Список рекомендованих джерел та літератури. Акт Международной конференции по Вьетнаму [Текст] // Новое время

Акт Международной конференции по Вьетнаму [Текст] // Новое время. – 1973. – № 3. – С. 4–5.

Соглашение о прекращении войны и восстановлении мира во Вьетнаме [Текст] // Новое время. – 1973. – № 5. – С. 5–8.

Хо, Ши Мин. Избранное [Текст] / Ши Мин Хо. – М.: Прогресс, 1995. – 291 с.

Воронин, А. С. Социалистическая Республика Вьетнам [Текст] / А. С. Воронин, И. А. Огнетов. – М.: Политиздат, 1981. – 127 с.

Дубровин, Д. Несоциалистический Вьетнам [Текст] / Д. Дубровин // Азия и Африка сегодня. – 2001. – № 5. – С. 30 – 32.

Дэвидсон, Ф. Б. Война во Вьетнаме [Текст] / Ф. Б. Дэвидсон. – М.: Изографус: Эксмо, 2002. – 231 с.

Лебедько, С. Вьетнам: курсом ускоренного развития и стабильности [Текст] / С. Лебедько // Укр. инвестиц. газ. – 1999. – 5 окт. – С. 12.

Нгуен, Зуи Куи. Обновление экономики Вьетнама: достижения и проблемы [Текст] / Зуи Куи Нгуен //Общество и экономика. – 1998. – № 7. – С. 98–105.

Новейшая история Вьетнама (1965–1980) [Текст] / отв. ред. С. Мхитарян. – М.: Наука, 1984. – 424 с.

Цветов, П. Реформы в сельском хозяйстве [Текст] / П. Цветов // Азия и Африка сегодня. – 2000. – № 8. – С. 30 – 34.

Шергин, С. Вьетнам в интерьере обновления [Текст] / С. Шергин // Зеркало недели. – 1996. – 30 марта. – С. 5.

Тема 6. Півострів Індостан (1945 р. – сьогодення)

Мета семінару: з’ясувати причини поділу Британської Індії на 2 держави; проаналізувати розвиток Індії й Пакистану в другій половині ХХ ст.; визначити сучасний стан індійсько-пакистанських відносин.

Індія (РеспублікаІндія) – держава, розташована в Південній Азії. Територія: 3 287 732 км². Столиця: Делі. Адміністративний поділ: 25 штатів і 7 союзних територій. Населення: 1 014 003 817 осіб (липень 2000 р.). Середня тривалість життя: 62, 5 року. Етнічні групи: індо-арії (72 %), дравідійці, монголоїди та ін. Релігія: індуїсти (80 %), мусульмани, християни, сикхи, буддисти, джайни та ін. Грамотність: 52 %.

Федеративна республіка. Конституцію прийнято 26 січня 1950 р. Виборче право: загальне, з 18 років. Виконавча влада: глава держави – президент; глава уряду – прем’єр-міністр; уряд: Рада міністрів. Законодавча влада: двопалатний парламент. Судова влада: Верховний суд.

Пакистан (Ісламська Республіка Пакистан) – держава, розташована в Південній Азії. Територія: 803 940 км². Столиця: Ісламабад. Адміністративний поділ: 4 провінції, 1 територія, 1 столичний округ. Населення: 141 553 775 осіб (липень 2000 р.). Середня тривалість життя: 61, 07 року. Етнічні групи: пенджабці, синдхи, пуштуни, белуджі, мухаджири. Релігія: мусульмани (97 %; суніти – 77 %, шиїти – 20 %), християни, індуїсти та ін. Грамотність: 37, 8 %.

Федеральна республіка. Конституцію прийнято 10 квітня 1973 р. Виборче право: загальне, з 21 року. Виконавча влада: глава держави – президент (формально); глава уряду – виконавчий генерал; уряд: кабінет міністрів. Законодавча влада: двопалатний парламент (Маджліс-е-Шура). Судова влада: Верховний суд.

План

1. Виникнення незалежних держав – Індії й Пакистану.

2. Труднощі соціально-економічного розвитку Індії: тенденції, здобутки, перспективи.

3. Зовнішня політика Індії. Індійсько-пакистанські відносини.

Під час розгляду першого питання треба зауважити, що наприкінці Другої світової війни в Індії посилився національно-визвольний рух, у межах якого можна визначити такі соціальні сили: національну буржуазію; робітничий клас і селянство; армію.

Слід наголосити на тому, що в 1941–1945 рр. відбулися суттєві зміни в економіці Британської Індії. Розширення воєнного виробництва позитивно впливало на розвиток індійської промисловості, обсяг продукції якої до 1943 р. збільшився майже на 25 %. Національна буржуазія нагромадила значні кошти, які вкладала в промисловість, проникаючи в традиційні англійські галузі – виробництво чаю, джутову промисловість тощо. З’явилися спільні англійсько-індійські компанії в таких галузях виробництва, як хімічна промисловість, автомобілебудування та ін. Індійські буржуазні кола намагалися звільнитися від колоніального режиму, який заважав розвитку національного підприємництва.

Одночасно відбувалося певне послаблення позицій англійського капіталу, на індійський ринок почала активно проникати американська буржуазія. На кінець 1944 р. американський експорт збільшився з 8 до 21 %.

Робітничий клас і селянство, переживши за роки війни значні труднощі, пов’язували останні з англійським пануванням, тому соціально-класові конфлікти набували антианглійської спрямованості. Колоніальний режим підтримували в Індії лише феодали-поміщики, князі та компрадорська частина буржуазії.

Намагаючись зберегти своє панування в країні й розколоти національно-визвольний рух, англійський уряд здійснив низку заходів, спрямованих на посилення розходжень між Індійським національним конгресом (ІНК) і Мусульманською лігою в питанні щодо майбутнього Британської Індії.

Необхідно звернути увагу на те, що ще в 1941 р. лідери Мусульманської ліги висунули пропозицію про створення в межах Британської Індії окремої мусульманської держави. Представники англійського уряду підтримали цю пропозицію, але керівники Індійського національного конгресу не погодилися на розкол країни. За посередництва англійців у 1944 р. пройшло 2 тури переговорів між представниками Мусульманської ліги та ІНК, які не дали результатів. Навесні 1945 р. нарешті було досягнуто домовленість про такі принципи формування тимчасового уряду Індії: 1) обидві політичні організації отримають у ньому по 40 % місць; 2) 20 % буде надано релігійним меншинам; 3) головнокомандувачем збройними силами країни залишиться англійський генерал; 4) питання про розділ Індії та відокремлення Пакистану буде вирішено після остаточного визначення політичного статусу країни.

Восени 1945 р. внутрішньополітична обстановка в країні різко загострилася. По-перше, англійський уряд вирішив направити англійсько-індійські війська на допомогу Франції та Португалії, які намагалися зберегти своє панування в країнах Південно-Східної Азії. По-друге, у листопаді 1945 – лютому 1946 р. в Делі проходив судовий процес над групою опозиційних офіцерів Індійської національної армії, проти чого виступили бенгальські студенти, яких підтримали моряки бомбейського гарнізону. Антианглійський рух, для придушення якого було використано війська, охопив більшість міст Північно-Західної Індії. ІНК, Мусульманська ліга та Комуністична партія Індії в цьому випадку виступили разом.

У зв’язку зі згаданими подіями лейбористське керівництво 15 березня 1946 р. прийняло декларацію про надання Індії статусу домініону. Вибори в органи місцевого самоврядування, у яких взяло участь майже 13% жителів країни, проходили за куріальною системою й засвідчили, що абсолютна більшість населення виступає за єдність Індії, ідею щодо створення Пакистану підтримують мусульмани в провінціях, де переважає немусульманське населення, а Мусульманська ліга є центром, який об’єднує мусульман усієї Індії.

У цих умовах ІНК вирішив боротися за збереження цілісності країни, а Мусульманська ліга – за створення незалежного Пакистану. Англійська сторона опублікувала 16 травня 1946 р. другу декларацію, яка формально підтримувала ідею неподільності Індії і водночас припускала можливість поглинення мусульманської меншості індуською більшістю, якщо вони залишаться в єдиному домініоні.

Слід проаналізувати «компромісний» план, уміщений у декларації, з’ясувати, чому він не задовольняв ІНК, але був підтриманий Мусульманською лігою, довести, що англійський уряд фактично посилив протистояння 2 політичних сил і спровокував подальший розвиток подій, підштовхнувши Мусульманську лігу до відкритого виступу проти Індійського національного конгресу.

У червні ІНК очолив Джавахарлал Неру, якому віце-король запропонував сформувати тимчасовий уряд на правах виконавчої ради; 24 серпня уряд, до якого увійшли лідери ІНК В. Патель, Р. Прасад й інші діячі, а також представники общин християн, сикхів і парсів, почав роботу. Віце-прем’єром став Дж. Неру. Реакцією з боку Мусульманської ліги на створення тимчасового уряду стало оголошення 16 серпня початку боротьби за незалежний Пакистан. У Калькутті було спровоковано погроми, які швидко поширилися на сусідні райони. До них додалися масові виступи жителів міст і селян, становище яких дедалі погіршувалось у зв’язку з занепадом економіки. У 1946 р. в Індії відбулося понад 2 тис. страйків і демонстрацій, чисельність їх учасників перевищила 2 млн осіб.

20 лютого 1947 р. було оприлюднено третю декларацію англійського уряду щодо політики в Індії, за якою британські війська мусили залишити країну не пізніше липня 1948 р., а 3 липня запропоновано «план Маунтбеттена», у якому йшла мова про таке:

1. В Індії має бути створено 2 домініони: Індійський союз і Пакистан.

2. Питання про розділ Бенгалії і Пенджабу за релігійною ознакою слід вирішувати шляхом голосування депутатів від частин провінцій із переважанням індуського та мусульманського населення.

3. У Північно-Західній провінції та окрузі Сілхет (Ассам), де в основному проживають мусульмани, рішення приймати за підсумками референдуму.

4. Питання стосовно Синду вирішувати шляхом голосування в провінційному законодавчому зібранні.

5. Входження князівств до одного з домініонів становить юрисдикцію їх правителів.

6. Загальні установчі збори поділяються на установчі збори домініонів, які визначать майбутній статус 2 держав.

ІНК погодився на втілення цього плану, розуміючи, що англійці будь-якими засобами будуть добиватися поділу країни. Рада Мусульманської ліги погодилася за умови входження до складу Пакистану всієї Бенгалії та Пенджабу.

На початку серпня 1947 р. англійський парламент затвердив «план Маунтбеттена» як Закон про незалежність Індії (чинний з 15 серпня). Отже, на території Британської Індії з 15 серпня 1947 р. з’явилося 2 держави, сформовані за релігійною ознакою. Обидві входили до Британської співдружності націй. В основу державного устрою в Індії було покладено принципи федералізму й секуляризації, на відміну від Пакистану – офіційно визнаної мусульманської країни.

Перші уряди обох країн зіткнулися з великими труднощами, спричиненими поділом країни. Кордони між новоствореними державами не відбивали особливостей національного складу, географії й історичних традицій. До складу Пакистану ввійшли західні й східні провінції Британської Індії, які становили окремі регіони й були досить віддалені одна від одної. Це призвело до численних збройних конфліктів між Індією та Пакистаном, у ході яких близько 700 тис. осіб загинуло й більше 7 млн осіб було змушено переселитися.

Восени 1947 р. запеклі бої відбулися в Кашмірі, правитель якого оголосив про приєднання до Індії. У повсякденне життя індусів та мусульман в обох державах увійшла практика комуналізму – політика протистояння релігійних общин, яку здійснювало багато політичних партій. І лише особисте втручання М. Ганді дало змогу загасити вогонь міжконфесійних конфліктів. Проблему релігійного протистояння в самій Індії не вирішено й до сьогодні.

Розглядаючи друге питання, слід відзначити, що Індія, здобувши політичну незалежність, залишалася країною аграрно-індустріальною, великою мірою залежною від своїх зовнішньоекономічних зв’язків.

Індійське керівництво вміло використовувало встановлені раніше контакти з передовими країнами Заходу (США, Англією та ін.) і підтримувало тісні партнерські відносини з державами Євразійського континенту. Незважаючи на наявність багатьох внутрішніх проблем, індійський уряд і ділові кола спромоглися залучити значні інвестиції.

Коли країна здобула незалежність, перед нею постали важливі проблеми соціально-економічного характеру. Якщо в колоніальний період головною метою всіх верств населення було національне визволення, а всі інші конфлікти й суперечки в суспільстві відходили на другий план, то відтепер першочерговими завданнями стали:

– подолання економічної відсталості, злиденності, голоду;

– ліквідація неписьменності більшості населення, масового безробіття;

– вирішення аграрного питання;

– боротьба з масовими захворюваннями й високою смертністю;

– усунення національних, релігійних і кастових протиріч.

На перших виборах до парламенту в 1951 р. перемогу здобув Індійський національний конгрес. Лідер партії Дж. Неру сформував уряд (1951 – 1964), який ініціював проведення таких реформ:

– обмеження поміщицького землеволодіння за рахунок компенсацій відчуженої землі;

– пріоритетний розвиток важкої індустрії в межах державного сектора;

– розвиток дрібного виробництва, упровадження системи кредитування, надання допомоги на випуск певного асортименту товарів.

У виконанні економічних завдань уряд Дж. Неру спирався на поєднання державного й приватного секторів. Необхідність концентрації зусиль і ресурсів із метою подолання економічної відсталості країни, створення потужної індустрії змусила керівництво країни прийняти рішення щодо формування державного сектора господарства. Система заходів, здійснених урядом, отримала назву «курс Неру», а її складовими елементами стали:

– стимулювання економічного й науково-технічного прогресу;

– реорганізація адміністративного устрою;

– миролюбна зовнішня політика, так звана «політика позитивного нейтралітету».

Базою державного сектора були господарські галузі та підприємства, що раніше належали англійській владі: залізниці, порти, частково авіація, засоби зв’язку, великі іригаційні споруди, електростанції, військові заводи. Так, у 1948 р. було націоналізовано Резервний банк, що став Державним банком Індії. Відтоді уряд розпочав програмування економічного розвитку. Наприклад, згідно з першим п’ятирічним планом (1951 – 1956) частину державного бюджету було виділено на будівництво металургійних і машинобудівних підприємств, гідротехнічних систем. Незважаючи на всі ініціативи уряду, приватні капіталовкладення в ці роки значно переважали державні.

У роки другої п’ятирічки (1956 – 1961) було одержавлено залізниці й авіакомпанії, військове виробництво, енергетику (у тому числі атомну), вугільну, нафтову промисловість, важке машинобудування. Цей же план передбачав, що в металургії, хімії, автомобільному й морському транспорті частка державних підприємств має збільшитися. Головними джерелами фінансування державного сектора стали податки, прибутки від роботи підприємств, зовнішні й внутрішні позики.

Політику ІНК, стосовну неіндійських компаній, визначали 2 мети: створення умов для розвитку індійської промисловості (у момент проголошення незалежності в країні превалював іноземний капітал, а до 1957 р. 100 іноземних фірм припинили свою діяльність); залучення зовнішніх інвестицій. Аналізуючи економічну політику індійського уряду, треба мати на увазі, що система державного регулювання економіки містила 3 складники: планування; ліцензування; контроль цін, експорту, імпорту.

Держава намагалася підпорядкувати приватний сектор загальному економічному курсу через планування. Із 1951 до 1990 р. було виконано 8 п’ятирічних і 3 однорічні плани, які виражали господарський розвиток країни і збігалися з головними фазами економічного розвитку.

Під час розгляду зазначеного питання необхідно торкнутися й соціальної сфери. Вагомим свідченням піклування держави про її розвиток є збільшення тривалості життя індійців: якщо в середині ХХ ст. середній вік населення коливався в межах 35 – 37 років, то на межі ХХ і ХХІ ст. він зріс до 62, 5 року. Чисельність населення країни в 1950 р. складала 369 880 тис. осіб, а у 2000 р. – 1 014 003 817 осіб.

Слід зауважити, що соціальна сфера потребує вирішення багатьох проблем, із якими країна не в змозі впоратися самостійно. Тому Індія ще й одержує іноземну допомогу, 90 % якої припадає на Консорціум допомоги Індії –міжнародну організацію, до складу якої входить 13 країн. Сьогодні чільне місце серед країн-донорів займає США. До 1991 р. величезну роль у допомозі Індії відігравав СРСР (споруджував підприємства, надавав нафтопродукти й металопрокат, вироби важкого машинобудування тощо).

Складною залишається ситуація і в сільському господарстві. За роки незалежності в галузі було досягнуто значних успіхів (1950–1955 рр. – 55 млн т зерна, 1977 р. – 120 млн т зерна). Такий успіх можна пояснити вчасним проведенням аграрної реформи та комплексу відповідних заходів (було збільшено обсяги посівних, сільськогосподарського виробництва, підвищено рівень електрифікації села, за кілька десятиліть державні асигнування зросли з 7, 2 до 40 млрд рупій). Проте аграрна політика уряду безсила проти стрімкого зростання кількості населення. (Протягом 90-х – початку 2000-х рр. щорічний приріст населення становив 14 млн осіб.) У сільській галузі наявні такі проблеми:

– постійні засухи на третині посівних територій, через що великого значення набуває вжиття заходів зі збереження наявних і побудови нових іригаційних споруд;

– надто низькі темпи зростання сільськогосподарського виробництва (1, 5 – 7 %).

Крім того, сьогодні існує багато труднощів соціально-економічного характеру: країна так і залишається аграрно-індустріальною (у сільському господарстві зайнято 67 % населення); зберігається багатоукладність економіки (і досі існують галузі промисловості, де використовують ручну працю); серйозною проблемою є демографічні процеси (протягом останніх 12 років чисельність населення зростає на 14 млн щорічно); зберігається різний рівень економічного розвитку штатів; 35 % населення знаходиться за межею бідності. Незважаючи на те що на початку 1950‑ х рр. кастову систему було скасовано на законодавчому рівні, у свідомості широких верств населення зберігаються традиційні погляди на структуру суспільства, що заважає остаточно подолати кастові протиріччя й конфлікти.

Під час розгляду третього питання слід звернути увагу на те, що головну роль в утвердженні Індії на міжнародній арені відіграли «курс Неру» і політика ІНК. Уряд Індії активно сприяв припиненню війни в Кореї і в Індокитаї. У 1954 р. було підписано індійсько-китайську угоду про торгівлю та зв’язки з Тибетською частиною Китаю. У цьому документі вперше було сформульовано 5 принципів («панча шила») міжнародних відносин, що стали наріжним каменем зовнішньої політики Індії надалі:

– взаємна повага територіальної цілісності й суверенітету;

– ненапад;

– невтручання у внутрішні справи іншої держави (у даному випадку Китаю);

– рівність і взаємна вигода;

– мирне співіснування.

У 1955 р. в Декларації про принципи відносин між Китаєм і Індією у зв’язку з територіальною суперечкою обидві сторони знов підтвердили бажання жити в мирі, проте в 1959 і 1962 рр. вони вели бойові дії, що негативно вплинуло на внутрішньополітичну стабільність Індії.

Як важливий складовий елемент у зовнішній політиці ІНК Дж. Неру запропонував тезу про неприєднання до військово-політичних блоків («політика позитивного нейтралітету»). Індія була одним з ініціаторів проведення конференції 26 держав Азії і Африки в Бандунзі (квітень 1955 р.), де представники цих країн засудили колоніалізм і гонку озброєнь. Потрібно згадати, що Бандунзька конференція стала підґрунтям для створення Руху неприєднання (Білгород, 1961). Необхідно розглянути матеріали міжнародного симпозіуму «Рух неприєднання і загальний мир» (Делі, 1987), який став своєрідним підсумком діяльності Індії з консолідації країн «третього світу» в боротьбі за право здійснювати незалежну зовнішню та внутрішню політику.

Таким чином, завдяки «курсу Неру», який намагалися продовжувати й наступні уряди (Індіри та Раджива Ганді), у зовнішній політиці Індія досягла значних успіхів. Проте до сьогодні залишаються проблемними відносини Індії з Пакистаном. Головна причина стійкої конфронтації – Кашмір, спірна область на півночі Індійського субконтиненту. Індія вважає всю її територію (222 236 км²) своєю. Пакистан і Китай також висувають претензії на Кашмір. Унаслідок низки воєнних конфліктів між Індією й Пакистаном (1947, 1971–1972, 1981, 1984, 1985) та Індією й Китаєм (1959) Пакистан заволодів північно-західною частиною Кашміру (Азад, 78 932 км²), населення якої складає близько 2, 8 млн осіб. Під китайським контролем знаходиться північно-східна територія Кашміру (42 735 км²). У складі Індії залишилася територія площею 100 569 км² – штат Джамму й Кашмір із населенням 7 718 700 осіб (1991), причому більшість із них – мусульмани.

Треба з’ясувати позиції мусульманських об’єднань та організацій, включаючи Фронт визволення Джамму й Кашміру, щодо надання незалежності Кашміру або його включення до складу Пакистану. Особливо це стосується останнього десятиліття ХХ та початку ХХІ ст., коли мусульмани штату знов розпочали боротьбу за незалежність, унаслідок чого близько 12 тис. осіб загинуло, а понад 120 тис. індусів – мешканців штату було змушено переховуватися в тимчасових таборах.

Підводячи підсумки, слід відзначити, що сучасна Індія швидкими темпами розвиває економіку, наближаючись до рівня нових індустріальних країн, але соціальні, етнічні, релігійні проблеми ще не вирішено. Значну роль у збереженні внутрішньополітичної нестабільності відіграють сепаратистські тенденції, притаманні певнім регіонам країни. Суттєвим фактором соціальної напруги виступає наявність у суспільній свідомості залишків традиції кастового поділу населення.

Теми для самостійної роботи