга.

У випадку, якщо цінові характеристики пов'язані з реалізацією продукції, можливі три коригувальні впливи:

використовувати більш привабливі для споживачів форми товару, пакувальні матеріали;

змінити економічну стратегію, включаючи можливість попередньої інтеграції;

спробувати компенсувати різницю зниженням витрат в інших
частинах ланцюга.

Коли джерело втрати конкурентоздатності за вартістю пов'язане з внутрішньою діяльністю, доцільно розглянути можливість наступних дій:

перевірити внутрішні статті бюджету;

підвищити продуктивність праці та фондовіддачу;

проаналізувати, чи не буде вигідніше виконувати деякі технологічні процеси на стороні;

запровадити ресурсозберігаючі технології;

модифікувати складові продукції з метою зниження її вартості.

Тема 11. Моделі та методи управління матеріальними запасами

1. Розміщення запасів у сфері виробництва та обігу.

Матеріальні ресурси – елементи виробництва, створені людиною і представлені основними засобами, нематеріальними активами та матеріальними оборотними засобами. Рівень ефективності використання матеріальних ресурсів визначає слідуючи форми:

- мотивація дій людини;

- комплексність;

- пропорційність;

- нормативність;

- цілеспрямованість.

Мотивація дозволяє створити потужні економічні і моральні стимули в раціональному використанні ресурсного потенціалу (приватна власність на засоби виробництва).

Пропорційність вимагає визначити пропорції між видами ресурсів.

Комплексність передбачає необхідність забезпечення усіма видами ресурсів для забезпечення їх ефективного використання. Порушення комплексності (переоцінка або недооцінка) ресурсів може привести до зниження його ефективності.

Нормативність вимагає використання економічно обґрунтованих норм витрат ресурсів на виробництво продукції.

Цілеспрямованість – зосередження необхідних ресурсів на рішення конкретної задачі виробництва з урахуванням об’єктивних умов. Має своє відображення в комплексних цілеспрямованих програмах, де не лише ставиться мета і задачі, але і визначаються всі ресурси, методи і форми управління ними.

Характер впливу кожного ресурсу на ефективність розвитку залежить від комплексу умов, технології, організації виробництва і т.д. Однак існують загальні тенденції, які визначають взаємодію різних видів ресурсів. Ці тенденції мають бути визначені наступними законами:

- законом “мінімума”;

- закон взаємозміни ресурсів;

- закон оптімума.

Закон мінімума показує, що рівень розвитку кожного процесу визначається ресурсами, які виробництво має в мінімумі.

Закон взаємозаміни: існують групи ресурсів, які комплексно взаємокомплектують один одного.

Закон оптімсума: найбільш висока ефективність виробництва буде досягнута при оптимальному поєднані всіх ресурсів.

Проблеми ефективного використання ресурсів вимагають пошуків відповідей на питання:

- який обсяг ресурсу необхідно використати для досягнення поставленої мети;

- на виробництво яких видів ресурсів потрібно використати ресурс з найбільшою ефективністю його використання в умовах обмеженого ресурсу;

- якими найбільш ефективними є сполучення ресурсів у виробництві.

Матеріальні ресурси у виробництві або у власному споживані є матеріальними запасами.

Наявність матеріальних запасів на різних ланках виробництва є об’єктивною необхідністю.

Види запасів:

- буферний запас – створюється між постачальником і споживачем і використовується для компенсації різних видів затримок для забезпечення необхідних вимог виробництва. Створюється партіями оптимальних розмірів;

- запас готової продукції;

- запас для задоволення очікуваного росту попиту;

- гарантований запас – запас на випадок різкого зростання попиту.

В сучасних умовах потрібна високо ефективна система управління запасами, яка досліджує всі зміни попиту на ринку продукції і сировини. Одним із основних моментів наявності запасів на підприємстві є їх постачання, яке розглядає комплекс процесів, які включають не лише переміщення вантажів, але і їх супроводження, передачу прав власності на вантаж, страхування.

Основні види приймаємих рішень у процесі постачання полягають у виборі:

- способу транспортування;

- виду транспорту і кокретного транспортного засобу;

- первізника і партнерів по транспортуванню і страхуванню.

Одним із проблемних питань в процесі постачання є використання власного або найманого транспорту. Рішення щодо цього процесу повинні приймати, виходячи з аналізу витрат на транспортування та гарантії збереження.

2. Зміст планування матеріально – технічного забезпечення та послідовність його розробки.

План матеріально – технічного забезпечення (МТЗ) є одним із основних розділів плану економічного і соціального розвитку підприємства. Розробка планів МТЗ сприяє успішному вирішенню проблем забезпечення сировиною, матеріалами, пал