Переворот 9-го термідора 1794 р. Конституція 1795 р. Директорія у Франції.

9 термидора (27 июля 1794 года) вновь собрался Конвент. Первым выступил Сен – Жюст и стал говорить о разногласиях, но его прервали заговорщики. Начался шум и крики. Члены заговорщицкой группы Тальен, Билло – Варрен и др. стали обвинять Робеспьера в узурпации власти и тирании.
В разгар споров почти никому не известный депутат Муше предложил арестовать Робеспьера. На минуту воцарилась тишина, но затем большинство членов Конвента криками поддержали это предложение. Тогда брат М. Робеспьера Огюстен, его соратники и друзья – Леба, Кутон, Сен-Жюст предложили арестовать и их. Это немедленно было сделано. Казалось, всё было кончено. Но Коммуна и Якобинский клуб, секции Парижа, узнав о происшедшем в Конвенте, ударили в набат, создали революционные комитеты, освободили арестованного Анрио – начальника Национальной гвардии и других. Самого Робеспьера заговорщики прямо из Конвента повезли в тюрьму, но комендант тюрьмы отказался его принять в качестве заключенного, Робеспьера отвезли в полицейский участок, откуда его освободили национальные гвардейцы и переправили в здание мэрии; туда же привезли его друзей. Тем временем войска Национальной гвардии окружили Конвент, и заговорщики думали, что проиграли. Робеспьеру предложили быть главнокомандующим войсками. Он медлил и не решался, Конвент же действовал. Была создана комиссия обороны, которая объявила Коммуну и группу Робеспьера вне закона. Национальных гвардейцев (войска Коммуны), стоявших на площади у Ратуши, уговаривали разойтись и, т.к. ими никто фактически не командовал, они разошлись.
В 2 часа ночи заговорщики двинули войска к мэрии, жандармы ворвались в здание, где заседала Коммуна. Расправа началась сразу. Выстрелом раздробили челюсть М. Робеспьеру. Огюстен Робеспьер выбросился из окна, но остался жив. Леба застрелился. Раненного Робеспьера перенесли в Конвент, где враги всячески издевались над ним в его последнюю ночь. Утром 10 термидора их всех, 22 человека мертвых и живых, гильотинировали. 11 термидора гильотинировали 70 членов Коммуны Парижа. Кормило власти захватила прослойка буржуазии, получившая богатство во время революции. Началась буржуазная контрреволюция. Со взлетом революции было покончено.
Несмотря на различие интересов и разнородность социальных стремлений якобинского блока, влияние низов города и деревни – санкюлотов, секций Коммуны на политику якобинцев было так значительно, что именно во время якобинской диктатуры были окончательно разорваны феодальные путы.
«Историческое величие настоящих якобинцев, якобинцев 1793 года, состояло в том, что они были «якобинцы с народом», с революционным большинством народа, с революционными передовыми классами своего времени»*. Якобинцы выполнили свою историческую миссию: они помогли проложить путь капитализму, хотя и стремились к целям более высоким, к всеобщему благоденствию всего народа.

1795 р. була вироблена нова Конституція, яка знищила загальне виборче право і ввела високий майновий і віковий цензи. Вибори стали двоступеневими. Виборцями, за умови подолання майнового цензу, ставали чоловіки у віці від 40 років, які перебували у шлюбі чи були вдівцями. Законодавчий корпус став двопалатним. Рада п'ятисот мала законодавчу ініціативу, а Рада старійшин приймала або відкидала проект в цілому, без внесення поправок.
Водночас Конституція 1795 р. містила в собі один принципово важливий прогресивний момент. Якщо в якобінській Конституції 1793 р. принцип поділу влади на три гілки (законодавча, виконавча, судова) заперечувався, то Конституція 1795 р. визначала поділ властей як «умову вільного правління», «вічний закон», без якого «суспільний порядок не може бути визначений».
З кінця 1795 р. виконавча влада перейшла до створеної на основі нової конституції Директорії. Остання складалася з п'яти членів, на чолі її був П. Баррас. Як у Директорії, так і у законодавчому корпусі більшість становили представники буржуазії, причому багато з них встигли побувати у складі законодавчих органів ще у роки революції і навіть стали причетними до страти Людовіка XVI та його дружини. Цим пояснюється політика Директорії, яка дістала влучну назву «політики гойдалки». Побоюючись плебсу і селянства, правляча верхівка була настроєна антимонархічно, оскільки збагатилася на конфіскації і розпродажу земель роялістів. Доводилося балансувати між двома небезпеками - лівою і правою.
Особливо важкими для трудящих виявилися зима і весна 1795-1796 рр.. Тривала інфляція, безперервне падіння курсу ассігнатов і нестримне зростання цін створили безвихідне становище для робітників, ремісників, службовців, інтелігенції. «Лише заможний клас може користуватися життям зараз, а трудящі перебувають у надзвичайно бідно»; ремісники і робітники «бачать все менше відповідності між плодами своєї праці і своїми повсякденними потребами»; «відчай і горе досягли вищої межі» - такого роду заяви наводилися в ці дні майже у кожному поліцейському донесенні. Робітники, службовці змушені були продавати і закладати останнє. По вулицях бродили обірвані люди, які шукали у смітті різний непотріб, щоб вгамувати голод. Масового характеру взяли самогубства.