Людина в умовах боротьби тоталітарних режимів: радянізація в Західній Україні, нацистський режим, Волинська трагедія, депортації, акція Вісла.

Лекція 4. ЛЮДИНА І СПРОТИВ ТОТАЛІТАРНИМ РЕЖИМАМ В ХХ ст.

У двадцятому столітті Україна вступила у боротьбу з комуністичним і нацистським тоталітарними режимами - одними із найжорстокіших систем в історії людства, остаточної кількості жертв яких не пораховано ще й досі. Попри всю свою антилюдяну суть, ці тоталітарні режими так і не змогли підкорити незламний дух української нації, її нескореність, подвижність і жертовність у боротьбі за незалежність Української держави. Чимало представників українського народу пройшли крізь жорна їх репресивної машини – від розстрілів до тюрем і ув’язнення, заслання і депортацій, позбавлення громадянських прав та інших форм дискримінації.

Мета даної лекції - розкрити ряд складних питань одного з найдраматичніших періодів в історії України 1939-1980-х рр., зокрема, трагічних подій періоду Другої світової війни, фатальної ролі сталінізму і нацизму в національній долі українського народу, місця й ролі українського питання у протистоянні могутніх тоталітарних систем Європи середини ХХ століття, боротьби українських повстанців за Суверенну Українську Державу, поверненню Україні незаслужено забутих імен тих, хто в умовах тоталітарного суспільства відновлював національні права і громадянську свободу, боровся за за незалежність України.

Для розгляду цієї теми пропонується такий план лекції:

Людина в умовах боротьби тоталітарних режимів: радянізація в Західній Україні, нацистський режим, Волинська трагедія, депортації, акція Вісла.

Український національно-визвольний рух під час Другої світової війни та в повоєнні роки.

Десталінізація, шістдесятники, дисиденти та правозахисний рух (кінець 1950 -1980-ті рр).

Людина в умовах боротьби тоталітарних режимів: радянізація в Західній Україні, нацистський режим, Волинська трагедія, депортації, акція Вісла.

Роз’єднаність українських земель напередодні Другої світової війни і перебування їх у складі чотирьох держав, які прагнули не тільки їх утримати, але й приєднати нові території України, створили надзвичайно складну ситуацію, при якій українці самостійно вирішити проблему власної державності були неспроможні. За цих умов українська національна проблема практично повністю залежала від балансу провідних європейських держав, насамперед агресивних тоталітарних систем. Проблема Західної України перетворилася в один із ключових пунктів при зіткненні геополітичних інтересів СРСР та Німеччини.

Поняття " тоталітаризм" вперше вжив італійський філософ Джованні Джентіле для назви тієї політичної системи, яка склалася в Італії за часів Беніто Муссоліні. Під час революції 1917-1921 рр. на теренах колишньої Російської імперії, в період " воєнного комунізму" Микола Бухарін розглядав соціалізм насамперед як процес одержавлення, використовуючи термін " державний соціалізм". Та все ж головну роль в утвердженні авторитарно-бюрократичної державної моделі, яка підпорядкувала coбі кожен крок людини, відіграв Йосиф Сталін. " Сталінщина" – це радянська політика 1930- першої половини 1950-их років, яка характеризувалась монополією на владу більшовицької партії та повним (від лат. totalis) контролем держави над усіма сферами суспільного життя. Напередодні Другої світової війни велику зацікавленість українським питанням виявляв Радянський Союз. Й. Сталіна приваблювала ідея «збирання» втрачених територій колишньої Російської імперії.

Плани Німеччини стосовно України формувалися на основі її зовнішньополітичного курсу – «здобуття життєвого простору» на сході Європи. Німеччина не приховувала своїх претензій на українські землі як пріоритетну сферу своїх інтересів. Красномовним відображенням нацистських намірів є тогочасні дипломатичні документи. Так, у листі французького посла в Німеччині від 15 грудня 1938 р. до міністра закордонних справ Франції з цього приводу говорилось: «Що стосується України, то, здається, шляхи і засоби ще не розроблені, але мета вже визначена – створити велику Україну, яка стала б житницею Німеччини». Оскільки можливостей для прямої анексії українських земель не було, то нацистське керівництво, розуміючи наміри Й. Сталіна, виражало готовність надати йому свободу дій стосовно Західної України та Бесарабії. У випадку захоплення Німеччиною Польщі, володіння Західною Україною давало б можливість А. Гітлеру мати вигідний стратегічний плацдарм і засіб тиску на СРСР. У Берліні були не проти того, щоб використати у боротьбі з СРСР високу національну свідомість населення Західної України, пов’язану з тривалими періодами боротьби за національну незалежність.

Правлячі кола Польщі, які мріяли про великопольську імперію, сподівались, що наступ Німеччини проти СРСР не зачепить їх країну. Прагнучи заволодіти усіма українськими землями, керівники Польської держави були готові до співпраці з Німеччиною, щоби взяти участь у поділі Радянського Союзу, захопити Наддніпрянщину та приєднати її до Польщі.

На передвоєнний період припадає боротьба за незалежність Карпатської України. 22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Підкарпатської Русі, після чого Чехословаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і підкарпатських русинів. 26 жовтня 1938 р. головою уряду автономії було обрано лідера української спільноти Закарпаття Августина Волошина, який одразу ж приступив до створення автономної української держави зі столицею в Хусті. Новий автономний уряд перейменував Підкарпатську Русь у Карпатську Україну. 12 лютого 1939 р. на виборах до регіонального парламенту політичний курс українофілів підтримали 86 % виборців. Тоді ж було утворено власні збройні сили – Карпатську Січ для захисту республіки від інтервенції Угорщини, яка настирливо домагалася від А. Гітлера санкцій на захоплення Закарпаття. У таємному пакті з Угорщиною Гітлер погодився на окупацію нею всього Закарпатського краю. Розуміючи, що Чехословаччина не захистить Карпатську Україну від прагнення поглинути її хортистською Угорщиною, 15 березня 1939 р. новообраний Сейм з ініціативи Українського національного об”єднання (УНО), яке відстоювало ідею творення суверенної держави, проголосив повну державну самостійність Карпатської України. А. Волошина таємним голосуванням було одноголосно обрано президентом. Прийнята парламентом Конституція визначила державною мовою Карпатської України українську мову; кольорами державного прапора синій і жовтий; державним гімном революційну пісню «Ще не вмерла України і слава, і воля». А. Волошин одразу ж звернувся телеграмою до А. Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною.

Однак прохання було відхилено ітого самого дня, 15 березня 1939 р., за згодою А. Гітлера на Закарпаття увійшли численні війська хортистської Угорщини. Січовики чинили відчайдушний опір інтервентам, але сили були нерівні: малочисельні й погано озброєні бійці Карпатської Січі неспроможні були протистояти вдесятеро переважаючим силам загарбника Упродовж кількох днів кровопролитні бої були завершені, і угорські війська повністю окупували Карпатську Україну. А. Волошин разом з урядом змушений був емігрувати до Румунії.

Проголошення незалежної держави на Закарпатті все ж мало велике історичне значення. Воно продемонструвало непоборне прагнення українського народу до створення власної держави, його готовність до жертв заради високої мети. Проіснувавши як незалежна держава практично одну добу, Карпатська Україна тим не менше увійшла в історію тим, що ще до офіційного початку дій Другої світової війни першою вчинила збройний опір союзнику гітлерівської Німеччини – хортистській Угорщині. Отже, окупаційний період на українських землях розпочався не в 1941 році, як прийнято вважати, а навесні 1939 р.

Слід визнати, що напередодні Другої світової війни Україна опинилася між двома тоталітарними режимами – гітлерівсько-німецьким і сталінсько-більшовицьким.

У квітні 1939 р. нацистський фюрер віддав наказ до 1 вересня 1939 р. розпочати підготовку війни проти Польщі. Боячись самостійно розв”язати воєнні дії, А. Гітлер намагається одержати підтримку з боку іншого диктатора – Й. Сталіна і тим самим забезпечити собі відкриті агресивні наміри стосовно Польщі. 22 серпня 1939 р. А. Гітлер заявив на нараді із генералами: «Через кілька тижнів я протягну Сталінові руку на спільному німецько-радянському кордоні і разом з ним розпочну переділ світу».

Шлях до початку Другої світової війни був відкритий російсько-німецьким Пактом Молотова – Ріббентропа 23 серпня 1939 р. Обидві сторони брали на себе зобов”язання утримуватись від агресивних дій стосовно одна одної терміном на 10 років. Окремою, надзвичайно важливою для Гітлера і Сталіна, супутньою частиною підписання офіційної угоди про ненапад став так званий «Постскриптум» - додатковий секретний протокол, згідно з яким у суворо конфіденційному порядку нацистський та комуністичний тоталітарні режими ділили Східну Європу на зони інтересів. Внаслідок цих домовленостей Третій Рейх дістав можливість безперешкодного вторгнення в Польщу. Долю західноукраїнських земель вирішувала стаття 2 таємного протоколу: „У випадку територіальної політичної зміни областей, які входять до складу Польської держави, межа сфери інтересів впливу Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нареву, Вісли і Сяну”. Це означало, що СРСР в підсумку мав розширитися за рахунок приєднання Західної Білорусі та Західної України, Бесарабії з Буковиною.

Для України Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р., коли відбулося німецьке вторгнення у Польщу. Важливим є той факт, що Східна Галичина на той час була частиною Польщі. Тому 110-120 тисяч українців у складі Війська Польського розпочали світову боротьбу проти нацизму. 8 тисяч з них загинули вже у перший місяць війни. Також 1 вересня 1939 р. Люфтваффе бомбардувало Львів та інші західноукраїнські міста, що перебували у складі Польщі. Між 12 та 22 вересня 1939 р. Львів пережив подвійну облогу: із заходу нацистськими військами, із сходу – радянськими.

Невдовзі після початку війни, нацистське керівництво почало спонукати Москву якнайшвидше вступити на ту частину польської території, яка була віднесена до сфери радянських інтересів. 3 вересня 1939 р., міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп у телеграмі своєму послу в Москві зазначив: «Ми точно розраховуємо остаточно розбити польську армію через кілька тижнів… Будь ласка, обміркуйте це відразу з Молотовим і дізнайтеся, чи не вважає Радянський Союз бажаним, щоб російські війська у потрібний момент вирушили проти польських військ у російській сфері впливу і, зі свого боку, окупували цю територію».

У відповіді посла від 16 вересня 1939 р. було сказано, що Молотов заявив про неминучість воєнної інтервенції СРСР. Радянський уряд має намір мотивувати свою операцію таким чином: польська держава розпалася і більше не існує, отже, всі угоди з Польщею уже не дійсні. Радянський Союз вважає своїм обов’язком втрутитися, щоб захистити своїх українських і білоруських братів і створити умови мирної праці для цих знедолених народів.

У промові по радіо голови Раднаркому СРСР В. Молотова говорилося, що події, викликані польсько-німецькою війною, показали внутрішню неспроможність і явну недієздатність польської держави. Тому від радянського уряду не можна вимагати байдужого ставлення до долі єдинокровних українців і білорусів, які проживають у Польщі, перебуваючи на становищі безправних націй, і які тепер зовсім кинуті на волю випадку. Радянський Союз вважає своїм священним обов’язком подати руку допомоги своїм братам-українцям і братам-білорусам.

Вересня 1939 р. СРСР вступив у Другу світову війну, увівши свої війська до Польщі на допомогу німецьким, та окупувавши Західну Україну та Західну Білорусь. І після того протягом двох років Москва була союзницею Берліна.

У перший день приходу на Західну Україну Червона Армія намагалася спровокувати польсько-український конфлікт, сподіваючись, що він полегшить встановлення радянської влади на цих землях. Радянські літаки розкидали над Західною Україною листівки із закликом знищувати «вічних ворогів – польських панів».

Війська Червоної Армії протягом тижня 17-24 вересня 1939 р. окупували Галичину. Радянська влада докладала чималі зусилля, щоб справити на західних українців враження «українськості» нового режиму. Навіть війська, які увійшли 1939 р. до Львова, Луцька і Тернополя, було скомплектовано головним чином з червоноармійців українського пходження, якими командував генерал-українецьТимошенко.

Треба підкреслити, що за плечима населення Західної України проходив торг за окремі території Галичини. Так, 27 вересня 1939 р. у Москві під час переговорів Молотова і Ріббентропа про остаточну лінію кордону між СРСР і Німеччиною, міністр закордонних справ Німеччини запропонував передати їй Дрогобицько-Бориславський нафтоносний район. Сталін прийняв компромісне рішення: район не передавати, але поставляти щороку до Німеччини 500 тис. тонн нафтопродуктів, половину з яких – із Дрогобицько-Бориславського басейну, а також здійснювати експорт українського зерна та лісу.

28 вересня 1939 р. було укладено радянсько-німецький договір про дружбу і кордони, згідно з яким більша частина території Західної України включалась у межі СРСР, а сам кордон між СРСР та Німеччиною проходив по так званій „лінії Керзона”. Як міжнародно визнаний, договір містив 5 статей і політично обгрунтовував розподіл територій розчленованої Польщі, так зване «перевлаштування», яке мало здійснюватись німецьким і радянським урядами. Причому, сторонами цей документ розцінювався як «надійний фундамент для розвитку дружніх відносин між своїми народами». На німецькому боці залишилися давні українські землі: Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. Згодом ця територія одержала назву Закерзоння. Ця українська етнічна територія охоплювала близько 16 тис. км кв. і 1, 2 млн. населення.

В умовах наростання подій Другої світової війни відбулося українське етнічне возз’єднання. Яке вважає відомий український філософ М. Попович, – це один з найбільш макабричних прикладів розв’язання імперським поневолювачем національних завдань України.У результаті вересневої кампанії 1939 р. Радянський Союз зайняв територію близько 200 тис. км кв., на якій проживало 13 млн. чол.

Коли на будинках поряд із червоними населення вивісило синьо-жовті прапори, то представники радянської влади наказали негайно знищити українську національну символіку, а населення попередили, щоб воно викинуло зі своєї голови ідею створення національно-фашистської України, оскільки Західна Україна мала увійти до складу Великої України.

Для заміни органів влади колишньої Польщі на радянські в Західну Україну було направлено 240 партійних працівників, 142 – від ЦК комсомолу України із східних областей Української РСР, 80 чол. від політуправління фронту. У містах і повітах встановлювалися тимчасові управління, а в селах – селянські комітети.

Офіційне встановлення радянського режиму на території Західної України фактично розпочалося 1 жовтня 1939 р. прийняттям на політбюро ЦК ВКП(Б) рішення про проведення Українських Установчих Зборів з напрацюванням детального сценарію, часу, місця і строків. Так як тимчасові органи не могли самостійно вирішувати питання територіально-правового статусу та суспільно-політичного устрою Західної України, то в Москві вирішили сформувати представницький орган, який міг би вважатися виразником волі населення краю.

Вибори до Народних Зборів Західної України відбулися 22 жовтня 1939 р. За офіційними (підтасованими) результатами із зареєстрованої кількості 4 млн. 776 тис. 275 виборців у голосуванні взяли участь 92, 83%, з них 90, 93% голосували за 1500 кандидатів (в основному, членів КПЗУ, ВКП(б), КП(б)У та радянської інтелігенції), виставлених владою в усіх виборчих округах по одному безальтернативному бюлетню. Однак за опублікованими даними Комітету з організації виборів, реальна цифра участі виборців у голосуванні становила лише 83%. Якщо додати виборців, котрі не з”явилися до виборчих дільниць на голосування, до тих, хто голосував проти неугодних режимові кандидатів, то загальна кількість невдоволених недемократичними виборами становила 26%. Це понад 1 млн. 242 тис. осіб, у віці 18 років і старших, яких радянський режим зарахував у категорію “класово ворожих елементів”, що підлягали “соціальній чистці” (депортації або фізичній ліквідації).

Західноукраїнські Народні Збори проходили 26-28 жовтня 1939 р. у Львові. Народні обранці на своєму засіданні проголосили і ухвалили декларації про перехід влади до рук трудящих міста і села та встановлення радянської влади, провозз’єднання Західної України з УРСР, а також закони про соціально-економічні перетворення, здійснення яких відбувалося у політично-правовому полі більшовицької моделі державно-казарменного соціалізму. Націоналізовувалися банки та великі промислові підприємства, поміщицькі та церковні землі. На відповідальні посади призначалися уповноважені зі східних областей України. Місцеві кадри бралися на роботу тільки на посади другорядного значення.

Встановлення в цьому регіоні радянської влади на практиці означало здійснення інкорпораційного процесу, в результаті якого споконвічні українські землі Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буковини та Придунав’я увійшли до складу Радянського Союзу.11 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз”єднання її з Радянською Україною. 15 листопада 1939 р. Закон схвалила Верховна Рада УРСР.

У грудні 1939 р. на Західній Україні було ліквідовано старий адміністративно-територіальний устрій і створено 6 областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську. Замість повітів утворено 202 сільських райони, 14 міст виділялося в обласне підпорядкування, а 4 – у міське. У березні 1940 р. в Західних областях України відбулися вибори до центральних та місцевих Рад, які завершили перебудову державного апарату і легалізували нову радянську політичну систему.

Розвиток подальших подій показав усю складність і суперечливість процесів в українському питанні. З одного боку, з”єднання двох найбільших українських земель об”єктивно відповідало одвічному прагненню українського народу до соборності. З другого, акт злуки на початку війни відбувався практично без участі українського населення і обумовлювався об”єктом змови двох тоталітарних режимів – радянського та нацистського.

Західні області України фактично стали загальною територією СРСР, на якій було реалізовано широкомасштабну радянізацію з її жорстокими антидемократичними методами управління в дусі сталінської репресивної політики. Сталінське приєднання Західної України у політичному сенсі означало повне знищення демократії та багатопартійності. Було повністю зруйновано політичну та національно-культурну інфраструктуру Західної України: знищено українські політичні партії, громадські об”єднання й національно-культурні установи («Просвіти», музеї, Наукове товариство ім. Шевченка, українські художні колективи, видавничу справу; було закрито більшість бібліотек, з яких вилучили книжки українського змісту, назвавши їх “антинауковими та націоналістичними”). Здійснено примусову колективізацію селян, проведено жорсткі антицерковні акції й терор проти національної й інтелектуальної еліти, політику масових репресій і депортацій населення. Розгорнуто нечуваний за жорстокістю процес нищення національних кадрів, налагоджено сумнозвісну діяльність органів НКВС.

На західних українців з усією силою обрушився тягар сталінського тоталітарного режиму. Вони були охоплені почуттям відчаю, загальної непевності й щоденного страху за своє життя, викликаного систематичним гнобленням та терором з боку окупаційних органів державної влади. Прикриваючись сталінською тезою про «загострення класової боротьби», органи НКВС СРСР розгорнули широкомасштабні акції з так званої ізоляції ворожих соціалістичному ладу елементів», що супроводжувалися масовими арештами й депортацією населення за політичними, національними, релігійними та соціально-становими ознаками. Наказом НКВС СРСР від 11 жовтня 1939 р. до цих категорій було віднесено 18 груп населення, яке «в силу свого соціального і політичного минулого, релігійних переконань, моральної та політичної обмеженості» нібито могло скласти загрозу новому режимові.

Радянські «визволителі» почали запроваджувати у Підкарпатському краї режим небаченого насильства й червоного терору. У перші місяці панування нової влади систематичні політичні репресії в Західній Україні здійснювалися майже виключно за прямими директивами наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії та військовими трибуналами. Так, у вересні-листопаді 1939 р. відбулися масові арешти, а наприкінці 1939 – на поч. 1940 рр. репресії набули лавиноподібного характеру. Вже упродовж першого місяця існування радянського режиму було заарештовано понад 200 найактивніших громадсько-політичних діячів та активістів українських політичних партій громадських об’єднань. У жовтні-грудні 1939 р. у Львівській, Волинській, Дрогобицькій, Рівненській, Станіславській і Тернопільській областях каральні органи заарештували близько 10 тис. осіб, протягом 1940 р. – 41, 5 тис. Станом на 1 січня 1940 р. за слідчими справами УНКВС було засуджено 305 осіб, з них 62 особи – до найвищої міри покарання, в січні – лютому 1941 р. – понад 3 тис. чол. Масштабно та динамічно заповнювалися в’язнями десятки відкритих радянською владою в’язниць – до кінця 1939 р. у Львові, Рівно, Станіславі, Чернівецькій та Ізмаїльській областях вже функціонували понад 30 загальних в’язниць та тюремних камер, які були вщерть заповнені «антирадянським елементом». У тюрмах Галичини тоталітарним комуністичним режимом було закатовано 50 тис. політв’язнів.

У 1939-1941 рр. радянська влада опанувала техніку насильницької депортації, яка торкнулася як українського, так і польського населення, що в односторонньому порядку, без жодних «обмінів» вивозилося в степи Казахстану та на Сибір. Як свідчать архіви НКВС, тільки з вересня 1939 р. по листопад 1940 р. з території Західної України і Західної Білорусії було депортовано у північно-східні райони РРФСР, Комі АРСР, Кустанайську та Семипалатинську області Казахстану 312 тис. сімей або 1 млн. 730 тис. 170 чол., що складало майже 10 % населення. Всього за півтора року в Західній Україні було заарештовано й переважно знищено в тюрмах і гулагівських таборах Далекого Сходу, норильського поляр’я, Таймирського округу та Комі АРСР понад 54 тис. чол.; серед них – 21, 5 тис. поляків, майже 20 тис. українців, понад 12, 5 тис. євреїв та сотні представників інших націй.

2 березня 1940 р. задля розмежування кордону між СРСР та Німеччиною відповідно до умов договору про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р., Л.Берія надіслав директиву прикордонним. військам Західного округу розпочати виселення жителів 800-метрової прикордонної смуги. Договором було передбачено, що німці чи поляки німецького походження, які тепер проживали на радянській території, повинні перейти до німецької Польщі, а українці та білоруси, що опинились у німецькій зоні, мають переселитись на територію, що відійшла до Західної України та Західної Білорусії. Саме виселення понад 100 тис. осіб було завершено на початку квітня 1940 р. і нагадувало бойову операцію. У такий спосіб по обидва боки радянсько-німецького кордону мільйони українців, поляків та представників інших національностей опинилися в лещатах нових для них тоталітарних імперських режимів – гітлерівської Німеччини і сталінського Радянського Союзу.

Такою трагічною виявилася ціна сталінської радянізації у долі західноукраїнського населення. Комуністичний терор, знищення та репресії на новоприєднаних землях проводився цілеспрямовано, маючи на меті позбавити українську націю внутрішніх сил для саморозвитку.

За згодою Гітлера сталінський режим під загрозою війни 28 червня 1940 р. примусив Румунію зректись на користь СРСР Північної Буковини і частини Бесарабії. До кордонів Румунії були підведені частини Червоної Армії, ця армія перейшла Дністер, тобто кордони Румунії, вступила у Чернівці й Хотин, і вже 30 червня 1940 р. вийшла на “нові кордони” з Румунією. А 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР (а не Верховна Рада УРСР) вирішила включити Північну Буковину, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії до складу УРСР. З рештків Бессарабії і колишньої Молдавської АРСР 15 серпня 1940 р. було створено Молдавську РСР.

Отже, у 1939-1940 рр. СРСР, завдяки встановленню «дружніх» взаємин з гітлерівською Німеччиною і, маючи конкретні домовленості щодо поділу «сфер впливу», найактивніше підтримав свою «союзницю» Німеччину агресивними діями. Сталін анексував ряд територій сусідніх держав, за рахунок котрих значно приростив і без того безмежні простори своєї більшовицької імперії, що займала одну шосту земної кулі. Це – і західні регіони України та Білорусії, що становили половину території польської держави, і три прибалтійські країни – Литва, Латвія та Естонія, і східна смуга Фінляндії, і Бессарабія та Північна Буковина. Анексії відбулися цілковито в дусі політики імперської Росії - шляхом силового загарбання, насильства над слабкішими народами і маленькими країнами. У зв’язку з цими подіями європейська і світова історіографія цілком аргументовано ставить Сталіна поряд з Гітлером, а Радянський Союз поряд з нацистською Німеччиною у розв’язанні. Другої світової війни. Адже мотиви грандіозного збройного зіткнення на європейському континенті двох тоталітарних імперій і події, що безпосередньо йому передували, виразно висвітлили їхню ідеологічну та політичну, якщо не абсолютну тотожність то, в усякому разі, - граничну спорідненість, схожість завдань і методів, якими кожна з них керувалася у досягненні поставленої мети. Ідеологічною основою обох розпалювачів Другої світової війни стали людиноненависницькі вчення расової (нацистської) і класової (більшовицької) ненависті, ритуальні заклики вождів-ідолів Сталіна і Гітлера, що гіпнотизували мільйони людей, засліплених оглушливою пропагандою, досконале володіння здатністю маніпулювати свідомістю мільйонів, перетворювати їх на бездумних виконавців своєї волі.

Події, що розпочалися 22 червня 1941 р. – це результат непорозуміння між двома диктаторами – А. Гітлером та Й. Сталіним, яким стало тісно в Європі. З цього часу розпочалася німецько-радянська війна, яка породила радянський міф про Велику Вітчизняну війну. ЇЇ справжня назва «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу» і назву цю їй дав особисто Й. Сталін ще напередодні 22 червня 1941 р. Йшлося про розширення меж «соціалістичної вітчизни» як це було в 1939-1940 рр. «Велика Вітчизняна війна» – це радянський пропагандистський штамп. Сталін спершу ділив з Гітлером території впливу, а коли вони посварилися, то для мобілізації населення радянські пропагандисти вигадали цей термін.

В аналітичному документі ЦРУ США «Українська проблема в світлі війни між Німеччиною і Радянським Союзом 1941-1945 рр.» наголошувалося, що коли в червні 1941 р. німецькі війська вступили в Західну Україну, населення зустрічало їх з великим ентузіазмом; вони звільнили їх від ненависного радянського правління (відступаючи, відділи НКВС знищували мирних жителів і політичних в”язнів у містах та селах Західної України; тільки у Львові було вбито 7 тисяч людей). Однак нацистська політика обманула західних українців. На окупованих українських землях нацисти впроваджували заходи для ліквідації будь-яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Німецькі окупанти встановлювали в Україні свої порядки терором, насильством, масовим пограбуванням і знищенням усіх, хто підозрювався у нелояльності німецької влади.

Згідно з наказом Гітлера, Галичина була включена до складу так званого Генерального губернаторства Польщі на чолі з одним із найжорстокіших гітлерівських функціонерів Гансом Франком, який до українців ставився ще гірше, ніж до поляків. Жахливі методи, які застосовувалися нацистами щодо населення Західної України, стали для галицьких українців черговим ударом.

20 серпня 1941 р. було утворено Райхскомісаріат “Україна”. До нього увійшли Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська та Запорізька області. Рейхскомісаріат був місцем жорстокого злочинного свавілля у ставленні до місцевого населення, до якого вживалися надзвичайні каральні заходи. За наказом керівника рейхскомісаріату “Україна” Еріха Коха було страчено мільйони мирних людей.

Донбас і Слобожанщина знаходились у підпорядкуванні фронтового військового командування. На українських землях Закарпаття була створена окрема адміністративна одиниця – “Підкарпатська територія”, якою керував угорський регент. На землях південної України між Дністром і Південним Бугом із центром в Одесі було утворено “Трансністрію”, яку разом із Пвнічними Буковиною та Бессарабією передано Румунії. Окупаційна німецька влада управляла захопленими територіями Сходу через спеціально створене міністерство А.Розенберга і численний адміністративний апарат із чіткою структурою.

Окупаційний режим, встановлений німецькими військами на території України, реалізовувався в особливо жорстокій формі. Його здійснювали і таємна поліція (гестапо), і служба безпеки (СД), і спеціальні війська, насамперед з числа есесівців. Окупанти швидко налагодили систему пограбування України, створили систему потужної експлуатації українського народу, нещадно грабували села, наклавши на їх мешканців 12 видів різних падатків. Під страхом суворої кари запроваджувалась обов”язкова трудова повинність. Керівник рейхкомісаріату “УкраЇна” Еріх Кох заявив сівоїм підлеглим: ”Наше завдання полягає в тому, щоб вилучити з України все, до чого дійдуть наші руки, і в цьому ми не звертатимемо жодної уваги на почуття українців чи на права власності».

Нацистські окупанти встановлювали в Україні свої порядки терором, насильством, масовим пограбуванням і знищенням усіх, хто підозрювався у нелояльності до німецької влади. У життя втілювався розроблений Гітлером ще до війни план нещадної експлуатації України, який став частиною генерального плану “Ост”. Передбачалося знищити та депортувати в Сибір 31 млн. населення Польщі та Західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн. німців. З лютого 1942 р. розпочалося примусове вивезення української молоді на роботи до Німеччини як остарбайтерів – найупослідженішу категорію іноземних робітників. Загалом було вивезено 2 млн.. молодих громадян України, чимало з яких загинули на чужині, втратили здоров’я, в кращому випадку залишилися на заході.

Нацисти ставили за мету винищення не тільки українців, а й євреїв, циган та психічно хворих людей. Якщо на Західній та частково на Правобережній Україні німці створили гетто, то на Сході України вони проводили масові одноразові винищувальні акції. Так, відбувались масові розстріли євреїв у Бердичеві, Житомирі, Дніпропетровську та багатьох інших селах і містечках. Перше документально зафіксоване вбивство євреїв України відбулось у м. Сокаль Львівської обл. 22 червня 1941 р. У Києві основним місцем знищення єврейського населення став Бабин Яр, де були розстріляні й десятки тисяч українців та представників інших національностей. В грудні 1941 – лютому 1942 рр. німці заарештовують і розстрілюють групу українських націоналістів: Олену Телігу (організувала Спілку українських письменників), Івана Рогача (головного редактора тижневика «Українське слово», що виходив у 1941 р.), Ореста Чемеринського (публіциста, учасника похідних груп ОУН (м)) та багатьох інших. Восени 1941 р. гітлерівці знищили в Україні майже 1 млн. єврейського населення. А всьго на окупованій території України від рук нацистів загинуло понад 1, 5 млн. євреїв. Єврейська громада України була знищена більш ніж на 2/3.

Голокост став однією з трагічних сторінок німецько-радянської війни. Антиєврейський геноцид на окупованих українських землях здійснювався силами німецьких і румунських загарбників за допомогою та підтримкою колаборантів із числа місцевого населення, які брали участь у заходах з виявлення, ізоляції, конвоюванні та безпосередньому знищенні євреїв.

Проблему колаборації частини населення України можна розглянути, якщо дослідити, як нацисти залучали українське населення до співпраці. Німці активно використовували засоби масової інформації - радіо, газети, листівки, плакати. Друкована пропаганда була головною формою ідеологічної обробки населення. На її сторінках проводилася думка про безперспективність опору німцям, про непереможність німецької армії, про те, що населення має бути вдячним за його визволення від більшовизму. По Україні особливо широко використовувалася радіопропаганда. У передачах повідомлялося про поразки Червоної армії, наводилися цифри взятих у полон, йшлося про переможну ходу німецьких військ, про те, що німецький народ є носієм високої культури.

Більшість українців перейшли на бік ворога з певних політичних міркувань, через прагнення помститися за утиски у передвоєнному стілінському СРСР. Наприклад, мотивами переходу на бік ворога були «вороже ставлення до радянського державного і суспільного ладу, незгода з політичним режимом в СРСР (у Західній Україні – це чверть випадків). Так, зокрема, в колаборації звинувачувалися і вояки дивізії Ваффен-СС “Галичина”, історія якої залишається дискусійним питанням і до сьогодні. Радянська історіографія трактувала цю дивізію як фашистську, що боролася і проти партизанського руху і мирного населення. Комуністична пропаганда намагалася зобразити її учасників як зрадників і військових злочинців. Насправді, дивізія Ваффен СС “Галичина” була сформована 28 квітня 1943 р. Коли людські резерви рейху почали танути на фронтах, вони вирішили поповнювати їх за рахунок мешканців окупованої землі, і звернулися із закликом до молоді, мешканців Генеральної губернії із закликом вступати до відділів так званої Ваффен-СС. І хоча ОУН(б) негативно поставилася до створення Німеччиною військових формувань із загарбницькою метою, до дивізії зголосилося 82 тис. чол., серед яких були вояки з мельниківського крила та чимало гімназистів старших класів і студентів. Так як більшість добровольців була непридатна до військової служби і відрахована, справжня кількість новобранців становила 13 245 осіб. Формування дивізії Ваффен-СС «Галичина» у складі 13-го німецького армійського корпусу вермахту німці обставили пропагандою про відродження січового стрілецтва, його бойових традицій битви за Україну, втілення у життя національної ідеї. Після поразки німців під Сталінградом, коли формувалася дивізія, не було сумнівів, що німецькі окупанти відійдуть, а прийдуть «радянські» з НКВД, тюрмами, Сибіром, депортаціями. Тому учасники дивізії пішли добровільно воювати у складі німецької армії проти Червоної Армії з націоналістичних міркувань, з умовою, що будуть брати участь тільки у боях на східному фронті, що воюватимуть за незалежність України проти радянських окупантів. Крім того, прагнучи стати кістяком майбутніх збройних сил України, учасники дивізії хотіли отримати певний бойовий досвід, адже тільки німецька армія, на той час найбільш вишколена, найкраще озброєна, могла дати добру школу військової майстерності. Організацію дивізію взяли на себе Український центральний комітет (УЦК) на чолі з В. Кубійовичем. Дивізія мала постійні зв”язки з УПА і підпільними групами націоналістичного підпілля. ЇЇ головним завданням була боротьба зі сталінською навалою на Західну Україну. Виступаючи в присутності Г. Гімлера перед боєм під Бродами, сотник дивізії Дмитро Паліїв заявив, що українці воюють поряд з Німеччиною проти більшовицької окупації України, за незалежну Українську державу. Цей виступ викликав різке невдоволення німців і під час одного з боїв Паліїва застрілив німець. У бою під Бродами 13-й німецький армійського корпус, у складі якого перебувала дивізія Ваффен-СС “Галичина”, був розгромлений. З оточення вийшли тільки 3 тис. бійців. Провід ОУН(б) видав наказ приймати до лав УПА дивізійників, які висловили продовжувати боротьбу зіз броєю в руках. Отже, воюючи на боці Німеччини, бійці дивізії були переконані, що ведуть боротьбу проти ворога, за Україну. Можливо історично це була їх помилка, але вони чесно йшли до кінця.

Чимало тих, хто згодився стати колаборантами в роки війни, були тою чи іншою мірою люмпенізованими елементами. Одні ставали такими тому, що не вписалися в радянську дійсність, інших штучно зробив такими сталінський режим, треті за власним бажанням ще до початку окупації стали кримінальними елементами і лише менша частина була примушена до співробітництва із загарбниками, прагнучи врятувати життя своє чи своїх близьких, або просто шукаючи засобів до виживання, але навіть ця менша частина, потрапивши в коло зрадників, поступово піддавалася моральній деградації та люмпенізації.

Важливе значення у формуванні колаборації в роки Другої світової війни мало прагнення частини українського населення заволодіти власністю, яка належала євреям. Це був один із чинників, за допомою якого нацисти намагалися активізувати антиєврейські настрої серед мешканців окупованих земель. Морально-психологічний тиск на українців підкріплювався репресивними заходами з боку окупаційної влади, яка загрожувала смертною карою за приховування євреїв, а за їх видачу обіцяла винагороду. Поряд із відкритою колаборацією українського населення в установах та каральних органах, які створювалися окупантами, існувало ще й приховане співробітництво, коли українське населення видавало німцям євреїв, які намагалися сховатися чи іншим способом урятуватися від нацистів. Хоча серед українців було багато таких, які за скрутних умов окупації, ризикуючи своїм життям і життям своїх близьких, надавали допомогу і переховували єврейське населення. Так, митрополит УГКЦ Андрей Шептицький у своїх митрополичих палатах і монастирях переховував понад 150 євреїв.

Одним із дискусійних є питання про чисельність українського населення, яке співпрацювало з нацистськими окупантами. Російський дослідник Б.Н. Ковальовський, маючи на увазі всі окуповані нацистами території, вважає, що загальна чисельність «добровільних помічників» окупантів із числа місцевого населення складала 400 тис. осіб. Український дослідник О. Марущенко вважає, що рівень участі українців в органах цивільної адміністрації під час окупації був нижчим, ніж відповідний показник у інших окупованих країнах Європи. Ізраїльський автор Аб Мише висловив думку, що в Україні в часи окупації існувало співвідношення між німецькими та українськими поліцаями в пропорції 1 до 15. Інші українські дослідники вважають, що колаборанти складали не більше 1% українського населення. Треба відзначити, що окупанти не дуже довіряли народам, які були ними завойовані, і з огляду на це не могли брати на службу до себе занадто велику кількість представників цих народів. Кількість колаборантів повинна бути такою, щоб залишалась можливість жорстоко контролювати їх дії.

Злочинна діяльність українських колаборантів назавжди залишиться чорною плямою в історії українського народу. Завдяки їм, нацистам вдалося створити так звану українську допоміжну поліцію, змогли ефективно діяти таємна польова поліція, поліція безпеки та СД, інші спецслужби, які тримали місцеве населення в постійному страху.

У липні 1943 році на землях довоєнного Волинського воєводства Польщі розгорілася кривава міжетнічна драма, названа згодом Волинською трагедією в Україні, натомість у Польщі – Волинською різнею. Відомий історик, директор Українського інституту національної пам’яті В. В’ятрович називає цей конфлікт Другою польсько-українською війною, в рамках Другої світової війни. Асоціація трагедії із територією виключно Волинської області є не правильною. Взаємне винищення польсько-українського наслення не обмежувалось територією Волині (сучасні Волинська, Рівненська, Житомирська, північні райони Хмельницької та Тернопільської областей, але й у 1944-1947 рр. охопили територію Східної Галичини, Закерзоння (Грубешівщина, Люблінщина), Надсяння та Полісся (Берестейщина). У рамках конфлікту загалом загинуло 60-100 тис. поляків (перша цифра це українські, друга - польські обрахунки) та 15-20 тис. українців.

Виходячи із принципу територіальної цілісності польської держави у її кордонах 1939 року, поляки вважали Східну Галичину і Західну Волинь польською територією, яка після перемоги союзників над націонал-соціалістською Німеччиною повинна була й надалі належати польскій державі. Українці ж вважали ці території своїми, такими що мають входити до складу української держави, при чому українські політичні партії, за винятком комуністів, прагнули самостійності України. Під час Другої світової війни ситуація виглядала так: для українців дії більшості поляків на етнічних українських землях розглядались як такі, що служать інтересам чужої держави, тобто майбутньої Польщі, яка за будь-яку ціну хоче зберегти анексовану українську територію. Натомість поляками ці землі вважались невід’ємною частиною польської держави, тому національні почуття та прагнення українців до незалежності були вельми невигідними для відновлення польського суверенітету в кордонах 1939 р.

Окремі нечисленні напади поляків на Грубешівщині й Холмщині розпочалися ще в 1941 році, з початком німецько-радянської війни. Внаслідок довоєнної антиукраїнської пропаганди II Речі Посполитої позиція певних польських кіл мала відкритий антиукраїнський характер. Польська пропаганда стверджувала думку про позитивне налаштування українців до ІІІ Райху та що німці планують створити Українську державу. Зокрема, німецька окупаційна влада спланувала і провела у листопаді 1942 р. – лютому 1943 р. депортацію поляків із повітів Замостя – Люблін. У результаті було депортовано мешканців 116 сіл. Серед переміщених німцями осіб були також українці, яких згодом розмістили у Грубешівському повіті, в тому числі й у селах де проживали виселені поляки. Очевидно, більшість поляків вигнаних із своїх сіл, долучилася до польського руху опору, який з березня 1943 р. розпочав нещадну боротьбу з українським населенням. Тільки з травня 1943 р. до травня 1944 р. на Грубешівщині польські загони знищили 52 українські села і вбили близько 4 тис. українців. Підрозділи УПА тут з'явились тільки у лютому 1944 р.

Окрім того, вже в грудні 1942 р. польські політичні кола, зокрема націонал-демократичне “Stronnictwo Narodowe”, висловлювались за “екстермінацію” - депортацію українців із “кресів”, в обмін на поляків із Радянського Союзу.Ситуація на Волині 1942-1943 рр. була особливо напруженою через діяльність на її території багатьох взаємно ворогуючих сил: німецьких військ і поліції, угорських окупаційних військ, українських партизанських загонів ОУН (б), ОУН (м), підрозділів “Поліської Січі” Т. Бульби-Боровця, польських підрозділів “Армії Крайової” та “Армії Людової”, радянських партизанів.

Перші масові вбивства поляків українськими партизанськими відділами фіксуються взимку та ранньою весною 1943 р. на північних околицях нинішньої Рівненщини, тобто на Поліссі. До того часу як польське, так і українське підпілля вдавалися до убивств окремих активних діячів та членів їх родин. 29-30 червня 1943-го було завдано чергових ударів по деяких польських селах, а 11 липня, за версією польських істориків, дійшло до небаченої доти масової акції проти поляків — майже одночасно було атаковано понад 100 польських поселень. Трагічним символом стало містечко Порицьк на півдні Волині, де прямо під час служби у костелі було вбито близько 200 поляків. На думку В. В’ятровича, цифра 100 знищених польских сіл є значно перебільшеною; перебільшена кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію та масштабну скоординовану акцію 11—12 липня 1943 р. та існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, етнічну чистку. Саме про ці два дні польська історіографія говорить як про трагедію 99 місцевостей, атакованих відділами УПА. Враховуючи, якими силами УПА володіла на півдні Волинської області в липні 1943 р., очевидно, могло йтися про напад на 20-25 населених пунктів, але не більше.

В українських джерелах т еза про масштабну координовану акцію, що 11-12 липня 1943 р. охопила значні терени Волині, наразі не віднайшла документального підтвердження. Як зазначає В. В’ятрович, маємо лише два українські документи, які детально переповідають про антипольські акції 11 липня 1943 р. Одним із них є звернення до поляків штабу загону УПА " Січ" (діяв на теренах Володимирського повіту) від 15 липня. Тут ідеться про спробу встановити домовленості між українським підпіллям і штабом якогось із польських партизанських загонів. Ці домовленості було зірвано атакою поляків у ніч із 10 на 11 липня на український штаб. За версією командування загону " Січ", польські вояки почали передавати інформацію про повстанський штаб, його розташування, особливості охорони та плани німецькій поліції, а в ніч із 10 на 11 липня 1943 р. спробували захопити сам штаб. Українські повстанці атаку відбили і у відповідь ви рішили суворо покарати польський штаб, що і зробили, «причому потерпіло польське населення, на терені якого цей штаб знаходився". Було знищено польський відділ та все село Домінополь, що було його базою.

Отже, маємо інформацію про антипольську акцію, проведену 11 липня 1943 р., як визнання того, що під час неї постраждало цивільне населення. Але в цьому документі не міститься даних про те, що згадувана подія була елементом ширшої антипольської операції, розпочатої того ж дня. Навпаки, тут міститься виправдання за вбивство цивільного населення: " Вияснюємо, що ми не маємо наміру ліквідувати польського населення, а те, що сталося, ― було конечним у власній обороні. По кров мирного польського населення не посягаємо".

Звіт польського генерала Т. Коморовського від 19 серпня 1943 р. до еміграційного уряду в Лондоні свідчив, що на Волині від березня до травня 1943 р. загинуло 3 000 поляків. Польське населення масово покидало сільську місцевость переїзджаючи до міст. Натомість, німецька адміністрація вербувала поляків в підрозділи поліції, яку використовують для репресій проти українців.Каральні акції останньої мали характер польської національної помсти українцям.

На Закерзонні польсько-українська боротьба тривала аж до початку 1947 року. Лише в районі, розташованому на західному боці ріки Сян (на південь від Перемишля), за польськими джерелами кількість жертв протягом 1945–1947 рр., були вражаючі: загинуло 7 000 українців, 1 700 польських вояків, поліцаїв та службовців і 600 польських цивільних.

Головним політичним наслідком подій на Волині стали так званий «українсько-польський обмін населенням», здійснений протягом 1944–1946 років, та операція «Вісла» (1947 р.). У рамках цих акцій польський комуністичний уряд за участі Червоної Армії спершу депортував частину українського населення Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на територію СРСР, а згодом тих, хто відмовився покидати свої оселі, було насильно виселено на західні території Польщі. Водночас рештки польського населення Волині та Галичини також було виселено на територію Польщі.

Розглянемо ці події детальніше. З санкції Й. Сталіна 9 вересня 1944 р. у Любліні між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ) було підписано Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. За уповноваженням Уряду УРСР її підписав Голова Раднаркому УРСР М. Хрущов, за уповноваженням ПКНВ — Голова Комітету Е.Осубка- Моравський. Угодою було передбачено переселення на територію УРСР усіх українців, які проживали в Хелмському, Грубешівському, Томашівському, Любачівському, Ярославському, Перемишльському, Лесківському, Замостівському, Красноставському, Білгорайському, Влодавському повітах. Це стосувалося також інших районів Польщі, де були українці, які б побажали переселитися з території Польщі в Україну, а також евакуації в Польщу всіх поляків і євреїв, які перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року, мешкали в УРСР і які б виявили бажання переселитися на територію Польщі. В Угоді наголошувалося на тому, що евакуація є добровільною.
На початку листопада 1944 року перші українські переселенці прибули з Польщі до УРСР, а в грудні того самого року — перші транспорти з польським населенням з території УРСР до Польщі. З початком зими число бажаючих виїхати з обох сторін значно скоротилося, адже Люблінська угода не викликала захоплення ні українського, ні польського населення. Через це неодноразово змінювались і відсувались терміни завершення переселенської акції, а з кінця літа – початку осені 1945 р. почали застосуватися винятково примусові заходи, щодо переселень, із використанням військової сили. Із середини до 3 вересня 1945 р. з Польщі було виселено 22 123 українців, що складало менше 50% осіб, якi були намічені для переселення. Усього у період першого етапу масових депортацій (з жовтня 1944 по серпень 1946 р. було переселено 482 тис. чол.
6 липня 1945 р. у Москві уряд СРСР і Тимчасовий уряд Національної Єдності (ТУНЄ) ПНР підписали угоду, якою передбачалася евакуація з території Польщі до СРСР українського, білоруського і російського населення, яке мешкало поза територією, охопленою діяльністю переселенських комісій, створених на підставі угоди від 9 вересня 1944 р. А наступного року постало питання і про переселення до Польщі, крім польського населення західних областей УРСР, тих колишніх польських громадян, які на підставі постанов Раднаркому СРСР від5 квітня і 11 липня 1944 р. приїхали на територію України зі східних областей Росії.

На українській території опір переселенській акції чинили польські військові організації. Спротив поляків переселенню протягом кінця 1944 – першої половини 1945 рр. був викликаний небажанням залишати давно обжиті території, надією на поверненя західноукраїнських земель до складу Польщі та методами примусу, що застосовували органи НКВД і НКГБ для забезпечення виїзду поляків із західних областей УРСР до Польщі. Після підписання Договору між Радянським Союзом і Польщею про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 р. та посилення в зв’язку з цим заходів сталінського режиму щодо переселень, опір з боку польського збройного підпілля згасає.

Останні роки існування сталінського тоталітарного режиму відзначалися патологічною жорстокістю: знищувалися найменші прояви національного руху в Україні, збройне підпілля ОУН-УПА було розгромлене, сотні тисяч його учасників та симпатиків загинули або були кинуті до в’язниць, вивезені у сибірські концтабори, ярлики ворогів народу отримали їхні сім’ї. Зруйновані дощенту війною промисловість і сільське господарство хоча і відновили свій довоєнний рівень, але шляхом властивого радянському режимові адміністративно-силовому тиску.

Завершення радянсько-німецької війни знаменувало собою зміни суспільно-культурного життя в СРСР, ставлення до національно-культурних потреб українського народу. З культурно-ідеологічної сфери зникає українська національна фразеологія, яку поступово замінює радянська, загальносоюзна.

Невирішеним залишалось питання польського населення на території західноукраїнських земель у складі УРСР та українського на території Закерзоння у ПНР. У січні 1947 р. військові відділи на території південно-східних воєводств Польщі одержали наказ скласти списки українських сімей, що не переселилися у 1944-1946 рр. Через місяць заступник начальника Генштабу Стефан Моссора запропонував план переселення українців у західні землі, що за рішенням Потсдамської конференції відійшли від Німеччини до Польщі. Йдеться про так звані «ziemie odzyskane» (повернуті землі), тобто про Південну Пруссію та Сілезію. Саме на цих землях польський уряд планував провести асиміляцію українців.

Вбивство вояками УПА 28 березня 1947 р. заступника міністра національної оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського, у районі села Яблочне, зовсім не мало такого фатального значення для розгортання операції «Вісла», як це вважалося раніше. Ба більше, нині побутує думка, що певні кола польської влади самі посприяли тому, щоб інформація про маршрут пересування генерала, який дискредитував себе своєю поведінкою і якого свідомо вирішили принести в жертву, стала відомою упівцям. Останні лише вміло скористалися наданими їм відомостями. Проте того ж дня на нараді політбюро Польщі було прийнято рішення про повну депортацію українського населення в новостворені на колишніх німецьких землях воєводства.

Акція «Вісла», тобто примусове виселення українців (близько 150 тисяч осіб) у глиб Польщі, розпочалася 28 квітня 1947 року. Ця операція стала другим етапом етнічних чисток, спрямованих проти українського народу. Українцiв переселяли із так званого Закерзоння, тобто з давніх українських земель (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), що опинилися на польському боці лінії кордону. Саме ця лінія у вересні 1944 року стала прикордонною, а незабаром було ухвалено рішення про те, що українське населення мусить переселитися з цих територій.
Це широкомасштабне і трагічне за наслідками переселення здійснювали тодішній прокомуністичний уряд Польщі і уряд СРСР. З польського боку операція «Вісла» проводилася військом – 5 дивізіями піхоти, 1 дивізією КВБ (Корпусу Внутрішньої Безпеки) та 3 додатковими полками (піхотним, самохiдним і саперним). Війську допомагала Міліція Обивательська, Добровольчі Резерви Міліції Обивательської та Управління Безпеки. Всього в цій акції брали участь 20 тисяч польських вояків, не беручи до уваги відділів місцевої міліції, безпеки і прикордонників. Загальне керівництво здійснював генерал Стефан Моссора.
У ході проведення операції «Вісла» радянське командування перекинуло iз Львівської області одну танкову дивізію, спеціальні протипартизанські загони і заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон. Чехи виставили спеціальну оперативну групу, надали полякам транспорт, щоб їх частини могли швидше пересуватись.

Фактично кожного українця польською владою було потрактовано як співучасника УПА, як «націоналіста». Це розв’язувало польським воякам руки. Виселення проводилось чітко організовано і сплановано: село оточувалось військом. На збори українцям давали від 20 хв. до 20 год., - залежно від загрози з боку УПА. Відповідно до правил розміщення на новому місці квота для українського населення не могла перевищувати 10% в одному населеному пункті, хоча вона часто порушувалась. Українських селян довго тримали у пересильних пунктах, на нових місцях, як правило, їм надавали найгірші землі. Не лише влада, а й сусіди ставились до них переважно вороже, вважали і називали «українськими бандитами».

Переселення обезлюднило Бескиди, знищило культуру польсько-українського прикордоння. 23 квітня 1947 р. Політбюро ЦК Польської робітничої партії ухвалило створити для остраху непокірних депортованих та запідозрених у зв’язках з ОУН-УПА українців, транзитний концтабір у Явожно. Тут було ув’язнено 3870 осіб, в тому числі 700 жінок, 27 греко-католицьких та православних священиків. За час функціонування концтабору (травень 1947 — січень 1949 рр.) там загинуло понад 160 в’язнів.
7 травня 1947 р. з’явилось офіційне повідомлення урядів Польщі і УРСР про закінчення переселення. В цьому повідомленні зазначалося, що «здійснена евакуація польських громадян з УРСР і українського населення з Польщі є для обох сторін важливим чинником, який служитиме справі подальшого зміцнення приязні, взаємного розуміння і співпраці між братніми народами».
Формально акція «Вісла» завершилась у липні 1947 р. До 31 липня 1947 р., за польськими даними, було переселено 140 тис. 575 чол., убито 655 чол., арештовано 1466 членів українського націоналістичного підпілля. Однак переселення продовжувалось у серпні, вересні і навіть у жовтні 1947 року. Окремі особи, тимчасово затримані або відлучені від своїх родин, приїздили на нове місце мешкання ще в січні 1948 р. Останньою групою переселенців були 32 родини, переселені між січнем-квітнем 1950 року з повіту Новий Торг до Щецінського воєводства. Це були родини, які не одержали дозволу на перебування в прикордонній смузі, головно змішані подружжя.

Хоча захисники акції «Вісла» називають причиною операції військово-стратегічний чинник, все ж висилення українців було продиктоване політичними причинами: намаганням насильницьким способом вирішити українське національне питання, прагненням асимілювати українців, ліквідувати одночасно багатовікову українську етнічну територію на східних окраїнах комуністичної Польщі.