Десталінізація, шістдесятники, дисиденти та правозахисний рух (кінець 1950-1980-ті рр).

Післявоєнна УРСР у багатьох важливих аспектах виявилася відмінною від довоєнної. Окрім того, що промислово-виробничий потенціал становив усього 26 % проти рівня 1940 р., значно розширилися кордони України, зросла її політична й економічна вага в СРСР, змінився етнічний склад населення і вперше за багато століть всі українці знаходилися в межах однієї держави.

Проте, маючи всі зовнішні атрибути суверенної республіки, котра на федеративних засадах входила до Радянського Союзу, Україна фактично залишалася частиною унітарної жорстко централізованої держави, керівництво якої прагнуло до соціально-політичної та культурної уніфікації підконтрольних їй територій, до так званої братньої сім’ї народів.

Смерть радянського диктатора Й. Сталіна 5 березня 1953 р. не означала кінця " сталінщини" та тоталітаризму. Глибокі зміни з ліквідації тоталітарної системи вимагали великих зусиль і тривалого періоду відмови від “сталінської спадщини”. Перші кроки в напрямі десталінізації суспільства було зроблено відразу після оголошення про смерть “вождя всіх народів” у кінці березня 1953 p. Указом Президії Верховної Ради СРСР оголошено амністію, яка стосувалася осіб, засуджених на строк до п’яти років, а також осіб засуджених за посадові, господарські й деякі воєнні злочини. Амністія поширювалась на вагітних жінок, неповнолітніх (віком до 18 років) та жінок, що мали дітей віком до 10 років. Водночас вона не поширювалась на засуджених за " контрреволюційну діяльність". У квітні 1953 р. було звільнено осіб, причетних до справи «лікарів». Завдяки проведеним заходам, у вересні 1953 р. розпочався процес реабілітації – комплекс заходів для поновлення репутації, доброго імені громадян, незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності в період утвердження і функціонування радянської тоталітарної системи. У 1953 р. було переглянуто справи деяких жертв сталінських репресій. Процедури реабілітації стосувались тільки окремих партійних і державних діячів та членів їх сімей. Відносної масовості процес звільнення незаконно репресованих громадян набув тільки з травня 1954 р., коли було ухвалено Постанову Ради Міністрів СРСР «Про перегляд кримінальних справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, що утримуються в таборах, колоніях і тюрмах МВС СРСР і знаходяться в засланні на поселенні». Реабілітаційну роботу було доручено Центральній комісії, яку очолив Генеральний прокурор СРСР Роман Руденко. Для виконання постанови союзного уряду було створено республіканську комісію, до якої увійшли секретар ЦК КПУ Микола Підгорний, прокурор УРСР Д. Панасюк, заступник відділу адміністративних і торгово-фінансових органів ЦК КПУ І. Голинний. В усіх областях України сформували комісії з перегляду кримінальних справ осіб, які відбували покарання за контрреволюційні злочини. Члени комісії проводили реабілітацію та звільнення безпосередньо в місцях позбавлення волі. Відповідно до постанови від 5 липня 1954 р. «Про зняття деяких обмежень у правовому статусі спецпоселенців» звільнялися від заслання терміном до 5 років раніше засуджені за «антирадянську діяльність» та втрачали силу обмеження зі спецпоселення розкуркулених громадян. Влітку-восени 1953 р. перші з них повернулися з таборів ГУЛАГу. Упродовж 1954 - початку 1956 рр. завдяки діяльності реабілітаційних обласних комісій, Прокуратури УРСР, Верховного Суду УРСР, трибуналів військових округів було звільнено близько 15 тис. незаконно репресованих громадян. Серед них реабілітовано таких видатних діячів української культури, як драматург М. Куліш, письменники О. Олесь, М. Вороний, режисер Л. Курбас, кінорежисер О. Довженко. Припинилися нападки на В. Сосюру та інших опальних письменників і поетів.

В умовах пом'якшення радянського режиму, який з легкої руки Іллі Еренбурга отримав назву “відлиги”, сформувались нові умови суспільного розвитку. Розуміючи, що у взаєминах між Москвою і республіками національне питання може стати визначальним на кінцевому етапі боротьби за право одноосібно керувати державою, у травні 1953 р. заступник Голови Ради міністрів СРСР Лаврентій Берія подав до Президії ЦК КПРС доповідну записку, в якій гостро критикував політику русифікації та масові необґрунтовані репресії на Західній Україні. Проте здійснити узурпацію влади Л. Берії та його ставленикам на місцях не вдалося. Змовники на чолі з Микитою Хрущовим у червні 1953 р. заарештували Л. Берію, звинуватили його в намаганні поставити МВС над компартією та засудили до розстрілу. Його звинуватили в організації антирадянської заколотницької групи, яка ставила мету ліквідацію радянського ладу. З цього часу відбувається посилення позицій партійно-номенклатурного апарату в системі влади Радянського Союзу.

У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став Микита Хрущов, який продовжив обережні спроби коригування політичного курсу країни. Поступово відбувалося звуження діяльності потужного репресивного апарату. Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. було ліквідовано інструменти терору – військові трибунали, «особлива нарада» при Міністерстві внутрішніх справ СРСР, яка мала право виносити вироки. Позитивне значення мали заходи, спрямовані на підвищення ролі прокуратури. Згідно з постановою Президії Верховної Ради СРСР Верховний Суд одержав право за протестами Генерального прокурора переглядати рішення колишніх колегій ОДПУ, “трійок” НКВС та «особливої наради» при НКВС-НКДБ-МВС-МДБ СРСР. Позитивне значення мали заходи, спрямовані на підвищення ролі прокурорського нагляду.

У процесі десталінізації відбувалося зниження державного статусу органів держбезпеки. В березні 1954 р. зі складу Міністерства внутрішніх справ було виділено Комітет державної безпеки (КДБ) СРСР, який очолив І. Сєров, а в УРСР – В. Нікітченко. Відбулось значне скорочення функцій внутрішньополітичного контролю та розшуку. Сталися значні зміни в керівництві УРСР. У червні 1953 р. пленум ЦК КПУ звільнив з посади першого секретаря Леоніда Мельникова (1949-1953 рр.), звинувативши його в русифікації вищої школи та дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні. Натомість обрано українця Олексія Кириченка (1953-1957 рр.).

У 1954 р. з великою помпезністю проходили урочистості з нагоди 300-річчя Переяславської угоди 1654 р. В центрі їх уваги стало возвеличення «союзу» України з Росією та небувалих переваг, які він нібито приніс українському народові. Своєрідним символом, що мав підкреслити «почуття братерської дружби росіян до українців» стало рішення про передачу зі складу РРФСР до УРСР Кримського півострова. Насправді, такий крок кремлівське керівництво зробило, виходячи винятково з практичних міркувань. Депортувавши у 1944 р. з Криму корінне татарське населення, господарство півострова не було кому розвивати. Тому увесь тягар відбудови півострова Москва вирішила звалити на Україну. У той час це зовсім не викликало протестів у росіян, адже Крим, як і Україна перебували в тоталітарних рамках СРСР.

Серйозні зрушення у процесі десталінізації суспільства пов’язані з ХХ з’їздом КПРС, що проходив у лютому 1956 р. у Москві. На його закритому засіданні перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов виголосив таємну доповідь, яка розвінчувала «культ особи Сталіна», викривала й засуджувала масові репресії. Це була досить поверхнева критика сталінських злодіянь, що не торкалася базових засад і фундаментальних причин командно-адміністративної системи та причин існування “культу Сталіна”. Звинувачуючи Й. Сталіна за створений ним режим політичного терору, М. Хрущов не засудив сам принцип державного терору. Адже й сам був причетний до необґрунтованих арештів, масових розстрілів, але замовчував свою роль у репресіях, зокрема під час перебування на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У наприкінці 1930-40-х рр. Негативні тенденції сталінського періоду списувались на негативні риси характеру самого Й. Сталіна.

Попри це доповідь М. Хрущова багатьох комуністів буквально шокувала. За спогадами сучасників, кілька делегатів XX з'їзду втратили свідомість і їх тихенько винесли із зали. Після з'їзду розпочався глибокий переворот у суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. В липні 1956 р. опубліковано Постанову ЦК КПРС " Про подолання культу особи і його наслідків", яка викликала великий резонанс. В Україні розпочалося обговорення доповіді на зборах та в партійних осередках. Наприкінці жовтня 1961 р. делегати XXII з'їзду КПРС одноголосно висловилися за те, щоб винести саркофаг із труною Й. Сталіна із мавзолею на Красній площі. По всьому Радянському Союзу розпочався процес демонтування пам'ятників, закриття музеї, перейменовання вулиць, шкіл, фабрик і заводи, колгоспів. У листопаді 1961 р. наказом Президії Верховної Ради УРСР Сталінську область перейменовано в Донецьку, місто Сталіно – в Донецьк. Представники української громадськості вимагали повної правди про злочини сталінізму. У роки хрущовської “відлиги” було здійснено спробу дати вихід інакомисленню, імітувати надання йому мінімуму громадянських прав.

Прояви інакомислення в Україні пройшли ряд етапів. Перший з них відбувався на межі 1950-60-х рр. У липні 1954 р. ЦК КПРС ухвалив постанову " Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи її поліпшення", яка не була опублікована в пресі. У цій постанові визначалися чергові завдання, шляхи й методи посилення антирелігійної пропаганди. Водночас, згідно реабілітації жертв сталінського терору з осені 1955 р. в західні області України стали повертатися греко-католицькі священики, які відмовились від приєднання до Російської Православної Церкви та були репресовані сталінським режимом. Таке занепокоєння православних єпископів не було випадковим. Протягом 1955-1956 pp. в УРСР повернулися 286 із 344 репресованих греко-католицьких священиків. У низці місць Львівської, Станіславської та Закарпатської областей греко-ккатолицьке духівництво стало активніше провадити богослужіння, в тому числі й у закритих радянською владою церквах.

Для протидії відновленню церковної діяльності на фоні лібералізації встановлювався новий прибутковий податок на свічки, що вироблялися церковними майстернями, що зумовило значне зменшення прибутків релігійних організацій. Багато сільських парафій змушені були відмовитись від утримання церковних хорів, проведення ремонту церков, виплати внесків у єпархіальні управління. Одна з постанов Ради Міністрів СРСР забороняла використання найманої праці в монастирях. До них перестали приймати осіб, яким не виповнилося 30 років. Це був ще один удар по монастирях, де переважали люди похилого віку. Як наслідок, у 1959 р. в УРСР було закрито 12 монастирів. У 1959 р. в УРСР було закрито понад 260 церков і молитовень, найбільше – в Київській, Запорізькій, Вінницькій, Дніпропетровській областях. У наступні роки нищення церкви набуло ще більшого розмаху. У 1960 р. закрито 747, 1961 – 997, 1962 – 1144 церкви, причому особливо багато – у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Вінницькій та Хмельницькій областях. За 1960-1962 pp. тільки в трьох названих західних областях України було знято з обліку 719 молитовень. Початок 1960-х pp. відзначався посиленням переслідувань євангельських громад (баптистів, адвентистів сьомого дня).

Послідовно проводилась лінія на посилення ролі російської мови і зміцнення її позицій у суспільстві. Центральний орган КПРС – журнал “Коммунист”, пропагував ідею про те, що “на вищих ступенях комуністичного суспільства неминуче зникнення національних відмінностей і злиття націй”.

Широкого розголосу набув демарш Андрія Малишка, який 4 вересня 1956 р. у Дрогобичі виступаючи на урочистому засіданні з нагоди 100-літнього ювілею І. Франка, заявив: “Хіба міг Ленін говорити в Кремлі французькою мовою, або, невже ж Мао Цзедун міг би співати колискову своїм дітям іншою мовою, ніж китайською? ”. Поет дорікав партійним функціонерам, які вважали що “шматок хліба і свиняча шкіра на чоботи для селянина важливіша культури і мови”.

Спілкування народів та офіційною мовою СРСР зрозуміло повинно було відбуватись російською мовою. Так, на 1966 р. у восьми університетах УРСР студенти-українці становили 61%, викладачі-українці – 56%, однак лекції українською мовою читали тільки 34% викладачів. А в Харківському та Одеському університетах лишень 10% лекційних курсів читалися українською мовою. У 1965 р. міністр вищої і середньої освіти УРСР М. Даденков розіслав інструктивний лист про мову викладання у вищих навчальних закладах, в якому ставилося завдання поступово перевести навчання на українську мову. Пародоксально, але десятим пунктом було записано, що слід зміцнювати інтернаціональне виховання, поглиблювати вивчення російської мови. Жоден із пунктів інструкції М. Даденкова не був виконаний, крім останнього – поглибленого вивчення російської мови. Прагнення “рівноправності мов” на практиці завжди призводило до безперечної переваги і посилення російської мови. Соціальний статус і престиж російської мови були вищими за українську та інші мови народів СРСР. Влада культивувала та підтримувала цей привілейований статус. Беззахисна українська мова відступала щораз далі під натиском “рівноправної” русифікаційної політики влади Радянського Союзу. Так, в 1960-их роках в м. Донецьку 98 % учнів навчалися в школах із російською мовою викладання, Горлівці – 91, 3%, в Одесі та Харкові по 87%. У Кримській області було лишень три школи з українською мовою навчання, які відвідувало трохи більше 600 учнів. Навіть у Києві, столиці Української РСР, у 1959/60 навчальному році 2/3 учнів загальноосвітніх шкіл здобували освіту російською мовою. На кінець 1980-х pp. реальність склалася така, що в канадському місті Едмонтоні було більше українських шкіл, ніж у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові разом узятих. Для 700 тис. українців Криму не було жодної української школи.

Такий стан української мови та культури спонукав до активних дій української молоді. У період “відлиги” здійснювались спроби заснування політичних організацій для протидії асиміляційним тенденціям радянської влади. Найбільш знаними його представниками були ідейні нащадки ОУН і УПА, представлені рядом груп і об’єднань. В 1955 році в Івано-Франківській області з’явилася п ерша радянська громадська організація національно-визвольного спрямування – Об'єднана партія звільнення України (ОПЗУ). Її членами були молоді робітники та студенти: Богдан Германюк, Ярема Ткачук, Богдан Тимків, Мирослав та Василь Площаки, Іван Струтинський, Микола Юрчик, Іван Коневич. Вона створювалася на засадах ОУН, але її діяльність була суто пропагандистською (проводила агітаційну серед населення, поширювалися листівки, віддруковані на друкарській машинці). Натомість, в 1959 р. здійснено спробу створити першу легальну організацію – Українську робітничо-селянську спілку (УРСС) – на чолі з Левком Лук’яненком. Вона зосередила увагу на проблемах демократизації (забезпечення політичних прав громадян) та українізації суспільного життя в УРСР. Найбільш активними учасниками руху опору на цьому етапі стали “шістдесятники”, діяльність яких припала на 1960-ті роки.

У 1964 р. в західних областях УРСР виникла ще одна підпільна організація – Український національний фронт (УНФ). Він налічував понад 150 осіб в основній організації та мав досить розгалужену мережу осередків в інших регіонах України. Вироблено низку політичних документів, зокрема, " Програма", " Статут", " Тактика", протягом кількох років видавався теоретичний журнал " Воля і Батьківщина" (вийшло 16 чисел часопису). УНФ стояв на засадах націоналізму, прагнув спиратися на всі прошарки суспільства — селян, робітників, інтелігенцію. Головною метою організації була агітація за вихід України зі складу СРСР, а в підсумку – утвердження самостійної держави. УНФ не заперечував можливості вимушених насильницьких дій, але головну ставку робив на легальні методи боротьби, вважаючи формою здобуття незалежності всенародний референдум. Серед найбільш активних учасників організації були Д.Квецко, З.Красівський, М.Мелень, І.Губка, М.Дяк та інші. Завдяки суворій конспірації членам організації досить довго вдавалось уникали стеження з боку органів КДБ.

Рух шістдесятників – це національно-культурний рух, представлений людьми різних професій, здебільшого творчою молоддю нової генерації культурних діячів (поетами, прозаїками, критиками, перекладачами, художниками, науковцями, студентами), які прагнули відродити справжні цінності української культури, відмінні від офіційних, і став ядром духовної опозиції радянському режиму в Україні. Шістдесятники боролися за незалежність української культури від комуністичної ідеології. Вони вимагали духовного, культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій, мови, висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики КПРС, нищення пам’яток історії та культури, переслідування за переконання, незаконних арештів та закритих судових процесів, чинили опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей.Серед них письменники І. Драч, М. Вінграновський, Л. Костенко, В. Стус, В. Симоненко, Д. Павличко; літературні критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцисти В. Мороз, В. Чорновіл, художники А. Горська та інші.

Характеризуючи шістдесятників В. Мороз підкреслював: “...то було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях...які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись, як твій народ російщать, – це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна”.

У 1962 р. виходить критична стаття І. Дзюби “Перший розум наш”, в якій автор викриває прислужницьку роль тієї частини української інтелігенції, яка задля корисливих благ зреклася власного народу. Його ж праця “Інтернаціоналізм чи русифікація”, в якій автор розглядав проблему права націй на самовизначення, доводивши що В. Ульянов-Ленін вкладав у поняття “націоналізм поневоленої нації” позитивний зміст. Цю працю літератузнавець Б. Антоненко-Давидович назвав “референдумом покоління”. У Києві та Львові виникли клуби творчої молоді, які об'єднували молодих інтелектуалів – письменників, критиків, поетів, художників, композиторів. Характерною особливістю їхньої діяльності був пошук оригінальних форм художнього самовираження нового покоління митців, культивування національних і культурних традицій.

У передмові до книжки “Лихо з розуму” В. Чорновола, виданій у Парижі в 1967 p., автор зазначав, що у зв'язку з відновленням політики зросійщення України серед народу з'являються “підписані чи анонімні статті, де йдеться про русифікацію державних установ, шкіл, вузів, культурних закладів, про економічну недорозвиненість більшості областей України, про вимушену еміграцію українців до Сибіру, про штучно створювану зміну етнічного складу населення УРСР”. У 1960-их роках шістдесятники поширювали листівки з протестами проти навмисного підпалу 24 травня 1964 року Державної публічної бібліотеки АН України в Києві, у вогні пожежі якої згорів увесь її український відділ – унікальні історико-культурні пам’ятки: рукописи, стародруки, інкунабули, рідкісні книги, архіви Центральної Ради.

У протистоянні з комуністичним тоталітарним режимом, де контролю підлягали усі сфери суспільно-політичного життя, учасники новітнього етапу визвольних змагань використовували “самвидави”. Позбавлені можливості легально пропагувати свої ідеї, погляди, твори, українські патріоти вдалися до альтернативного шляху виходу на читацьку аудиторію – розповсюдженню власноруч написаних, надрукованих на машинках, сфотографованих з плівок «самвидавних» матеріалів. Перший самвидав «Воля і Батьківщина» вийшов у 1964 р. Згодом були видані «Хроніка опору» Володимира Мороза, «Стан і завдання українського визвольного руху», «Націоналісти», «Репортаж із заповідника імені Берії» та ін. Хоча як на союзному, так і на республіканському партійному рівнях приймались таємні постанови щодо протидії нелегальному розповсюдженню самвидавів, остаточно знищити їх комуністичному режимові так і не вдалося.

Однак відповіддю влади на діяльність шістдесятників стала хвиля арештів представників молодого покоління творчої і наукової інтелігенції, здійснених КДБ у серпні-вересні 1965 р. Арешти проводилися здебільшого в Києві та західних областях України. Серед ув’язнених були брати Михайло і Богдан Горині, М. Косів, О. Заливаха, С. Караванський, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та інші. Арештантам не було пред’явлено звинувачень, натомість поширювалися звістки про викриття антирадянської націоналістичної організації.

Восени 1965 р. розпочався другий етап інакомислення в Україні, що тривав до початку 1970-х рр. 4 вересня під час прем’єри у київському кінотеатрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» І. Дзюба, В. Чорновіл та В. Стус закликали глядачів на протест проти арештів шістдесятників. У залі виникло заворушення, припинене зусилля

ми терміново прибулих співробітників КДБ. Ця подія стала першим відкритим громадянським політичним протестом в СРСР у постсталінський період. Шквал критики наростав, поки не вибухнув арештами в серпні-вересні 1965 р. Найбільше їх було в Києві та Львові. Загалом по Україні заарештовали 60 чоловік, поміж них М. Горинь, О.Заливаха, С.Караванський, В.Мороз, М.Осадчий, А.Шевчук. Арешти в Україні викликали неоднозначну реакцію серед інтелігенції. Одні, як О. Гончар чи А.Малишко, стали на більш радикальні позиції в творчості. Інших, як І. Драча чи пізніше І. Дзюбу, було примушено писати покаянні статті, хоча своїх поглядів і переконань вони не змінили. У 1966 р. відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. На 6 років таборів суворого режиму за " антирадянську агітацію і пропаганду" був засуджений учитель і літератор зі Львівщини М. Горинь.

Саме на цьому етапі утвердилися помітні постаті, що репрезентували собою весь спектр інакомислення в Україні. У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав відкритого листа першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів України Володимиру Щербицькому, до якого додав свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», у якій викрив національну шовіністичну політику Москви, розкритикував ідею майбутнього злиття націй при комунізмі, міф про «цивілізаторську» місію російського народу щодо інших народів СРСР та тезу про добровільність територіальних «возз'єднань» під час виникнення і розширення Російської імперії.

У цей період відбувалися й індивідуальні акції протесту проти каральної політики радянського режиму. 5 листопада 1967 р. учитель з Дніпропетровської області В. Макуха (боєць УПА, політв'язень сталінських таборів) вчинив акт самоспалення. Він вийшов у Києві на Хрещатик, облив себе бензином, підпалив і побіг уздовж вулиці, вигукуючи «Хай живе вільна Україна!».

Молодий журналіст В. Чорновіл на захист заарештованих підготував збірник «Лихо з розуму», який містив документальні дані про 20 ув’язнених, їх поведінку на слідстві і в тюрмі, відвагу у боротьбі за свою і національну гідність. Ця книга, що стала приголомшливим свідченням порушення органами слідства і суду міжнародних правових норм і радянських законів, започаткувала масовий рух на захист політичних в‘язнів. Вона була видана в 1967 р. у Парижі в Першій українській друкарні у Франції й удостоєна тоді само міжнародної журналістської премії для відзначення кращих журналістів, які борються за права людини. Однак Львівський обласний суд засудив В. Чорновола за цю працю на 3 роки ув’язнення. У 1968 р. з’явився лист 139 діячів науки і культури, що засуджували репресії над українською інтелігенцією та закриті процеси над нею. Репресії 1960-х рр. не лише не відвернули українське інакодумство від політичної боротьби, а надали натхнення й відваги тим, хто залишився на волі. Опозиція 1960-х рр. підготувала ґрунті для подальшої боротьби.

Період, що тривав з початку 70-х і протягом 80-х рр. ХХ ст., знаменував собою третій етап інакомислення в Україні, коли рух опору з національно-культурного загальнодемократичного переріс у політичний, дисидентський («дисидент» - незгодний, відступник; той, що проти офіційної ідеології). Дисидентський рух складався з трьох основних течій, що то розходились, то зливались: правозахисний або демократичний, що найважливішу мету вбачав у захисті прав людини і нації; національно-орієнтований (засуджував імперську політику центру, форсовану русифікацію, обстоював ідею відокремлення України від СРСР та умови її життя для її народу, гідні цивілізованого світу). До цього напряму належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, М. Косів. А третья течія – релігійна опозиція (виступала за відновлення УГКЦ та УАПЦ, за свободу діяльності протестантських євангелістських організацій.).

Дисиденти 1970-х років підхопили і розвинули ідеї шістдесятників, багато з яких стали активними учасниками нового руху. Для них права людини і права нації були нероздільними. Дослідник М. Прокоп вважає, що кількість активних учасників дисидентського руху в Україні становила кілька тисяч осіб, серед яких 530 чол. підписували різні протестні документи. За соціальним становищем 34 % дисидентів були представниками інтелігенції, зокрема, 12% – учені університетів.

Дисиденти та опозиційні організації у своїх програмних документах висловлювалися стосовно економічних і соціально-політичних проблем суспільства. Зокрема, констатувався колоніальний статус економіки УРСР, кріпосне становище селянства, злиденність робітництва, викривалися розбіжності між соціальним становищем державного чиновництва та іншими станами населення. Дисиденти критикували бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізованого планування, обмеження прав громадських організацій, відсутність прав власності на засоби виробництва. У сфері міжнародних відносин українські дисиденти рішуче засуджували як імперський шовінізм, так і національну обмеженість, виступали за самовизначення народів. Знаряддями реалізації своїх цілей дисиденти вважали мирні конституційні методи боротьби: створення підпільних груп і організацій, самоспалення як вищий вияв жертовності, розповсюдження листівок і позацензурних видань (самвидавів), друкування своїх творів за кордоном, виступи на симпозіумах, та конференціях під прикриттям інтернаціональних гасел, на похоронах однодумців, на судових процесах над дисидентами. Використовувалися також зібрання біля пам’ятників національного духу, мітинги протесту, демонстрації, пікетування.

З 1970 р. почав виходити «Український вісник» - перший нелегальний орган незалежної громадської думки. Його поява засвідчувала прагнення інакодумців до організаційних форм діяльності. На сторінках цього видання поміщалася інформація, яку тоталітарний комуністичний режим намагався замовчати, бо вважав для себе невигідною. Тут публікувалися історичні, літературно-критичні статті, оригінальні праці, твори українських письменників-класиків, заборонені радянською цензурою.

У відповідь офіційна влада організувала масштабну кампанію репресій, що розпочалася 12 січня 1972 р. у ряді міст України і тривала у наступні дні й роки. До в’язниць були посаджені В. Чорновіл, В. Мороз, М. Осадчий, В. Стус, М. Вінграновський, Є. Сверстюк, подружжя Калинців (Ірина та Ігор), Ю. Шухевич (син головнокомандувача УПА) та інші. Покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а й члени їх сімей, близькі родичі. Та це не лякало учасників опозиційного руху. Боротьба з існуючим режимом продовжувалася дисидентами навіть в ув’язненні (акції мовчання, голодування, передача на волю документів). Активною формою протесту була відмова від радянського громадянства.

У середині 1970-х рр. найбільш проявив себе правозахисний рух. Правозахисники вимагали дотримування Конституції та законів, ідей гуманізму і демократії, свободи і прав людини. На чільне місце висували примат особи і другорядність держави, захист прав національних меншин (кримських татар, євреїв та ін.). Важливим кроком на шляху оновлення тактики боротьби за національно-політичні права українського народу стала діяльність Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (усталена назва Українська гельсінська група – УГГ), створеної у листопаді 1976 р. Очолив Групу з 37 осіб поет М. Руденко, а її учасниками стали О. Бердник, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, Н. Строката, О. Тихий та інші. Діяльність УГГ була спрямована на виконання документів Гельсінської наради з питань безпеки і співробітництва у Європі, тобто на контролювання стану справ людини в Україні. Члени УГГ прийняли декларацію і підписали цей документ своїми іменами, щоб підкреслити намір діяти виключно на легальних засадах. Учасники УГГ намагалися ознайомити широкий загал української громадськості з Декларацією прав людини ООН - міжнародним правовим документом, який би мав стати основним у відносинах між особою та радянською державою й повідомляти світову громадськість про факти порушень на території України цієї декларації та її гуманітарних статей.

Діяльність УГГ започаткувала новий етап у розвитку національно-патріотичного руху, етап легальної боротьби за права людини та нації. Відкрито заговоривши на увесь світ про неволю й безправ’я власного народу, учасники Групи відкрито ставили питання про антинародний і антинаціональний характер радянського режиму в Україні. Вони вірили в те, що зусиллями українців та за підтримки народів демократичних країн і ООН Україна здобуде незалежність і займе належне місце у колі демократичних країн світу. Таким чином, УГГ поставила питання про національне самовизначення у контексті загальнолюдських прав і свобод.

Зусилля УГГ підтримали українські політв’язні, колишні учасники збройного підпілля ОУН-УПА, свободолюбиві прагнення яких не зламала комуністична тоталітарна система. Вони стали ініціаторами написання листа Генеральному секретарю ООН, у якому заявили, що Україна окупована Москвою, а мета українського визвольного руху та сама – вихід України зі складу СРСР і побудова незалежної держави.

У другій половині 1970-х pp. репресії проти представників української культури посилюються. У 1977-1978 pp. відбулися арешти й суди над провідними діячами Української Гельсінкської групи М.Руденком, О.Тихим, Л.Лук'яненком, М.Мариновичем, М.Матусевичем, яких засуджено на довголітнє ув'язнення в таборах і заслання. У 1979 р. сталося загадкове вбивство під Львовом популярного композитора В. Івасюка.

Активізація українського національного руху спонукала радянську владу завдати по ньому чергового удару. Упродовж 1977- 1978 рр. членів УГГ на чолі з головою М. Руденком було заарештовано і піддано жорстоким репресіям. Оскільки радянська влада не визнавала наявності в СРСР політичної опозиції, а отже, і в’язнів сумління, то їх спрямовували на примусове лікування до психіатричних лікарень або звинувачували у кримінальних злочинах, аби скомпрометувати в очах українського народу. Під час обшуків членам УГГ підкидали зброю, іноземну валюту, нацьковували на них хуліганів і карних злочинців. До 1980 р. близько 3/4 учасників УГГ було ув’язнено на строк від 10 до 15 років. Не випадково, у боротьбі властей з дисиденством УРСР посідала чи не найперше місце в СРСР. За даними Секретаріату міжнародної амністії серед політв’язнів Радянського Союзу українці становили від 25 до 75 %.

Ряд відомих правозахисників вийшли з тюрем тільки в 1986-1987 рр. У 1988 р. з їх ініціативи Українська гельсінська група була перейменована в Українську гельсінську спілку (УГС). Її очолили В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, С. Хмара, брати Горині. УГС розробила новий програмний документ – «Декларацію принципів», відродила видання «Українського вісника», організувала видання журналів «Євшан-зілля» і «Кафедра».

У 1970-80-х рр. проявила себе й релігійна опозиція. ЇЇ головним завданням був протест церков і релігійних течій проти насадження атеїзму в українському суспільстві, боротьба за реабілітацію та легалізацію УГКЦ, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів і відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру, реабілітацію страчених служителів культу. Найбільш активними учасниками релігійної опозиції були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

Отже, у 1950-х – першій половині 1980-х роках політичні репресії радянської влади хоча й були менш масштабними, ніж у 1920-30-их роках, продовжували асиміляційну політику Москви. Відгуком на переслідування став диседентський рух, який гуртував прогресивні українські кола. Він базувався на засадах гуманізму, політичної та соціальної демократії, особистої та національної свободи. У центрі мислення його учасників була українська демократична суверенна держава, у якій громадяни могли б користуватися політичними правами і визначали напрями економічного, політичного і культурного розвитку. Важливе історичне значення руху полягало у відстоюванні інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора, з відстоюванням демократичних ідеалів у розвитку України.