Український національно-визвольний рух під час Другої світової війни та в повоєнні роки.

У німецькому тилу на території України боротьбу вели два самостійних напрями руху опору нацистським окупантам: радянський партизанський і український національно-повстанський. Обидві сили були непримиренні одна до одної: радянські партизанські загони і з’єднання боролися за звільнення території СРСР від окупантів і повернення України в лоно радянської імперії. Український національний партизансько-повстанський рух виступав під гаслом: «Боротися з кожним поневолювачем незалежно від того, хто він є» і спрямовувався переважно проти німецької адміністрації, поліції та військ СС. Поставлені перед вибором: нацисти чи комуністи – керівники українського національного руху обрали шлях боротьби за Українську Соборну Незалежну Державу.

У радянській та сучасній російській історіографії героями руху опору під час Другої світової війнивизнаються лише загони радянської орієнтації, які були організовані і діяли при активній і різноманітній підримці Москви. Український національно-повстанський рух, який очолювала Організація українських націоналістів (ОУН), діяв практично лише за активної підтримки українського населення, насамперед селян Галичини й Волині. Провідником ОУН на Західній Україні був Степан Бандера. У прийнятому в грудні 1940 р. маніфесті ОУН підкреслювалося, що головним завданням українців є боротьба за свободу народів і поневоленого українського народу проти всіх окупантів, як німецьких, так і більшовицьких.

У лютому 1940 р. ОУН розкололася на прихильників молодого безкомпромісного ватажка націоналістів Степана Бандери (ОУН (Б)) та Андрія Мельника (ОУН (М)), представника старшого покоління, який очолював провід Організації з травня 1938 р. після вбивства Євгена Коновальця.

Обидві частини ОУН намагалися сконсолідувати українські політичні сили, осідком яких була Генеральна Губернія. У квітні 1941 р. прихильники Степана Бандери скликали у Кракові Другий Великий Збір ОУН (Б), на якому було ухвалено програму боротьби за незалежність в умовах війни. В ній було зазначено, що ОУН бореться „за організацію Української держави на основі сильної влади, сильної національної армії й флоту та одної політичної організації – провідного національного активу”. ВІйськовий конфлікт між Німеччиною та Радянським Союзом здавався ОУН прекрасною нагодою для створення власних збройних сил, які за складних і непередбачуваних подій Другої світової війни могли би стати основою української армії та сприяти відновленню державницьких змагань українців. ОУН також мала за мету скористатися війною і поширити по всій Україні свій вплив.

Не знаючи змісту таємного протоколу пакту про ненапад між СРСР та Німеччиною щодо перерозподілу України, лідери ОУН припускали, що Німеччина може сприяти утворенню незалежної української держави і погодиться вишколити військові загони українців, дозволивши їм воювати на фронті проти комуністичної Росії. Головною метою Військової референтури при ОУН було мати хай невеликі, але добре вишколені частини, з яких згодом можна було б черпати кадри для повстанських формацій.

На початку 1941 р. революційне крило ОУН С. Бандери встановило через Ріка Ярого, який тоді представляв Провід ОУН у Берліні, контакт із представниками верховного командування німецької армії – начальником абверу (служби розвідки і контррозвідки верховного командування вермахту) адміралом В.Канарісом і главкомом сухопутних сил вермахту фельдмаршалом В.Браухічем. У ході переговорів говорилося про можливість створення української військової частини у складі німецьких військ. Українці поставили умови, що український буде підпорядкований ОУН у політичному сенсі. Ця частина повинна боротися проти Радянської Росії і сприяти незалежності України. Військовий відділ перейде у відання Української держави, коли та буде створена, і стане основою української армії.

Представники верховного командування німецької армії погодилася вишколити 700 українців, розділених на два батальйони. ОУН назвала ці батальйони “Дружинами українських націоналістів”. За їх національно-політичний аспект відповідав заступник С.Бандери та політичний провідник ОУН(Б) Ярослав Стецько. Підготовка загонів відбувалася при підтримці абверу. Батальйони мали особливий статус. Абвер не приєднав їх до інших військових частин і не присвоїв їм порядковий номер, а дав кожному батальйону кодову назву – спеціальний відділ “Нахтігаль” (Соловей) та організація “Ролянд”. Згідно з планом проводу ОУН, українські легіони мали першими увійти до Києва після втечі більшовицької армії. В Києві за ініціативою ОУН мало відбутися проголошення самостійної української держави. Українські військові відділи мали чинно доказати, що ОУН готова прийняти допомогу Німеччини, якщо вона буде поважати державну суверенність України. У разі негативного ставлення Німеччини до соборності українських земель і державної незалежності України, ДУН зобов”язані були покинути німецьке військо і перейти в підпілля у вигляді повстанської одиниці.

Як тільки німецькі окупанти 30 червня 1941 р. (удосвіта) увійшли до Львова, з’їзд українських національно-політичних організацій 30 червня 1941 р. проголосив відновлення Української Народної Республіки і створеня українського національного уряду на чолі з Ярославом Стецьком. Після проголошення Акту про відновлення державної незалежності України почав створюватися український національно-державний апарат для областей, районів і сіл. Для консолідації всіх демократичних сил Галичини 6 липня 1941 р. було створено постійну раду (або Раду сеньйорів) у складі 13 членів на чолі з колишнім головою уряду ЗУНР Костем Левицьким. У ній були представлені політичні партії і громадсько-культурні організації Галичини. За короткий час було організовано міліцію, відновлено господарське та кооперативне життя, ліквідовано колгоспи, земля перейшла у приватну власність селян.

Однак німецькі нацисти були такими ж ворогами незалежності України як і московські комуністи. Москва формально створила Українську радянську республіку, а Німеччина розглядала Україну як сировинний і людський придаток до Великої Німеччини. Територія України мала стати німецькою колонією. А основна користь ОУН, з точки зору німців, полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу.

Акт 30 червня 1941 р. у Львові змусив Німеччину передчасно розкрити свої плани стосовно колонізації України. Вже 3 липня 1941 р. членам Українського національного комітету В. Горбовому, Д. Андрієвському та провідникові ОУН С. Бандері довелося у Кракові давати свідчення підстатссекретареві уряду Генерального губернаторства Куншту про обставини проголошення Акту про державну незалежність України. А 10 липня 1941 р. з”явилася директива райсміністра для окупованих східних територій А. Розенберга про заборону творення будь-яких українських політичних угрупувань. У середині липня 1941 р. від С. Банедери під час допиту у Берліні вимагали піти на розпуск Українського державного правління, проте С. Бандера та Я. Стецько однозначно відмовилися. Для них, а також рядових членів ОУН, це означало арешт і знищення. Гітлер підписав декрет, згідно з яким Галичина з 1 серпня 1941 р. ставала частиною Генерал Губернаторства. Керівництво Української Національної Ради висловило свій протест, серед членів ОУН зростають антинімецькі настрої та опір. У відповідь гітлерівці 5 липня 1941 р. заарештували С. Бандеру, а 9 липня Державне правління України на чолі з його прем”єром Я. Стецьком, а також ліквідували сформовані батальйони “Нахтігаль” та “Ролянд. 25 листопада 1941 р. у Львові було розстріляно міністра Андрія П’ясецького та 28 патріотів ОУН із уряду Я. Стецька.

Каральна акція гітлерівців позбавила ОУН 80% досвідчених кадрів. Серед ув”язнених німцями опинилися близько 300 членів ОУН. До кінця війни багато з них були в”язнями концтабору Заксенгаузен. Протягом 1941-1942 рр. чимало членів оунівського підпілля загинуло в гестапівських катівнях. Так, у вересні 1942 р. у концтаборі Освенцім німці замордували двох братів С.Бандери – Олексія та Василя. 4 грудня 1942 р. в гестапівській катівні Львова був замучений Іван Климків (Легенда), Андрій Марченко (один з провідних діячів ОУН на Волині), Іван Равлик – Організатор української міліції та багато інших. В ОУН приходять інші члени, на чолі стає М.Лебідь. Організація прийшла до розуміння, що сподівання на співпрацю з німцями закінчилося, добитися державності України вже неможливо, тому ОУН розпочала підготовку до відкритої боротьби проти нацистських загарбників.

У квітні 1942 р. ОУН на своїй ІІ Конференції оголосила гітлерівський нацизм, як і сталінський більшовизм, ворогами українського народу і української державності. 14 жовтня 1942 р. за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного населення України була створена Українсь
ка Повстанська Армія. Передісторією створення УПА є відділи націоналістичної самооборони (УНС), які у відповідь на терор німців починають виникати на Волині і Поліссі весною 1942 р. під егідою ОУН бандерівського напряму. Координував цю військовотворчу діяльність військовий референт ОУН на північно-західних українських землях В. Івахів („Сонар”, „Сом”), а загальне кураторство здійснював крайовий провідник ОУН Д. Клячківський („Охрім”, „Клим Савур”, „Білаш”). До серед ини літа 1942 р. самооборонні групи бандерівської ОУН на Волині вже налічували понад півтисячі бойовиків. Тому вже з 20 березня 1942 р. в усіх повідомленнях про події з СРСР нацисти запровадили рубрику під заголовком „Український рух опору”.

Перший відділ УПА організував на Поліссі в середині жовтня 1942 р. С. Качинський („Остап”). Згодом були створені інші відділи, які називали себе сотнями УПА. Тактичною одиницею Української Повстанської Армії був курінь, який мав три або чотири бойові сотні та необхідне технічне обладнання. Сотня складалася із чотирьох чот, а чота – із трьох роїв. Бойова сотня нараховувала 130-200 бійців. Командирами, відповідно, були: ройовий, чотовий, сотенний і курінний. Повстанська армія складалася виключно з представників простого народу. В ній нараховувалось 77, 6% селян, 18, 2 % - робітників, 4, 2 % - інтелігенції. УПА володіла сіткою підпільних навчальних закладів. В кожному військовому підрозділі перебував священик, якйи виконував функції капелана.

Першим командиром УПА на Волині був полковник Д Клячківський (Клим Савур), начальником штабу – полковник Л. Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу – полковник М. Омелюсік. Місцем дислокації командування була Костопільщина (Рівненська обл.). Саме в УПА нацисти з 1942 р. вбачали найбільшу загрозу своєму пануванню в Україні. А в Берлін з України почали надходити секретні повідомлення служби безпеки і СД під назвою «Рух групи Бандери», в яких діяльність загонів оунівських вояків розглядалася як найрадикальніший український незалежницький рух.

В основі політичної платформи УПА були такі принципи: 1. Беззастережне визнання ідеї Української самостійної соборної держави як найвищої ідеї українського народу. 2. Визнання революційних методів боротьби за вільну Україну у поєднанні з методами визвольної боротьби. 3. Боротьба проти більшовиків та німців, як проти окупантів України.

Жорстокі та антилюдські політичні системи комуністичних і нацистських загарбників сприяли державницьким і партіотичним почуттям мирного населення, котре масово вливалося в ряди УПА. Чисельність УПА, за підрахунками німецьких спецслужб, у квітні 1943 р. сягнула 8-10 тис. бійців, а в 1944 р. нараховувала близько півмільйона осіб. В УПА воювали люди різних національностей, які приходили в цю армію, протестуючи проти політичних режимів нацистської Німеччини та комуністичної Росії. При УПА у 1943 р. було створено окремі загони узбеків, азербайджанців, грузинів і татар, що складалися з колишніх німецьких полонених або мобілізованих німцями до допоміжної служби осіб. Деякі були просто звільнені при депортації з залізничних ешелонів, при ув’язненні з тюрем гестапо, СС та НКВД. До УПА перейшла частина української поліції. Замість неї німці створили польську поліцію, яка разом з німцями вела каральні акції проти українського населення за підтримку УПА.

Після поразки німців під Сталінградом (січень 1943 р.) рух Опору на українських землях значно зростає. На початку січня 1943 р. сотня Григорія Перегійняка напала на німецьку поліцію містечка Володимирець на Рівненщині. З цього часу розпочинається збройна боротьба загонів українських повстанців проти німецьких окупантів, які встановили в рейхскомісаріаті «Україна» жорстокий каральний режим. Успішні антинімецькі бойові дії УПА, що велися упродовж 1943 р. на Волині й Поліссі, мали наслідком те, що у ряді районів було ліквідовано німецьку окупаційну адміністрацію, проголошено тимчасову українську військову владу (наприклад діяльність Колківської республіки), а також завдано значної шкоди німецьким тиловикам. 21 березня 1943 р. здійснено напад на місто Горохів Волинської обл., під час якого курінь С. Качинського здобув численні трофеї та клька стратегічних об’єктів. Протягом квітня 1943 р у боях з УПА загинуло близько 600 німців та їхніх союзників. У травні здійснено кілька бойових операцій, зокрема, на трасі Брест-Ковель повстанці ростріляли німецьку групу, у тому числі було вбито генерала В. Лютце, командувача «Штурмабтайлюнга». На Кременеччині, зважаючи на активність УПА, гітлерівці змушені були з квітня 1943 р.оголосити надзвичайний стан. У серпні 1943 р. відбувся бій у Загорові групи Андрія Марцинюка («Берези»), під час якого німецька сторона застосувала важку авіацію. У бою загинули 31 повстанець (з 42) й пнад 100 німецьких солдатів та офіцерів (з понад 500). Підрозділи УПА здійснювали бойові та пропагандистські рейди на територію Правобережної України, а також на Буковину, Закарпаття, Підляшшя, Осяння. Улітку 1943 р. відділи УПА було організовано в Галичині. У жовтні-листопаді 1943 р. УПА знищила понад півтори тисячі німців. Восени цього року Головнокомандувачем УПА стає полковник Роман Шухевич (з 1946 р – генерал).

У ході боротьби, відповідно до території, яку займала та чи інша її частина, УПА поділялася на чотири групи: УПА-Північ, яка діяла на території Волині і Полісся; УПА-Захід, діяла на території Галичини, Буковини, Закарпаття; УПА-Південь – дислокувалася на території Кам”янець-Подільської обл., Житомирщини, Вінничини і південної Київщини; УПА-Схід – північна частина Житомирської обл., північна частина Київської обл. й території Чернігівщини.

Великого значення УПА надавала агітаційно-пропагандистській діяльності. Друковані видання, що виходили нелегально від імені її Головного командування, закликали до боротьби за національну свободу всіх представників українського народу. Характерною ознакою друкованої агітаційно-пропагандистської літератури УПА були високопатріотичні виступи, що пропагували ідеї героїзму й лицарського духу свободи, притаманні українським борцям кожної історичної епохи, коли доводилося відстоювати свою землю, честь і гідність народу. Показовою є стаття, C. Петріва «За державу!», вміщена в підпільному журналі «До зброї» що виходив у 1943 р. У 1945 рр. було надруковано листівки-звернення «Червоноармійці!», «Брати-поляки!», «Білоруси!». У рядах українських повстанських загонів сформувалася ціла плеяда талановитих митців – поети Марко Боєслав-Демченко, Петро Гетьманець, Мирослав Кушнір, Роман Дурбак, Дмитро Паламарчук, Володимир Ковалик, відомий художник Ніл Хасевич. Своєю творчістю вони прославляли Україну, возвеличували непохитний революційний дух борців за її державну незалежність і соборність, кликали до рішучого бою, бо, за словами В. Ковалика, «краще гідно вмерти, ніж скніти все життя».

Велику силу мали графічні карикатури Н. Хасевича (псевдо Бей-Зот) у підпільному гумористичному виданні «Український перець», та у створених ним композиціях плакатно-агітаційного характеру – «За самостійну соборну державу», «Воля народам, воля людині», «Слава Україні! Героям слава!. Митець заявляв, що воює з ворогом силою мистецтва. Він також керував технічною ланкою центрального та крайового проводів ОУН, був у реферантурі пропаганди ОУН на Волині.

Загонам УПА та численним боївкам ОУН, які вели боротьбу завдяки активній підтримці українського населення, доводилося вступати у жорстокі бої не тільки з нацистами, а й з радянськими партизанами Останні поряд з німецько-фашистськими загарбниками вважали за ворога українських національних повстанців, оунівців, вояків УПА.

Радянський партизанський рух був організований радянськими та партійними органами, в тому числі – НКВС. Перші радянські загони партизанів з’явилися наприкінці 1941 р. під Черніговом, Сумами та Брянськом під керівництвом М. Попудренка та С. Ковпака. За наказом Українського штабу партизанського руху (УШПР) загони С. Ковпака і О. Сабурова з жовтня 1942 до березня 1943 р. пройшли рейдом північчю України, територією слабо зайнятою німцями. У травні-жовтні 1943 р. за наказом Москви загін С. Ковпака здійснив рейд з Путивля через Волинь у Крпати для кривавої розправи над повстанськими загонами УПА і покарання західноукраїнського населення, яке підтримувало й за рахунок якого поповнювались ряди Української повстанської армії.

Спочатку загони УПА пропускали радянських партизан на західноукраїнські землі в надії, що ті чинитимуть опір нацистам. Проте бійці загону С. Ковпака, керовані НКВД, відзначилися в акціях мародерства й знищення антирадянськи налаштованого населення. В результаті відбулось чимало кривавих братовбивчих сутичок - боїв між військовими частинами радянських партизанів, серед яких значну частку складали українці, та загонами українських національних повстанців, що призвели до великих втрат з обох боків.

Існує чимало документальних матеріалів і спогадів очевидців про звірства ковпаківців, що чинилися над мирним західноукраїнським населенням. Головна мета, яку С. Ковпак ставив перед своїми партизанами – поквитатися з силами українського національно-визвольного руху, підірвати їхній авторитет серед українського народу, дестабілізувати життя західноукраїнського цивільного населення, щоб не було прихильним до націоналістів-оунівців. Задля досягнення цієї мети ковпаківці не гребували найганебнішими засобами: грабували і руйнували карпатські села і палили лісові масиви, розстрілювали невдоволених, загаджували воду в криницях, розносили серед населення епідемію тифу. Жахливий злочин було здійснено ковпаківцями щодо мешканців села Грабовці на Івано-Франківщині. Там було розстріляно 100 чоловік тільки через те, що поблизу села у сутичці з бійцями УПА загинув один із офіцерів Ковпака. Замість села Грабовці залишилась українська Хатинь, а загін Ковпака продовжив свій рейд у Карпати. Населення Галичини і Волині бачило в партизанах С. Ковпака, переповнених енкаведистами, таких же злочинців, як німецькі окупанти. Під виглядом бійців УПА, переодягнутих у їхню форму, загони енкаведистів тероризували цілі села Підкарпаття.

Рейд С. Ковпака створив хаос у Галичині восени 1943 р. і радянська пропаганда використала цей факт для підняття бойового духу в Червоній Армії й для культивації віри в її перемогу серед населення на окупованих німцями територіях.

Крім радянських партизанських з’єднань, загонам УПА доводилося вступати у жорстокі бої й проти польських партизанських формувань Армії Крайової, які, відстоюючи існуючий перед війною статус західноукраїнських земель і прагнучи в майбутньому зберегти своє панування на Західній Україні, влаштовували криваві конфлікти, що набули особливо гострих форм на Волині й Холмщині. Слід визнати, що УПА зробила максимум, що в такій ситуації могла зробити партизанська армія, яка не користувалася зовнішньою підтримкою. Коли обставини вимагали боротьби з рейхом, УПА вела цю боротьбу самовіддано, масштабно і безкомпромісно. Від гітлерівців було визволено значні території, на яких не функціонувала окупаційна адміністрація, зривалися поставки сільськогосподарської та промислової продукції, сировини, визволялися люди, призначені до вивозу у Німеччину, знищувалися засоби комунікації, вбивалися представники цивільної адміністрації, дезорганізовувалася місцева поліція. Тому ОУН-УПА зайняла свою почесну сходинку і ієрархії борців за свободу України та звільнення її від гітлерівського рабства.

У липні 1944 р. з ініціативи ОУН-Б неподалік від м. Самбора у Галичині таємно зібралися делегати різних довоєнних політичних партій Західної України (за винятком (ОУН-М) та представники східних українців і утворили Головну Визвольну Раду (УГВР). Наголошуючи на своїй підтримці антинацистських та антирадянських сил, УГВР водночас запропонувала ряд важливих доповнень до доктрини інтегрального націоналізму. Вона закликала до більшої терпимості щодо інших ідеологій, відкидала расову та етнічну винятковість.

Україна була остаточно звільнена від німецьких окупантів 28 жовтня 1944 р. Міф сучасного російського походження озвучив В. Путін про те, що перемога у війні була б можливою і без українців. З документів відомо, що наприкінці 1945 р. Червона армія налічувала 11 млн. бійців, з них близько 3 млн. - жителі України. Протягом 1942-1945 рр. сталінський режим за достроковим призовом до збройних сил мобілізував по чотирьох українських військових округах 270 тис. 17-річних юнаків. Не маючи цих солддатів, Червона армія не могла б перемогти. Насправді СРСР втратив у війні вбитими від 40 до 41 млн. чол., з них – близько 27 млн. військових. Приблизно п’ята частина загиблих – це українці. Колосальні втрати українців у Другій світовій війні підтверджують чимало джерел. У «Книзі пам’яті України”, де ретельно зібрані дані про загиблих, йдеться про понад 10 млн. загиблих загалом, з них – понад 6 млн. – у боях. У своїх фронтових щоденниках О. Довженко писав про 13 млн. загиблих. Ця цифра зустрічається у спогадах тодішнього першого секретаря ЦК КП(б) У Микити Хрущова. Історик В. В’ятрович називає людські втрати України 8-10 млн. осіб: 3-4 млн. українських військових і підпільників загинули під час бойових дій та в полоні, понад 5 млн. цивільних загинули через окупаційний терор та голод у тилу, до 5 млн. українців були евакуйовані або примусово вивезені до Росії та Німеччини, значна частина яких не повернулася.

Понад 2, 5 млн. українців були нагоороджені радянськими та західними медалями й орденами. Більш як 2 тисячі стали Героями Радянського Союзу, з них 32 – двічі. Найкращий льотчик союзної авіації, українець Іван Кожедуб – тричі.

Одними з найбільших були й економічні втрати України у Другій світовій війні. Всі українські промислові райони і найбільші міста було знищено. Було зруйновано 16, 1 тис. промислових підприємств, у тому числі 599 заводів важкого і середнього машинобудування, 28 металургійної і 25 – коксохімічної промисловості, 882 шахти Донецького вугільного басейну та сотні підприємств інших галузей. Виведено з ладу 10 магістральних залізниць, 5, 6 залізничних мостів, 1, 8 тис. вокзалів і станцій; зруйновано 33 тис. приміщень шкіл, вищих навчальних закладів, технікумів, науково-дослідних інститутів, 18 тис. медичних установ, багато театрів, музеїв, інших закладів культури. Матеріальні збитки України становили 285 млрд. крб. (у довоєнних цінах); з цієї суми 106 млрд. крб. припадало на державні підприємства та установи, 88, 1 млрд. – на особисте майно громадян, 6, 2 млрд. – на громадські організації. Україна, яка зазнала найбільших втрат у війні, у 1945 р. стала однією з держав-засновниць ООН.

Після звільнення українських земель від нацистських окупантів, війна для України не закінчилася. Продовжувалася боротьба ОУН-УПА. Спочатку з польською Армією Крайоваю в Закерзонськім краю, як протидія страхітливому терору, яким супроводжувалася еміграція українських селян, а потім з радянським окупаційним режимом на Україні. УПА тісно співпрацювала з підпільною організованою мережею ОУН, отримуючи від неї необхідну інформацію.

Підписання Договору про радянсько-польський державний кордон вплинуло на характер опору переселенням з боку ОУН- УПА. Розпочате у вересні 1945 р. польським Урядом загальне примусове виселення українців з території Польщі до УРСР Військом Польським призвело до активізації протидії. Ця протидія визріла не в один день і не за суб’єктивними бажаннями провідників ОУН чи УПА. Шовіністично настроєні керівники тодішньої Польщі дозволили міліції, а також окремим озброєним групам цивільного польського населення «стимулювати» виїзд українського населення до СРСР. «На початку переселення до СРСР, — зауважував польський історик З.Ковалевський, — мали, до певної міри, добровільний характер. Виїжджали елементи малосвідомі («москвофільські») і прокомуністичні. Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміграції за допомогою страхітливого терору».
Саме ця ситуація вирішальним чином і вплинула на рішення керівників УПА взяти під захист українське населення. Наприкінці березня 1945 року Головний провід ОУН виділив Закерзоння в окремий організаційний край, провідником якого було призначено Я.Старуха («Стяга»), заступником В.Галасу («Орлана»), керівником Служби безпеки (СБ) П.Федоріва («Дальнича»), а командиром УПА — М.Онишкевича («Ореста»). Серед найбільш відомих керівників підрозділів УПА були Я.Коцьолка («Крилач»), П.Миколенко («Байда»), М.Дуда («Громенко»), Р.Грубельський («Бродич»), В.Шишканець («Бір»), В.Щигельський («Бурлака»).
УПА розгортала свою діяльність у Закерзонському краї в той момент, коли польська прокомуністична влада почала розправу зі своїми політичними супротивниками, тобто антикомуністично і антимосковськи налаштованими діячами і структурами. Зокрема, розпочалися переслідування діячів АК (що мало наслідком створення підпільної організації АК Воля і Незалежність, ВiН). Така ситуація надавала шанс для створення альянсу антикомуністичних польських і українських сил. У червні 1945 року польське підпільне керівництво звернулось до ОУН на Закерзонні з листом про об’єднання і згуртування сил у боротьбі. Однак тоді не вдалося досягти повноцінної домовленості між двома антикомуністичними підпіллями. Таке порозуміння було досягнуто лише в низових структурах польського збройного підпілля і УПА на Підляшші, Ряшівщині, південно-східній Люблінщині. На найвищому рівні ці контакти не було закріплено, що й породжувало криваві ексцеси: польське і українське підпілля протистояли одне одному.
Дії УПА стимулювали жорстокість польської влади проти потенційних «націоналістів», до яких вони зараховували мешканців фактично кожного українського села. В черговий раз розпочалося жорстоке польсько-українське протистояння. УПА, вважаючи територію Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, що залишилась в кордонах польської держави, споконвічною українською етнічною територією, виступала на захист прав і життя, місцевого автохтонного українського населення. Насамперед її загони почали знищувати переселенські комісії, польських військових, а також спалювати села, з яких було виселено українців і в які заселили поляків (в документах УПА такі села названо «поукраїнськими»). Польська офіційна влада, підтримувана з Москви, займала цілком протилежну позицію, вважаючи власні насильницькі дiї цілком логічними проти «бандитських» дій УПА. Тому боротьба УПА в Закерзонськім краю була, з одного боку, революційною боротьбою із сталінською тоталітарною системою, а з другого – визвольною боротьбою проти польського гноблення.

Заходи польських і радянських каральних органів та регулярного війська, спрямовані на боротьбу з УПА, не дали в 1945 — 1946 рр. бажаних наслідків. Розбиті по кілька разів сотні відновлювалися знову, знаходячи допомогу і підтримку в селах у мешканців, які симпатизували цій армії. Однак, операція «Вісла» 1947 р. зробила УПА армією без перспективи у Закерзонні. Військовим аспектом акції стало те, що Оперативна група (ОГ) «Вісла» з квітня до липня 1947 року провела 357 бойових акцій, було ліквідовано 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок. Водночас польською владою було заарештовано майже 2800 осіб iз цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.
До цього можна додати, що депортація українського населення позбавила збройну боротьбу УПА в Закерзонському краї основної мети — збройного захисту цього населення. Ось чому головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка) віддав наказ припинити там боротьбу.

Бойові дії УПА у післявоєнний період на території України були направлені проти каральної системи СРСР. Більшість політичних і збройних акцій УПА спрямовувалася проти непопулярних заходів радянської влади - проведення масової мобілізації, переслідування УГКЦ, депортації місцевого цивільного населення, насильницької колективізації. Українські повстанці перейшли до тактики партизанської війни «малими групами», антирадянської пропаганди, саботажу, застосування терористичних акцій проти співробітників правоохоронних органів, партійно-державних працівників, колгоспної адміністрації, спеціалістів, що прибули з інших областей УРСР.

У січні-квітні 1946 р. відбувається «Велика блокада» - широкомасштабна акція радянських військ із застосуванням авіації, бронетехніки та великих контенгентів військовослужбовців, спрямована на повну ліквідацію українського самостійницького руху. Внаслідок цієї акції припинила свою діяльність «УПА-Північ», а чисельність учасників руху Опору скоротилося до 40%. На початку 1947 р. радянська влада проводила оперативно-військові дій з метою пошуку, блокування та знешкодження бункерів, криївок провідних діячів ОУН, командирів УПА. Улітку 1947 р. перестали існувати групи «Буг» і «Лисоня». У 1948-1949 рр. активно діяла лише група «Говерла» на території Дрогобиччини. Центральний провід націоналістичного руху обирає нову тактику боротьби, суть якої полягає в обмеженні масштабних воєнних дій, переході до глибоко конспіративного збройного підпілля, застосуванні резонансних терористичних актів проти впливових фігур радянської влади, організації бойкоту виборів. У 1948 р. відбулася реорганізація УПА, у процесі якої було створено самостійні підрозділи чисельністю по 10-15 чол., що забезпечували рухливість і мобільність у проведенні військових операцій.

У процесі боротьби з націоналістичним рухом органи держбезпеки упродовж 1948 р. депортовали з теренів Західної України 240 родин кількістю 817 осіб, а в 1949 р – 25527 осіб. Унаслідок масових репресій та депортацій «антирадянського елементу» до критичної межі звузилася соціальна база руху Опору. Скрутне становище, в якому опинилося націоналістичне підпілля на західноукраїнських землях, змусило президію Української головної визвольної ради (УГВР – координатор національно-визвольного руху в Україні) зробити кроки, спрямовані на остаточне згортання діяльності УПА як збройної формації. У вересні 1949 р. Голова Генерального секретаріату УГВР, головнокомандувач УПА, генерал-хорунжий Р. Шухевич видав наказ, згідно з яким усі підрозділи і штаби УПА з кінця 1949 р. тимчасво припиняли свою діяльність як бойові одиниці та органи управління. Загибель Романа Шухевича 5 березня 1950 р. в с. Білогорща під Львовом у нерівній битві з військами НКВД, призвела до припинення організованого спротиву ОУН-УПА. За рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії згортались, деякі формування розпускались, а організована мережа переводилася у глибоке підпілля. Основні напрями роботи зосереджувались на пропагандистсько-інформаційній діяльності.

У 1951 р. радянська влада провела заходи зі знищення Н. Хасевича, бо вважала його одним із найнебезпечніших у лавах УПА. У травні 1951 р. з Москви обласним управлінням держбезпеки Західної України надійшов таєний циркуляр розшукати автора антирадянських малюнків і зупинити його діяльність. На слід художника агентура НКВС-НКДБ вийшла випадково – в одному із захоплених повстанських схронів знайшли зашифровані документи, у яких згадувалося місцезнаходження Ніла Хасевича. 4 березня 1952 р. чекісти оточили бункер. Після вибуху кинутої до приміщення гранати при огляді було виявлено три тіла, серед яких – тіло визначного українського графіка Н. Хасевича та двох його охоронців.

До кінця 1952 р. УПА фактично перстала існувати. Останнім її провідником був полковник Василь Кук (псевдо “Юрій Леміш”), якого в травні 1954 р. було захоплено в полон. Останній військовий обов’язок воїни УПА виконували в 1956 р., коли сміливо боролися на кордоні з Угорщиною, щоб допомогти угорському антикомуністичному повстанню. А останню боївку УПА органи державної безпеки розгромили у квітні 1960 р. у Тернопільській області.

Отже, учасниками національно-визвольного руху під час Другої світової війни та в повоєнні роки слід вважати всі організації та окремих осіб, які ставили собі за мету вигнання окупантів з території України. Велике значення для організації відсічі озагарбникам мала діяльність Української повстанської армії. Пам’ять про УПА в історії України назавжди залишиться як про широкомасштабний партизанський рух опору, добре організований, мобільний, скоординований і відмінний від усіх інших, що діяли в роки війни. Вона була народною армією, адже діяла в умовах бездержавності і масово підтримувалася народом. А участь українців у Другій світовій війні є важливою складовою історичної свідомості й самоідентифікації українського народу. Виявлена багатьма мільйонами самопожертва, бойова звитяга є одним із важелів віри українського народу у сенс свого державницького буття, спроможність як повноцінного суб’єкта всесвітньо-історичного процесу.