Список рекомендованих джерел та літератури

Движение неприсоединения в документах и материалах. 1961–1976 годы [Текст] / сост. Р. А. Тузмухамедов. – 2-е изд. – М.: Наука, 1979. – 431 с.

Движение неприсоединения в документах и материалах. 1976–1981 годы [Текст] / сост. Р. А. Тузмухамедов. – М.: Наука, 1983. – 341 с.

Движение неприсоединения в документах и матеріалах. 1982–1986 годы [Текст] / сост. Р. С. Листопадова. – М.: Наука, 1989. – 496 с.

Антясов, М. В. Панамериканизм: идеология и политика [Текст] / М. В. Антясов. – М.: Мысль, 1981. – 293 с.

Ислам в современной политике стран Востока [Текст] / отв. ред Л. Р. Полонская. – М.: Наука, 1986. – 278 с.

Корниенко, Г. М. Новое о Карибском кризисе [Текст] / Г. М. Корниенко // Новая и новейшая история. – 1991. – № 3. – С. 77–92.

Кудрявцев, А. Исламский мир и палестинская проблема [Текст] / А. Кудрявцев. – М.: Наука, 1990. – 133 с.

Макарычев, А. Динамика арабо-израильского конфликта [Текст] / А. Макарычев // Восток. – 1991. – № 3. – С. 116–120.

Меркулов, Т. Ислам в мировой политике и международных отношениях [Текст] / Т. Меркулов. – М.: Наука, 1982. – 182 с.

Черкасов, П. П. Распад колониальной империи: кризис французской колониальной политики в 1939–1985 гг. [Текст] / П. П. Черкасов. – М.: Наука, 1985. – 325 с.

Янчук, И. И. Политика США в Латинской Америке (1939–1945) [Текст] / И. И. Янчук. – М.: Наука, 1975. – 336 с.

Тема 2. Японія (1945 р. – початок ХХІ ст.)

Мета семінару: з’ясувати становище Японії після закінчення Другої світової війни; проаналізувати умови Сан‑ Франциського договору, схарактеризувати його значення; висвітлити соціально-політичні та економічні зміни, що відбулися в країні в другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

Японія – острівна держава, розташована в Східній Азії. Територія: 377 835 км². Включає острови: Хоккайдо, Хонсю, Сікоку, Кюсю, Бонін (Огасавара), Дайто, Мінаміторі, Окіноторі, Рюкю (Нансей), Волкано (Кадзан). Столиця: Токіо. Адміністративний поділ: 47 префектур. Населення: 126 549 976 осіб (липень 2000 р.). Середня тривалість життя: 80, 7 року. Етнічні групи: японці – 99, 4%, інші – 0, 6%. Релігія: синтоїзм, буддизм – 84%, інші – 16%. Грамотність: 99%.

Конституційна монархія. Конституцію прийнято 3 травня 1947 р. Виборче право: загальне, з 20 років. Виконавча влада: глава держави – імператор; глава уряду – прем’єр-міністр; уряд: кабінет міністрів. Законодавча влада: двопалатний парламент. Судова влада: Верховний суд.

План

1. Розгром мілітаристської Японії та американська окупація країни.

2. «Економічне диво»: основні чинники та складники.

3. Внутрішня та зовнішня політика.

Розгляд першого питання слід розпочати з того, що 26 липня 1945 р. від імені глав урядів США, Англії та Китаю було опубліковано Потсдамську декларацію, яка вимагала від Японії безсуперечної капітуляції та формулювала основні принципи мирного врегулювання відносин із цією країною. Оскільки японський уряд відхилив вимоги 3 держав, до них приєднався Радянський Союз, який 8 серпня заявив, що з наступного дня «вважатиме себе в стані війни з Японією». 2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора «Міссурі» було підписано акт про капітуляцію Японії, і це стало завершальною подією Другої світової війни.

Після капітуляції Японія перестала бути суб’єктом міжнародного права. Згідно з рішеннями союзників верховна влада в країні переходила до рук американської окупаційної армії на чолі з генералом Дугласом Макартуром. Майбутню долю країни мали вирішити 2 органи: Союзна рада для Японії за участю представників США, СРСР, Китаю, Великої Британії й країн Тихоокеанського регіону (перебувала в Токіо) та Далекосхідна комісія для Японії, до складу якої входило 11 членів (працювала у Вашингтоні).

Доцільно схарактеризувати становище Японії наприкінці Другої світової війни. Її народне господарство істотно постраждало внаслідок дій американської авіації у 1944–1945 рр. У Токіо, Йокогамі та інших великих містах було знищено більше половини всіх будівель, з 200 великих населених пунктів 80 перестало існувати. Дуже великі матеріальні та людські втрати спричинило атомне бомбардування 6 та 9 серпня 1945 р. міст Хіросіми та Нагасакі. За японськими даними, постраждало понад 503 тис. жителів, у тому числі: загинуло майже 102 тис., пропало безвісти до 16 тис.; було поранено, зазнало опіків, потрапило під дію радіації – 385 тис. Багато японців були приречені на повільне помирання від опромінення. Загальна кількість людських втрат у Японії під час Другої світової війни склала 8 млн (6, 5 млн померлих та 1, 5 млн таких, що пропали безвісти).

Японія втратила 45 % територій, які входили раніше до складу імперії, 25 % капіталів; її воєнну промисловість було майже повністю ліквідовано, істотно скоротився обсяг виробництва інших видів продукції. Наприкінці 1945 р. ВВП складав лише 1/6, а реальна заробітна плата – 13 % від довоєнного рівня (1935–1937). Практично припинився імпорт сировини, палива й продовольства. У країні посилилась інфляція: кількість паперових грошей у 1945–1947 рр. зросла в 4 рази. Проблему масового безробіття внаслідок демобілізації військових (10–15 млн осіб) посилила значна еміграція японців із Кореї, Тайваню та інших азіатських територій (понад 10 млн осіб). Японія мусила сплатити репарації, суму яких було розподілено на 500 великих промислових корпорацій.

Треба звернути увагу й на морально-психологічні наслідки Другої світової війни для японської нації. Поразка, падіння тоталітарного режиму, який підтримували народні маси, що сприймали ідею «кокутай» як велику історичну місію Японії, окупація території іноземними військами призвели населення до апатії. Правлячі ж кола країни бачили в США союзника та потенційного захисника. Позитивним чинником для Японії стала відмова від мілітаристського курсу в зовнішній політиці, демократизація внутрішнього життя країни.

Слід зазначити, що окупація Японії союзницькими військами тривала 80 місяців: від 15 серпня 1945 р., коли уряд країни визнав Потсдамську декларацію, до 29 квітня 1952 р., коли набули чинності умови Сан‑ Франциського мирного договору. Офіційний політичний курс США щодо Японії було викладено в документі «Основні принципи окупаційної політики Сполучених Штатів Америки щодо Японії в початковий період окупації» (23 вересня 1945 р.). Головна мета окупації полягала в тому, щоб Японія не стала знов загрозою для Сполучених Штатів або для миру та безпеки у всьому світі, але основні напрямки діяльності окупаційної влади було спрямовано на встановлення одноосібного контролю над країною та перетворення її на свого сателіта.

Розглядаючи цей етап історії країни, японські дослідники виділяють 4 періоди:

– реформ (серпень 1945 – лютий 1947 р.);

– невдач (лютий 1947 – грудень 1948 р.);

– «лінії Доджа» (грудень 1948 – червень 1950 р.);

– війни в Кореї (червень 1950 – квітень 1952 р.).

У цілому така періодизація відповідає етапам внутрішнього життя Японії в перші повоєнні роки.

Висвітлюючи дії американської окупаційної адміністрації в 1945–1947 рр., необхідно відзначити, що основні умови Потсдамської декларації було виконано: скасовано фашистське законодавство, розпущено мілітаристські та шовіністичні організації; звільнено державний апарат від фашистських та мілітаристських елементів (понад 200 тис. осіб); 28 військових злочинців (7 із них стратили) покарано за рішенням Міжнародного воєнного трибуналу для Далекого Сходу (заснований 19 січня 1946 р.); амністовано політичних в’язнів; дозволено діяльність політичних партій; уведено загальне виборче право (уперше громадянські права одержали жінки); проголошено демократичні свободи; прийнято виробниче законодавство; створено профспілки (закон від 21 жовтня 1946 р.).

Необхідно висвітлити особливості політичного життя Японії в цей час, дати характеристику головних політичних партій: ліберальної (ЛПЯ – довоєнна Сейюкай), прогресивної (ППЯ – довоєнна Мінсейто, з 1946 р. має назву Демократичної), соціалістичної (СПЯ), комуністичної (КПЯ). Аналізуючи профспілковий рух, слід зазначити, що боротьбу робітничого класу за свої права послабило суперництво між лівим Всеяпонським конгресом виробничих профспілок та реформістською Японською федерацією праці. Репресивна політика окупаційної влади та японського уряду, які намагалися не допустити формування в країні єдиного фронту, сприяла консолідації трудящих, створенню в 1947 р. Національної ради зв’язку профспілок, яка об’єднала 84% організованих робітників.

Особливого значення для демократизації Японії набуло прийняття Конституції. Опублікований 7 березня 1946 р. проект затверджував істотні зміни у внутрішньому житті країни: мікадо проголошувався лише символом держави та єдності народу та позбавлявся права керувати країною; підкреслювалася рівність усіх громадян перед законом, недоторканність приватної власності тощо. У зовнішній політиці найважливішою зміною стала відмова Японії від війни як засобу вирішення міжнародних конфліктів і від власних збройних сил. Затверджена парламентом у жовтні 1946 р. Конституція набрала чинності з 3 травня 1947 р.

Виявом подальшої демократизації внутрішнього життя країни стало затвердження трудового законодавства (1946–1947), за яким було встановлено 8‑ годинний робочий день, упроваджено систему оплачуваних відпусток, охорони праці та ін. Перебудова торкнулась і шкільної справи, реформування якої заклало підвалини сучасної освітньої та науково-дослідної системи в Японії. Сьогодні серед населення країни, старшого 25 років, 40 % має вищу освіту (у США – 20 %).

Серед економічних заходів, які проводилися в Японії в цей період, треба відзначити земельну реформу (1946–1949), що ліквідувала поміщицьке землеволодіння: близько 80% усіх сільськогосподарських угідь було продано селянам, кількість селян-власників зросла з 1, 9 млн до 3, 8 млн осіб. Конкуренція в сільському господарстві сприяла підвищенню продуктивності праці, водночас вона створювала лишок робочої сили для промисловості. До речі, з кінця 50-х рр. частка працездатного населення, зайнятого в сільському господарстві країни, невпинно зменшувалася й скоротилася з 48 до 8 % (6, 6 % за іншими даними) на початок ХХІ ст.

У листопаді 1945 р. було ліквідовано дзайбацу (фінансово-монополістичні об’єднання), проголошено повну економічну свободу. З 1947 р. набрав чинності закон, що заперечував надмірну концентрацію виробництва. Але найбільших (Міцуї, Міцубісі, Сімітомо, Ясуда), які контролювали близько 40 % національного багатства країни, ці заходи майже не торкнулися.

Слід розкрити зміст так званого «зворотного курсу». З 1949 р. американська адміністрація почала реалізацію плану економічної стабілізації країни («9 принципів»). Очолив розробку цього плану головний радник з економічних і фінансових питань штабу окупаційних військ, відомий американський фінансист, президент Детройтського банку Д. Додж. План зобов’язав японський уряд: забезпечити збалансований бюджет; збільшити збір податків; обмежити надання грошових кредитів; стабілізувати заробітну плату; установити контроль над цінами; посилити контроль над зовнішньою торгівлею та іноземною валютою; поліпшити систему розподілу та постачання матеріалів, необхідних для розширення експорту; збільшити виробництво найважливіших видів місцевої сировини та товарів; удосконалити систему організації продовольчих поставок. Аналізуючи «лінію Доджа», доцільно звернути увагу на зміни, які відбулися в системі американської економічної допомоги.

Розгляд низки реформ можна завершити висновком, що в цілому вони сприяли досить швидкій відбудові економіки Японії, заклали основи її майбутнього процвітання. Вже в 1949–1951 рр. обсяг промислового виробництва в країні збільшився у 1, 5 разу та перевищив довоєнний рівень, але технічно та технологічно японська промисловість була відсталою. Далі треба проаналізувати концепцію повоєнного розвитку Японії, що її запропонував лідер Ліберальної партії Сігеру Йосіда і якої тією чи іншою мірою дотримувалися всі наступні лідери Ліберально-демократичної партії (ЛДП).

Висвітлюючи боротьбу, яка розгорнулася навколо мирного договору з Японією між країнами, представники яких входили до складу Далекосхідної комісії, необхідно дати характеристику документів Сан-Франциської конференції (вересень 1951 р.). Японія визнавала незалежність Кореї та рішення Ради Безпеки ООН щодо колишніх японських підмандатних територій, відмовлялася від претензій на Курильські острови, Південний Сахалін, Тайвань, острови Пенхуледао, Сіраїм та Парасельські. Японські острови Рюкю, Бонін, Розаріо та інші було передано під керування США. Американські війська залишалися на території Японії на невизначений строк.

Разом із Сан-Франциським договором США та Японія підписали Пакт безпеки, а 28 листопада 1952 р. – Адміністративну угоду про розташування американських збройних сил на японській території, які стали юридичною основою для продовження перебування військових контингентів США на території країни та дещо обмежили її суверенітет. 28 квітня 1952 р. зазначені документи набули чинності, одночасно США одностороннім актом розпустили Далекосхідну комісію та Союзну раду. Наступні договори впорядковували торгівлю, навігацію тощо, але завдавали серйозної шкоди інтересам Японії, проте американським монополіям вони забезпечували можливість подальшого економічного проникнення в країну. Остання в цьому блоці Угода про допомогу в забезпеченні взаємної оборони (8 березня 1954 р.) фактично втягувала Японію в гонку озброєнь.

Слід зазначити, що діяльність американської адміністрації зумовила створення японсько-американського союзу й визначила зовнішню політику Японії на всі післявоєнні десятиліття. У першу чергу США дбали про свої стратегічні інтереси, намагаючись зміцнити свій вплив та воєнну присутність у Тихоокеанському регіоні, послабити Японію як конкурента в міжнародній економіці.

Делегація Радянського Союзу через низку причин відмовилася від підписання Сан-Франциського договору. Лише в жовтні 1956 р. за спільною декларацією обох держав припинявся стан війни між СРСР і Японією, відновлювалися дипломатичні й консульські відносини, що стимулювало розвиток ділових і культурних зв’язків, але не привело до підписання мирного договору між цими країнами до кінця існування СРСР. Аналізуючи причини, що гальмували процес нормалізації радянсько-японських відносин, необхідно звернути увагу на територіальні фактори (спірні північні території), а також на політичну лінію уряду США, який намагався не допустити успішного завершення радянсько-японських переговорів. Слід зауважити, що в другій половині 80-х рр. деякі радянські історики та політологи вважали позицію СРСР на Сан-Франциській конференції помилковою.

Підводячи підсумки, треба підкреслити, що перші післявоєнні роки були для Японії важким, але позитивним періодом. Саме тоді Японія відмовилася від мілітаристських традицій у зовнішній політиці, розпочала демократизацію внутрішнього життя, здійснила реформи, які привели до економічного процвітання країни.

Розгляд другого питання доцільнорозпочати з визначення змісту терміна «японське економічне диво». Таку назву отримали перетворення, що відбулися в народному господарстві Японії. Протягом усієї післявоєнної історії країни зростали капіталовкладення в промисловість. Уряди ЛДП (у 1950 р. Ліберальна та Демократична партії об’єдналися в єдину Ліберально-демократичну, яка протягом майже всього повоєнного часу є правляча) узяли курс на перебудову головних галузей промисловості, використання найсучаснішої техніки. Ще в березні 1952 р. набув чинності Закон про сприяння раціоналізації підприємств, згідно з яким держава надавала підприємствам допомогу, податкові та інші фінансові пільги за умови здійснення ними модернізації виробництва та оновлення устаткування.

Потрібно звернути увагу на головні фактори, які зумовили економічне піднесення країни:

– високоефективне використання іноземної економічної допомоги. У 1952 р. Японія вступила до Міжнародного валютного фонду, а в 1955 р. стала членом Генеральної угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ);

– масове оновлення основного капіталу. У 1968 р. інвестування складали в Японії 34, 7% від валового національного продукту (ВНП) порівняно з 14% у США; було розширено внутрішній ринок, у тому числі в результаті проведення аграрної реформи 1946–1949 рр. Прийняття в 1961 р. «Основного сільськогосподарського закону» сприяло переходу від дрібнотоварного сільськогосподарського виробництва до великого ринкового господарства;

– докорінна технічна реконструкція, яку проводили дуже швидкими темпами, становлення нових галузей промисловості. Зокрема, у сфері чорної металургії здійснювали спорудження доменних печей великої потужності, застосовували киснево-конверторну виплавку сталі з безперервним розливом, в електрометалургії використовували автоматизовані прокатні стани, впроваджували матеріало- та енергозбережні технології. У підсумку японська металургія досягла найвищих у світі показників ефективності праці. Наприкінці 1970-х рр. країна перетворилася на один із найпотужніших у світі центрів металургійного виробництва. Це, у свою чергу, сприяло подальшому розвитку машинобудування, суднобудування: у середині 70-х рр. Японія виробляла половину кораблів, які спускали на воду в усьому світі. Високими були показники і в інших галузях, наприклад, у 1966–1970 рр. щорічні темпи зростання продуктивності праці в обробній промисловості становили 14, 6 % (у США – 1, 4 %);

– підвищення якості продукції, удосконалення технологічних процесів, перспективне конструювання. Тільки в 1945–1969 рр. Японії запозичила в провідних країн світу понад 10 тис. технологічних процесів;

– використання різномонітних винаходів. У масове виробництво на японських фірмах було впроваджено: нейлон, транзисторні приймачі (друга половина 1950-х рр.); аудіо- та стереосистеми, відеокамери та відеомагнітофони (1960–1970-ті рр.); комп’ютеризовані роботи, мікросхеми на кремнієвих кристалах – чипи (1980-ті рр.) та ін. Зараз Японія займає перше місце в такій наукоємній і технічно передовій галузі, як електронна промисловість;

– високоякісна робоча сила, стрімкий розвиток науково-дослідної бази, причому в першу чергу – в галузях, які визначають основні напрямки науково-технічного прогресу. Лише з 1960 по 1970 р. витрати на науково-технічні дослідження в Японії зросли в 6 разів, на початку ХХІ ст. держава фінансувала ¹/₃ науково-дослідного сектора;

– система довічного найму. Фірми шукають собі працівників, дбають про постійне підвищення їх кваліфікації, про умови відпочинку та добробут. За кожний рік роботи адміністрація значно підвищує зарплату, тому працівник не прагне переходити до конкурента. Проте японський робітник працює інтенсивніше за нижчу плату, ніж його європейський або американський колега, у нього довший робочий день;

– невеликі воєнні витрати (не більше 1% від ВВП);

– вигідне географічне положення. З другої половини ХХ ст. Азіатсько-Тихоокеанський регіон став стратегічним центром розвитку світової економіки.

Найбільшим торговельним партнером Японії традиційно є США. Наприкінці 70-х рр. на американський ринок, наприклад, було відправлено до 40 % автомобілів, 16 % прокату чорних металів, 30 % радіоприймачів і магнітофонів. У свою чергу, із США в Японію надходило майже 86 % споживаного металобрухту, 42 % бавовни, 59 % пшениці. Треба проаналізувати «автомобільні», «текстильні» й інші війни, виявити причини та наслідки цих економічних суперечностей Японії та США.

Післявоєнний економічний розвиток Японії перетворив її на один із трьох центрів сучасної світової економіки поряд із США та Західною Європою. У середині 80-х рр. її частка у світовому валовому продукті досягла 10%. Країна почала поступовий перехід до активного експорту технічних проектів і технологій.

Слід зауважити, щовнутрішня політика урядів ЛДП відповідала потребам розвитку економіки, підвищення життєвого рівня населення. Уряд Ейсаку Сато (1964–1972) поряд із вирішенням складних економічних проблем активно займався екологічними: прийняв низку законів, на базі яких було розроблено екологічні стандарти, яким має відповідати виробництво, а також систему штрафів за їх порушення.

На початку липня 1972 р. ЛДП сформувала новий уряд на чолі з Какуей Танака, 2 роки прем’єрства якого багато японців вважає початком «золотого віку» Японії. У цей час розпочалася масштабна перебудова Японського архіпелагу, що сприяла створенню нових індустріальних районів у менш розвинутих регіонах країни. Швидкими темпами йшла урбанізація узбережжя: промислові гіганти площею 1–3 тис. га концентрувались у містах-портах, що забезпечували ввіз сировини та вивіз готової продукції.

На початку 70-х рр. Японія посідала перше місце у світі за рівнем нагромаджених капіталів, друге місце, після США, – за обсягом ВНП; середньорічний приріст промислової продукції складав 15, 2 % (ФРН, Італія – 7, 4 %, Франція – 6, 2 %, США – 4 %). Японські корпорації зміцнили свої позиції на зовнішньому ринку: країна посіла четверте місце у світовому експорті (7 %). Помітно зріс рівень життя населення. Відбулися зміни і в зовнішній політиці країни. У вересні 1972 р. уряд Танаки встановив дипломатичні відносини з Пекіном. У 1978 р. підписано договір про мир і дружбу між КНР та Японією.

Необхідно звернути увагу на гострі дискусії щодо «сил самооборони», які розгортались у 1970-ті рр. між правлячою ЛДП та опозиційною Соціалістичною партією Японії. Опозиція звинувачувала уряд у відродженні мілітаризму, збільшенні воєнних витрат. «Сили самооборони» на той час досягли 240 тис. осіб, причому за рівнем технічної озброєності це була одна з передових армій світу. Для заспокоєння громадської думки та опозиції в грудні 1976 р. уряд прийняв рішення про те, що асигнування на оборону не повинні перевищувати 1 % ВВП, як і в попередні роки.

Характеризуючи особливості внутрішнього життя Японії, слід відзначити, що в країні набув широкого розмаху антивоєнний, антиядерний рух. Ще в середині 1960-х рр. японський парламент прийняв резолюцію, яка проголошувала «3 неядерні принципи»: не виробляти ядерної зброї; не володіти нею; не розміщувати її на власній території. Громадськість рішуче виступила за повернення з-під юрисдикції США японського острова Окінави та досягла перемоги: острів став 47-ю префектурою Японії. До речі, і сьогодні на території Японії знаходиться 42 тис. американських військових.

Однією з найбільш масових форм антивоєнного руху стали кампанії збирання підписів під закликами до роззброєння та прийняття органами місцевого самоврядування резолюцій із вимогами заборонити ядерну зброю. У березні 1982 р. місто Цусіма оголосило себе зоною, вільною від ядерної зброї. У 1986 р. кількість префектур, міст, селищ, які проголосили себе такими зонами, перевищила тисячу. Цю ініціативу згодом було підтримано в усьому світі.

Важливим етапом у післявоєнній історії Японії стало правління уряду Ясухіро Накасоне (1982–1987), який виступив із програмою «підведення підсумків повоєнної політики». Накасоне закликав позбавитися «комплексу поразки» в Другій світовій війні та розпочати ліквідацію всіх систем, пов’язаних із її підсумками. Його уряд домагався підняття воєнних витрат до розміру понад 1 % ВВП, вніс до парламенту проект «Закону про державну таємницю», що опозиція слушно розцінила як наступ на свободу друку. Під тиском масових протестів обидва проекти було відкликано.

Уряд Накасоне провадив активну зовнішню політику. Незважаючи на те що американці домагались обмеження напливу японських товарів, уряд Накасоне сприяв їх поширенню на американському ринку. Ця політика продовжується й досі: японці дедалі більше товарів продають США і все менше купують в американців.

Курс Накасоне в галузі економіки продовжив уряд Нобору Такесіта, який у грудні 1988 р. ініціював упровадження єдиного споживчого податку на товари та послуги (виняток становили медицина, соціальне забезпечення та освіта) у розмірі 3% від їх товарної ціни, що значно підвищило добробут населення, сприяло стабілізації внутрішнього становища країни.

Скандали, пов’язані з ЛДП (стосовно компаній «Локхід» і «Рікруто»), привели до змін у парламенті в ході виборів 1989 р. Уперше більшість місць одержали соціалісти на чолі з колишньою викладачкою університету Татако Дої. Рішення лідера ЛДП прем’єр-міністра Тосікі Кайфу (1989–1991) про розпуск парламенту та призначення нових виборів викликало незадоволення серед політичних діячів, результатом чого стало заснування великої кількості політичних рухів і партій. Японія відійшла від так званої півторапартійної системи і вступила в період різноманітних коаліцій.

У червні 1994 р. склалася коаліція між ЛДП і СПЯ, у результаті чого соціалісти одержали 5 із 20 міністерських посад, а прем’єр-міністром став голова СПЯ Томіїті Мурояма (1994–1996). У ці роки уряд фактично продовжував курс ліберал-демократів, але Японія зіткнулася з економічними труднощами, і хоч останні були об’єктивні та тимчасові, проте соціалісти поступилися владою. На початку 1996 р. знов перемогла ЛДП, уряд очолив її лідер Рютаро Хасімото.

Треба взяти до уваги, що зовнішньополітичний курс країни прокладається з урахуванням тісних японсько-американських економічних і політичних зв’язків, які, на думку деяких дослідників, перетворилися на межі століть на відносини взаємного васальства. Аналізуючи основні напрямки сучасної японської дипломатії, доцільно простежити розвиток відносин із країнами Північно-Східної Азії (ПСА: Республіка Корея, Тайвань, Гонконг, Китай) і Південно-Східної Азії (АСЕАН: Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія). У 1977 р. було проголошено «доктрину Фукуда» (Такео Фукуда – прем’єр-міністр Японії в 1976–1978 рр.), яка містила 3 основні принципи зовнішньої політики: не ставати військовою державою; зміцнювати відносини довіри між країнами регіону; сприяти миру та безпеці в Азії. Відповідно до цього уряд дбав про розвиток торгівлі з країнами ПСА, частка яких в японському експорті зросла з 14 % у 1970 р. до 25 % у 1995 р., в імпорті – з 4 до 21 % відповідно. У 1986 р. Японія відкрила свій ринок для товарів країн АСЕАН, надала їм і документацію для впровадження передових технологій. Інвестиції Японії в ці країни зросли в 1982–1994 рр. майже в 4 рази. Треба проаналізувати зміст «доктрини Міядзави», яка передбачала діалог і взаємодію із членами АСЕАН з питань безпеки в Азії, з’ясування напрямків політичної стратегії Японії щодо Індокитаю. У цьому сенсі слушна думка про «економічну дипломатію» Японії. Так, один із міністрів закордонних справ відзначав, що 90 % усієї дипломатичної роботи припадає на сферу економіки.

Зовнішня політика Японії ґрунтувалася на національних інтересах, які стали в повному розумінні глобальними й визначили такі завдання: дбати про збереження миру та безпеки; поважати свободу й демократію; підтримувати безпеку та процвітання у світі в межах системи відкритої ринкової економіки; захищати навколишнє середовище із забезпеченням у ньому гуманітарних стандартів життя; установити стабільні міжнародні відносини, побудовані на діалозі та співробітництві.

Аналізуючи нову стратегію зовнішньої політики Японії (з 90-х рр. і до сьогодення), треба визначити зміст її основних варіантів: пан’японізму; неоазіанізму; спільної глобальної та спільної регіональної гегемонії. Необхідно також звернути увагу на суперництво між Японією й Китаєм за лідерство в регіоні, яке почалося на межі ХХ та ХХІ ст. і набуває сили.

Підводячи підсумки, слід відзначити, що в повоєнний період японському народові вдалося перетворити свою країну на економічно розвинену демократичну державу, яка зараз є однією з провідних країн світу.

Теми для самостійної роботи