Розділ вісімнадцятий

День королівського весілля тішив хорошою погодою ще від самого ранку, жодна хмаринка не затьмарювала собою блакиті неба над Керацком. Вже з самого рання було дуже тепло, спеку стишував бриз, який віяв з моря.

Від самого рання у Верхньому Місті панувало пожвавлення. Вулиці та сквери ретельно підмітались, фасади будівель декорувались стрічками й гірляндами, на щоглах здіймались прапорці. Дорогою, що вела до королівського палацу, вже від світанку простяглась довга плетениця постачальників, наповнені вантажем вози й хури чергувались з вже порожнім транспортом, вгору спішили тягоноші, ремісники, торгівці, гінці та посланці. Згодом, дорогу заповнили собою паланкіни, в яких до палацу прибували запрошені на весілля гості. Подейкували, що король Білогун заявив: «Моє весілля – це вам не хрін собачий, моє весілля мусить запам’ятатись людям надовго, про нього мають гомоніти на весь світ й по всіх усюдах». Тож, за наказом короля, урочистості мали розпочатись рано-вранці й тривати до пізньої ночі. Протягом всього цього часу гостей мали звеселяти невидані розваги й видовища.

Керацк був королівством невеличким і, по правді кажучи, не надто важливим, тож Геральт мав великі сумніви, що цілий світ буде перейматись весіллям Білогуна, навіть у тому разі, якщо той розпорядиться святкувати хоч би й цілий тиждень та якщо вигадає хоч які до біса вигадливі розваги, все одно люди, що мешкали далі, ніж за сто миль від міста, не мали жодного шансу отримати хоч які звістки про цю величну подію. Але було загальновідомо, що для Білогуна центром світу був Керацк, а за весь білий світ служила зовсім невелика територія, що простиралась навколо Керацка.

Разом із Лютиком, вони приодяглись настільки розкішно, наскільки змогли, Геральт навіть прикупив з такої нагоди новеньку куртку з телячої шкіри, здається, чимало за неї переплативши. Щодо Лютика, він спочатку оголосив, що королівське весілля – це пустий звук, що він на нього взагалі чихати хотів. У списку гостей він був запрошений в якості родича королівського прокуратора, а не в якості всесвітньо відомого барда і поета. І йому не запропонували виступити. Лютик сприйняв це як знак неповаги і образився. Як і зазвичай, образа його тривала недовго, - трохи менш, ніж півдня.

Все узбіччя вздовж дороги, що вела узгір’ям до королівського палацу, було облаштоване флагштоками, на яких майоріли, ліниво коливаючись від подиху морського бризу, жовті прапорці з гербом Керацка – блакитним дельфіном nageant з червоними плавцями і хвостом.

Перед входом не територію палацу на них чекав Лютиків родич – Феррант де Леттенхоф, у супроводі кількох королівських гвардійців, одягнених у кольорах гербового дельфіна, тобто в блакить і червінь. Прокуратор привітався з Лютиком і підізвав пажа, який мусив супроводжувати поета та провести його на місце урочистої події.

- Вас же, шановний пане Геральте, прошу слідувати за мною.

Пішли боковою парковою алейкою, вочевидь, проходячи повз господарську частину, оскільки звідти доносилось бряжчання казанків та кухонного начиння, разом зі страшними прокльонами, якими кухарі осипали кухарчуків. Натомість, звідти приємно та апетитно пахло їжею. Геральт ознайомився з меню, знав, чим сьогодні будуть смакувати весільні гості під час святкування. Пару днів тому разом із Лютиком відвідав остерію „Natura Rerum”. Фебус Равенга, не приховуючи гордощів, похвалився, що спільно з кількома іншими рестораціями організує бенкет і саме складає список блюд, приготуванням яких займатимуться найелітніші майстер-шефи. На сніданок, розповів, подаватимуть устриць, морських їжаків, креветок і соте з крабів. На другий сніданок – м’ясне желе і різноманітні паштети, копчених і маринованих лососів, холодець із качки, сири овечі та козячі. На обід будуть ad libitum м’ясний або рибний бульйон, фрикадельки рибні або м’ясні, фляки з печінковими тефтельками, запечений на рожні морський чорт в меду, а також морський окунь з шафраном і гвоздикою.

Потім, продовжував Равенга, модулюючи голосом як досвідчений оратор, подаватимуться шматки м’яса в білому соусі з каперсами, яйцями та гірчицею, лебедині стегенця з медом, каплуни, обкладені солониною, куріпки в конфітюрі з айви, запечені голуби, а також торт з баранячої печінки та ячмінної каші. Найрізноманітніші салати й овочі. Потім карамелі, нуга, тістечка, смажені каштани, конфітюри й мармелади. Вина з Туссенту, само-собою, подаватимуться безперервно і цілодобово.

Равенга змальовував так пишно, що аж слинки текли. Геральт, однак, сумнівався, аби йому випала нагода скуштувати бодай щось із цього багатого меню. На цьому весіллі він і гостем-то не був. Перебував у набагато гіршому становищі, ніж метушливі пажі, яким завжди вдавалось вихопити щось із таць, які вони тягали, чи, бодай, вмочити палець у крем, соус або паштет.

Головним місцем події став палацовий парк, колись давно тут розташовувався сад при святині, але за часів королів Керацка його перебудували і розширили, головним чином додавши колонади, альтанки і затишні закутки з місцинами для усамітнення. Сьогодні серед дерев і будівель додатково порозставляли чисельні кольорові павільйони, а захист від пекучого сонця забезпечували розкинуті на жердинах полотнища тканини. Тут вже юрмились гості. Їх було ще не так багато, не більше двох сотень. За чутками, список король укладав власноруч, запрошення мали дістатись лише невеликому колу обраних, виключно еліті. До еліти, як виявилось, Білогун зараховував здебільшого родичів та свояків. Крім них запрошення дістались також місцевим представникам вищого світу та вершкам суспільства, ключовим урядникам адміністрації, найбагатшим місцевим і закордонним дільцям та дипломатам, тобто шпигунам сусідніх країн, які видавали себе за аташе в сфері торгівлі. Список доповнювала чисельна купа нахлібників, підлабузників та особливих умільців, які могли без мила влізти у монарший зад.

Перед одним з бокових входів до палацу чекав принц Егмунд, вбраний у чорний каптан з розкішним срібно-золотим гаптуванням. Компанію йому складали кілька молодиків. Всі мали закручене в локони довге волосся, всі носили підбиті ватою дублети за останнім писком моди та штани в обтяжку, з яких гротескно стирчали гульфіки для геніталій. Геральтові вони аж ніяк не сподобались. Не тільки через презирливі погляди, якими вони удостоїли його костюм. Аж надто сильно були схожими на Сореля Дегерлунда.

Помітивши прокуратора й відьмака, принц одразу відіслав почет. Залишився тільки один чоловік. Волосся він мав коротке, а штани носив нормальні.

Попри це, Геральтові він не сподобався. Мав дивні очі. Погляд яких був надто недобрим.

Геральт вклонився принцу. Принц, справа ясна, не відповів взаємністю.

- Віддай мені меч, - сказав Геральту одразу після привітання. – Не можеш тут розгулювати зі зброєю. Не бійся, хоч ти не бачитимеш меча, проте він завжди буде напоготові. Я про це подбав. Якщо щось станеться, меч тобі одразу подадуть. За це відповідатиме присутній тут капітан Ропп.

- Наскільки велика вірогідність того, що щось станеться?

- Якби це було виключено або маловірогідно, чи став би я морочити тобі голову? Ого! – Егмунд придивився до піхов та клинка. – Меч із Віроледи? Не меч, а витвір мистецтва. Знаю, бо сам колись мав подібний. Поцупив його у мене зведений брат, Віраксас. Коли батько його випхав за двері, перед від’їздом він прихватив із собою немало чужих речей. На згадку, ймовірно.

Феррант де Леттенхоф кахикнув. Геральт пригадав слова Лютика. Ім’я першого сина, який перебував у вигнанні, вимовляти вголос було заборонено. Але Егмунд, очевидно, плювати хотів на заборони.

- Витвір мистецтва, - повторив принц, досі роздивляючись меч. – Не стану допитуватись, яким чином він тобі дістався, але вітаю з таким здобутком. Бо мені не віриться, що ті вкрадені були кращими, ніж оцей.

- Питання смаку, поглядів та уподобань. Я волів би відшукати ті вкрадені. Принц і пан прокуратор дали мені слово, що справа буде розкрита. Дозволю собі нагадати, що саме це було умовою, згідно якої я згодився охороняти короля. Умова ця, як ми бачимо, залишилась невиконаною.

- Як ми бачимо – невиконана, - холодно визнав Егмунд, передаючи меч капітанові Роппу, чоловіку з недобрим поглядом. – Я відчуваю себе зобов’язаним це тобі компенсувати. Замість трьохста корон, якими я мав намір оплатити твої послуги, отримаєш п’ятсот. Додам також, що слідство у справі твоїх мечів не закрито і ще маєш шанс їх відшукати. Феррант вже, ніби, має підозрюваного. Правда, Феррант?

- Слідство, - сухо промовив Феррант де Леттенхоф, - однозначно вказало на особу Никифора Мууса, магістратського й судового урядника. Втік, але його затримання – це всього-на-всього питання часу.

- Недовгого, як розумію, - хмикнув принц. – Невеликого розуму справа – схопити замурзаного чорнилом урядника. Який на додачу, вірогідно, здобув собі геморой із такою сидячою роботою, а це неабияк ускладнює втечу, як пішки, так і верхи. Як він взагалі зміг втекти?

- Маємо справу, - кашлянув прокуратор, - з людиною непередбачуваною. І, вочевидь, неадекватною. Перед тим, як зникнути, влаштував якийсь огидний цирк в закладі Равенги, мова йшла, пробачте, про людські екскременти… Заклад був вимушений на певний час призупинити свою роботу, бо… Я не стану вдаватись до неприємних подробиць. Під час обшуку в помешканні Мууса вкрадених мечів знайдено не було, знайшли натомість… Даруйте… Шкіряний мішок, по вінця заповнений…

- Не кажи, не кажи, здогадуюсь, чим, - скривився Егмунд. – Так, це справді багато говорить про психічний стан цього чоловіка. Твої мечі, відьмаче, в цій ситуації, скоріш за все зникли назавжди. Навіть, якщо Феррант його схопить, то що можна дізнатись від цього божевільного? Таких навіть на тортури нема сенсу посилати, вони від страждань тільки марять без ладу і складу. А тепер, даруйте, обов’язок кличе.

Феррант де Леттенхоф провів Геральта до головного входу на територію палацу. Одразу ступили на вимощене камінними плитами подвір’я, на якому сенешалі вітали прибуваючих гостей, а гвардійці та пажі ескортували їх далі, вглиб парку.

- Чого мені варто очікувати?

- Не зрозумів?

- Чого мені тут варто сьогодні очікувати. Яке з цих слів незрозуміле?

- Принц Ксандер, - стишив голос прокуратор, - при свідках похвалявся тим, що вже завтра буде сидіти на троні. Говорив це вже не вперше і завжди нетверезим.

- Він здатен виконати погрозу?

- Не надто. Але в нього є камарильї, приплічники і фаворити. От вони здатні.

- Як багато правди в тому, що вже сьогодні Білогун виголосить спадкоємцем престолу сина, зачатого з новою дружиною?

- Багато.

- А Егмунд, який втрачає можливість отримати місце на троні, тільки дивіться та диву давайтесь, винаймає відьмака, аби той оберігав та охороняв батька. Така синівська любов вражає в саме серце.

- Не мудруй тут. Взявся за справу. Виконай її.

- Взявся і виконаю. Хоча вона й шита білими нитками. Не знаю, хто в разі чого, виступить проти мене. Мушу хоча б знати, хто підтримає мене, в разі чого.

- Якщо виникне така потреба, меч, як і обіцяв принц, тобі подасть капітан Ропп. Він тебе і підтримає. Допоможу також і я, в міру своїх сил. Бо зичу тобі добра.

- Відколи це?

- Тобто?

- До цього моменту ми ніколи не розмовляли віч-на-віч. З нами завжди був Лютик, а при ньому я не хотів підіймати цю тему. Детальна інформація в письмовому вигляді щодо моїх, начебто, зловживань. Звідки вона у Егмунда? Хто сфабрикував її? Ясно, що не він. Це ти сфабрикував її, Феррант.

- Я не маю до цього жодного відношення. Запевняю…

- Поганий з тебе брехун як на стража закону. Не розумію, яким дивом ти дослужився до цієї посади.

Феррант де Леттенхоф стиснув губи.

- Мусив, - сказав. – Виконував наказ.

Відьмак довго дивився на нього.

- Не повірив би, - промовив, нарешті, - скільки разів я чув щось подібне. Тішить те, що найчастіше чув це з уст людей, яких от-от мали повісити.

*

Літта Нейд була в списку гостей. Помітив її без зусиль. Бо привертала до себе погляди.

Сукню з відвертим декольте із соковито зеленого крепдешину спереду оздоблювала вишивка у формі стилізованого метелика, що весь іскрився від маленьких цехінів. Сукня внизу була обшита воланами. Волани у гардеробі жінок, які були старшими за десять років, зазвичай викликали у відьмака іронічне співчуття, в сукні ж Літти вони виглядали дуже гармонійно, навіть більше, ніж просто привабливо.

Шию чародійки прикрашало кольє зі шліфованих смарагдів. Жоден із них не був меншим, ніж зернятко мигдалю. Один був значно більшим.

Її руде волосся виглядало, ніби лісова пожежа.

Поряд із Літтою стояла Мозаїк. В чорній, приголомшливо відвертій сукні з шовку та шифону, який на плечах і рукавах був абсолютно прозорим. Шию та декольте дівчини прикривало щось схоже на фантазійні брижі, драпіровані з шифону, що в дуеті з довгими чорними рукавичками додавало образу аури екстравагантності й таємничості.

Обидві були взуті у туфлі на чотиридюймових підборах. У Літти були туфлі зі шкіри ігуани, в Мозаїк – чорні лаковані.

Геральт якусь мить вагався, чи не підійти. Але всього якусь мить.

- Добридень, - стримано привітала його. – Яка зустріч, рада тебе бачити. Мозаїк, ти виграла, білі чобітки – твої.

- Парі, - здогадався. – Що було предметом?

- Ти. Думала, що вже тебе не побачимо, побилась об заклад, що ти вже не з’явишся. Мозаїк парі підтримала, бо мала щодо цього іншу думку.

Обдарувала його глибоким жадеїтовим поглядом, вочевидь, очікуючи на коментар. На слова. Хоч якісь. Геральт мовчав.

- Вітаю прекрасних дам! – Лютик виріс ніби з-під землі, точнісінько як deus ex machina. – складаю пошану вашій вроді. Пані Нейд, панно Мозаїк. Вибачайте, що без квітів.

- Вибачаємо. Що там нового у мистецтві?

- Як це буває в мистецтві, все і нічого. – Лютик підхопив з таці одного з пажів, що пробігав повз, келихи з вином, вручивши їх дамам. – Вечірка нуднувата, не вважаєте? Але вино добре. Ест-Ест, по сорок за пінту. Червоне також хороше, вже спробував. Тільки гіпокрасу не пийте, не вміють його готувати як годиться. А гості все надходять, звернули увагу? Як зазвичай у вищих сферах, це такі собі перегони навпаки, гонитва a rebours, виграє і здобуде лаври той, хто з’явиться останнім. І матиме ефектну появу. От, наприклад, саме зараз можемо побачити кінець перегонів. Фінішну лінію перетинає власник мережі лісопилок із дружиною, тим самим програвши у начальника порту з дружиною, який сунеться одразу за ним. Який у свою чергу програє незнайомому мені франту…

- Це шеф ковірського торговельного представництва, - пояснила Корал. – З дружиною. Цікаво, чиєю.

- До групи першості, дивіться, долучається Пирал Пратт, старий бандюган. З партнеркою, яка така собі нівроку… Дідько!

- Що таке?

- Ця жінка поруч із Праттом… - захлинувся Лютик. – Це… Це Етна Асідер… Вдовиця, яка продала мені меч.

- Саме так вона представилась тобі? – пирснула Літта. – Етна Асідер? Банальна анаграма. Цю особу звуть Антея Дерріс. Найстарша дочка Пратта. Ніяка вона не вдовиця, бо ніколи в житті не виходила заміж. Ходять чутки, що не віддає переваги чоловікам.

- Дочка Пратта? Неможливо! Я бував у нього…

- І не зустрічався з нею, - не дала договорити чародійка. – Не дивно. Антея не в кращих відносинах із родиною, навіть прізвище не вживає, послуговується псевдонімом, складеним із двох імен. З батьком контактує виключно в питаннях бізнесу, який, в свою чергу, просувається доволі жваво. Однак, сама дивуюсь, що вони прийшли разом.

- Вочевидь, мають спільний інтерес, - різко зауважив відьмак.

- Страшно навіть уявити, який. Антея офіційно займається торговельним посередництвом, але її улюблений вид спорту – це афери, ошуканство й шахрайство. Поете, у мене до тебе прохання. Ти тут як риба у воді, а Мозаїк – ні. Поводи її поміж гостей, представ тим, кого варто знати. Покажи тих, кого не варто.

Запевнивши, що бажання Корал для нього наказ, Лютик подав руку Мозаїк.

Залишились наодинці.

- Ходімо. – Літта порушила довгу мовчанку. – Прогуляймося. Туди, на узгір’я.

З пагорба, з усамітненої місцини, з висоти розкинувся краєвид на місто, на Пальміру, порт і море. Літта прихистила очі долонею.

- Що це там заходить на рейд? І кидає якір? Трищогловий фрегат цікавої конструкції. Під чорними вітрилами, хо, це щось досить небуденне…

- Давай облишимо фрегати. Лютик і Мозаїк відійшли, ми тут сам-на-сам.

- А ти, - відвернулась, - губишся у здогадках, навіщо. Очікуєш, що я тобі щось таке розповім. Очікуєш на питання, які тобі поставлю. А я, може, хочу всього лиш розповісти тобі найсвіжіші плітки? З життя чародіїв? Ой, ні, не лякайся, я не стану розповідати тобі про Йеннефер. Розповім про Ріссберг, - місце, що, як-не-як, а вже знайоме тобі. Останнім часом там відбулись певні зміни… Якось не помітила в твоїх очах блиску зацікавленості. Мені продовжувати?

- Будь такою люб’язною.

- Все почалось, відколи помер Ортолан.

- Ортолан мертвий?

- Помер майже тиждень тому. Згідно з офіційною версією, він на смерть отруївся випарами навозів, над якими працював. Але ходять чутки, що це був апоплексичний удар, викликаний звісткою про раптову смерть одного з його учнів, який загинув під час проведення якогось невдалого та надто підозрілого експерименту. Мова йде про такого собі Дегерлунда. Був із ним знайомий? Бачив його, коли навідувався до замку?

- Не виключаю. Я багатьох там бачив. Не всі вони були варті того, щоби їх запам’ятовувати.

- Ортолан, нібито, звинуватив у смерті учня весь чародійський склад Ріссберга, розлютився не на жарт, тут грець його і вхопив. Хоча, він був вже в літах, багато років поспіль страждав гіпертензією, також не було таємницею його захоплення фісштехом, а фісштех та гіпертензія – це вибухова суміш. Але щось серйозне там-таки дійсно сталось, бо в Ріссберзі відбулись суттєві кадрові зміни. Ще перед смертю Ортолана почались конфлікти, дійшло до того, що серед інших, замок вимушено покинув Алджернон Гвінкамп, більше відомий як Пінеті. З ним ти точно знайомий. Бо якщо хтось там і був вартим того, щоби його запам’ятовували – то це він.

- Факт.

- Смерть Ортолана, - Корал окинула його пильним поглядом, - викликала швидку реакцію Капітулу, до якого ще перед цим дійшли якісь бентежні новини, які стосувались небіжчика та його учня. Що цікаво, і в наш час щодалі показово, лавину спричинив маленький камінчик. Якийсь незначний чоловік, з простолюдинів, якийсь настирливий чи то шериф, чи то констебль. Він змусив взятись за цю справу свого начальника, бейліфа з Горс Велена. Бейліф дав хід цій справі й таким чином, щабель за щаблем, вона дісталась до королівської ради, а звідти – до Капітулу. Коротше кажучи: знайдено винних через відсутність належного контролю. Звідти мусила звільнитись Бірута Ікарті, повернулась до викладання, в Аретузу. Звільнились також Аксель Рябий і Сандоваль. Посаду зберіг Зангеніс, він навіть зумів здобути прихильність Капітулу, донісши на своїх товаришів і перекинувши всю провину на них. Якої ти думки щодо цього всього? Може, скажеш щось про це?

- А що я можу про це сказати? Це ваші справи. І ваші афери.

- Афери, які відбулись у Ріссберзі одразу після твого візиту туди.

- Ти мене переоцінюєш, Корал. Мене і мої можливості.

- Я ніколи нічого не переоцінюю. І дуже рідко недооцінюю.

- Мозаїк і Лютик от-от повернуться, - глянув їй в очі, зблизька. – Ти ж не просто так попросила їх відійти. Кажи, нарешті, в чому справа.

Витримала його погляд.

- Добре знаєш, в чому справа, - відповіла. – Не ображай моїх інтелектуальних здібностей, показово принижаючи свої. Не приходив до мене вже більше місяця. Ні, не думай, що прагну сентиментального мелодраматизму чи патетично-сентиментальних жестів. Від відносин, які вичерпали себе, не очікую нічого, крім приємних спогадів.

- Ти застосувала, якщо я вірно почув, слово «відносини»? Воістину, вражає значеннєвий обшир цього поняття.

- Нічого, - пропустила його слова повз вуха, і погляду не відвела, - крім приємних спогадів. Що ж, не знаю, як там стосовно тебе, а щодо мене, буду відвертою – нема в цьому нічого хорошого. Думаю, можна було б докласти трохи зусиль у цьому напрямку. Гадаю, зовсім трохи. От, наприклад, якась приємна дрібничка, милий фінальний акорд, щось, що залишить по собі приємний спогад. Зважишся на щось подібне? Захочеш прийти до мене?

Не встиг відповісти. На дзвіниці гучно закалатав дзвін, пробивши десять разів. Потім зазвучали труби, різкими, мосяжними й трохи какофонічними фанфарами. Блакитно-червоні гвардійці розділили юрбу гостей, утворивши коридор. Під портиком входу до палацу з’явився церемоніймейстер, із золотим ланцюгом на шиї і великим, ніби ломака, жезлом у руці. За дворецьким марширували герольди, за герольдами – сенешалі. А за сенешалями, в соболиній шапці на голові та скіпетром у руці, крокував власною кістлявою і жилястою особою Білогун, - король Керацка. Поряд із ним йшла тендітна блондиночка, вкрита серпанком, яка безсумнівно була королівською обраницею, а в доволі недалекому майбутньому – дружиною і королевою. Блондиночка була вбрана у сніжно-білу сукню й обвішана була діамантами, і надто вже надмірно, надто вульгарно і надто без смаку. Так само, як і король, несла на плечах горностаєвий плащ, що його ззаду притримували пажі.

За королівською парою і підтримуючими горностаїв пажами чимчикувала, хоча й на пристойній відстані у кільканадцять кроків, королівська родина. Серед якої був, ясна річ, Егмунд, поряд із ним йшов якийсь світловолосий, нічим альбінос, тип, яким міг бути тільки його брат Ксандер. За братами йшла решта родичів, кілька чоловіків, кілька жінок, а ще декілька підлітків різної статі, вочевидь, законні та позашлюбні потомки короля.

Так, просуваючись серед гостей, які глибоко згинались у поклонах, і дам, які повсякчас відвішували реверанси, весільний поїзд досяг своєї мети – конструкції, яка чимось нагадувала підмостки для ешафота. На цих підмостках, зверху накритих балдахіном, а з боків зашторених гобеленами, стояли два трони. На яких усілись король і наречена. Решта родичів залишилась стояти.

Труби вдруге вразили вуха мосяжним риком. Церемоніймейстер, вимахуючи руками, ніби диригент перед оркестром, заохотив гостей до вигуків, овацій і тостів. Звідусіль долітали і доносились побажання міцного здоров’я, щастя, процвітання, благополуччя, довгих років життя, ще довших, найдовших і якомога довших, гості та придворні силились перевершити один одного. Король Білогун не змінив пихатого та фудульного виразу обличчя, а задоволення від побажань, компліментів та пеанів на свою честь та на честь своєї обраниці виказував виключно ледь помітним похитуванням скіпетра.

Церемоніймейстер стишив гостей і виголосив промову, промова видалась довгою, повсякчас плавно переходила від пишномовності до блазнювання і навпаки. Геральт приділив всю свою увагу вивченню натовпу гостей, тож всю промову чув п’яте через десяте. Король Білогун, розпинався церемоніймейстер до всіх і кожного, щиро радий присутності на святі своєї численної родини, радий бачити її тут, і в цей знаменний день зичить всім гостям всього того, що й вони йому, сама шлюбна церемонія відбудеться пополудні, а до того часу гості можуть їсти, пити і гуляти, звеселяючи себе чисельними розвагами, що заплановані на честь урочистості.

Ревіння труб оголосило кінець офіційної частини. Королівська процесія покинула парк. Серед гостей Геральт помітив кілька невеликих груп, що вели себе доволі підозріло. Особливо йому не сподобалась одна з них, бо люди в ній кланялись процесії не так низько, як решта і все намагались пропхатись якомога ближче до палацової брами. Легко вирушив в напрямку шеренги з блакитно-червоних солдатів. Літта йшла поряд.

Білогун крокував, втупивши погляд просто перед собою. Наречена роздивлялась на всі боки, час від часу кивала гостям, які складали їй вітання. Порив вітру на якусь мить підняв її серпанок. Геральт побачив великі блакитні очі. Побачив, як ці очі раптом зустріли серед натовпу Літту Нейд. І як в цих очах спалахнула ненависть. Чиста, стовідсоткова, просто-таки дистильована ненависть.

Це тривало лише секунду, потім знов вибухнули труби, весільний поїзд пройшов, гвардійці відмарширували. Підозріла групка, як виявилась, мала на меті лише стіл з вином і закусками, який оточила й спустошила, випереджуючи інших. На влаштованих тут і там сценах розпочались виступи – заграли оркестри гусел, лір, пищалей і сопілок, заспівали хори. Жонглерів змінювали фокусники, силачі поступались місцем акробатам, канатохідців зміняли оголені танцівниці з тамбуринами. Ставало все веселіше. Щічки панянок рожевіли, чола панів лисніли від поту, розмова і перших і других ставала дедалі голоснішою. І трохи незв’язною.

Літта відтягла його за павільйон. Сполошили пару, яка там ховалась з метою, однозначно, сексуального інтересу. Чародійка не перейнялась цим, взагалі, не звернула на них уваги.

- Не знаю, що тут коїться, - сказала. – Не знаю, хоча й здогадуюсь, для чого і чому ти тут. Але будь насторожі, пильнуй всі свої вчинки і будь розважливим. Королівська наречена – це не хто інша, як Ілдіко Брекль.

- Не питатиму, чи знайома ти з нею. Бачив той погляд.

- Ілдіко Брекль, - повторила Корал. – Так вона себе називає. Її вигнали з Аретузи на третьому році навчання. За дрібні крадіжки. Як бачимо, дала собі раду. Чародійкою не стала, але за кілька годин стане королевою. Ягідка на торті, трясця його матері. Сімнадцять років? Старий дурень. Ілдіко вже добрих двадцять п’ять.

- Вочевидь, ти їй не до вподоби.

- Це взаємно. Вона природжена інтриганка, там де вона з’являється – чекай біди. Але це ще не все. Той фрегат, який швартувався в порту під чорними вітрилами. Я вже знаю, що це за судно, чула про нього. Це «Ахеронтія». Має дурну славу. Там, де її бачать, зазвичай щось трапляється.

- Що, наприклад?

- Це корабель найманців, який можна винайняти бодай для будь-чого. А для чого, як думаєш, винаймають найманців. Цеглу класти?

- Мені треба йти. Пробач, Корал.

- Що б там не сталось, - сказала повільно, дивлячись йому в очі, - що б не сталось, я не можу вплутатись у це.

- Без образ. Але я не збираюсь кликати тебе на допомогу.

- Ти неправильно мене зрозумів.

- Безсумнівно. Пробач, Корал.

*

Одразу ж за порослою плющем колонадою наштовхнувся на Мозаїк, яка саме верталась. Напрочуд спокійну і холодну серед спеки, шуму та гамору.

- Де Лютик? Облишив тебе?

- Облишив, - зітхнула. – Але дуже перепрошував, попросив вибачитись і перед вами також. Його попросили про приватний виступ. В палацових покоях, для королеви та її фрейлін. Не зміг відмовити.

- Хто попросив?

- Чоловік, виглядав як солдат. Мав дивний погляд.

- Мушу йти. Пробач, Мозаїк.

За павільйоном, прикрашеним кольоровими стрічками, зібралась невеличка юрба, там подавали їжу: паштети, лосось і холодець із качки. Геральт прокладав собі дорогу, видивляючись капітана Роппа або Ферранта де Леттенхофа. Замість цього наштовхнувся на Фебуса Равенгу.

Ресторатор виглядав, ніби аристократ. Вбраний був у парчевий дублет, на голові мав капелюх, прикрашений жмутиком пишного страусового пір’я. Його супроводжувала донька Пирала Пратта, розкішна й елегантна в чорному чоловічому костюмі.

- О, Геральт, - зрадів Равенга. – Антея, дозволь тобі відрекомендувати: Геральт із Рівії, славнозвісний відьмак. Геральт, це пані Антея Дерріс, торговельний представник. Випий із нами вина…

- Пробачте, - перепросив, - але я поспішаю. З пані Антеєю вже мав приємність познайомитись, хоча й не особисто. На твоєму місці, Фебусе, не став би у неї нічого купувати.

Якийсь учений лінгвіст оздобив портик над входом до палацу написом: CRESCITE ET MULTIPLICAMINI. Геральта ж зупинили схрещені перед ним ратища алебард.

- Вхід заборонено.

- Мушу терміново зустрітись із королівським прокуратором.

- Вхід заборонено, - з-за спин алебардистів виринув начальник варти. – В лівій руці тримав еспонтон. Брудним пальцем правої націлився Геральтові просто в ніс. – Заборонено, розумієш, шановний?

- Якщо не прибереш палець від мого обличчя, я тобі його зламаю в кількох місцях. О, так би одразу. А тепер веди мене до прокуратора!

- Кожного разу, коли ти натикаєшся на стражу, то починається шкандаль, - відізвався з-за спини відьмака Феррант де Леттенхоф, який вірогідно йшов слідом за ним. – Це серйозна вада характеру. Може тягти за собою прикрі наслідки.

- Не люблю, коли хтось забороняє мені вхід.

- Саме для цього існують стражники і вартові. В них не було би жодної потреби, якби вхід всюди був би вільним. Пропустіть його.

- У нас наказ від самого короля, - нахмурив чоло начальник варти. – Нікого не пропускати без обшуку!

- Ну, то обшукайте його.

Обшук виявився ретельним, стражники не лінувались, доглянули ретельно, не обмежились побіжним оглядом. Нічого не знайшли, стилет, який Геральт зазвичай носив у халявці, не взяв із собою на весілля.

- Задоволені? – Прокуратор подивився на начальника зверху вниз. – Розступіться і пропустіть нас.

- Прошу вибачення у Вашої милості, - процідив начальник. – Наказ короля був чітким. Стосувався всіх без виключення.

- Що? Не забувайся, холопе! Знаєш, до кого звертаєшся?

- Нікого без обшуку. – Начальник кивнув на стражників. – Наказ був чітким. Нехай Ваша милість не завдає клопоту. Нам… і собі.

- Що тут сьогодні коїться?

- Щоб отримати відповідь на це питання, можете звернутись до вищого керівництва. Мені наказали обшукувати.

Прокуратор вилаявся собі під ніс, дав стражникам себе обшукати. Не мав при собі навіть складаного ножика.

- Що це все означає, хотів би я знати, - промовив, коли вони, нарешті, ступили в коридор. – Я не на жарт занепокоєний. Не на жарт, відьмаче.

- Ти бачив Лютика? Його, начебто, визвали до палацу для співочого виступу.

- Мені про це нічого невідомо.

- А тобі відомо, що в порт зайшла «Ахеронтія»? Тобі про щось говорить ця назва?

- Навіть більше, ніж можеш собі уявити. Моє занепокоєння стає чимдалі більшим. Зростає з кожною хвилиною. Поспішаймо!

По вестибюлю, - який раніше був внутрішнім двориком святині, - сновигали озброєні протазанами гвардійці, блакитно-червоне екіпірування маячило також і на галереях. Тупіт черевиків та голосні вигуки доносились з коридору.

- Хей! – Прокуратор кивнув одному з солдатів, що проходив повз. – Сержанте! Що відбувається?

- Прошу вибачення у Вашої милості… Але дуже поспішаю за наказом…

- Стій, кому кажу! Що відбувається? Вимагаю пояснень! Що трапилось? Де принц Егмунд?

- Пане Феррант де Леттенхоф.

В дверях, під корогвами з блакитним дельфіном, у супроводі чотирьох рослих амбалів у шкіряних сардаках, стояв король Білогун власною персоною. Без королівських атрибутів більше не був схожим на короля. Був схожим на селянина, в якого щойно отелилась корова. Народивши на світ божий премиле телятко.

- Пане Феррант де Леттенхоф, - у голосі короля також бриніла радість від приплоду. – Королівський прокуратор. Тобто, мій прокуратор. А, може, не мій? Може, мого сина? Ти з’явився тут, хоча я тебе не викликав. Взагалі твоя присутність тут і зараз – це твій службовий обов’язок, але я не викликав тебе. Нехай, подумав, Феррант веселиться, нехай поїсть, поп’є, підшукає собі якусь діваху та віджарить її в альтанці. Я не викликав Ферранта, не хотів, аби ти був тут. Чи ти знаєш, чому я не хотів цього? Бо не впевнений, кому ти служиш. Кому ти служиш, Ферранте?

- Служу, - прокуратор низько вклонився, - Вашій Королівський Милості. І цілковито відданий Вашій Королівський Милості.

- Всі почули? – Король театрально розкинув руки. – Феррант відданий мені! Добре, Феррант, добре. Я очікував на таку відповідь, королівський прокураторе. Можеш залишитись, станеш мені в нагоді. Зараз підкину тобі роботи саме для прокуратора… Хо-хо! А це хто такий? Хто він? Заждіть, заждіть! Чи це не той відьмак, якого впіймали на ошуканстві? На якого нам вказала чародійка?

- Він виявився невинуватим, чародійку ввели в оману. На нього донесли…

- На невинуватих не доносять.

- Було рішення суду. Справу закрито через брак доказів.

- Якщо була справа, значить, був і сморід. Рішення судів та вироки беруть початок із фантазій та фанаберій судових урядників, сморід же надходить з самої серцевини справи. Годі патякати мені про це, я не стану витрачати свій час на лекції з юриспруденції. В день власного весілля можу виявити великодушність, не наказуватиму його ув’язнити, але нехай цей відьмак зникне з очей моїх негайно. І нехай більше ніколи мені на очі не потрапляє!

- Ваша Королівська Милість… Я занепокоєний… Подейкують, що в порт зайшла «Ахеронтія». В цій ситуації, з огляду на питання безпеки, потрібно посилити охорону… Відьмак міг би…

- Що міг би? Закрити мене своїми грудьми? Вразити найманців відьмачими чарами? Адже саме таке завдання доручив йому Егмунд, мій люблячий син? Охороняти батька і забезпечити його безпеку? Ходи-но за мною, Ферранте. Хе, дідько, ходи й ти, відьмаче. Я вам щось покажу. Побачите, як треба дбати про власну безпеку і як забезпечити собі достойну охорону. Подивіться. Послухайте. Може, навчитесь чомусь. І дізнаєтесь чогось нового. Про себе. Давайте, за мною!

Пішли, покваплювані королем і оточені амбалами у шкіряних сардаках. Увійшли у велику залу, під плафоном, на якому були зображені морські хвилі та морські чудища, стояв на узвишші трон, на якому вмостився Білогун. Навпроти, під фрескою, що являла собою стилізовану мапу світу, на лаві, під охороною чергових амбалів, сиділи королівські сини. Принци Керацка. Чорний, ніби ворон, Егмунд і білий, як альбінос, Ксандер.

Білогун розвалився на троні. Дивився на синів згори, поглядом тріумфатора, перед яким клякнуть, благаючи пощади, розгромлені у битві вороги. На картинах, яких Геральту доводилось бачити, тріумфатори мали, однак, на обличчях вираз честі, достоїнства, шляхетності й поваги до переможених. На обличчі Білогуна марно було шукати такого виразу. На ньому вимальовувався тільки вираз уїдливої насмішки.

- Мій придворний блазень, - промовив король, - вчора захворів. Срачка на нього напала. Думав, не пощастило мені, не буде жартів, не буде веселощів, не буде смішно. Помилявся. Смішно. Так смішно, що зараз живіт надірву. Бо це ви, ви обоє, сини мої, такі смішні. Жалюгідні, проте смішні. Довгі роки, я вам це гарантую, разом із моєю жіночкою у ліжку, після беркициків і любовних утіх, кожного разу будемо згадувати вас обох, цей день, і до сліз будемо сміятись. Бо немає в світі нічого смішнішого, ніж дурень.

Ксандер, було нескладно помітити, боявся. Метушливо бігав очима по залу та інтенсивно пітнів. Егмунд, навпаки, не виявляв страху. Дивився батькові прямо в очі, і його погляд був взаємно уїдливим.

- Як говорить народна мудрість: сподівайся на найкраще, але будь готовим до найгіршого. Тож, був готовим до найгіршого. Адже, чи може щось бути гіршим за зраду рідних синів? Серед ваших найвірніших приплічників я помістив своїх агентів. Ваші побратими зрадили вас одразу ж, коли тільки притис їх до нігтя. Ваші спільники та фаворити в ці хвилини саме тікають з міста.

- Так, сини мої. Гадали, що я сліпий і глухий? Що старий, немічний і вижив з розуму? Гадали, що я не бачу, як ви обидва жадаєте трону та корони? Що прагнете їх, як свиня трюфелів? Свиня, яка відчуває запах трюфелів, дуріє. Від жаги, жадоби, з охоти й дикої оскоми. Свиня шаленіє, кувікає, риє землю, не звертаючи ні на що уваги, аби лише дістатись до трюфелів. Аби її відігнати, треба лупцювати києм. І ви, сини мої, виявились свинями. Відчувши грибний запах, ошаліли від жаги та оскоми. Але гівна ви в мене дістанете, а не трюфелів. Та й києм я вас також почастую. Виступили проти мене, синочки, замахнулись на мою владу і життя. Здоров’я людей, які виступають проти мене, зазвичай різко погіршується. Це науково підтверджений медичний факт.

- В порту кинула якір «Ахеронтія». Припливла сюди за моїм наказом, це я винайняв капітана. Суд відбудеться рано-вранці, вирок винесуть ще до полудня. А в полудень ви обидва будете на борту фрегата. Зійти на суху землю я дозволю вам не раніше, чим судно мине маяк в Пейш де Мар. Фактично, це означає, що вашим новим місцем проживання стане Назаїр. Еббінг. Майхт. Або Нільфгаард. Або сам край світу і ворота в пекло, якщо ваша воля буде помандрувати саме туди. Бо сюди, в ці краї, ви не повернетесь вже ніколи. Ніколи. Якщо дорогі вам ваші голови на плечах.

- Хочеш нас витурити? – завив Ксандер. – Так, як витурив Віраксаса? Наші імена також заборониш вимовляти при дворі?

- Віраксаса вигнав у гніві та без вироку. Що не означає, що не накажу його стратити, якщо він насмілиться повернутись. Вас обох зашле у вигнання трибунал. Законно і легально.

- Ти так в цьому впевнений? Побачимо! Побачимо, що скаже суд на таке беззаконня!

- Суд все чудово розуміє і винесе той вирок, на який я очікую. Одностайно і одноголосно.

- Прямо так і одноголосно! В цій країні суди незалежні!

- Суди так. А от судді – ні. Ти дурний, Ксандер. Твоя матір була тупою, як черевик, і ти весь у неї пішов. Впевнений, що навіть цього замаху не зміг сам організувати, все спланував хтось із твоїх фаворитів. Але загалом я радий, що ти вліз у цю змову, я з радістю позбавлюсь тебе. Інша справа Егмунд, так, Егмунд – хитра шельма. Відьмак, якого турботливий син винайняв для охорони батька, ах, і як же спритно тримав це в секреті, так, що всі навколо про це могли легко довідатись. А потім контактна отрута. Хитра штука, ця отрута, мою їжу і напої попередньо дегустують, але хто б подумав про руків’я кочерги біля комину королівської спальні? Кочерги, якою користуюсь виключно я і нікому не дозволяю торкатись її? Хитро, хитро, синку. Тільки от отрутник зрадив тебе, так воно в житті буває – зрадники зраджують зрадників. Чому мовчиш, Егмунд? Тобі нема чого сказати?

Очі Егмунда були холодними, в них не було ані тіні страху. Його взагалі не турбувала перспектива заслання, здогадався Геральт, він не думає ані про вигнання, ані про життя на чужині, ані про «Ахеронтію», не думає про Пейш де Мар. Про що ж, в такому разі, він думає?

- Нема чого, - повторив король, - тобі сказати, сину?

- Тільки одне, - процідив крізь зуби Егмунд. – Дещо з народної мудрості, яку ти так полюбляєш. Немає більшого дурня, ніж старий дурень. Пригадай собі мої слова, любий батечку. Коли прийде час.

- Вивести їх, ув’язнити і помістити під охорону, - наказав Білогун. – Це твоє завдання, Феррант, це твоя прокураторська робота. А тепер викличте до мене кравця, церемоніймейстера і нотаріуса, всі інші – геть звідси. А ти, відьмаче… Ти сьогодні дечому навчився, чи не так? Дізнався про себе щось нове? А докладніше, що ти – наївний йолоп? Якщо до тебе це дійшло, то хоч якась буде користь з твого сьогоднішнього візиту сюди. Який, власне, добіг кінця. Ей, ви двоє, до мене! Проведіть оцього відьмака до брами та випхайте за ворота. Прослідкуйте, аби чогось не прикарманив із столового срібла!

*

В коридорі за вестибюлем дорогу їм перегородив капітан Ропп. У супроводі двох чоловіків зі схожими поглядами, жестами і поставою. Геральт міг би заприсягтись, що всі троє колись служили в одному загоні. Раптом до нього дійшло. Раптом збагнув, що він знає, що станеться, як далі піде справа. Тож, його не здивувало, коли Ропп повідомив, що забирає затриманого під свій контроль і наказав гвардійцям піти. Вже знав, що капітан накаже слідувати за ним. Так, як і очікував, двоє інших йшли ззаду, за його спиною.

Передчував, кого побачить у кімнаті, до якої вони увійшли.

Лютик був блідий, як покійник і помітно наляканий. Але, вочевидь, неушкоджений. Сидів на стільці з високою спинкою. За стільцем стояв худий тип із волоссям, зачесаним назад і заплетеним у косичку. Тип стискав у руці мізерікордію з довгим, тонким, чотиригранним лезом. Лезо було націлене в шию поета, під нижню щелепу, навскіс знизу вверх.

- Тільки без дурниць, - остеріг Ропп. – Без дурниць, відьмаче. Один необдуманий рух, хоча б легкий порух, і пан Самса заколе музиканта як кабана. Не вагатиметься.

Геральт знав, що пан Самса не вагатиметься. Бо очі пана Самси були ще паскуднішими, ніж у капітана Роппа. Очі ці вирізнялись дуже специфічним виразом. Людей із такими очима можна було часом зустріти в трупарнях і прозекторіях. Працювали в таких місцях не для того, аби заробляти на хліб, а виключно, щоби мати можливість реалізовувати свої приховані схильності.

Геральт вже розумів, чому принц Егмунд був таким спокійним. Чому без остраху дивився в майбутнє.

І в батькові очі.

- Нам потрібно, щоб ти поводився слухняно, - сказав Ропп. – Будеш слухняним, - ви обидва залишитесь живими.

- Виконаєш те, що ми тобі накажемо, - продовжив далі капітан, - відпустимо і тебе, і віршомаза. Будеш чинити опір – вб’ємо обох.

- Ти робиш помилку, Ропп.

- Пан Самса, - Ропп пропустив його слова повз вуха, - залишиться тут разом із музикантом. Ми, тобто ти і я, направимось у королівські покої. Там чатуватиме стража. У мене, як бачиш, твій меч. Я тобі його віддам, і ти візьмеш охоронців на себе. Спочатку ліквідуєш тих зі стражників, хто намагатиметься кликати на допомогу, а відтак вб’єш решту. Почувши галас, камердинер виведе короля через таємний хід, а там на нього чекатимуть пан Ріхтер і пан Твердорук. Які трохи змінять місцеву традицію престолонаслідування та хід історії місцевої монархії.

- Ти робиш помилку, Ропп.

- А тепер, - сказав капітан, підходячи майже впритул. – Тепер ти підтвердиш, що зрозумів завдання і що виконаєш його. Якщо ти цього не зробиш, то я подумки порахую до трьох, тоді пан Самса проколе бардові барабанну перетинку в правому вусі, а я лічитиму далі. Якщо це не призведе до очікуваного мною результату, пан Самса штрикне в друге вухо. А потім виколе поету око. І так далі, до фіналу, яким стане проколотий мозок. Починаю рахувати, відьмаче.

- Не слухай його, Геральт! – Лютик якимсь дивом вичавив голос зі стиснутого горла. – Він не наважиться завдати мені шкоди! Я – знаменитість!

- Він, - холодно оцінив Ропп, - мабуть, не ставиться до нас серйозно. Пане Самса, праве вухо.

- Постривай! Ні!

- Так краще, - кивнув Ропп. – Так краще, відьмаче. Підтвердь, що ти зрозумів завдання. І що виконаєш його.

- Спочатку прибери стилет від вуха поета.

- Ха, - хмикнув пан Самса, підіймаючи мізерикордію високо над головою. – Так добре?

- Так добре.

Лівою рукою Геральт схопив Роппа за зап'ясток, правою – за руків’я свого меча. З силою шарпнув капітана на себе і щосили вдарив його чолом в обличчя. Хруснуло. Відьмак вихопив меч із піхов, ще до того, як Ропп упав, одним плавним рухом, коротко розвернувшись, відтяв панові Самсі піднесену з мізерикордією руку. Самса скрикнув, рухнув на коліна. Ріхтер і Твердорук кинулись на відьмака зі стилетами напоготові, він вклинився між ними у піввольті. На льоту полоснув Ріхтера по шиї, кров бризнула аж на звисаючу зі стелі люстру. Твердорук атакував, вигинаючись у ножових фінтах, але спіткнувся об лежачого Роппа, на якусь мить втратив рівновагу. Геральт не дав йому шансу її віднайти. Зі швидкого випаду рубонув його знизу в пахвину, і другий раз, згори, в сонну артерію. Твердорук упав, згорнувся в клубок.

Пан Самса здивував його. Хоча й без правої руки, хоча мав культю, з якої бухала кров, лівою рукою все ж зумів намацати на підлозі мізерикордію. І націлився нею у Лютика. Поет заверещав, але проявив ясність розуму. Звалився зі стільця, відгородившись ним від нападника. А більшого Геральт панові Самсі не дозволив. Кров знов бризнула на стелю, люстру і недогарки свічок, що стирчали в люстрі.

Лютик підвівся на коліна, обперся чолом об стіну, відтак рясно й фонтанічно проблювався.

До кімнати увірвався Феррант де Леттенхоф, разом із ним влетіли кілька гвардійців.

- Що тут коїться? Що сталось? Юліане! Ти цілий? Юліане!

Лютик підняв руку, даючи знак, що відповість за мить, бо зараз не має на це часу. Після чого знов виблював.

Прокуратор наказав гвардійцям вийти, зчинив за ними двері. Придивився до трупів, обережно, щоб не вступити в калюжі крові та пильнуючи, аби кров, що капала з люстри, не заляпала його дублет.

- Самса, Твердорук, Ріхтер, - упізнав. – І пан капітан Ропп. Приплічники принца Егмунда.

- Вони виконували накази, - знизав плечима відьмак, дивлячись на меч. – Так само, як і ти, дослухались наказів. А ти нічого про це не знав. Підтвердь це, Феррант.

- Я ні про що не знав, - хутко запевнив прокуратор і зробив крок назад, обпершись спиною об стіну. – Присягаюсь! Хіба ти мене підозрюєш… Думаєш, що…

- Якби я так думав, ти би зараз вже був мертвим. Ти вже повір. Не став би наражати на небезпеку життя Лютика.

- Треба повідомити короля. Остерігаюсь, що для принца Егмунда це може означати поправки і доповнення до акту звинувачення. Здається, Ропп іще живий. Зізна…

- Сумніваюсь, що він буде в змозі.

Прокуратор придивився до капітана, який лежав, випроставшись, в калюжі сечі, рясно пускав слину і безупинно тремтів.

- Що з ним?

- Уламки носової кістки потрапили в мозок. І, вочевидь, кілька обламків застрягло в очних яблуках.

- Вдарив занадто сильно.

- Я саме так і хотів. – Геральт витер клинок взятою зі столу серветкою. – Лютику, ти як там? В порядку? Можеш підвестись?

- В порядку, в порядку, - пробелькотів Лютик. – Мені вже краще. Набагато краще…

- Ти не схожий на того, кому стало краще.

- Бісова душа, я щойно дивом уникнув смерті! – Поет підвівся на ноги, притримуючись за комод. – Трясця його матері, ніколи в житті так не боявся… Мені здавалось, що зараз у мене на дупі днище зірве. І що все з мене вмить зі свистом вилетить, враховуючи зуби. Але, коли побачив тебе, зрозумів, що ти мене врятуєш. Себто, не зрозумів, але серйозно так на це розраховував… Дідько, скільки ж тут крові… Як тут смердить! Мене зараз знов знудить…

- Ходімо до короля, - сказав Феррант де Леттенхоф. – Віддай мені свій меч, відьмаче… І трохи відчисти одяг. Ти ж, Юліане, залишись…

- Ага, розігнався. І на хвилину тут сам не залишусь. Волію триматись ближче до Геральта.

*

Вхід до королівських передпокоїв охороняли гвардійці, які впізнали та пропустили прокуратора. З входом в самі покої пішло не так гладко. Нездоланною перешкодою виявився герольд, два сенешалі та їхній супровід, що складався з чотирьох бугаїв.

- Король, - повідомив герольд, - приміряє шлюбний наряд. Заборонив його турбувати.

- У нас до нього важлива справа, яка не терпить зволікань!

- Король категорично заборонив себе турбувати. Натомість, пан відьмак, як я розумію, отримав наказ покинути палац. Що, в такому випадку, він тут робить?

- Поясню це королю. Прошу нас пропустити!

Феррант відіпхнув герольда, порозштовхував сенешалів.

Геральт рушив вслід за ним. Але змогли ступити тільки на поріг кімнати, зупинившись за спинами придворних, що юрмились тут же. Подальшу путь заслонили амбали в шкіряних сардаках, які за наказом герольда притисли їх до стіни. Поводились взагалі неделікатно, однак Геральт, за прикладом прокуратора, не став чинити опору.

Король стояв на низенькому табуреті. Кравець зі шпильками в роті поправляв йому плюндри. Поряд стояв церемоніймейстер і хтось у чорному, вочевидь, нотаріус.

- Одразу після шлюбної церемонії, - просторікував Білогун, - оголошу, що спадкоємцем трону стане син, якого народить мені моя молода дружина. Такий крок мусить укріпити її прихильність і слухняність, хе-хе. Це також дасть мені можливість виграти трохи часу і спокою. Мине не менше двадцяти років, перш ніж гівнюк досягне віку, коли зможе щось утнути.

- Але, - король скривився і підморгнув церемоніймейстеру, - якщо захочу, то все відміню та призначу спадкоємцем когось взагалі іншого. Як би там не було, це морганатичний шлюб, діти з таких шлюбів титулів не наслідують, чи не так? І хто ж може передбачити, скільки я з нею витримаю? Або більше нема інших дівок на білому світі, гарніших та молодших? Треба буде підписати відповідні документи, скласти якийсь шлюбний контракт. Сподівайся на краще, але будь готовим до найгіршого, хе-хе-хе.

Слуга подав королеві тацю, на якій красувалась купа коштовностей.

- Прибери це, - скривився Білогун. – Не буду обвішуватись цяцьками, ніби якийсь джинджик або нувориш. Вдягну тільки це. Це подарунок моєї обраниці. Невеличкий, але вишуканий. Медальйон з гербом моєї країни, тож, гідний того, аби носити такий символ. Як вона сказала: «Символ країни на шиї, добробут країни в серці».

Минуло трохи часу, поки притиснутий до стіни Геральт все зіставив.

Кіт, який штурхав лапкою медальйон. Золотий медальйон на ланцюжку. Блакитна емаль, дельфін. D’or, dauphin nageant d’azur, lorré, peautré, oreille, barbé et crê té de gueules.

Було запізно, аби зміг відреагувати. Не встиг навіть крикнути, застерегти. Побачив, як золотий ланцюжок раптово скручується, стискається на шиї короля, ніби гарота. Білогун почервонів, розкрив рота, не міг ані зробити подих, ані закричати. Обома руками вхопився за шию, намагаючись зірвати медальйон або хоча б протиснути під ланцюжок пальці. Йому це не вдалось, ланцюжок глибоко врізався у тіло. Король впав з табурета, заточився, штовхнув кравця. Кравець спіткнувся, закашлявся, мабуть, проковтнувши свої шпильки. Звалився на нотаріуса, обоє впали. Білогун тимчасом посинів, вирячив очі, рухнув на землю, кілька разів хвицнув ногами, випростався. І закляк.

- На поміч! Королю зле!

- Медика! – заверещав церемоніймейстер. – Викликати медика!

- Боги! Що трапилось? Що з королем?

- Медика! Хутко!

Феррант де Леттенхоф торкнувся долонею скроні. У нього був дивний вираз обличчя. Вираз обличчя, коли, нарешті, починаєш щось розуміти.

Короля положили на канапі. Викликаний медик довго обстежував його. Геральта ближче не підпускали, не дозволили придивитись. Незважаючи на це, він знав, що ланцюжок вже встиг розкрутитись ще до того, як прибіг лікар.

- Апоплексія, - відповів, підводячись, медик. – Викликана задухою. Погані випари з повітря потрапили у тіло і отруїли гумори. Винуваті в цьому постійні грози, які призводять до перегріву крові. Наука безсила, не можу нічого вдіяти. Наш добрий та милостивий король помер. Відійшов до праотців.

Церемоніймейстер вереснув, затуливши обличчя долонями. Герольд вхопився обома руками за берет. Хтось із придворних заплакав. Дехто став на коліна.

В коридорі та вестибюлі несподівано задудніло відлуння чиїхось тяжких кроків. В дверях з’явився гігант, здоровань, зростом не менше семи футів. В мундирі гвардійця, але з відзнаками вищого рангу. Здорованю складали компанію люди, що на голові мали пов’язані хустини, а у вухах носили сережки.

- Панове, - промовив серед суцільної тиші гігант, - попрошу вас пройти у тронний зал. Негайно.

- В який-такий ще тронний зал? – скинувся церемоніймейстер. – І навіщо? Чи пан розуміє, пане Сантісе, що тут трапилось? Яке нещастя сталось? Пан не розуміє…

- В тронний зал. Це наказ короля.

- Король вмер!

- Най живе король. В тронний зал, панове. Всі. Негайно.

В тронному залі, під морським плафоном із тритонами, сиренами і гіппокампами, зібрались кільканадцять чоловіків. У деяких на голові були пов’язані кольорові хустки, деякі носили моряцькі капелюхи зі стрічками. Всі були засмаглими, всі носили у вухах сережки.

Найманці. Неважко було здогадатись. Екіпаж фрегату «Ахеронтія».

На узвишші, на самому троні сидів темноволосий і кароокий чоловік із видатним носом. Також був засмаглий. Але сережку у вусі не носив.

Поруч із ним, на підставленому стільці, сиділа Ілдіко Брекль, все ще в сніжно-білій сукні й все ще розцяцькована діамантами. Недавня королівська наречена і обраниця дивилась на темноволосого чоловіка поглядом, сповненим обожнювання. Геральт вже давно почав здогадуватись, як розвиватимуться події надалі та причини цих подій, зіставляв факти, складаючи цей пазл. Одначе, тепер навіть людина з обмеженими розумовими здібностями могла би легко помітити і зрозуміти, що Ілдіко Брекль і темноволосий чоловік знають одне одного, і добре знають. І, скоріше за все, знайомі вже давно.

- Королевич Віраксас, принц Керацка, який ще мить тому був спадкоємцем трону і корони, - виголосив лунким баритоном гігант де Сантіс. – А цієї миті він вже є королем Керацка, законним володарем країни.

Першим склонився, а потім опустився на одне коліно церемоніймейстер. За ним пошану королю віддав герольд. Їхній приклад наслідували сенешалі, низько схиливши голови. Останнім, хто вклонився, був Феррант де Леттенхоф.

- Ваша Королівська Величність.

- Поки що вистачить «Ваша Милість», - уточнив Віраксас. – Повний титул буде мені присвоєний після коронації. З якою, до речі, не треба баритись. Чим швидше, тим краще. Правда, пане церемоніймейстере?

Було дуже тихо. Чутно було, як у когось із придворних бурчить у животі.

- Мій батько, вічна йому пам'ять, помер, - промовив Віраксас. – Відійшов до своїх славетних предків. Обидва мої молодші брати, що мене аж ніяк не дивує, звинувачені в державній зраді. Судовий процес відбудеться згідно з волею покійного короля, обидва брати будуть визнані винними і за вироком суду муситимуть назавжди покинути Керацк. На борту фрегату «Ахеронтія», який винайняв я… і мої могутні друзі та покровителі. Знаю, що покійний король не залишив заповіту та інших офіціальних розпоряджень щодо престолонаслідування. Я залюбки згодився би з волею короля, якби такі розпорядження існували. Але їх нема. Тож, за законом престолонаслідування, корона належить мені по праву. Чи серед присутніх тут є хтось, хто хотів би це оскаржити?

Серед присутніх таких не було. Всі присутні в достатній мірі були обдаровані як здоровим глуздом, так й інстинктом самозбереження.

- Тоді попрошу розпочати приготування до коронації, нехай цим займуться компетентні особи, які мають на це повноваження. Коронація проводитиметься одночасно з весіллям. Я вирішив відродити стародавню традицію королів Керацка, воскресити закон, викарбуваний віками. Згідно з ним, якщо наречений вмер напередодні весілля, то з нареченою має одружитись найближчий нежонатий кровний родич.

Ілдіко Брекль, це було очевидним з огляду на її сяючий вираз обличчя, була готова виконати умови стародавньої традиції прямо тут і зараз. Решта натовпу мовчала, силуючись пригадати, хто, коли і з якого приводу започаткував таку традицію. І яким чином цей звичай міг викарбуватись у віках, якщо саме королівство Керацк не проіснувало ще й однієї сотні років. Однак, зморщені посиленою мозковою роботою чола придворних хутко розгладились. Всі як один дійшли до одностайного рішення. Хоча коронація ще не відбулась і хоча поки що Його Милість, але Віраксас фактично вже майже король, а король завжди правий.

- Щезни звідси, відьмаче, - шепнув Феррант де Леттенхоф, вкладаючи Геральтові до рук його меч. – Забери звідси Юліана. Щезніть обидва. Ви нічого не бачили, нічого не чули. І щоб ніхто не довів вашу причетність до цієї справи.

- Розумію, - Віраксас змірив присутніх придворних довгим поглядом, - і можу прийняти той факт, що для декого з вас ситуація ця надто приголомшлива. І що для декого сьогоднішні зміни надто несподівані та раптові, а події розгортаються надто стрімко. Не можу також виключати, що для декого з вас ці зміни не є приємними і не збігаються з вашими поглядами. Полковник де Сантіс одразу перейшов на правильний бік і склав мені присягу на вірність. Того самого очікую від решти присутніх тут.

- Почнемо, - кивнув, - з вірного слуги мого, вічна йому пам'ять, батька. Слуги, який так само вірно виконував і накази мого брата, що вчинив замах на життя батька. Почнемо з королівського прокуратора, пана Ферранта де Леттенхофа.

Прокуратор вклонився.

- Розпочнеться слідство, - пообіцяв Віраксас. – Воно покаже, яку роль ти відіграв у змові принців. Змова виявилась провальною, а це, в свою чергу, кваліфікує змовників як бездарних. Помилку зміг би пробачити, а бездарність – ні. Не прокуратору, який стоїть на варті закону. Але це все згодом, зараз почнемо з фундаментальних речей. Підійди, Ферранте. Хочемо, аби ти показав і довів, кому служиш. Хочемо, щоби ти склав нам належну пошану. Аби впав у ноги біля трону. І поцілував нашу королівську руку.

Прокуратор слухняно рушив у напрямку трону.

- Щезни звідси, - встиг ще раз шепнути. – Щезни якнайшвидше, відьмаче.

*

Веселощі в саду йшли на повну.

Літта Нейд одразу помітила кров на манжеті Геральтової сорочки. Мозаїк також помітила, та на відміну від Літти зблідла.

Лютик підхопив з таці пажа, що проходив повз, два келихи, одним духом випив один за одним. Підхопив два наступні, запропонував дамам. Відмовились. Лютик випив один, а другий, після недовгих вагань, простягнув Геральту. Корал, примруживши очі, свердлила відьмака поглядом, була помітно напружена.

- Що сталось?

- Зараз про все дізнаєшся.

Залунав дзвін на кампанілі. Удари були настільки зловісними, били так заупокійно та жалібно, що розвеселені гості принишкли.

На підмостки, схожі на ешафот, піднявся церемоніймейстер та герольд.

- Сповнений жалем і скорботою, - промовив у суцільний тиші церемоніймейстер, - сумну звістку мушу сповістити вам. Король Білогун Перший, наш улюблений, добрий і ласкавий володар, пав жертвою наглої витівки долі, раптово вмер, відійшов у кращий світ. Але королі Керацка не вмирають! Король помер, хай живе король! Хай живе Його Королівська Величність король Віраксас! Старший син покійного короля, законний спадкоємець трону і корони! Король Віраксас Перший! Трикратно віват король! Віват! Віват король!

Хор підлабузників, нахлібників та сраколизів підхопив вигук. Церемоніймейстер стишив їх жестом.

- Король Віраксас перебуває в жалобі, так само як і весь двір. Розваги та бенкет відміняються, попрошу гостей покинути територію палацу. Король планує незабаром власне весілля, на якому буде повторний бенкет. Аби сьогоднішні наїдки не пропали, король наказав, щоб їх перенесли в місто і виставили на ринку. Наїдками також будуть наділені й мешканці Пальміри. Для Керацка настав час щастя й добробуту!

- Що ж, - промовила Корал, поправляючи зачіску. – Правду говорять, що смерть молодого може серйозно розстроїти весільне святкування. Білогун не був ідеальний, але і не найгірший, хай спочиває у мирі, хай земля йому буде пухом. Ходімо звідси. І без того тут вже ставало нудно. А сьогодні чудова погода, давай прогуляємось по терасах, помилуємось на море. Поете, будь ласкавий і подай руку моїй учениці. А я піду з Геральтом. Бо думаю, що в нього є що мені розповісти.

Було раннє пообіддя. Лишень. Навіть не вірилось, що стільки подій вже сталось за такий короткий проміжок часу.

Воїн помирає в боротьбі – смерть повинна битися з ним.

Воїн не віддає себе своїй смерті з легкістю.

Карлос Кастанеда, Колесо часу

Переклад Армена А.