Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Розділ шістнадцятий
На рейд заходила під повними вітрилами новіградська шхуна «Пандора Парві» - дійсно прекрасне судно. Красиве і швидке, подумав Геральт, сходячи по трапу на залюднену набережну. Бачив шхуну в Новіграді, довідувався про неї і знав, що виплила з Новіграда на два дні пізніше, ніж галера «Стінта», на якій він сюди й дістався. Незважаючи на це, приплив у Керацк практично одночасно з нею. Може, треба було зачекати і сісти на шхуну, подумав. Ще на два дні затриматись у Новіграді, хто знає, може, все ж таки вдалось би здобути якусь інформацію? Марні сподівання, прикинув собі. Може, хтозна, а раптом би. Що сталось, то сталось, нічого вже не виправити. І немає сенсу про це жалкувати. Поглядом розпрощався зі шхуною, маяком, морем і горизонтом, який потроху застеляли темні грозові хмари. Відтак хутко рушив у бік міста.
*
Тягоноші саме виносили з вілли паланкін, філігранну конструкцію з фіранками кольору лілеї. Мусив бути вівторок, середа або четвер. Саме в ці дні Літта Нейд приймала пацієнток, а пацієнтки, зазвичай, були заможними паннами вищого світу і пересувались саме в таких палантинах. Швейцар впустив його мовчки, не проронивши ні слова. І добре. Геральт перебував не в найкращому настрої і, скоріше за все на слово відповів би словом. А, може, навіть, двома чи трьома. В патіо було порожньо, вода у фонтані тихенько дзюркотіла. На малахітовому столику стояла карафка і келихи. Геральт без церемоній налив собі. Коли підвів голову, побачив Мозаїк. В білому халаті та фартушку. Бліду. З прилизаним волоссям. - Це ти, - промовила. – Повернувся. - Вочевидь, це - я, - підтвердив сухо. – Вочевидь, повернувся. А це вино, вочевидь, трохи скисло. - Також рада тебе бачити. - Корал? Тут? Якщо тут, де вона? - Хвилину тому, - знизала плечима, - бачила її проміж ніг пацієнтки. Вочевидь, вона й досі там. - Насправді, не маєш іншого виходу, Мозаїк, - сказав спокійно, дивлячись їй у вічі. – Мусиш стати чародійкою. Дійсно, маєш всі здібності й задатки для цього. Твого вишуканого гумору й дотепності не оцінять у ткацькій мануфактурі. Ні тим більше в борделі. - Вчусь і розвиваюсь. – Не відвела погляду. – Вже не плачу в кутку. Відплакала своє. Цей етап вже пройдений. - Ні, не пройдений, обманюєш сама себе. Тобі ще багато чого доведеться подолати. І сарказм тобі в цьому не допоможе. Тим більше, такий штучний і кепсько скопійований. Але годі, не мені тебе вчити, як жити далі. Де, питаю, Корал? - Я тут. Привіт. Чародійка, ніби привид, виринула з-за портьєри. Як і Мозаїк, була вдягнена в білий лікарняний халат, а її підібране руде волосся прикривала полотняна шапочка, яку за звичайних обставин визнав би смішною. Але обставини не були звичайними і сміх був недоречний, йому вистачило секунди, щоб це збагнути. Підійшла, мовчки поцілувала його в щоку. Губи в неї були холодні. Під очима запали глибокі тіні. Від неї пахло ліками. І чимсь, що вживають в якості дезінфектору. Це був неприємний, відразливий, хворий запах. Запах, в якому був страх. - Побачимось завтра, - упередила його. – Завтра розповіси мені про все. - Завтра. Подивилась на нього, але погляд її був далеким, вона дивилась на нього через прірву часу і подій, які їх розділяли. Йому вистачило секунди, аби збагнути, наскільки глибокою є ця прірва і наскільки далеко їх розвели події. - Може, краще післязавтра. Іди в місто. Зустрінься з поетом, він дуже непокоївся за тебе. Але тепер іди, будь-ласка. Мушу зайнятись пацієнткою. Коли пішла, глянув на Мозаїк. Вочевидь, надто красномовно, бо не забарилась із поясненням. - Вранці приймали пологи, - сказала, і її голос трохи змінився. – Важкі. Вирішила використати щипці. І все, що могло піти зле, зле і пішло. - Розумію. - Сумніваюсь. - До побачення, Мозаїк. - Тебе довго не було. – Підняла голову. – Набагато довше, ніж очікувала. В Ріссберзі нічого не знали, або вдавали, що не знають. Щось сталось, правда? - Щось сталось. - Розумію. - Сумніваюсь.
*
Лютик вражав кмітливістю. Підтверджуючи факт, з очевидністю якого Геральт сам досі до кінця не змирився. І не до кінця визнавав його. - Що, кінець? Пішло за вітром? Очевидно, що вона разом із чародіями потребувала твоєї допомоги, ти виконав свою роботу, можеш відійти. І знаєш, що? Я радий, що це вже кінець історії. В будь-якому разі, цей дивний роман мусив колись завершитись, а чим довше він тривав, тим до гірших наслідків міг призвести. Ти також, якщо хочеш дізнатись мою думку, маєш радіти, що позбувся цього клопоту і що все так гладенько минулось. Радісний усміх має променіти на обличчі твоєму, а не вираз хмурний і журливий, який, ти вже повір мені, тобі взагалі не пасує, виглядаєш, як чолов’яга у тяжкому похміллі, який, на додачу до всього, отруївся закускою і не пам’ятає, чим і коли зламав собі зуб і чому на штанях плями від сперми. - А може, - гнув далі своє бард, анітрохи не знітившись відсутністю реакції на свою промову з боку відьмака, - твоя журба випливає з чогось іншого? Чи не з того факту, що цього разу це тебе виставили за двері, в той час, коли ти сам планував фінал у твоєму фірмовому стилі? Той, коли ти їдеш на світанку і лишаєш квіточки на столику? Ха, ха, в коханні, як на війні, друже, а твоя кохана вчинила як досвідчений стратег. Нанесла удар на випередження, влаштувала превентивну атаку. Мусила читати «Історію воєн» маршала Пелліграма. Пелліграм наводить не один приклад перемог, які були досягнуті саме завдяки подібнім фортелям. Геральт надалі не відреагував. Було схоже, що Лютик і не очікував на якусь реакцію. Допив пиво, кивнув корчмарці, подавши знак, щоб принесла ще. - Беручи до уваги все вищесказане, - продовжив, підкручуючи кілки лютні, - я взагалі обома руками голосую за секс на першому побаченні. На майбутнє, рекомендую наполегливо. Це виключає необхідність подальших побачень з тією ж особою, що часом виявляється нудною справою і забирає так багато часу. Якщо вже підняли цю тему, то пані-адвокатка, яку так мені рекомендував, насправді була варта потрачених зусиль. Не повіриш… - Повірю… - відьмак не витримав, перебив досить різко. – Повірю без розповіді, можеш залишити її при собі. - Ну, так і є, - констатував бард. – Пригнічений, знавіснілий, гризе сам себе і шукає провини, через це такий уїдливий і злобний. Справа не лише в жінці, можу припустити. Тут щось іще. Знаю, матері його ковінька! І бачу. В Новіграді справа не вигоріла? Не повернув мечі? Геральт зітхнув, хоч пообіцяв собі не зітхати. - Не повернув. Спізнився. Виникли ускладнення, сталось те й се. Спочатку потрапили в бурю, потім наш човен почав набирати воду… А потім один чинбар тяжко розхворівся… Ох, не буду тебе нудити подробицями. Коротше кажучи, не встиг вчасно. Коли дістався до Новіграда, аукціон вже завершився. В Домі Борсодих розмова була короткою. Аукціон охороняється таємницею продажу, так само під дію цього правила підпадає й особа продавця та покупця. Стороннім особам фірма не надає жодної інформації, бла-бла-бла, до побачення, пане. Так нічого і не довідався. Не знаю, чи продані мечі, а якщо продані, - то хто їх придбав. Не знаю навіть, чи злодій взагалі виставляв мечі на торгах. Він міг не прислухатись до поради Пратта, йому могла підвернутись інша можливість. Нічого не знаю. - Невезуха. – Похитав головою Лютик. – Низка прикрих випадків. Слідство кузина Ферранта також зайшло в глухий кут, мені здається, що воно з нього і не вийде. Кузин Феррант, якщо про нього заговорили, постійно питається про тебе. Де ти, чи маю якісь новини від тебе, коли ти повернешся, чи прийдеш ти на королівське весілля і чи не забув ти часом про обітницю, яку дав принцу Егмунду. Звісно, я ані чичирк щодо твоїх починань і щодо аукціону. А свято Ламмас, нагадаю тобі, вже скоро, залишилось десять днів. - Знаю. Але, може, до того часу щось трапиться? Щось щасливе, будемо сподіватись? Після низки прикрих випадків не завадило б щось новеньке. - Не заперечую. А якщо… - Подумаю і прийму рішення. – Геральт не дав бардові договорити. – До того, ніщо не зобов’язує мене приймати участь на королівському весіллі в якості охоронця. Егмунд і прокуратор не відшукали мої мечі, а така була угода. Але, загалом, не виключаю, що виконаю забаганку принца. Хоча б із суто матеріальних міркувань. Принц похвалявся, що не поскупиться на гроші. А все вказує на те, що мені скоро знадобляться нові мечі, виконані на замовлення. Це буде дорого коштувати. Ох, що тут патякати. Пішли десь щось перекусимо. І вип’ємо. - До Равенги, в „Naturu”? - Не сьогодні. Сьогодні хочеться чогось простого, природного, нескладного і щирого. Якщо розумієш, про що я. - Звісно, розумію. – Лютик підвівся. – Ходімо на узбережжя, до Пальміри. Знаю одну місцинку. Там подають оселедець, горілку і юшку з риби, що зветься півник. Не смійся! Дійсно, так і зветься! - Най собі зветься, як хоче. Ходімо.
*
Міст на Адалатте був заблокований, його перекрила собою колона з навантажених возів і групи вершників, що вели за собою неосідланих коней. Геральт з Лютиком мусили зачекати, відійшовши з дороги. Кавалькаду замикав поодинокий вершник на гнідій кобилі. Кобила тряхнула головою і привітала Геральта протяжним іржанням. - Плотва! - Привіт, відьмаче. – Вершник скинув каптур, відкрив обличчя. – Я саме тебе шукаю. Хоча й не сподівався, що так швидко тебе зустріну. - Привіт, Пінеті. Пінеті зіскочив з сідла. Геральт зауважив, що він озброєний. Це було доволі дивно, адже чародії рідко коли носили зброю. Окутий латунню пояс чародія обтяжував меч у розкішно оздоблених піхвах. Там був також і стилет, солідний і широкий. Прийняв з рук чародія віжки Плотви, погладив морду й загривок кобили. Пінеті зняв рукавицю і заткнув її за пояс. - Прошу вибачення, метре Лютику, - промовив, - але хотів би залишитись із Геральтом віч-на-віч. Те, що я маю йому розповісти, стосується лише його вух. - Геральт, - набундючився Лютик, - нічого від мене не приховує. - Знаю. Більшість подробиць з його особистого життя я дізнався саме з твоїх балад. - Але… - Лютик, - увірвав відьмак. – Іди прогуляйся. - Дякую тобі, - сказав, коли залишились наодинці. – Дякую, що привів мені мого коня, Пінеті. - Помітив, - відповів чародій, - що ти прив’язався до нього. Коли ж ми його відшукали в Сосниці… - Ви були в Сосниці? - Були. Нас прикликав констебль Торквіл. - Бачили… - Бачили, - різко перебив Пінеті. – Все бачили. Не могли збагнути, відьмаче. Не могли збагнути. Чому ти його тоді не зарубав? На тому ж самому місці? Ти вчинив, дозволь тобі сказати, нерозумно. Знаю, Геральт утримався від визнання цього факту вголос. Знаю, аякже. Вчинив як дурень, не скориставшись шансом, який подарувала доля. Що з мене взяти, одним трупом більше, одним трупом менше. Яке це має значення для найманого вбивці. І що з того, що мені було гидко ставати лишень знаряддям у ваших руках? Так я ж-бо завжди – лишень знаряддя в чиїхось руках. Треба було зціпити зуби і робити те, що мусив. - Тебе це, певно, здивує, - Пінеті глянув йому в очі, - але ми негайно поспішили тобі на поміч, я і Харлан. Подумали, що тобі буде потрібна поміч. Наступного дня схопили Дегерлунда, коли розправлявся з якоюсь випадковою бандою. Схопили, відьмак утримався від репліки. І без зволікань скрутили йому шию? Ви ж розумніші за мене, тож не повторили моєї помилки? Аякже. Якби так і було, не стояв би тут переді мною з такою міною, Гвінкамп. - Ми не вбивці. – Чародій почервонів, затнувся. – Відвезли його в Ріссберг. Тут і почалася вся ця катавасія… Всі були проти нас. Ортолан, на подив, поводився стримано, хоча саме від нього ми чекали найгіршого. Але Бірута Ікарті, Рябий, Сандоваль, навіть Зангеніс, який перед цим бува на нашому боці… Вислухали довжелезну лекцію про солідарність спільноти, про братерство, про лояльність. Довідались, що тільки останні покидьки можуть вдатися до того, щоб винайняти убивцю проти свого колеги, що це як треба було низько впасти, аби винайняти проти свого побратима відьмака. Бо переслідували найниціші мотиви. Бо позаздрили таланту і престижу побратима, не винесли його наукових успіхів і досягнень. Посилання на інциденти в Узгір’ї, на сорок чотири трупа, не дали жодних результатів, - відьмак утримався від озвучення цього твердження. - Якщо не зважати на знизування плечима. І, вочевидь, довгі нотації про науку, яка вимагає жертв. Про цілі, які виправдовують засоби. - Дегерлунд, - продовжив Пінеті, - виступив перед комісією і отримав сувору догану. За практикування гоетії, за людей, вбитих демоном. Поводився зарозуміло, вочевидь, розраховував на протекцію Ортолана. Але Ортолан ніби забув про нього, він був цілковито поглинутий у свою нову ідею-фікс: виведення формули надзвичайно ефективного і універсального добрива, що має викликати революцію в світі сільського господарства. Коли Дегерлунд зрозумів, що залишився без підтримки, одразу змінив тактику. Став плаксивим і жалібним. Прикинувся жертвою. Жертвою власних амбіцій і магічного таланту, завдяки яким прикликав настільки могутнього демона, що не здолав його опанувати. Присягався, що покине гоетію, що вже більше ніколи не вдаватиметься до неї. Що все своє життя присвятить дослідженням по удосконаленню роду людського, трансгуманізму, видоутворенню, інтрогресії та генетичним модифікаціям. І йому повірили, утримався від ствердження цього факту вголос відьмак. - Йому повірили. До цього доклав руку Ортолан, який раптом з’явився перед комісією, оповитий випарами добрив. Назвав Дегерлунда любим хлопчиком, який справді припустився деяких помилок, але ж хто не помиляється. Не став розводити теревені, що хлопчик виправиться і що він може поручитись за нього. Попросив, щоб комісія стримала свій гнів, проявила розуміння і не компрометувала юнака. Врешті-решт, назвав Дегерлунда своїм наступником і спадкоємцем, цілком і повністю передав йому Цитадель, свою приватну лабораторію. Він сам, повідомив, лабораторії не потребує, оскільки вирішив працювати і екзерцювати під відкритим небом, серед городу і грядок. Біруті, Рябому і решті така ідея прийшлась до смаку. Цитадель, беручи до уваги її неприступність, могла чудово підійти на роль місця для заслання й ізоляції. Дегерлунд потрапив у власну пастку. Опинився під домашнім арештом. Всю цю аферу зам’яли, і не стали виносити сміття з хати, - стримався від коментаря відьмак. - Маю підозри, - Пінеті зиркнув на відьмака, - що на це вплинула також твоя особа, і ставлення до тебе й твоєї репутації. Геральт звів брови. - Ваш відьмацький кодекс, - продовжив чародій, - безумовно, забороняє вбивати людей. Але ходять чутки, що ти цей кодекс трактуєш доволі вільно. Що бувало усяке, що саме завдяки тобі принаймні декілька осіб розпрощались із життям. Біруту та позосталих охопив жах. Що ти повернешся у Ріссберг і доведеш справу до кінця, а може статись, що і їм добряче перепаде. А Цитадель – стовідсотково безпечний прихисток, що являє собою давню гном᾽ ячу гірську твердиню, пристосовану під лабораторію, яка наразі знаходиться під магічною охороною. Ніхто не зможе пробратись у Цитадель, попросту не існує способу це зробити. Тож, Дегерлунд тепер не просто в ізоляції, а в цілковитій безпеці. Ріссберг також у цілковитій безпеці, утримався від коментування відьмак. Убезпечений від скандалів і компрометування. Дегерлунд в ізоляції, справу шито-крито. Ніхто не дізнається, що хвалько і кар’єрист ошукав і залишив з носом чародіїв з Ріссберга, про яких шириться слава еліти, та й самі себе вважають елітою магічного братства. Що один дегенерат і психопат, скориставшись наївністю і тупістю цієї еліти, без жодних перешкод зумів замордувати більше сорока людей. - У Цитаделі, - чародій надалі не зводив з нього очей, - Дегерлунд буде під вартою та наглядом. Більше не прикличе жодного демона. Ніколи не існувало жодного демона. І ти, Пінеті, це чудово знаєш. - Цитадель, - чародій опустив очі, поглянув на кораблі, що стояли на рейді, - розміщується всередині скелі комплексу гори Кремора, тієї, біля підніжжя якої лежить Ріссберг. Спроба туди потрапити була би рівнозначна самогубству. Не лише з причини магічної охорони. Пам’ятаєш, про що тоді розповідав нам? Про одержимого, якого колись убив? У стані крайньої необхідності, рятуючи одне добро коштом іншого, тим самим виключаючи протизаконність забороненої дії? Тож, ти маєш розуміти, що тепер обставини зовсім інші. Ізольований Дегерлунд не становить явної та безпосередньої загрози. Якщо ти спробуєш вбити його, - потрапиш під трибунал за спробу вбивства. Дехто з наших, я це точно знаю, сподіваються, що ти все ж спробуєш. І закінчиш життя на ешафоті. Тому раджу – викинь із голови. Забудь про Дегерлунда. Най все йде своїм звичаєм. - Мовчиш, - ствердив очевидний факт Пінеті. – Втримуєшся від коментарів. - Бо тут нема чого коментувати. Мене одне цікавить. Ти і Тзара. Залишитесь у Ріссберзі? Пінеті розсміявся. Сухо і нещиро. - Нас обох, мене і Харлана, попросили подати у відставку, за власним бажанням, з огляду на стан здоров’я. Виїхали з Ріссберга і більше ніколи туди не повернемось. Харлан збирається вирушити у Повісс, на службу до короля Рида. Я ж більше схиляюсь до подорожі куди подалі. Я чув, що в Імперії Нільфгаарда до магів ставляться доволі прагматично і без особливого пієтету. Але добре їм платять. А як вже зайшла мова про Нільфгаард… Ледь не забув. Маю для тебе прощальний подарунок, відьмаче. Розстібнув пояс, обмотав ним піхви і вручив меч Геральтові. - Це тобі, - сказав перш, ніж відьмак встиг промовити хоч слово. – Отримав його на шістнадцяті уродини. Від батька, який не зміг змиритись, що я вирішив піти до школи чародіїв. Вважав, що подарунок справить на мене враження, що ставши володарем такої зброї відчую себе зобов’язаним продовжити сімейну традицію і виберу військову кар’єру. Що ж, розчарував отця. У всьому. Не любив полювання, віддавав перевагу риболовству. Не одружився з єдиною дочкою його найкращого друга. Не став військовим, меч припадав пилом у шафі. Він мені не потрібен. Тобі послужить краще. - Але ж… Пінеті… - Бери, не церемонься. Знаю, що твої мечі пропали і тобі потрібна зброя. Геральт узявся за руків’я з ящурячої шкіри, до середини витягнув клинок з піхов. На дюйм вище гарди виднілось клеймо в формі сонця з шістнадцятьма променями, поперемінно прямими і хвилястими, що в геральдиці символізували сонячне світло і сонячний жар. На два дюйми вище сонця починався напис, виконаний красивим стилізованим шрифтом, - знаний фірмовий знак. - Клинок із Віроледи, - ствердив факт. – Цього разу справжній. - Тобто? - Ні, нічого. Милуюсь. І досі вагаюсь, чи можу прийняти… - Можеш прийняти. В принципі, ти вже прийняв, бо саме тримаєш його в руці. Дідько, не церемонься, кажу. Даю тобі меч з приязні. Аби ти збагнув, що не кожен чародій – твій ворог. А мене більше вабить риболовля. В Нільфгаарді річки красиві й чисті, в них повно форелі та лосося. - Дякую. Пінеті? - Так? - Даєш мені цей меч виключно з приязні. - З приязні, аякже, - чародій стишив голос. – Але, може, не виключно. Зрештою, чи має мене обходити, що тут може статись, до яких цілей цей меч послужить? Покидаю цей край, ніколи не повернусь сюди. Бачиш той розкішний галеон на рейді? Це «Евріала», порт приписки Баккала. Відпливаю післязавтра. - Ти прибув трохи зарано. - Так… - трохи знітився магік. – Хотів встигнути тут… Де з ким попрощатись. - Успіхів тобі. Дякую за меч. І за коня, ще раз. Бувай, Пінеті. - Бувай. – Чародій без вагань потиснув простягнуту йому руку. – Бувай, відьмаче.
*
Знайшов Лютика, хто б сумнівався, у портовому шинку, саме коли той сьорбав з миски рибну юшку. - Від’їжджаю, - сказав коротко. – Зараз. - Зараз? – Лютик завмер із ложкою на півдорозі до рота. – Тепер? Я думав… - Неважливо, що ти думав. Їду негайно. Заспокой кузина прокуратора. Повернусь на королівське весілля. - А це що? - А на що схоже? - Меч, ясна річ. Звідкіля дістав? Від чародія, так? А той, який отримав від мене? Де він? - Загубився. Повертайся до верхнього міста, Лютику. - А Корал? - Що Корал? - Що мені їй сказати, коли запитає… - Не запитає. Не матиме на це часу. Буде де з ким прощатись.
|