Тема 3. Китайська Народна Республіка

Мета семінару: з’ясувати значення перемоги національної революції в Китаї; висвітлити причини, перебіг подій та підсумки громадянської війни; розкрити зміст і наслідки «великого стрибка» та «великої пролетарської культурної революції»; визначити основні напрями економічної реформи 80-х – 90-х рр., політичного та ідеологічного курсу китайського керівництва наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

Китай (Китайська Народна Республіка) – держава, розташована в Східній Азії. Територія: 9 596 960 км². Столиця: Пекін. Адміністративний поділ: 23 провінції, 5 автономних районів і 4 міста центрального підпорядкування. Населення: 1 261 832 482 особи (липень 2000 р.). Середня тривалість життя: 71, 4 року. Етнічні групи: хань (китайці) – 91, 9%, інші – 8, 1% (чжуани, уйгури, хуей, йї, тибетці, мяо, маньчжури, монголи, буї, корейці та ін.). Релігія: даосизм, буддизм, іслам – 84%, християнство – 16%. Грамотність: 81, 5%.

Комуністична держава. Конституцію (останній варіант) прийнято 4 грудня 1982 р. Виборче право: загальне, з 18 років. Виконавча влада: глави держави – президент і віце-президент; глава уряду: прем’єр; уряд: Державна рада. Законодавча влада: однопалатний Національний народний конгрес. Законодавча рада. Судова влада: Верховний народний суд.

План

1. Проголошення КНР. Початок будівництва соціалізму.

2. «Великий стрибок». «Велика пролетарська культурна революція».

3. Економічні реформи та політичне становище Китаю наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

Розгляд першого питання доцільно розпочати з висвітлення підсумків війни з японськими агресорами (1937–1945), у якій Китай зазнав величезних людських та матеріальних втрат; країна фактично розпалася на самостійні райони. Звільнення від японської окупації не принесло Китаю миру, протистояння збройних сил Комуністичної партії Китаю (КПК) і гоміндану продовжувалося.

Необхідно звернути увагу на позицію Радянського Союзу, США та Великої Британії щодо цього питання. Намагаючись уникнути участі в конфлікті між КПК і гомінданом, СРСР ще 14 серпня 1945 р. підписав Договір про дружбу й союз з урядом Чан Кайші. У грудні того ж року в Москві відбулася нарада міністрів іноземних справ СРСР, США і Великої Британії, учасники якої висловилися за мирне врегулювання політичної ситуації в Китаї та зобов’язалися дотримуватися принципу невтручання у внутрішні справи країни. Важливо пам’ятати, що кожна зі сторін мала своє бачення майбутнього Китаю: якщо Радянський Союз вважав у перспективі цілком природною перемогу комуністичних сил, то США і Велика Британія робили ставку на гоміндан, але на цьому етапі всі країни намагалися уникнути збройного конфлікту, побоюючись його інтернаціоналізації.

Треба охарактеризувати внутрішнє становище Китаю під час кризи гомінданівського режиму, яка поглиблювалася і в економічній, і в політичній сферах. Протягом 1945–1946 рр. мали місце локальні збройні сутички між комуністичними та урядовими військами. У червні 1946 р. гоміндан розпочав широкомасштабні бойові дії, а навесні 1947 р., з наступом армій КПК з території Маньчжурії, у країні розгорілася громадянська війна.

Висвітлюючи перебіг подій 1946–1949 рр., необхідно звернути увагу на те, що радянська військова адміністрація допомогла КПК у формуванні з місцевого населення армійських підрозділів, чисельність яких наприкінці 1945 р. становила 300 тис. бійців і продовжувала зростати. До Маньчжурії були перекинуті радянські військові спеціалісти і техніка. Навесні 1947 р. армії КПК досягли чисельності урядових військ понад 2 млн. бійців. Восени 1948 р. розгорнулися вирішальні бої, а в травні 1949 р. залишки військ Чан Кайші евакуювалися на о. Тайвань.

1 жовтня 1949 р. було проголошено утворення Китайської Народної Республіки (КНР). Треба зауважити, що перемога комуністичних сил у Китаї була закономірною, бо їх стратегічні цілі відповідали китайським традиціям і бажанням широких верств населення й полягали у формуванні сильної держави, яка б всебічно опікала людей, у перерозподілі власності, встановленні загальної рівності, зміцненні національного суверенітету країни, підвищенні її міжнародного престижу.

Створення нової системи в країні китайський уряд розпочав із реформ, першою з яких стала фінансова. З грудня 1949 р. було введено нову валюту – юань. У червні 1950 р. розпочато націоналізацію промислових підприємств. Наприкінці того ж року державний сектор охоплював 80 % важкої і 30 % легкої промисловості. Аграрна реформа, у результаті якої 300 тис. селян отримали 47 млн га землі, у цілому вирішила проблему фізичного виживання населення.

Подоланню багатьох внутрішніх проблем сприяла допомога з боку Радянського Союзу, із яким Китай 14 лютого 1950 р. підписав Договір про дружбу, союз та взаємну допомогу строком на 30 років. Умови договору передбачали надання кредиту розміром 300 млн дол. на 5 років під 1 % річних. СРСР безвідплатно передав Китаю Чанчуньську залізницю й понад 40 японських заводів, розташованих у Маньчжурії. До КНР переходили порти Дальній і Порт-Артур. У квітні 1950 р. було підписано Генеральну торгову угоду, договір про допомогу в реконструюванні 50 промислових підприємств тощо. Слід зауважити, що допомога Радянського Союзу сприяла стабілізації економічного життя Китаю.

До кінця 1952 р. відбудову народного господарства КНР в основному було завершено, закладено основи системи державної економіки, створено базові інститути регулювання та планування. Державна комісія планування під керівництвом Гао Гана розробила перший п’ятирічний план розвитку народного господарства на 1953–1957 рр.

КПК визначила генеральну лінію переходу (приблизно за 15 років) від капіталізму до соціалізму, сутність якої полягала в одержавленні економіки, здійсненні індустріалізації країни, проведенні соціалістичних перетворень у сільському господарстві, торгівлі тощо. Керівництво КПК вважало одним із головних завдань вивчення досвіду СРСР у кожній сфері державного будівництва. Значну роль у цьому повинні були відіграти радянські спеціалісти, які працювали в Китаї, а також підготовлені у вищих навчальних закладах СРСР фахівці з-поміж китайських громадян.

За роки першої п’ятирічки в Китаї з допомогою СРСР було побудовано понад 250 великих промислових підприємств і важливих народногосподарських об’єктів, створено низку базових галузей промисловості: виробництво літаків і автомобілів, обладнання для енергетичних, металургійних і гірничих підприємств; важке і точне машинобудування тощо. У березні – травні 1953 р. було підписано угоди про надання Радянським Союзом допомоги КНР у розширенні діючих та будівництві нових електростанцій. Від початку 1950 р. по липень 1954 р. китайській стороні було передано технічну документацію з 698 позицій. СРСР погодився взяти участь у будівництві та реконструкції 141 промислового підприємства, двічі надавав Китаю кредити: у 1954 р. – 300 і в 1958 р. – 130 млн дол. Зміцнювалися та розвивалися зовнішні торговельні зв’язки між 2 країнами. У результаті цього товарообіг між СРСР та КНР тільки за 1953 р. порівняно з попереднім зріс на 25, 5 %.

У країні швидкими темпами проводили індустріалізацію, колективізацію сільського господарства, здійснювали докорінну перебудову в галузі культури та освіти. У листопаді 1955 р. політбюро ЦК КПК прийняло рішення підпорядкувати державі підприємства приватної промисловості та торгівлі. У 1956 р. було проведено суцільне кооперування сільського господарства.

У 1953–1954 рр. проводилася велика робота зі створення конституції КНР. 25 серпня 1954 р. завершилися вибори у Всекитайські збори народних представників (1 226 депутатів), до яких увійшли виключно члени КПК та їх прихильники. На першій сесії цього органу, яка проходила в Пекіні з 15 по 28 вересня 1954 р., було прийнято Конституцію КНР, що фактично закріплювала юридичну основу однопартійної системи в країні та створювала єдине централізоване керівництво державою. У Конституції було офіційно закріплено курс на дружбу та співробітництво з Радянським Союзом та іншими соціалістичними країнами.

Слід звернути увагу на те, що серед лідерів КПК не було єдності. Проти лінії Мао Цзедуна, який прагнув посилити й зміцнити режим особистої влади, поступово складалася опозиція. Хід внутрішньопартійної боротьби дуже нагадував аналогічні події наприкінці 30-х рр. у СРСР. У 1955 р. розпочалися перші репресії. У березні в намаганні захопити керівництво державою було звинувачено лідера маньчжурських комуністів Гао Гана. У жовтні того ж року на черговому пленумі ЦК КПК Мао Цзедун назвав тих, хто припускається ідеологічних помилок, ворогами революції. Так, статут КПК, чинний між VII (1945) та VIII (1956) з’їздами партії, наголошував, що китайські комуністи у своїй діяльності мають керуватися ідеями Мао Цзедуна, з огляду на це можна зробити висновок, що критика вождя ставила будь-кого в лави «ворогів». Таким чином, запозичення досвіду КПРС виявилося й у створенні китайськими комуністами культу вождя партії.

Висвітлюючи друге питання, слід зауважити, що на розвиткові Китаю позначилися й особливості волюнтаристської політики М. Хрущова. Мао Цзедун, який вважав можливим побудувати комунізм за 2 – 3 п’ятирічки, визнав гасла «Наздогнати і перегнати США в галузі економіки», «Нинішнє покоління радянських людей буде жити за комунізму» та інші прийнятними й для Китаю. У травні 1958 р. КПК проголосила курс «3 червоних знамен», складовими частинами якого були: «генеральна лінія», «великий стрибок», «народні комуни». «Генеральна лінія» (шлях до комунізму) передбачала поступове та планомірне здійснення соціалістичних перетворень у країні. Але Мао Цзедун вже у жовтні 1957 р. на VІ пленумі ЦК КПК сьомого скликання висунув вимогу прискорення темпів побудови соціалізму.

«Великий стрибок» передбачав перетворення КНР (протягом 20 років) на світового економічного лідера. Його реалізація повинна була відбуватися з розрахунку виконання 10-річного плану за 3 роки. Оскільки країна мусила досягнути вже до 1962 р. (кінець другої п’ятирічки) високих промислових показників, а індустріалізація не встигала за планами Мао, почалося масове будівництво невеликих підприємств, місцевих фабрик, дворових доменних печей для виплавки чавуну й сталі. Зрозуміло, що вироблений таким чином метал не відповідав стандартам і не міг бути використаний у промисловості. Для його виробництва було марно витрачено 80 млн т вугілля, 40 млн т залізної руди і працю близько 100 млн осіб.

Не кращим було й становище сільського господарства. Починаючи з серпня 1958 р. 740 тис. сільгоспкооперативів було об’єднано у 26 425 «народних комун», характерними ознаками яких були одержавлення власності й мілітаризація праці, що призвело до падіння виробництва продуктів харчування. Урожай зернових, наприклад, скоротився з 190 млн т у 1958 р. до 155 млн т у 1960 р. Розпочалися масові втечі з «комун», особливо в районах, де проживали національні меншини й створення «народних комун» відбувалося без урахування місцевих умов. Незадоволення урядовою політикою стало масовим: спалахнуло збройне повстання в Тибеті, сталися заколоти в провінціях Південно-Західного Китаю. Керівники КПК змушені були визнати, що політика «3 червоних знамен» завершилася повним провалом. У грудні того ж року Мао Цзедуна було усунуто з посади голови КНР, а у квітні 1959 р. державу очолив Лю Шаоці.

У січні 1961 р. пленум ЦК КПК проголосив новий курс – на «врегулювання» економіки, що його мали здійснювати під гаслом «Сільське господарство – основа народного господарства». «Комуни» було реорганізовано, селянам повернули присадибні ділянки, худобу, майно; значну кількість підприємств переорієнтували на випуск сільськогосподарського реманенту; з міст у села примусово переселили 20 млн осіб. Незважаючи на ці заходи, падіння виробництва вдалося припинити лише в 1962 р.

Економічні прорахунки та загострення на початку 60-х рр. радянсько-китайських відносин викликали невдоволення в суспільстві. Велика кількість китайців, які здобули освіту чи підвищували кваліфікацію в СРСР, були обурені антирадянським курсом Мао Цзедуна. Багато з них, розуміючи, що в країні встановлюється культ Мао, і обіймаючи досить високі посади в партії, державному апараті, різноманітних установах у галузях народного господарства, освіти й культури, могли формувати антимаоїстські погляди серед різних прошарків населення. Посилення опозиції змусило Мао Цзедуна та його найближче оточення здійснити масштабну чистку в партії та держапараті під назвою «велика пролетарська культурна революція».

Як хронологічні рамки«культурної революції»історики визначають 1966–1969 рр., але фактично вонаохоплювала більш значний період: з 1965 по 1976 р. Розпочавшись у листопаді 1965 р. репресіями проти творчої інтелігенції й викладачів вищої школи, у грудні «культурна революція» дійшла до керівників пекінського міськкому КПК, співробітників відділу пропаганди ЦК КПК, деяких вищих чинів армії. Звинувачення у відхиленні від ідей Мао Цзедуна стали підґрунтям для репресій проти інакодумців по всій країні. Ідейними натхненниками «культурної революції» стали міністр оборони Лінь Бяо, член політбюро й дружина Мао – Цзян Цин та ін.

У серпні 1966 р. було оголошено про створення організації хунвейбінів («червоні охоронці», або «гвардійці Мао Цзедуна»), до якої входила в основному учнівська та студентська молодь. Хунвейбіни, організовані за типом військових структур, громили державні установи, заклади культури, вишукували ворогів ідей Мао. Репресії зачепили керівних діячів Китаю – главу КНР (з 1959 р.) Лю Шаоці, генерального секретаря ЦК КПК Ден Сяопіна та багатьох інших.

У грудні 1966 р. у містах стали формуватися з робітничої молоді загони цзаофанів («бунтарів»), які мали поширити «культурну революцію» на підприємства та установи. До початку 1967 р. у країні склалася специфічна ситуація: прихильники Мао контролювали вищі партійні органи, але на регіональному рівні опір курсу Мао Цзедуна посилився. На місцях створювалися загони «червоної гвардії», що протистояли хунвейбінам і цзаофанам.

Від початку 1967 р. реальна влада в країні почала переходити до військових. Вони сприяли створенню нових органів партійної та адміністративної влади на зразок Паризької комуни, які мали назву ревкомів і повинні були замінити попередні конституційні органи на всіх рівнях. Восени того ж року Мао Цзедун вирішив, що опозицію знищено і влада в партії й країні знаходиться під його контролем. Слід звернути увагу на те, що режим особистої влади Мао Цзедуна тримався на міцній соціальній базі партійних, військових та господарських функціонерів усіх рангів, яка налічувала близько 30 млн осіб.

Політична ситуація різко загострилася влітку 1968 р., коли хунвейбіни виступили проти керівництва Народно-визвольної армії Китаю (НВАК). Стало очевидно, що ліві революційні організації виходять з-під контролю, і Мао Цзедун, заявивши про припинення боротьби із застосуванням сили, розпочав широкомасштабну акцію з ліквідації формувань хунвейбінів. Мільйони їх було вислано на «перевиховання» у віддалені села. У результаті кампанії зі створення ревкомів, завершеної восени 1968 р., було встановлено безпосередній контроль збройних сил над усіма адміністративно-територіальними одиницями Китаю. У їх руках знаходилося керівництво 20 з 29 провінціальних ревкомів і 80 % ревкомів столиць провінцій, автономних районів та повітів.

Зміни в політичному режимі було закріплено в рішеннях IX з’їзду КПК (квітень 1969 р.). Зокрема, до нового статуту партії було включено пункт про успадкування посади голови КПК. Спадкоємцем Мао мав стати Лінь Бяо, але невдовзі міністра оборони оголосили ворогом народу і він зник з політичної арени. Репресії проти військових діячів, які підтримували Лінь Бяо, зумовили ослаблення цієї фракції. Починаючи з вересня 1971 р. суперництво військових, «лівих» (висуванці «культурної революції», серед яких найбільш впливовими були члени так званої «четвірки»: Цзян Цин, Ван Хунвень, Чжан Чунцяо, Яо Веньюань) і «прагматиків» (старі кадри, у тому числі Чжоу Еньлай, Ден Сяопін та ін.) посилилося.

9 вересня 1976 р. на 83-му році життя помер Мао Цзедун. Відразу ж розпочалася гостра боротьба за владу, у результаті якої багатьох із найближчого оточення вождя було заарештовано. Вдову Цзян Цин та її трьох соратників по фракції оголосили «угрупованням (або бандою) чотирьох», звинувативши їх у проведенні «антипартійної лінії» та здійсненні руйнівної «великої культурної революції». Судовий процес над ними (осінь 1980 – зима 1981 р.) засвідчив причетність Мао Цзедуна до масових репресій, які, за даними китайських дослідників, торкнулися близько 100 млн осіб і призвели до загибелі 20 млн осіб. Необхідно зауважити, що в часи «культурної революції» життєвий рівень населення Китаю значно знизився. На політичні кампанії було витрачено близько 800 млрд юанів. Країна знаходилась у глибокій економічній, політичній, духовній та культурній кризі.

Процес над «бандою чотирьох» тимчасово примирив молодих висуванців «культурної революції» на чолі з Хуа Гофеном, який після смерті Мао обійняв усі керівні посади в партії та державі, і старі кадри, очолені реабілітованим Ден Сяопіном. Однак поступово партійні діячі з оточення Ден Сяопіна витіснили Хуа Гофена з усіх посад. У червні 1981 р., на VІ пленумі ЦК головою КПК було обрано Ху Яобана – колишнього лідера китайського комсомолу, репресованого за часів «культурної революції». Фактично ж центральною фігурою в керівних колах комуністичного Китаю до кінця свого життя залишався Ден Сяопін.

Розглядаючи третє питання, слід відзначити, що наприкінці 1970‑ х рр., після чергового ХІ з’їзду КПК, у Китаї розгорнулася дискусія з ідеологічних питань, а саме чи правильні вчення засновників марксизму-ленінізму та ідеї Мао Цзедуна. Зміст дискусії полягав у тому, щоб звільнити суспільну свідомість від догматизму, що, на думку «прагматиків», було умовою економічного реформування Китаю. У підсумку перемогла їх лінія, що й було закріплено на ІІІ пленумі ЦК КПК (грудень 1978 р.), після якого розпочали розробку стратегії реформ, спрямованих на побудову в країні «соціалізму з китайською специфікою».

Розкриваючи зміст реформ Ден Сяопіна, треба згадати, що ще в 1960‑ х рр. він висунув ідею «4 модернізацій» країни: у промисловості, сільському господарстві, науці й обороні. Тоді її не підтримало вище партійне керівництво, але в кінці 70-х рр. ХХ ст. на фоні політичних змін, що відбулися в країні, перепон для здійснення нової економічної політики не залишилося.

Першою серед реформ стала перебудова сільського господарства. Поширеним методом реформування була передача землі в довгострокову оренду селянським родинам, які реалізовували основну частку врожаю за вільними цінами й лише певну частину здавали за держзамовленням. Прибутки селян зросли. Держава стимулювала проведення реформи, зокрема, підняттям державних закупівельних цін на 18 видів сільськогосподарської продукції, у тому числі на пшеницю. У 1984 р. врожай зернових у Китаї досяг 400 млн т – удвічі більше, ніж у 1958 р., і майже наполовину більше, ніж у 1975 р.

Із 1979 р. розпочався експеримент зі створення підприємств зі змішаним капіталом. Для залучення іноземного капіталу на узбережжі Китаю створювали спеціальні зони «економіко-технологічного розвитку», найбільшою з яких стала Тяньцзінська, де нині функціонує 40 важливих промислових об’єктів. Капіталовкладення в зону на початок 1988 р. перевищили 100 млн дол., 44% з них належить китайській стороні. Такі зони мають суворий прикордонний контроль, робота в них надається на конкурсній основі.

У 1984 р. було розпочато реформу системи керування державною промисловістю, мета якої – відмова від централізованого директивного плану та перехід до ринкових відносин. До 1989 р. 85% державних підприємств запровадили підрядні форми роботи. Як і раніше, пріоритет у фінансуванні належав оборонній промисловості, космічним програмам. Китай має в цих галузях значні досягнення: володіє ядерною зброєю, запускає власні супутники, здійснив політ космічного корабля з космонавтом на борту.

Невід’ємною частиною нової економічної стратегії стала «відкритість» Китаю для світу, включення країни в глобальні процеси матеріального та духовного розвитку людства. «Відкриття» Китаю сприяло розширенню масштабів зовнішньої торгівлі, що, у свою чергу, стимулювало бурхливий розвиток усіх секторів народного господарства. Китай зайняв важливі позиції на ринках Південно-Східної Азії, Європи і США. Китайський же ринок привернув увагу зарубіжних інвесторів, у тому числі хуацяо (етнічних китайців, які проживають в інших країнах).

За роки реформ більш ніж у 4 рази збільшився ВНП і значно зріс життєвий рівень народу. Проте ще не всі проблеми вирішено. За офіційними даними, 80 млн осіб і досі не можуть забезпечити свої потреби в харчуванні та одязі. У державному секторі зберігається велика кількість збиткових підприємств, невисока продуктивність праці.

Діяльність реформаторів практично не зачепила партійну систему. Слід відзначити, що на VІ пленумі ЦК КПК (1981) Мао Цзедуна було визнано видатним політичним діячем, під керівництвом якого КПК перемогла в 1949 р. Стосовно «важких помилок», яких він припустився в період «культурної революції», було вирішено, що вони займають другорядне місце. У своїх виступах учасники пленуму зазначали, що 70 % зробленого Мао Цзедуном є позитивне, 30 % – негативне, а оскільки 70 більше, ніж 30, його діяльність слід вважати позитивною.

Ден Сяопін сформулював «4 принципи» внутрішньої політики КНР, сутність яких полягала в тому, щоб дотримуватися: соціалістичного шляху; диктатури пролетаріату; керівної ролі Компартії; марксизму-ленінізму та ідей Мао Цзедуна, які увійшли до оновленої конституції КНР (1982). Прикладом збереження тоталітаризму всередині країни можуть служити події, що відбулися в ніч із 3 на 4 червня 1989 р. на площі Тяньаньмень, коли проти демонстрантів, які виступали з вимогами демократизації суспільства, було спрямовано танки й бронемашини. За офіційними даними, серед мирного населення було 200 вбитих та 3 тис. поранених, проте за оцінками західних ЗМІ, кількість жертв становила майже 35 тис. осіб.

Треба проаналізувати зміни в зовнішній політиці КНР. У перше десятиріччя комуністичної влади свою політику на міжнародній арені Китай будував, узгоджуючи її з Москвою. СРСР і КНР приймали спільні рішення стосовно агресії на Корейському півострові, підтримки комуністичних сил Індокитаю, інших зовнішньополітичних акцій.

Восени 1958 р. пекінське керівництво за підтримки СРСР спробувало із застосуванням силових методів вирішити проблему «2 Китаїв» – возз’єднати Тайвань із КНР. Збройна сутичка в Тайванській протоці могла перерости в конфлікт світового масштабу. Згідно з американсько-тайванським Договором про взаємну безпеку (1954) США виступали гарантом незалежного розвитку острівної республіки, Радянський Союз за договором 1950 р. мав стати на захист Китаю. США рішуче виступили на захист Тайваню, і це посилило антиамериканську спрямованість зовнішньої політики КНР.

Уряд КНР погрожував Сполученим Штатам війною за порушення американськими літаками й кораблями повітряного та водного просторів Китаю, куди відносили територію та акваторію Тайваню. Одночасно зміцнювалася радянсько-китайська дружба, особливо у воєнній галузі. СРСР передав Китаєві десятки базових підприємств оборонної промисловості, технологію виготовлення сучасної зброї. Співпраця військових дійшла навіть до обговорення проекту створення спільного радянсько-китайського тихоокеанського флоту.

Перші ознаки охолодження відносин між країнами з’явилися після відмови радянського керівництва передати Китаю атомну зброю. Радянський Союз критично поставився до «великого стрибка», хоч і дав згоду на поставки в КНР товарів на суму 1, 25 млрд дол. Мао Цзедун негативно сприйняв рішення ХХ з’їзду КПРС (1956) щодо культу особи Сталіна. Після смерті Сталіна Мао претендував на роль теоретика й лідера світового революційного руху, з чим не погоджувалося керівництво КПРС, інших комуністичних та робітничих партій. Крім того, навесні 1960 р., у відповідь на критику китайського керівництва, СРСР відкликав своїх спеціалістів і анулював низку економічних угод. Аналогічні дії здійснило керівництво більшості європейських соціалістичних країн.

У 1962 р. керівництво Китаю проігнорувало поради СРСР щодо мирного врегулювання конфлікту між КНР та Індією в Гімалаях. У період становлення радянсько-індійського співробітництва КНР розпочала війну проти Індії й окупувала північну частину штату Кашмір, що похитнуло престиж СРСР.

Із початком «культурної революції» пекінське керівництво оголосило «смертельними ворогами» Китаю і СРСР, і США. Нападів хунвейбінів зазнали посольства країн як західного, так і східного блоків. Китай займав жорстку позицію щодо союзників Москви в Азії: відмовився надати обіцяну військову допомогу Демократичній Республіці В’єтнам (ДРВ), виступив за негайне виведення радянських військ із території Монголії. КНР, оголосивши себе лідером «третього світу», включилася в активну боротьбу за вплив на політику молодих країн Азії, Африки, Латинської Америки. Пакистан, Цейлон, Судан, Сомалі та інші країни Сходу одержували китайську матеріальну й військову допомогу.

У середині 60-х рр. пекінське керівництво сформувало зовнішньо-стратегічну концепцію, сутність якої, за словами Мао Цзедуна, полягала в тому, щоб підштовхнути до смертельної сутички «2 тигрів» – СРСР та США, а «мудрій мавпі», Китаєві, залишити роль спостерігача двобою. Із появою в Китаї ядерної зброї така концепція загрожувала світовою катастрофою.

Зовнішньополітичний курс китайського керівництва позначився на економічних зв’язках КНР з промислово розвинутими країнами. У пошуках виходу з ізоляції китайський уряд наприкінці 60-х рр. послабив критику США і розпочав установлювати контакти із Заходом. Важливою подією в міжнародному житті стало визнання прав КНР в ООН. У 1972 р. її було визнано спадкоємницею Республіки Китай, однієї з засновників Організації Об’єднаних Націй.

Антирадянський курс Пекіна визначив новий етап відносин із США. У 1972 р. президент США вперше відвідав Пекін. Того ж року в Пекіні побувала урядова делегація Японії. У 1978 р. було підписано мирний договір між КНР та Японією, а в січні наступного року Китай та США встановили дипломатичні відносини. Слід звернути увагу на те, що відносини КНР з Японією не мають стабільного характеру. По-перше, між країнами існує суперництво за політичний і економічний вплив у регіоні, по-друге, у Японії на початку ХХІ ст. почався черговий сплеск націоналізму: у 2002 р. у шкільному підручнику з історії напад на Китай у 1933 р., під час якого було вбито більше 100 тис. китайців, характеризувався як «цивілізаторська місія» з боку японців. Цей факт викликав обурення в китайців і зумовив загострення відносин між країнами.

У 1979 р. Китай відмовився продовжити термін дії Договору про дружбу з СРСР 1950 р., 30-річний термін якого закінчувався, рішуче засудив агресію СРСР проти незалежного Афганістану й підтримав поставками зброї афганський рух опору. У лютому 1979 р. війська Китаю напали на Соціалістичну Республіку В’єтнам. Але намір Китаю «дати урок» В’єтнамові за його втручання в камбоджійські справи виявився невдалим. Після першого місяця боїв війська КНР мусили відступити.

Свого часу, говорячи про об’єднання Китаю, Ден Сяопін запропонував формулу: «Одна держава – два суспільні устрої». На її підставі у 1984 та 1987 рр. було вирішено долю Гонконгу та Макао – відповідно англійської та португальської колоній на території Китаю. У 1997 р. Гонконг (Сянган) та в 1999 р. Макао (Аоминь) згідно з укладеними угодами ввійшли до складу Китаю, однак протягом 50 років там зберігатиметься існуюча система господарювання та життя. Щодо Тайваню, то його керівництво поки що відмовляється вести переговори про возз’єднання. У березні 1996 р. армія КНР провела масштабні маневри біля Тайваню, продемонструвавши можливість воєнного вирішення проблеми «2 Китаїв». Для захисту Тайваню США відрядили найбільше з часів війни у В’єтнамі бойове угруповання. Тайванська криза тривала недовго, однак зіпсувала взаємовідносини 2 держав. За цих умов під час візиту російського президента Бориса Єльцина в Китай у квітні 1996 р. було продемонстровано зближення позицій Москви й Пекіна з багатьох проблем міжнародного життя, а саме: сприяння модернізації армії; надання допомоги в здійсненні польотів у космос; допомога в побудові АЕС у провінції Ляонін, у прокладанні газо- та нафтопроводів, а також у розробці найбільшого гідротехнічного проекту століття – каскаду ГЕС «Санься» («Три міжгір’я») на р. Янцзи.

Підводячи підсумки, необхідно дати характеристику сучасного Китаю, який має значну кількість проблем. У зв’язку з високими темпами економічного розвитку (майже 10 % приросту ВВП на рік) КНР усе гостріше відчуває дефіцит деяких природних ресурсів. Країна змушена імпортувати залізну руду, добрива тощо.

Сільське населення Китаю складає 800 млн осіб, але зайняті в сільському господарстві лише 700 млн. Дефіцит земельних угідь змушує мігрувати в міста близько 10 млн осіб щорічно, що спричиняє зростання офіціально встановленого (3%) та прихованого (15–20 %) безробіття. Нині в Китаї проживає понад 20 % населення планети, але обробляється лише 7 % світових орних земель. Проблема забезпечення населення продуктами харчування, а воднораз і підвищення агротехнічної культури, землекористування займає головне місце в стратегії китайських політиків на XXI ст.

Не менш серйозною залишається проблема охорони навколишнього середовища. У перші десятиріччя ХХІ ст. Китай став головним забруднювачем повітряного басейну, і не тільки в регіоні. Потеплення атмосфери в Китаї посилює «парниковий ефект», що, у свою чергу, може спричинити підвищення рівня Світового океану. До середини ХХІ ст. значна частина материка може бути повністю затоплена.

Вирішення цих та інших проблем китайські урядовці вбачають у створенні на основі економічної та геополітичної інтеграції країн, що входять до Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), так званого «Великого Китаю» (КНР, Тайвань, Сянган та інші країни АТР). На початку ХХІ ст. імпорт Китаю разом із Сянганом і Тайванем складав близько 650 млрд дол. проти 530 млрд дол. Японії. ВВП «Великого Китаю» буде становити майже 10 трлн дол. (США – 9, 7 трлн дол.). Китай стане найбільшим у світі «економічним полюсом». Поки що китайський уряд розробив «план Пудун», який передбачає створення в районі Шанхаю величезного (на 100 млн осіб) міжнародного промислового, фінансового, транспортного та культурного центру, спроможного зайняти провідне місце в АТР. У разі об’єднання КНР і Тайваню новий Китай перетвориться на наймогутнішу фінансово-економічну імперію.

Аналізуючи перспективи розвитку від КНР до «Великого Китаю», треба звернути увагу на те, що економіка Китаю, Тайваню, Малайзії, Філіппін, Таїланду в 90-х рр. ХХ ст. зростала найбільшими темпами у світі. Значну роль у цьому відіграло створення Азіатсько-тихоокеанського економічного товариства. Сьогодні є багато ознак, які свідчать про створення своєрідної основи «Великого Китаю», або Китайського загального ринку, до якого увійдуть Китай, Тайвань, Сянган, Аоминь (Макао), Сінгапур. За макроекономічними показниками це об’єднання вже зараз значною мірою перевищує разом узяті Німеччину, Францію, Велику Британію та Італію.

Необхідно розглянути й стан китайсько-українських відносин. Уже на початку 1990-х рр. було сформовано систему торговельно-економічних зв’язків, завдяки чому Китай став другим після Росії торговельним партнером України. Візит до КНР Президента України Л. Д. Кучми (3–8 грудня 1995 р.) поглибив співробітництво між країнами. Низку двосторонніх документів, зокрема Декларацію про подальше зміцнення торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва, Угоду про взаємодопомогу в митних справах та ін., було підписано 21–25 грудня 1997 р. під час перебування в Пекіні урядової делегації України. З середини 2000-х рр., незважаючи на продовження активних торговельних відносин, міжурядові відносини суттєво звузилися: за останні 5 років не відбулося жодної зустрічі офіційних представників України й Китаю.

Якісно новий етап співробітництва 2 країн розпочав візит до КНР Президента України В. Ф. Януковича на чолі великої групи урядовців і бізнесменів (1–5 вересня 2010 р.). До програми візиту входили переговори В. Ф. Януковича з головою КНР Ху Цзіньтао, головою Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників КНР У Банго і прем’єром Державної ради КНР Вень Цзябао, участь в українсько-китайському бізнес-форумі в Пекіні. 2 вересня Ху Цзіньтао і В. Ф. Янукович підписали Спільну заяву про всебічне підвищення рівня китайсько-української дружби й співробітництва, у якій підкреслено намір розвивати стратегічне партнерство. Вирішено створити Комісію зі співробітництва між КНР і Україною на чолі з віце-прем’єрами, до складу якої будуть входити підкомісії з питань економіки й торгівлі, науки і техніки, сільського господарства, космосу, культури й освіти. Передбачено розвиток інвестиційного співробітництва, збільшення обсягу торгівлі машино-технічною й високотехнологічною продукцією, активізацію обміну та співробітництва у сфері захисту прав інтелектуальної власності. Обидві країни заявили про намір розвивати співробітництво в нафтогазовій сфері та сфері ядерної енергетики, зокрема передбачено участь китайських спеціалістів у будівництві електростанції в Криму й розвідці родовищ газу на континентальному шельфі. Сторони підтвердили взаємну підтримку територіальної цілісності, зокрема Україна підкреслила, що вважає тайванське питання виключно внутрішньою справою Китаю. У свою чергу китайська сторона підтвердила можливість проведення консультацій щодо подальшого посилення гарантій ядерної безпеки стосовно України в контексті заяви уряду КНР від 1994 р.

Серед підписаних 13 документів найбільш важливі є «Основні напрямки українсько-китайських відносин на 2010–2012 рр.», Угода між Кабінетом міністрів України і урядом КНР про надання Україні безоплатної допомоги, Угода про створення Спільної ділової ради між Торговельно-промисловою палатою України і китайським Комітетом сприяння міжнародній торгівлі, програма українсько-китайського співробітництва в галузі досліджень і використання космічного простору з мирною метою на 2011–2015 рр., певна кількість інвестиційних проектів обсягом майже 4 млрд дол. та ін. За оцінками експертів візит В. Ф. Януковича в Китай сприяв подальшому розвитку стратегічного партнерства 2 країн, розкрив широкі можливості для формування нової східної і євразійської політики України.

Теми для самостійної роботи