Список рекомендованих джерел та літератури. Бурлацкий, Ф. Мао Цзедун, Цзян Цин и Советник Дэн [Текст] / Ф

Бурлацкий, Ф. Мао Цзедун, Цзян Цин и Советник Дэн [Текст] / Ф. Бурлацкий. – М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 2002. – 384 с.

Девятов, А. Китайский прорыв [Текст] / А. Девятов, М. Мартиросян. – М.: Вече, 2002. – 400 с.

Желоховцев, А. «Культурная революция» с близкого расстояния [Текст] / А. Желоховцев. – М.: Политиздат, 1973. – 262 с.

История Китая [Текст] / В. В. Адамчик [и др.]. – М.: АСТ; Мн.: Харвест, 2005. –763 с.

История Китая [Текст] / под ред. А. В. Меликсетова. – 4-е изд. – М.: МГУ: ОНИКС, 2007. –752 с.

Китай. Окно в мир [Текст] / отв. ред. Л. Захарова. – М.: ЭКОМ-ПРЕСС, 1998. – 402 с.

Новейшая история Китая. 1917–1927 [Текст] / гл. ред. М. И. Сладковский. – М.: Наука, 1983. – 399 с.

Румянцев, А. М. Истоки и эволюция «идей Мао Цзедуна» [Текст] / А. М. Румянцев. – М.: Наука, 1972. – 380 с.

Страны мира [Текст]: информ.-аналит. справ. ЦРУ / пер. с англ. В. Харитонов [и др.]. – Екатеринбург: У-Фактория, 2001. – 672 с.

Фицджералд, Ч. П. История Китая [Текст] / Ч. П. Фицджералд; пер. с англ. Л. А. Калашниковой. – М.: Центрполиграф, 2004. – 460 с.

Энциклопедия нового Китая [Текст] / отв. ред. А. Н. Кузнецов. – М.: Прогресс, 1989. – 519 с.

Тема 4. Корея (1945 р. – початок ХХІ ст.)

Мета семінару: охарактеризувати післявоєнний стан Кореї, розподіл країни на 2 держави; розкрити причини, хід та наслідки війни 1950–1953 рр.; проаналізувати розвиток 2 корейських держав у другій половині ХХ ст. й стан вирішення «корейського питання».

Північна Корея (Корейська Народно-Демократична Республіка) – держава, розташована в Північно-Східній Азії. Територія: 120 540 км². Столиця: Пхеньян. Адміністративний поділ: 9 провінцій і 3 міста зі статусом провінцій. Населення: 21 687 550 осіб (липень 2000 р.). Середня тривалість життя: 70, 7 року. Етнічні групи: корейці – майже 100%, китайська община і незначна кількість етнічних японців. Релігія: буддизм, конфуціанство, християнство, чхондогьо (релігійного життя немає). Грамотність: 99%.

Соціалістична держава (авторитарний соціалізм). Конституцію (останній варіант) прийнято у вересні 1998 р. Виборче право: загальне, з 17 років. Виконавча влада: глава держави – голова Національного комітету оборони (вища державна посада з вересня 1998 р.), голова Президії Верховних народних зборів Кім Чен Ір; глава уряду – прем’єр-міністр; уряд: кабінет міністрів. Законодавча влада: однопалатні Верховні народні збори. Судова влада: Центральний суд.

Південна Корея (Республіка Корея) – держава, розташована в Східній Азії. Територія: 98 190 км². Столиця: Сеул. Адміністративний поділ: 9 провінцій і 6 міст центрального підпорядкування. Населення: 47 470 969 осіб (липень 2000 р.). Середня тривалість життя: 74, 4 року. Етнічні групи: корейці – майже 100%, китайська община (20 000 осіб). Релігія: буддизм – 47%, конфуціанство – 3%, християнство – 49%, чхондогьо та ін. – 1%. Грамотність: 98%.

Республіка. Конституцію прийнято 25 лютого 1988 р. Виборче право: загальне, з 20 років. Виконавча влада: глава держави – президент; глава уряду – прем’єр-міністр; уряд: Державна рада. Законодавча влада: однопалатні Верховні народні збори. Судова влада: Верховний суд.

План

1. Створення 2 держав. Корейська війна 1950–1953 рр.

2. Республіка Корея. Особливості політичного та соціально-економічного

розвитку.

3. Соціально-економічний розвиток КНДР.

4. «Корейське питання» та стан його вирішення.

Розглядаючи перше питання, слід зауважити, що в результаті анексії Кореї Японією у 1910 р. в країні було встановлено режим національного та військово-політичного терору. Вирішальну роль у долі Кореї відіграла Друга світова війна. Питання, стосовні післявоєнного майбутнього цієї країни, неодноразово поставали під час переговорів між країнами-учасницями антигітлерівської коаліції: у Каїрській декларації, підписаній США, Великою Британією й Китаєм 1 грудня 1943 р., Кореї в досить невизначеній формі було обіцяно незалежність. На Кримській конференції (лютий 1945 р.) президент США Ф. Рузвельт запропонував установити спільну опіку над Кореєю 4 держав – США, СРСР, Великої Британії та Китаю. Питання щодо майбутнього Кореї знову було піднято на Потсдамській конференції (липень–серпень 1945 р.), під час якої представники СРСР відхилили пропозицію взяти під своє керівництво всі воєнні операції на території країни. 14 серпня 1945 р. Й. Сталін без обговорень прийняв пропозицію США стосовно тимчасового поділу Корейського півострова на 2 зони відповідальності з кордоном по 38-й паралелі. Капітуляцію японських військ на Півночі приймали радянські війська, на Півдні – війська США.

У Північній Кореї за короткий час було ліквідовано всі органи японської колоніальної адміністрації. Основну увагу приділяли підтримці народних комітетів – нових органів самоуправління, створених місцевим населенням. У вересні 1945 р. у Північній Кореї було створено Управління радянською цивільною адміністрацією, яке існувало до грудня 1948 р.

У Південній Кореї до прибуття американських військ зберігався японський колоніальний апарат. 15 серпня 1945 р. японська адміністрація погодилася прийняти вимоги найбільш авторитетних лідерів корейського підпілля: негайне звільнення політв’язнів; відновлення громадянських свобод; легалізація політичних партій та організацій. Корейцям дозволялося організовувати комітети місцевого самоуправління, що стимулювало розвиток політичного життя в Південній Кореї. 6 вересня 1945 р. на з’їзді представників народних комітетів, що відбувся в Сеулі, було проголошено створення Корейської республіки. Її президентом обрали Лі Сін Мана, який на той час відмовився від даної посади.

8 вересня 1945 р. на Півдні висадилися американські війська. Американська військова адміністрація (АВА) виконувала функції військового уряду – єдиного органу влади на території Південної Кореї.

«Корейське питання» обговорювали на Московській нараді міністрів іноземних справ СРСР, США й Великої Британії (грудень 1945 р.), де було прийнято проект створення Тимчасового корейського демократичного уряду та Спільної комісії як консультативного органу. У січні 1946 р. американська військова влада запропонувала створити інститут радників при АВА. За ініціативою Лі Сін Мана та його прибічників 1 лютого 1946 р. було скликано Установчі збори, на яких затверджено склад Демократичної палати народних представників Південної Кореї – дорадчого органу при головнокомандувачі США. У Північній Кореї аналогічні заходи зі створення сепаратного уряду, очолити який мав Кім Ір Сен, здійснювали представники радянського командування.

У березні 1946 р. почала свою роботу спільна радянсько-американська комісія. Слід звернути увагу на те, що погляди представників США та СРСР стосовно завдань, які мала вирішувати комісія, не збігалися, і проаналізувати зміст американських та радянських пропозицій. У серпні 1947 р. робота спільної комісії була зірвана через взаємну недовіру. У вересні того ж року США вперше винесли «корейське питання» на розгляд Генеральної Асамблеї ООН, яка для його вирішення створила тимчасову комісію в складі 8 країн (Австралія, Індія, Канада, Китай, Сальвадор, Сирія, Франція, Україна).

Необхідно дати характеристику подальшого перебігу подій, наслідком яких стало створення 2 корейських держав. У Південній Кореї за згодою Сполучених Штатів відбулися вибори до Національних зборів, у ході яких перемогу одержала проамериканська Демократична партія Кореї. 15 серпня 1948 р. на Півдні було проголошено створення Республіки Корея (РК) зі столицею в Сеулі, президентом якої став Лі Сін Ман. Він сформував уряд, який ООН визнала єдиним легітимним урядом усієї Кореї. У відповідь на дії США 9 вересня 1948 р. було проголошено утворення Корейської Народно-Демократичної Республіки (КНДР), столицею якої став Пхеньян, а прем’єр-міністром – Кім Ір Сен. Таким чином, розкол Кореї на 2 сепаративні держави багато в чому ініціювали зовнішні сили, які прагнули досягти своїх геополітичних цілей.

РК і КНДР проголосили курс на об’єднання, причому кожна сторона намагалася здійснити його на основі своєї політичної та економічної системи, спираючись на підтримку з боку США та СРСР відповідно. У районі 38-ї паралелі, де проходила демаркаційна лінія, обидві сторони провокували численні прикордонні сутички.

25 червня 1950 р. на територію Південної Кореї вторглася північнокорейська армія, розгорнула успішний наступ на південь і вже на третій день зайняла Сеул. Треба зауважити, що війну було розпочато з ініціативи Кім Ір Сена та за підтримки Й. Сталіна з метою об’єднання Кореї під владою комуністів. США та їх союзники втрутилися в перебіг подій. 27 червня 1950 р. представники США добилися прийняття Організацією Об’єднаних Націй резолюції, за якою КНДР засуджувалася як агресор. 7 липня 1950 р. Рада Безпеки ООН вирішила ввести в Корею війська ООН, на 90% сформовані з підрозділів американської армії. Головнокомандувачем було призначено генерала Д. Макартура.

На кінець серпня 1950 р. північнокорейська армія контролювала 95% території півострова, режим Лі Сін Мана знаходився на межі падіння. Американські частини висадились у тилу військ КНДР, розгромили їх, перетнувши 38-му паралель, захопили Пхеньян і продовжили наступ у напрямку до кордонів КНР.

25 жовтня 1950 р. в бойові дії на боці Північної Кореї вступили китайські війська під командуванням Пен Дехуая. Радянський Союз підтримував китайсько-корейські сили зброєю, боєприпасами, медикаментами. Його авіаз’єднання прикривали важливі об’єкти в Північно-Східному Китаї й Північній Кореї, на території яких перебували радянські військові радники. У разі погіршення ситуації СРСР збирався ввести в Корею 5 девізій.

30 листопада 1950 р. президент США Г. Трумен заявив про можливість застосування в Кореї атомної зброї. Д. Макартур пропонував скинути 30–50 атомних бомб на військово-повітряні бази й тилові об’єкти КНР та КНДР. Він наполягав також на введенні в Корею 500-тисячної армії Чан Кайші. Головним фактором, який завадив виконанню цих планів, було побоювання відповідних дій з боку Радянського Союзу, який на той момент уже мав атомну зброю.

Після тривалих і жорстоких боїв китайські добровольці відтіснили війська ООН до 38-ї паралелі. Війна набула характеру американсько-китайського конфлікту на корейській території. Жодна зі сторін не змогла досягти повної перемоги.

27 липня 1953 р. в м. Пханмунджомі (Панмінчжоні) між китайськими й корейськими представниками і командуванням сил ООН було підписано угоду про перемир’я. Бойові дії було припинено. Установлено демаркаційну лінію по 38‑ й паралелі, по обидва боки якої вводилася двокілометрова демілітаризована зона. Узгоджувався порядок обміну полоненими. Створювалася комісія перемир’я з представників сторін і спостережна комісія з представників Польщі, Чехословаччини, Швеції та Швейцарії. Передбачалося через 3 місяці скликати політичну конференцію з проблеми об’єднання Кореї і виведення з її території іноземних військ.

Завершуючи розгляд цього питання, треба звернути увагу на негативні наслідки війни й розподілу Кореї на 2 держави. У ході бойових дій 1950–1953 рр. загинуло 49 тис. солдат і офіцерів військ ООН, 70 тис. південнокорейських військових, 1, 5 млн військовослужбовців КНР та КНДР.

Війна завдала величезних матеріальних збитків, до того ж на її ведення витратили кошти, які можна було використати для вирішення першочергових економічних і соціальних проблем. Було зруйновано 8 700 підприємств, 600 тис. житлових будинків, десятки тисяч закладів освіти, культури, охорони здоров’я. Поділ Кореї на 2 держави призвів до розриву традиційних господарських зв’язків: зокрема, добувна, хімічна, металургійна галузі промисловості розвивалися на Півночі, південні райони спеціалізувалися на виробництві сільськогосподарської продукції. Тяжкими були гуманітарні наслідки поділу. Десятки тисяч сімей виявилися розділеними. Між КНДР та РК почалася непримиренна ідеологічна конфронтація та військове протистояння.

Переходячи до розгляду другого питання, слід наголосити на тому, що характерною рисою політичного розвитку Південної Кореї було довготривале збереження авторитарної форми правління. Протягом 4 десятиліть при владі знаходилися диктаторські режими. Після розколу в Республіці Корея було встановлено військовий режим Лі Сін Мана (1948–1960), який орієнтувався на США. 1 жовтня 1953 р. країни підписали Договір про спільну оборону, за яким американська сторона могла розміщувати на південнокорейській території свої військові бази та військові контингенти. Демократичний рух було придушено, опозиційну діяльність заборонено. Проти лівих сил проводилися репресії. У 1960 р. режим Лі Син Мана було повалено в результаті народного повстання.

У період правління чергового диктатора Пак Чжон Хі (1961–1979) у країні було введено воєнний стан, розпущено парламент, заборонено всі політичні партії та організації, відмінено всі демократичні свободи. Режим військового керування діяв до 1963 р., коли Пак Чжон Хі став президентом РК. Тоді ж було створено Демократичну республіканську партію (ДРП), яка стала політичною опорою для нової влади. Вступила в силу нова конституція, що надавала президентові широкі повноваження. У листопаді 1963 р. відбулися парламентські вибори, після яких було сформовано цивільну адміністрацію.

Період з 1963 по 1972 р. був переломним в історії Південної Кореї, оскільки нове керівництво взяло курс на прискорений економічний розвиток країни. Проте відсутність будь-яких демократичних свобод зумовлювала посилення опозиційних рухів, і в 1972 р. в РК було введено воєнний стан, розпочато серію політичних судових процесів над противниками режиму. 27 жовтня 1979 р. Пак Чжон Хі вбили його ж соратники. 12–13 грудня того ж року переворот здійснив генерал Чон Ду Хван. У період його диктатури (1980–1986) лідерів опозиції було заарештовано, виступи прихильників демократії жорстоко придушено, основні зусилля спрямовано на підтримку політичної стабільності та швидкий економічний розвиток країни.

У грудні 1987 р. вперше відбулися прямі вибори президента. Кандидатами були: Кім Єн Сам (Демократична партія за возз’єднання), Кім Де Чжун (Партія миру та демократії), генерал Ро Де У (Демократична партія справедливості). Переміг Ро Де У (1988–1992), за часів президентства якого ще більше загострилася політична боротьба. Проте в країні відбулися й певні позитивні зміни. У 1990 р. було сформовано правлячу Демократичну ліберальну партію (ДЛП). 17 вересня 1991 р. Південна Корея стала членом ООН, розширила свої міжнародні зв’язки, розгорнула активну зовнішньоторговельну діяльність. Наприкінці того ж року РК підписала двосторонні торговельні угоди на рекордну суму – 153, 4 млрд дол. Продовжувалося й співробітництво між урядами РК і США. Крім торговельно-економічних відносин (РК – сьомий за величиною американський торговельний партнер) країни підтримували стабільні військово-політичні зв’язки. Зокрема, у 1989 р. Сполучені Штати підписали контракт про поставку південнокорейській армії 1 200 бойових літаків. У 1992 р. на території РК було розташовано майже 130 американських військових об’єктів, перебувало 36, 4 тис. солдатів та офіцерів армії США. Керівництво Південної Кореї розглядало американську військову присутність як гарантію безпеки країни від нападу з боку КНДР.

На чергових президентських виборах переміг Кім Єн Сам (1992–1997). Він був першим президентом починаючи з 1960 р., не зв’язаним із військовими колами. У цей час було вжито ефективні заходи з оздоровлення політичної ситуації в країні та боротьби з корупцією, арештовано та піддано суду екс-президентів Чон Ду Хвана та Ро Де У. Тогочасна внутрішня політика закріплювала позитивний імідж керівництва країни. На 1993 р. Республіка Корея встановила дипломатичні відносини з 165 країнами світу. У Сеулі діє понад 80 іноземних дипломатичних місій; 136 посольств, консульств і представництв Південної Кореї працює в країнах світу й міжнародних організаціях.

У грудні 1997 р. президентом став Кім Де Чжун, у минулому видатний діяч опозиції, відомий правозахисник. Нове керівництво послідовно проводило політику ліберально-демократичних реформ, що визначали подальше оздоровлення політичної ситуації в країні. Діяльність опозиції не виходила за рамки парламентських дебатів.

Характеризуючи економічний розвиток Південної Кореї в 50–90-х рр., необхідно звернути увагу на його особливості. Протягом 50-х рр. економіка країни майже цілком залежала від американської допомоги. Ситуацію ускладнював відносно високий (3% за рік) приріст населення. Гостро стояли проблеми зайнятості та забезпечення населення продуктами харчування. Відновлення зруйнованого війною господарства було в основному завершено лише на початку 60-х рр.

Провідну роль у створенні належних умов для становлення ринкової економіки, нарощування промислового потенціалу відігравала держава, яка здійснювала планування, надавала постійну підтримку великим національним фінансово-промисловим об’єднанням, стимулювала науково-технічний прогрес, приділяла увагу вдосконаленню системи освіти.

У розвитку економіки Південної Кореї можна простежити декілька етапів:

– 60-ті рр. – розвиток експортного виробництва;

– 70-ті рр. – розвиток важкої, хімічної та автомобілебудівної промисловості, електроніки, енергетики;

– 80-ті рр. – здійснення національних програм стабілізації та лібералізації, що забезпечило бурхливий економічний розвиток країни, яка стала однією з нових індустріальних країн (НІК);

– кінець 90-х рр. – виникнення значних економічних проблем. Лібералізація громадсько-політичного життя, яка почалася у 80-ті рр., зумовила посилення громадських рухів, передусім профспілкового. Це, у свою чергу, привело до збільшення заробітної плати робітникам, наслідком чого стало підвищення собівартості виготовленої продукції. Знижував конкурентоспроможність корейських товарів на світових ринках і їх відносно невисокий технологічний рівень, що стало причиною скорочення експортних надходжень.

Значного удару по економіці Південної Кореї завдала азіатська валютно-фінансова криза 1997–1998 рр., що спричинила інфляцію, спад виробництва, численне банкрутство дрібних та середніх компаній, зростання безробіття. Різко зросла зовнішня заборгованість країни. У цій ситуації уряд оголосив оздоровлення економіки своєю головною програмною метою. Основну увагу було зосереджено на соціальних питаннях.

Підводячи підсумки, потрібно схарактеризувати реформи в промисловості, фінансовій галузі, сфері трудових відносин, які проводив уряд РК, навести приклади динамічного розвитку національної науково-дослідної бази, торговельно-економічного співробітництва Південної Кореї та України.

Розглядаючи третє питання, необхідно зауважити, що в 50-х рр. ХХ ст. мала місце еволюція північнокорейського режиму, для якого було характерне укріплення особистої влади Кім Ір Сена. Це зумовлювала низка факторів:

– східно-деспотичні традиції та культ соціальної дисципліни, глибоко вкорінені серед населення Кореї;

– фактична відсутність опозиції. Попередня політика радянської окупаційної влади, а також війна, під час якої більшу частину території Північної Кореї окупували сили ООН, дозволили противникам нового режиму покинути КНДР;

– відсутність пильної уваги до Кореї з боку міжнародної співдружності (за винятком періоду війни 1950–1953 рр.). Перед керівництвом КНДР не стояло завдання зберегти «демократичний фасад» у вигляді символічної багатопартійності. У результаті після закінчення війни північнокорейські «непролетарські» партії (Демократична, пізніше Соціал-демократична, а також партія Чхоньудань) зберегли лише центральні офіси, де керівники виконували представницькі функції.

Із 1946 р. до середини 1950-х рр. Кім Ір Сен був номінальним правителем країни, оскільки визначальну роль на той час відігравали радянська військова влада та апарат радників, які приймали всі важливі рішення. Але з плином часу Кім Ір Сен почав набувати необхідних навичок керівника. Головними проблемами, із якими він зіткнувся в перші роки існування держави, були її розкол та фракційні конфлікти в північнокорейському керівництві, де була значна кількість так званих «радянських корейців» – етнічних корейців, які постійно проживали в СРСР і були направлені в Корею або в 1945 р., або під час війни 1950 –1953 рр. Зрозуміло, що вони, обіймаючи керівні посади в різних сферах (особливо у воєнній), проводили прорадянську політику.

Єдиний шлях до влади для Кім Ір Сена лежав через знищення всіх угруповань, крім його особистого (партизанського), та звільнення від радянського та китайського контролю. Вирішення цього питання він розпочав у 1958 р., коли все населення КНДР було поділено на 3 класи за рівнем відданості режиму (основний; хитливий; ворожий). Статус конкретної людини залежав: від ступеня її віри в комуністичні ідеали; класового походження до третього покоління; місця народження (Корея, СРСР, Китай).

На межі 50-х – 60-х рр. у політичному житті Північної Кореї відбулися значні зміни – замість радянських зразків керування державою затверджували кімірсенівські методи організації виробництва та формування культурно-моральних цінностей. Було розпочато пропаганду ідеї «чучхе», що підкреслювала перевагу всього корейського над зарубіжним.

Треба звернути увагу на те, що вперше термін «чучхе» вжив у своїй промові Кім Ір Сен 28 грудня 1955 р. Зміст «чучхе» – це самодостатність і самозабезпеченість північнокорейського народу. Для виховання необхідних якостей у населення проводили різноманітні заходи: заохочували колективні форми роботи й дозвілля; для різних категорій населення вводили окремий колір одягу. Так, школярі носили синій одяг, студенти – блакитний, будівельники – зелений і т. д. Усі діти, підлітки й молодь були зобов’язані після навчання або роботи знайти собі корисне заняття. Із 60-х рр. північнокорейська пропаганда невтомно підкреслювала перевагу «кімерсенізму» над марксизмом та іншими іноземними ідеологіями. Утім упровадження ідеології «чучхе» мало для Кім Ір Сена в першу чергу практичне значення: воно давало можливість звільнитися від радянського та китайського впливу в ідеологічній сфері.

Характерною особливістю нової політичної системи КНДР стала персоніфікація влади у вигляді культу вождя. У 1972 р. Кім Ір Сен зайняв пост президента КНДР. Із того часу культ Кім Ір Сена набув таких форм, які справляли на непідготовлену людину значне враження. Почалося поклоніння «Великому Вождю», «Сонцю Нації», «Залізному Всепереможному Полководцю», «Маршалу Могутньої Республіки» тощо. Усі повнолітні громадяни були зобов’язані носити значки із зображенням лідера, його день народження (15 квітня) став головним державним святом КНДР. Із 1980 р. почали споруджувати грандіозні монументальні будівлі – архітектурно-меморіальні ансамблі, присвячені діяльності Трудової партії Кореї (ТПК) і її лідерів: тріумфальні ворота, монумент ідеї «чучхе», кладовище революціонерів тощо. Тоді ж, на VІ з’їзді ТПК, син Кім Ір Сена, Кім Чен Ір, був офіційно проголошений політичним спадкоємцем свого батька. Після смерті Кім Ір Сена (1994) Кім Чен Ір став фактичним керівником країни, а в 1997 р. його було обрано генеральним секретарем ТПК.

Розглядаючи економічну ситуацію в Північній Кореї, необхідно наголосити на тому, що війна значно підірвала її народне господарство. Валова продукція промисловості скоротилася порівняно з довоєнним періодом на 40%. Досить сильно постраждали провідні галузі: енергетика; металургія; залізничний транспорт. Але завдяки економічній допомозі та технічному сприянню СРСР, КНР та країн Східної Європи наслідки воєнного руйнування вдалося в цілому ліквідувати до 1956 р. Швидкому відновленню економіки, без сумніву, сприяла висока традиційна культура праці корейців у поєднанні з жорсткою дисципліною, установленою владою.

В економічній сфері в 50-ті рр. використовували радянську модель. Із 1954 р. держава почала планувати розвиток народного господарства. У 1958 р. було завершено кооперування сільського господарства, значного успіху досягнуто в промисловому будівництві: із 1953 до 1960 р. валова продукція промисловості збільшилася майже в 10 разів. У результаті до кінця 50‑ х рр. КНДР перетворилася на індустріально-аграрну державу.

Економічна залежність КНДР від Радянського Союзу та Китаю змушувала Кім Ір Сена маневрувати між Москвою та Пекіном. Це стало однією з головних причин постійної зміни зовнішньополітичної орієнтації країни (від прорадянської до прокитайської і в кінцевому підсумку – до незалежної), що призвело до різкого скорочення економічної допомоги з боку СРСР та Китаю. В основу своєї національної моделі соціалізму керівництво КНДР поклало ідею перманентної революції.

Характерною рисою громадсько-політичної системи країни стала жорстка регламентація праці та повсякденного життя громадян. Із цією метою в 1977 р. було створено Юридичний комітет соціалістичного стилю життя. У 1978 р. прийнято Соціалістичний кодекс праці, який чітко розмежовував час працівників: «8 годин – працювати, 8 годин – відпочивати, 8 годин – навчатися». Усе населення країни було поділено на так звані «групи» («інмінбани»), створені за місцем проживання, які поряд із виконанням розподільчих функцій організовували також участь громадян у різноманітних громадських заходах і вели виховну роботу «на рівні сім’ї». У сфері матеріального виробництва значного поширення набули методи ідеологічного впливу на працівників, що замінили економічні методи господарювання.

Екстенсивний розвиток дозволив значно збільшити виробничий потенціал КНДР, створити потужну гірничодобувну промисловість, металургію, енергетику та низку інших галузей економіки. Але слід зазначити, що й на початку ХХІ ст. КНДР зберігає специфічну структуру народного господарства: сільське господарство, у якому зайнято 36 % населення, складає 30 % ВВП, промисловість – 42 %, сфера послуг – 28 %. У цілому економіка КНДР замкнута за своїм характером, їй властиві такі ознаки, як гіпертрофований розвиток промисловості, певна технічна відсталість, не дуже високий рівень виробництва споживчих товарів, низький порівняно з іншими країнами регіону рівень матеріального забезпечення (ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності – 1 тис. дол.; у РК – 13 тис. дол.).

Під час розгляду четвертого питання необхідно звернути увагу на те, що Корейський півострів понад 50 років є джерелом напруги в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Причини цього полягають у геополітичних та економічних інтересах багатьох країн (США, Японія, Китай, СРСР (Росія) та ін.), зосередженості в регіоні великих військових контингентів, небезпеці поширення ядерної зброї. Однією з проблем також є розвиток корейських держав за різними політичними моделями, розбіжності у вирішенні економічних, політичних, ідеологічних питань.

Лідери РК та КНДР неодноразово заявляли про свою готовність до співпраці у вирішенні проблеми об’єднання країни. Ще в 1960-х рр. КНДР висунула ідею конфедерації, яка тоді означала об’єднання шляхом проведення загальних виборів. У 1973 р. уряд Північної Кореї запропонував таку послідовність об’єднавчого процесу: підписання мирного договору; скорочення збройних сил обох сторін; налагодження політичного, економічного та культурного співробітництва; виведення американських військ із Південної Кореї; проведення політичної консультативної наради за участі всіх політичних партій і громадських організацій Півдня і Півночі; створення конфедерації КНДР і РК як перехідний крок до утворення центрального уряду шляхом проведення загальних виборів на обох територіях. У 80-ті рр. цю ідею було конкретизовано, зміст її зводився вже до створення конфедеративної держави, у якій кожна частина розвивалась би своїм шляхом, і водночас вони разом вирішували б спільні проблеми. З другої половини 80-х рр. Північна Корея пропонувала запровадити «заходи довіри» на Корейському півострові (підписання мирного договору між США і КНДР, пакту про ненапад між КНДР і РК тощо), спрямовані на обмеження військових навчань, заборону маневрів іноземних військ тощо.

Південнокорейські ініціативи зводилися до розширення економічних і гуманітарних контактів. У 1990–1992 рр. міжкорейський діалог успішно розвивався, відбулося 8 зустрічей на рівні прем’єр-міністрів. КНДР відмовилася від тези «дві делегації – одне місце», після чого обидві корейські держави було прийнято в ООН (вересень 1991 р.). КНДР і РК підписали угоду про перемир’я, ненапад, обмін і співробітництво (грудень 1991 р.) і спільну декларацію про без’ядерний статус Корейського півострова (лютий 1992 р.); почалося налагоджування економічного співробітництва. У цей час США звинуватили Північну Корею в розробці ядерної зброї (1993), хоча підтвердити факт наявності в неї військової ядерної програми не змогла жодна міжнародна інспекція, включаючи МАГАТЕ. США виходили з того, що країна мала ядерні реактори на АЕС і теоретично могла виготовити атомну бомбу. Конструктивні міжкорейські контакти було перервано, багато спільних проектів заморожено.

У 1993 р. Кім Ір Сен висунув «Програму великої національної консолідації всієї нації для об’єднання батьківщини» з 10 пунктів. Було запропоновано створити Демократичну Конфедеративну Республіку Корея, у якій співіснували б різні соціально-економічні, ідеологічні, політичні системи Півночі й Півдня. На чолі об’єднання мала стати Верховна національна конфедеративна рада з однакової кількості представників КНДР і РК та певної кількості співвітчизників із-за кордону. Спільний уряд координував би роботу обох регіональних урядів. Це об’єднання повинне було мати без’ядерний статус, на його території заборонялося розміщення іноземних військ, військових баз, виробництво, ввезення, застосування ядерної зброї. Корейський півострів навічно перетворився би на зону миру.

Офіційні власті Південної Кореї виступали за попередню уніфікацію обох систем перед об’єднанням, що означало б поглинення однієї держави іншою. Вони вважали, що після введення політики відкритості їх система буде добровільно сприйнята на Півночі. Лідер південнокорейської опозиції, а потім президент Республіки Корея Кім Де Чжун запропонував програму «Три принципи і три етапи»: мирне співіснування, мирний обмін і мирне об’єднання. Створення спільної корейської держави, на його думку, має відбуватися в 3 етапи, у міру створення необхідних умов: 1) конфедерація 2 незалежних держав; 2) федерація 2 регіональних частин; 3) об’єднання, коли утворюється «1 країна, 1 нація, 1 уряд». Перший етап проекту Кім Де Чжуна близький до ідеї створення Демократичної Федеративної Республіки Корея. Ця програма створила основу для пошуку компромісів і співпраці.

У 1995 р. «корейську ядерну кризу» було врегульовано. США зняли свої звинуваченняв обмін на заміну північнокорейських реакторів АЕС на ядерні легководневі реактори, не здатні виробляти плутоній для ядерної зброї. Велику активність у розширенні господарських зв’язків виявляли в той час найбільші корпорації Республіки Корея. Було розпочато створення на території КНДР індустріальних комплексів. Компанія «Х’юнде» планувала побудувати в провінції Хванхенамдо комплекс, де було б розміщено об’єкти 850 південно-корейських фірм. Концерн «Самсунг» збирався випускати в Північній Кореї на базі новітніх технологій стереосистеми та іншу продукцію, використовуючи місцеву робочу силу.

У свою чергу Республіка Корея мала намір імпортувати з КНДР метал, морепродукти, лікарські рослини. У межах цих проектів триває міжкорейське співробітництво у сфері транспорту й торгівлі; відкрито регулярне сполучення між південнокорейським портом Пусан і портом Наджин на Півночі, де заплановано створити спеціальну економічну зону. Розвиваються контакти в галузі туризму і спорту. Планується створити міжнародний курорт Кімгастан в Алмазних горах.

У червні 2000 р. відбувся міжкорейський саміт на найвищому рівні в Пхеньяні, у ході якого лідер КНДР Кім Чен Ір і президент РК Кім Де Чжун обговорювали подальші перспективи співробітництва. Проте позитивні зміни у відносинах обох держав не набули розвитку. Розглядаючи сучасний стан «корейського питання», слід проаналізувати позицію США стосовно КНДР за часів президентства Дж. Буша-молодшого, розкрити зміст конфлікту між РК і КНДР, який мав місце в травні 2010 р.

Теми для самостійної роботи