Розділ двадцятий

Конюх одержав півкорони ще звечора, тож коні вже були запряжені. Лютик позіхав і чухав шию.

- Боги, Геральте… Ми й справді маємо їхати в таку рань? Адже надворі ще темно…

- Не темно. А в самий раз. Сонце зійде не пізніше, ніж за годину.

- Аж за годину, - Лютик видерся на спину осідланого мерина. – Я б краще поспав зайву годинку…

Геральт скочив на кульбаку, замислившись, вручив конюхові ще півкорони.

- Серпень надворі, - сказав. – Від світання до смеркання всього якихось чотирнадцять годин. Хотів би за цей час від’їхати якнайдалі.

Лютик позіхнув. І ніби лише тепер помітив неосідлану кобилу в яблуках, що стояла в загоні за огорожею. Кобила мотнула головою, немов бажаючи нагадати про свою присутність.

- Почекай, - скинувся поет. – А вона? Мозаїк?

- Вона з нами далі не їде. Розстаємось.

- Як це? Не розумію… Чи можеш ти мені нормально пояснити…

- Не можу. Не зараз. Вирушаймо, Лютику.

- Ти точно знаєш, що робиш? Ти впевнений у цьому?

- Ні. Не остаточно. Ні слова більше, не хочу зараз про це говорити. Їдьмо.

Лютик зітхнув. Підострожив мерина. Озирнувся. І зітхнув ще раз. Був поетом. Мав повне право зітхати, скільки заманеться.

Заїжджий двір «Секрет і Шепіт» красиво вимальовувався на тлі світанку, в туманному мареві зорі. Можна було подумати, що це будиночок лісової феї, який потонув у мальвах, обвитий диким плющем та в’юнком, лісова святиня таємного кохання. Поет замислився.

Зітхнув, позіхнув, сплюнув, закутався у плащ, підострожив коня. За цей короткий час роздумів залишився позаду. Геральта вже майже неможливо було розгледіти в передсвітанковій імлі.

Відьмак їхав швидко. І не озирався.

*

- Ось вино, прошу, - хазяїн корчми поставив посеред столу фаянсовий жбан. – Яблучне з Рівії, як замовляли. Дружина просила спитатись, як ви знаходите свининку.

- Знаходимо її серед каші, - відповів Лютик. – Час від часу. Не так часто, як нам хотілось би.

Як повідомляла барвиста вивіска, корчма, до якої вони дістались надвечір, носила назву «Під Вепром та Оленем». Але це, вочевидь, була єдина запропонована тут дичина, оскільки в меню закладу такої знайти не вдалось. Тутешнім фірмовим блюдом була каша зі шматками жирної свинини і густою цибулевою підливкою. Лютик для виду трохи покрутив носом на таке плебейське, як на його смак, їдло. Геральт нарікань не мав. До свинини претензій не було, соус був пристойним, каша довареною, а саме цей останній нюанс не так часто вдавався кухаркам у подібного роду придорожніх харчівнях. Могло би бути й гірше, тим більше, що особливого вибору в них не було. Геральт наполягав на тому, аби за день подолати якнайбільшу частину путі, тож не хотів затримуватись у заїжджих дворах, що траплялись їм на шляху вдень.

Як виявилось, не лише для них корчма «Під Вепром та Оленем» стала кінцевою метою денної подорожі. Одну з лав попід стіною займали проїжджі купці. Сучасні купці, які на відміну від традиційних не гидували слугами та не вважали ганебним сідати разом із ними за один стіл. Сучасність і толерантність, ясна річ, мали свої межі – купці займали один кінець столу, слуги – інший, демаркаційну лінію було легко помітити. Це стосувалось і меню. Прислуга їла фірмову страву місцевої кухні – свинину з кашею, запиваючи її розбавленим пивом. Шановні купці дістали собі по курці та кілька бутлів вина.

За протилежним столом, під чуперадлом кабанячої голови, вечеряла пара: світловолоса дівчина і поважного віку чоловік. Дівчина була вбрана багато, дуже ошатно, взагалі не по-дівочому. Чоловік скидався на урядника, при тому не найвищого рангу. Пара вечеряла вдвох, розмова йшла хутко, але скоріше за все це було недавнє знайомство і, вочевидь, випадкове; такий висновок можна було зробити, дивлячись на загальну поведінку урядника, який наполегливо залицявся до дівчини у надії на щось більше, а дівчина приймала його припадання з ввічливої, навіть трохи іронічної дистанції.

Одну з коротших лав займали чотири жриці. Мандрівні цілительки, яких було неважко розпізнати по сірому вбранню та обтислих каптурках, які приховували волосся. Вечеря, яку споживали, була, як зауважив собі Геральт, більш ніж скромною, щось схоже на ячмінну кашу без масла. Жриці ніколи не брали плати за цілительство, лікували всіх і безоплатно, в замін звичай велів надавати їм їжу та нічліг, коли б цього не попросили. Хазяїн корчми «Під Вепром та Оленем» цей звичай знав, але вочевидь замірився відбутись якнайдешевше.

На сусідній лаві, під оленячими рогами, розмістились троє місцевих, зайнятих пляшкою житньої горілки, скоріше за все, вже не першої. Так-сяк заспокоївши щовечірню потребу, роззирались навкруги, вишукуючи розваг. Скидалось на те, що відшукали. Жрицям не поталанило. Хоча, ймовірно, вони вже були звиклі до подібних речей.

Стіл у кутку кімнати займав лише один відвідувач. Був повністю прихований у сутіні. Відвідувач, як помітив Геральт, не їв і не пив. Сидів нерухомо, спершись спиною об стіну.

Троє місцевих не вгамовувались, їхні кпини й насмішки на адресу жриць ставали дедалі вульгарнішими та непристойнішими. Жриці зберігали стоїчний спокій, абсолютно ігноруючи всі глузування. Місцевих це починало бісити тим більше, чим менше житнівки залишалось у пляшці. Геральт став швидше працювати ложкою. Вирішив начистити випивакам морди, і не хотів, аби через них його каша захолола.

- Відьмак Геральт із Рівії.

В кутку, в сутіні, раптом спалахнув огонь.

Самітний чоловік, який сидів за столом, підніс руку над стільницею. На пучечках його пальців спалахнули язички полум’я. Чоловік наблизив руку до підсвічника, що стояв на столі, одна за одною запалив всі три свічки. Дозволив, аби вони добре освітили його.

Волосся мав сіре, як попіл, посмуговане сніжно-білими пасмами на скронях. Мертвотно-бліде обличчя. Гачкуватий ніс. І світло-жовті очі з вертикальними зіницями.

На його шиї, витягнутий з-під сорочки, поблискував у світлі свічок срібний медальйон.

Голова кота з вишкіреними зубами.

- Відьмак Геральт із Рівії, - повторив чоловік у тиші, яка запанувала в кімнаті. – На шляху до Визими, якщо не помиляюсь? За нагородою, яку пообіцяв король Фольтест? За двома тисячами оренів? Чи не так?

Геральт не відповів. Навіть не стинувся.

- Не питаю, чи знаєш, хто я. Бо ти знаєш.

- Вас небагато залишилось, - спокійно відповів Геральт. – Тож, здогадатись легко. Ти – Бреген. Також відомий як Кіт із Єлло.

- Отакої, - пирснув чоловік із котячим медальйоном. – Славетний Білий Вовк зволить знати моє ім’я. Велика честь. Те, що ти замірився вкрасти мою нагороду, я теж маю за честь визнати? Може, я мушу поступитись першістю, схилити голову й перепросити? Як у вовчій зграї, відступити від здобичі та чекати, вимахуючи хвостом, аж поки ватажок зграї не насититься? Поки буде люб’язний щедрою рукою залишити об’їдки?

Геральт мовчав.

- Не поступлюсь тобі першістю, - продовжив Бреген, відомий як Кіт із Єлло. – І не поділюсь. Ти не поїдеш до Визими, Білий Вовче. Не поцупиш мою нагороду. Ходять чутки, що Весемір виніс мені смертний вирок. У тебе є шанс втілити його в життя. Виходь із корчми. На майдан.

- Я не стану битись із тобою.

Чоловік з котячим медальйоном зірвався з-за столу рухом настільки швидким, що поплив в очах. Блиснув схоплений зі стільниці меч. Чоловік хапнув одну зі жриць за каптур, стягнув її з лави, кинув на коліна і приставив лезо до шиї.

- Ти будеш битись зі мною, - сказав холодно, дивлячись на Геральта. – Вийдеш на майдан ще доти, доки я дорахую до трьох. Інакше – кров жриці забризкає стіни, стелю і меблі. А потім я уроблю решту. По черзі. Всім залишатись на своїх місцях! Щоб ніхто ані сіпнувся!

В корчмі запала тиша, глибока й цілковита тиша. Всі завмерли. І вирячались, пороззявлявши роти.

- Я не стану битись із тобою, - спокійно повторив Геральт. – Але, якщо ти скривдиш цю жінку – помреш.

- Один із нас помре, це вже точно. Там, на майдані. Але, вочевидь, це буду не я. Пліткують, що твої славетні мечі вкрали. А новими, як бачу, ти так і не розжився. Воістину, це ж наскільки пихатим потрібно бути, аби податись викрадати чужу нагороду, навіть не спромігшись озброїтись перед цим. А, може, славетний Білий Вовк настільки майстерний, що не потребує сталі?

Рипнув відсунутий стілець. Світловолоса дівчина підвелась. Витягла з-під стола продовгуватий згорток. Положила його перед Геральтом і зробила крок назад, знову сідаючи поряд із урядником.

Вже знав, що там. Ще до того, як розв’язав ремінь і розгорнув войлок.

Меч із сидеритової сталі, загальна довжина сорок із половиною дюймів, клинок довгий – двадцять сім і чверть. Вага – тридцять сім унцій. Руків’я і гарда виконані просто, але елегантно.

Другий меч, ідентичної довжини й ваги, срібний. Частково, звичайно, чисте срібло занадто м’яке, щоб його можна було добре нагострити. На гарді магічні символи, вздовж усього клинка витравлені рунічні знаки.

Експерти Пирала Пратта не змогли їх прочитати, показавши тим самим, що експерти з них кепські. Прадавні руни складались у напис. Dubhenn haern am glandeal, morch am fhean aiesin. Блиск мій розіб’є темряву, світло моє розвіє морок.

Геральт підвівся. Дістав сталевий меч із піхов. Плавним і злагодженим рухом. Не дивився на Брегена. Дивився на клинок.

- Відпусти жінку, - сказав спокійно. – Негайно. Інакше – помреш.

Рука Брегена здригнулась, по шиї жриці потекла цівка крові. Жриця навіть не зойкнула.

- Я в нужді, - просичав Кіт із Єлло. – Ця нагорода мусить бути моєю!

- Відпусти жінку, я сказав. Інакше я вб’ю тебе. Не на майдані, а тут, на цьому самому місці.

Бреген згорбився. Тяжко дихав. Очі його зловісно блищали, уста кривились у паскудній гримасі. Бліднішали кісточки пальців, стиснутих на руків’ї меча. Раптом відпустив жрицю, відіпхнув її. Люди в корчмі стрепенулись, ніби пробуджені від кошмарного сну. Роздались зітхання та глибокі віддихи.

- Прийде зима, - процідив крізь зуби Бреген. – А я, на відміну від декого, не маю, де перезимувати. Затишний і теплий Каер Морхен не для мене!

- Ні, - відповів Геральт. – Не для тебе. І ти добре знаєш, чому.

- Каер Морхен виключно для вас, добрих, правильних і справедливих, так? Засрані лицеміри. Ви такі самі вбивці, як і ми, ви нічим не відрізняєтесь від нас!

- Вийди, - сказав Геральт. – Залиш це місце і прямуй своєю дорогою.

Бреген сховав меч. Випростався. Коли проходив через кімнату, очі його змінювались. Тепер зіниці заповнювали собою всю радужку.

- Брехня, - сказав Геральт, коли Бреген проходив повз, - ніби Весемир виніс тобі смертний вирок. Відьмаки не б’ються з відьмаками, не схрещують мечі один з одним. Але якщо коли-небудь повториться те, що сталось в Єлло, якщо до мене дійдуть чутки про щось подібне… Тоді я зроблю для тебе виняток. Я знайду і вб’ю тебе. Постався до цього попередження серйозно.

Мертва тиша панувала в приміщенні корчми ще добрих кілька хвилин після того, як за Брегеном зачинились двері. Лютик видихнув із полегшенням, і цей звук в цілковитій тиші, здавалось, пішов луною. Невдовзі почалось пожвавлення. Місцеві випиваки хутенько накивали п’ятами, навіть не допивши горілки. Купці виявились витривалішими, хоча були принишклі та бліді, проте наказали челяді вийти з-за столу, вірогідно, давши завдання пильнувати вози й коней, бо перебування в такій непевній компанії становило реальну загрозу. Жриці забинтували скалічену шию своєї приятельки, подякували Геральтові мовчазними поклонами та відійшли спочивати, скоріше за все, до стодоли, бо брали сумніви, аби корчмар виділив їм ліжка в спальній кімнаті.

Геральт жестом і кивком голови запросив до столу світловолосу дівчину, за допомогою якої повернув мечі. Прийняла запрошення охоче, без краплі жалю покинула свого недавнього супутника, того самого урядника, залишивши його з такою міною, ніби він макогона облизав.

- Мене звати Тіціана Фреві, - представилась, подавши Геральту руку та по-чоловічому потиснувши. – Приємно познайомитись.

- Це для мене велика приємність.

- Було трохи нервово, чи не так? Вечори в придорожніх закладах зазвичай нудні, а сьогодні було справді цікаво. В якусь мить навіть трохи почала боятись. Але, як мені здається, це було суто чоловіче змагання? Двобій тестостерону? Або гра в мірялки, у кого довший? Справжньої загрози не було ж?

- Не було, - збрехав. – Здебільшого, через мечі, які повернув завдячуючи тобі. Я дякую тобі за них. Але гублюсь у здогадах, яким чином вони у тебе опинились.

- Це мало би залишитись у таємниці, – пояснила невимушено. – Мені було доручено підкинути тобі мечі тихцем і непомітно, а після цього щезнути. Але несподівано умови змінились. Мусила діяти за ситуацією, тож віддала тобі зброю не ховаючись, так би мовити, з відкритим забралом. Після цього було би грубо відмовляти у поясненнях. Тому не відмовлятиму, беручи на себе повну відповідальність за розкриття таємниці. Мечі отримала від Йеннефер із Венгерберга. Це сталось у Новіграді, два тижні тому. Я – двімвеандра. Зустріла Йеннефер випадково, у своєї наставниці, в якої саме закінчила практику. Коли вона довідалась, що я їду на південь, і коли моя наставниця поручилась за мене, пані Йеннефер довірила мені цю місію. І дала рекомендаційний лист для своєї знайомої магічки з Марібора, у якої я зараз планую продовжити практику.

- Як… - Геральт ковтнув слину. – Як вона поживає? Йеннефер? У неї все в порядку?

- У неї все пречудово, як я помітила. – Тіціана Фреві дивилась на нього з-під вій. – Поживає прекрасно, виглядає так, що можна позаздрити. І я заздрю, якщо вже говорити відверто.

Геральт підвівся. Підійшов до корчмаря, який з переляку майже не зомлів.

- Але, це зайве… - скромно промовила Тіціана, коли через пару хвилин корчмар поставив перед ними карафку Ест-Ест, найдорожчого білого з Туссента. І кілька додаткових свічок, встромлених у шийки старих пляшок.

- Надмірний клопіт, справді, - додала, коли за якусь мить на столі з’явились полумиски, один зі скибочками підсушеної в’яленої шинки, другий з копченою фореллю, третій з сирним асорті. – Ти надто розкошуєш, відьмаче.

- Маю привід. І маю хорошу компанію.

Подякувала кивком голови. І усмішкою.

Красивою усмішкою.

Кожна чародійка, яка закінчувала школу магії, ставала перед вибором. Могла залишитись в навчальному закладі як асистентка наставниці-прецепторки. Могла попроситись до якоїсь з незалежних містринь, аби та взяла її під свою протекцію у якості своєї сталої практикантки. Або могла обрати шлях двімвеандри.

Ця система була запозичена в цехових. У більшості з них учень, що прагнув стати підмайстром, був зобов’язаний податись у мандрівку, під час якої брався за тимчасову роботу в різних майстернях, у різних майстрів, то тут, то там, врешті-решт, через кілька років він повертався, аби пройти іспит на звання майстра. Однак, були певні відмінності. Тим учням, хто був змушений податись у мандрівку і не знайшов роботи підмайстра, часто доводилось зазирати в очі голоду, а мандрівка часто перетворювалась на бродяжництво. Двімвеандрами ставали з власної волі й за власним бажанням, а чародійський Капітул затвердив для мандруючих магічок спеціальний стипендіальний фонд, як Геральт чув, фонд чималий.

- Цей страхітливий тип, - долучився до розмови поет, - носив медальйон, схожий на твій. Це був один із Котів, правда?

- Правда. Я не хочу про це говорити, Лютику.

- Горезвісні Коти, - поет обернувся до чародійки. – Відьмаки, але невдалі. Невдалі мутації. Навіжені, психопати і садисти. Вони самі нарекли себе Котами, бо, фактично, вони дійсно як коти – агресивні, жорстокі, непередбачувані та непевні. А Геральт, як завжди, применшує, аби нас заспокоїти. Бо загроза була, і велика загроза. Це диво, що минулось без різанини, крові й трупів. Тут була би різня, як в Єлло чотири роки тому. Я кожної миті очікував, що…

- Геральт попросив не говорити про це, - перебила Тіціана Фреві, ввічливо, але впевнено. – Поважаймо це.

Глянув на неї з симпатією. Вона здавалась йому ладною. І вродливою. Навіть дуже вродливою.

Він знав, що чародійкам виправляють зовнішність, цього вимагає престиж професії, магічка мусить вражати і викликати захоплення. Але такого роду покращення ніколи не було ідеальним, завжди щось залишалось. Тіціана Фреві не була виключенням. На її чолі, одразу попід лінією волосся, виднілось декілька ледь помітних слідів після віспи, яку, ймовірно, перенесла в дитинстві, коли ще не мала імунітету. Вигин ладних уст дещо псував маленький хвилястий шрамик над верхньою губою. Геральт вкотре відчув злість, злість на свій зір, на очі, які помічали такі дрібні деталі, які втрачали будь-який сенс порівняно із тим фактом, що Тіціана зараз сиділа поряд із ним за одним столом, пила Ест-Ест, їла копчену форель і усміхалась йому. Відьмак зустрічав і був знайомий справді з небагатьма жінками, вроду яких можна було назвати бездоганною, а вірогідність того, що якась із них усміхнулась би йому, він мав підстави вважати за нульову.

- Говорив про якусь нагороду… - Лютика, коли він вже учепився за якусь тему, було важко відтягти від неї. – Хтось із вас знає, про що йшлось? Геральт?

- Уявлення не маю.

- А я знаю, - похвалилась Тіціана Фреві. – І дивуюсь, що ви не чули, бо ця справа набула чималого розголосу. Фольтест, король Темерії, справді призначив нагороду. За зняття чарів з доньки, яку закляли. Вкололи веретеном і приспали сном одвічним, бідолашна, як подейкують, лежить у труні в замку, порослим глодом. За іншими чутками, труна та скляна і знаходиться на вершечку скляної гори. Якщо вірити третій легенді, то королівну перетворили на лебедя. А ще кажуть, що не на лебедя, а в жахливого монстра, в стригу. Це результат прокляття, бо королівна – плід кровозмісного зв’язку. Нібито, ці чутки вигадує і поширює Візімір, король Реданії, який серйозно розсварився з Фольтестом через територіальні конфлікти, а тепер зі шкури пнеться, аби йому дошкулити.

- Це схоже на вигадку, - оцінив Геральт. – Що базується на казках або легендах. Заклята і перетворена королівна, прокляття як кара за кровозмішення, нагорода за зняття чар. Класика і банальність. Той, хто все це вигадав, не заморочувався надто довго.

- Справа, - додала двімвеандра, - має очевидний політичний підтекст, тому Капітул заборонив втручання туди чародіїв.

- Казка чи ні, але весь отой Кіт у неї вірив, - промовив Лютик. – Вочевидь, поспішав саме до Визими, до тієї зачарованої королівни, аби зняти чари та запопасти обіцяну королем Фольтестом нагороду. Запідозрив, що Геральт також замірився податись тією дорогою і вирішив випередити його.

- Він помилявся, - сухо відповів Геральт. – Не збираюсь їхати до Визими. Не збираюсь пхати носа у той політичний казан. Це робота в самий раз для когось на кшталт Брегена, тим більше, він сам обмовився, що перебуває в нужді. Я – ні. Мечі повернув, витрачатись на нові не мушу. Засоби для існування маю. Завдячуючи чародіям з Ріссберга…

- Відьмак Геральт із Рівії?

- Це я. – Геральт змірив поглядом урядника, що стояв поряд із ним з набурмосеною міною. – А хто питає?

- Це несуттєво. – Урядник задер голову і надув губи, силуючись здаватись поважним. – Суттєвим є судовий позив. Який даним числом вам вручаю. При свідках. Відповідно до норм діючого законодавства.

Урядник вручив відьмакові сувій паперу. Відтак вийшов, не забувши зміряти Тіціану Фреві поглядом, сповненим зневаги.

Геральт зламав печатку, розгорнув сувій.

- Datum ex Castello Rissberg, die 20 mens. Jul. anno 1245 post Resurrectionem – прочитав. – До міського суду в Горс Велені. Позивач: Комплекс Ріссберг, цивільна установа. Відповідач: Геральт із Рівії, відьмак. Предмет позову: відшкодування коштів у розмірі 1000 (прописом: одна тисяча) новіградських корон. Звертаємось щодо primo: змусити відповідача Геральта з Рівії відшкодувати кошти у розмірі однієї тисячі новіградських корон із урахуванням належних відсотків. Secundo: стягнути з відповідача сплату судових витрат згідно з нормами закону. Tertio: визнати судове рішення таким, що підлягає негайному виконанню. Підстава: відповідач обманним шляхом отримав від цивільної установи Комплексу Ріссберг кошти у розмірі одна тисяча новіградських корон. Доказ: копії банківських платіжних доручень. Кошти перераховувались в якості оплати авансом за послуги, які відповідач ніколи не виконував і мав злий умисел не виконувати взагалі. Свідки: Бірута Анна Маркетта Ікарті, Аксель Мігель Еспарза, Іго Тарвікс Сандоваль… От виродки.

- Повернула тобі мечі, - відвела погляд Тіціана. – І разом із тим накликала на твою голову біду. Цей пристав обдурив мене. Сьогодні вранці підслухав, як я випитувала про тебе на паромній пристані. І відтоді причепився до мене, як реп’ях до собачого хвоста. Тепер розумію, для чого. Цей позов – моя провина.

- Тобі буде потрібний адвокат, - понуро сказав Лютик. – Але я не раджу тобі пані адвокатку з Керацка. Ця виправдовує себе скоріше тільки поза судовою залою.

- Можеш адвоката залишити собі. Ти звернув увагу на дату позову? Б’юсь об заклад, що справа вже закрита і вирок винесено заочно. І що вони вже закрили мій рахунок.

- Я дуже перепрошую, - промовила Тіціана. – Це моя провина. Пробач мене.

- Мені нема чого пробачати, ти ні в чому не винна. А вони най вдавляться, Ріссберг разом із судом укупі. Пане господарю! Карафку Ест-Ест, будьте ласкаві!

*

Незабаром вони залишились єдиними відвідувачами закладу, невдовзі корчмар демонстративним позіханням дав зрозуміти, що пора розходитись. Першою пішла до себе Тіціана, трохи згодом – Лютик.

Геральт не пішов до кімнатки, яку винаймав разом із поетом. Натомість тихенько постукав у двері Тіціани Фреві. Відчинила одразу.

- Чекала, - шепнула, затягуючи його в кімнату. – Знала, що прийдеш. А якби не прийшов, то пішла б сама тебе шукати.

*

Вочевидь, вона приспала його магією, бо в іншому разі він би прокинувся, коли вона виходила. А вийти мусила на світанку, ще до схід сонця. В кімнаті ще відчувався її запах. Легкий аромат іриса та бергамота. І чогось іще. Троянди?

На столику, на його мечах, лежала квітка. Троянда. Одна з білих троянд із тих квіткових горщиків, що стояли перед входом у корчму.

*

Ніхто не пам’ятав, що колись було на цьому місці, хто звів ці будівлі, кому і для чого служили. За корчмою, в долині, залишились руїни стародавньої будови, колись великого і вочевидь розкішного комплексу. Від будинків майже нічого не залишилось, залишки фундаменту, зарослі чагарниками ями та розкидані повсюди камінні блоки. Решту було розібрано і розкрадено. Будівельні матеріали коштували чималих грошей, тож не мали права пропадати марно.

Вони ступили під рештки зруйнованого порталу, що колись давно був захоплююче красивою аркою, а нині більше скидався на шибеницю; враження підсилював плющ, який звисав зверху, ніби зашморг. Крокували алейкою, прокладеною поміж рядами дерев. Дерева були висхлі, скалічені та потворні, ніби на них лягла вся важкість прокляття, що тяжіло над цим місцем. Алейка вела до саду. Вірніше, до того, що колись було садом. Клумби барбарису, дроку та шипшини, які, ймовірно, раніше були декоративно підстрижені та доглянуті, нині являли собою дику і безладну плутанину гілок, колючих лоз та висхлого бадилля. З плетива проступали рештки скульптур і статуй, здебільшого, як виглядало, декоративної скульптури в повний зріст. Але залишки були такими нікчемними, що не було можливості навіть приблизно уявити кого, або що ці скульптури представляли. Зрештою, тепер це було несуттєво. Статуї були минулим. Не вцілили, тож перестали мати значення. Залишились руїни і скидалось на те, що руїни тут пробудуть ще дуже довго. Руїни вічні.

Руїна. Пам’ятник розтрощеному світові.

- Лютику.

- Так.

- Останнім часом все, що могло піти не так, пішло не так. І мені здається, що саме я все зіпсував. Все, за що би я не брався, йшло шкереберть.

- Тобі так здається?

- Мені так здається.

- Вірогідно, що так воно і є. Не чекай на пояснення. Мені набридло пояснювати. А тепер пожалій себе мовчки, якщо твоя ласка. Я саме в творчому процесі, а твої скиглення мене збивають з мислі.

Лютик умостився на зваленій колоні, відсунув капелюшок на потилицю, закинув ногу за ногу, підкрутив кілки лютні.

Свіча мерехтить,

Ось вогонь вже загас

І вітер холодний січе невблаганний

Саме цієї миті повіяв вітер, раптово і сильно. І Лютик перестав грати. І голосно зітхнув.

Відьмак обернувся.

Вона стояла у входу до алейки, поміж тріснутим цоколем невпізнанної статуї і переплетеним чагарником висхлого дерну. Висока, у вузькій сукні. Хутро на її голові було сіруватого кольору, таке притаманне скоріше корсакам, ніж чорнобуркам. Зі шпичастими вухами і видовженою мордою.

Геральт не поворухнувся.

- Пообіцяла, що прийду. – В пащеці лисиці блиснули ряди іклів. – Одного дня. Цей день настав.

Геральт не поворухнувся. За спиною відчував знайомий тягар двох своїх мечів, тягар, якого йому так бракувало весь цей місяць. Який зазвичай приносив спокій та впевненість. Сьогодні ж, в цю саму мить, тягар був всього лиш тягарем.

- Прийшла… - Агуара блиснула іклами. – Сама не знаю, навіщо прийшла. Може, аби попрощатись. Може, аби дозволити їй попрощатись із тобою.

З-за лисячої постаті визирнула худенька дівчинка у вузенькій сукні. Її бліде і неприродно непорушне обличчя ще й досі лишалось напівлюдським. Але воно вже в більшій мірі було лисячим, аніж людським. Зміни відбувались швидко.

Відьмак похитав головою.

- Виходила… Оживила її? Ні, це неможливо. Виходить, вона ще була жива, там на судні. Жива. Тільки вдавала мертву.

Агуара голосно загавкала. Знадобилась якась мить, аби здогадався, що це був сміх. Що лисиця сміється.

- Колись ми могли набагато більше. Ми могли наводити ілюзії чарівних островів, показувати танцюючих у небі драконів, могли створювати видимість величезного війська, яке наближається до стін міста… Колись, давно. Тепер світ змінився, наші здібності стали слабшими… а ми самі виродились. Тепер у нас більше від лисиць, ніж від агуар. Але досі навіть найменша, навіть наймолодша лисиця здатна ошукати ілюзією ваші примітивні людські відчуття.

- Вперше в житті, - сказав за мить, - я радий, що мене ошукали.

- Це неправда, що ти все зіпсував. У винагороду, я дозволяю тобі торкнутись мого обличчя.

Кашлянув, дивлячись на гострі зуби.

- Хмм…

- Ілюзії – це те, про що ти думаєш. Чого боїшся. І про що мрієш.

- Тобто?

Лисиця тихенько гавкнула. І змінилась.

Темні, фіалкові очі, що пломеніли на блідому трикутному обличчі. Смоляні хвилі буремних локонів каскадом спадають на плечі, виблискують, відбиваючи світло, наче пір’я павича, звиваючись і хвилюючись при найменшому русі. Губи, дивовижно вузькі та бліді під помадою. На шиї – чорна оксамитка, на оксамитці – обсидіанова зірка, що яскриться і розбризкує навкруги тисячі відблисків…

Йеннефер усміхнулась. І відьмак доторкнувся до її щоки.

І тоді сухий дерен розквітнув.

А потім повіяв вітер, пронісшись над чагарником. Світ щез у мареві танцюючих білих пелюстків.

- Ілюзія, - почув голос агуари. – Все – ілюзія.

*

Лютик припинив співати. Але не відклав лютню. Сидів на уламку поваленої колони. Дивився в небо.

Геральт сидів поряд. Розмірковував над різними речами. Різні речі упорядковував у своїй голові. А вірніше, намагався упорядкувати. Будував плани. Здебільшого, абсолютно нереальні. Обіцяв собі різні речі. Дуже сумніваючись, що коли-небудь зможе дотриматись цих обітниць.

- А ти ось, - озвався раптом Лютик, - ніколи не хвалиш моїх балад. Стільки вже їх при тобі склав і заспівав. А ти ніколи мені не скажеш: «Це було красиво. Хотів би, аби ти заграв це ще раз». Ніколи такого не говорив.

- Згоден. Не говорив, бо не хотів би. Хочеш знати, чому?

- Чому?

- Бо не хотів.

- Чи це така вже велика жертва? – не вгамовувався бард. – Аж такий важкий труд? Сказати: «Заграй це ще раз, Лютику. Заграй «Як плине час».

- Заграй це ще раз, Лютику. Заграй «Як плине час».

- Ти це сказав без краплі ентузіазму.

- І що з того? Ти ж все одно заграєш.

- А щоб ти знав.

Свіча мерехтить,

Ось вогонь вже загас

І вітер холодний січе невблаганний

Минають повз дні

Спливає повз час

В самотності мерзлій, у тиші печальній

Ти поряд зі мною і досі ще нас

Єднає зв'язок, все хиткіший, примарний

Бо плинуть повз дні

Бо минає повз час

В самотності мерзлій, у тиші печальній

Пам'ять збитих доріг та пройдених трас

Карбує тавро в душі нашій страждальній

Хоч плинуть повз дні

Хоч минає повз час

В самотності мерзлій, у тиші печальній

Тому, моя люба, іще бодай раз

Давай заспіваєм рефрен тріумфальний

Так плинуть повз дні

Так минає повз час

В самотності мерзлій, у тиші печальній

Геральт підвівся.

- Час вирушати в путь, Лютику.

- Так? А куди?

- А чи не все одно?

- В принципі, так. Їдьмо.

Епілог

На узгір’ї біліли рештки будівлі, яка перетворилась на руїни настільки давно, що вже повністю заросла. Плющ обплів мури, молоді деревця пробивались крізь розтріскану підлогу. Колись давно тут була - Німуе не могла знати про це - святиня, осередок священиків, які вклонялись якомусь давно забутому богові. Для Німує це була всього лиш руїна. Купа каміння. І дороговказ. Знак, що вона прямує правильною дорогою.

Одразу за узгір’ям та руїнами гостинець розгалужувався. Одна дорога вела на захід, через пустища. Друга, що прямувала на північ, зникала в густому й темному лісі. Пірнала у чорні хащі, потопала в понурому мороці, розчиняючись у ньому.

Це була її дорога. На північ. Через горезвісний Сойчиний Ліс.

Легендам, якими її намагались настрашити в Івало, Німуе не надто йняла віри, під час своїх мандрів вона частенько стикалась із подібними історіями, в кожному селищі існував свій страхітливий фольклор, місцеві страшилки та жахіття, які мали на меті якомога сильніше налякати подорожніх. Німуе вже жахали русалками в озерах, берегинями в річках, щезниками на роздоріжжях і упирями на кладовищах. Кожен другий містечок мусив бути криївкою троля, кожна друга купина кривих верб – засідкою стриги. Зрештою, Німуе звикла, буденні страхи перестали бути страшними. Але ніяк не могла опанувати та вгамувати дивну тривогу, що охоплювала її, коли розуміла, що зараз доведеться увійти у темний ліс, ступити на доріжку між потонулими в імлі курганами чи стежину серед багнищ, над якими здіймались туманні випари.

Зараз, перед темною стіною лісу також відчувала цю тривогу, яка мурашками пробігала по шиї та від якої пересихало у роті.

Дорога виїжджена, повторювала подумки, вся в коліях від возів, утоптана копитами коней та волів. Що з того, що цей ліс виглядає лячно, - це ж не дика хаща, а жваво використовуваний шлях до Доріана, який пролягає через останній клаптик пущі, що вціліла від сокир і пилок. Цим шляхом багато люду їздить, багато люду ходить. І я пройду. Я не боюсь.

Я Німуе верх Вледир ап Гвін.

Вирва, Гуадо, Сібелл, Бругге, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анкор, Горс Велен.

Роззирнулась навкруги, чи хтось не над’їжджає. Подумала, було б веселіше в компанії. Але гостинець, як на лихо, саме сьогодні, саме зараз ніяк не хотів бути людним. Був ніби вимерлий.

Іншого виходу не було. Німуе відкашлялась, поправила вузлик на плечі, міцно стиснула в руці костурець. І ступила в ліс.

У деревостані переважали дуби, в’язи та старі, зрощені один із одним граби, траплялись також сосни і модрини. Внизу розкинувся густий підлісок, - сплетені між собою кущі глоду, ліщини, черемхи та жимолості. Такий підлісок зазвичай роївся від усілякого лісового птаства, але в цьому лісі панувала зловісна тиша. Німуе йшла, потупивши погляд у землю. Зітхнула з полегшенням, коли в цілковитій тиші десь в глибині лісу застукотів дятел. Хоч щось тут живе, подумала, я тут не абсолютно сама.

Зупинилась і різко озирнулась. Не помітила нікого або нічого, але за мить до того їй здалось, що хтось слідує за нею. Відчула, що за нею спостерігають. Стежать. Страх стиснув їй горло, дрижаками пробіг по спині.

Пришвидшила крок. Ліс, як їй здавалось, почав рідшати, стало світліше та зеленіше, бо в деревостані тепер переважала береза. Ще поворот, ще два, подумала гарячково, ще трохи і ліс закінчиться. Залишу цей ліс позаду разом із тим, що приховується там. А я піду далі.

Вирва, Гуадо, Сібелл, Бругге…

Не почула навіть шелесту, вловила рух краєм ока. З гущавини папороті вилетіло сіре, пласке, багатоноге й неймовірно швидке створіння. Німує скрикнула, побачивши клацаючі щипці, великі, ніби коси. Наїжачені шипами та щетиною лапи. Чисельні очі, які обрамляли голову, наче корона.

Почула раптовий сильний поштовх, який здійняв її в повітря та відкинув геть. Впала спиною на пружні пагони ліщини, вчепилась за них, готова зірватись та кинутись навтьоки. Завмерла, дивлячись на дикий танець, що зараз відбувався посеред стежини.

Багатоноге створіння скакало і кружляло, крутилось несамовито швидко, вимахуючи лапами та клацаючи страхітливими жвалами. А навколо нього, ще швидше, так швидко, що аж розпливався в очах, танцював чоловік. Озброєний двома мечами.

На очах у заціпенілої від переляку Німує в повітря злетіла спочатку перша, потім друга, потім третя відрубана лапа. Удари мечів обрушились на плаский тулуб, з якого бризнули цівки зеленої жижиці. Чудовисько шамоталось і шарпалось, врешті-решт, ошалілим стрибком кинулось в ліс, навтьоки. Далеко не втік. Чоловік із мечами настиг його, притис ногою, з розмаху пришпилив до землі одночасним ударом клинків обох своїх мечів. Створіння довго молотило по землі кінцівками, аж поки не завмерло.

Німуе притисла руки до грудей, намагаючись тим самим заспокоїти шалено калатаюче серце. Бачила, як її рятівник нахиляється над убитим чудовиськом, як ножем відколупує щось з його панцира. Як витирає клинки мечів та ховає їх у піхви за спиною.

- Ти в порядку?

Минуло трохи часу, поки до Німує дійшло, що це питання адресоване їй. Але так і не змогла ні проронити жодного звука, ні підвестись з ліщини. Її рятівник не поспішав, витягати її з чагарників, тож мусила вибиратись звідти сама. Ноги в неї дрижали так, що насилу могла стояти. В роті все пересохло.

- Погана ідея, така самотня мандрівка через ліс, - сказав визволитель, підходячи ближче.

Відкинув каптур, білосніжне волосся аж засяяло серед лісового присмерку. Німуе ледь не скрикнула, мимохіть затуливши уста обома руками. Це неможливо, подумала, це абсолютно неможливо. Мабуть, це мені сниться.

- Але відсьогодні, - продовжив біловолосий, роздивляючись на долоні почорнілу і вкриту іржею металеву пластинку. – Відсьогодні тут буде безпечно ходити. Ба, що тут у нас? IDR UL Ex IX 0008 BETA. Ха! Бракувало мені тебе в колекції, вісімко. Але тепер колекція повна. Як почуваєшся, дівчинко? Ой, пробач. В роті сухо, ніби в пустелі, чи не так? Язик наче колом став? Знайоме відчуття. Зроби ковток, давай.

Тремтячою рукою взяла подану їй фляжку.

- Куди це ми прямуємо?

- До Д… До До…

- До?

- До… Доріана. А що це було? Це… там?

- Витвір мистецтва. Шедевр номер вісім. Зрештою, неважливо, що це було. Важливо, що вже перестало чимсь бути. А ти хто така? Куди направляєшся?

Кивнула головою, проковтнувши слину. І насмілилась. Сама здивувалась своїй відвазі.

- Я… Я Німуе верх Вледир ап Гвін. Іду з Доріана в Анкор, а звідти – в Горс Велен. В Аретузу, школу чародійок на острові Танедд.

- Ого. А звідкіля вандруєш?

- З села Вирва. Через Гуадо, Сібелл, Бругге, Кастерфурт…

- Знайомий маршрут, - перебив її. – Воістину, провандрувала через півсвіту, Німуе, донька Вледира. В Аретузі повинні тобі за це докинути балів на вступному іспиті. Але, скоріше за все, не докинуть. Поставила собі амбітну мету, дівчинко з села Вирва. Дуже амбітну. Ходи зі мною.

- Добрий… - Німуе досі ледь переставляла задерев’янілі ноги.

- Добрий пане…

- Так?

- Дякую за порятунок.

- Це я мушу тобі подякувати. Вже кілька днів поспіль вичікую тут на когось такого, як ти. Якщо сюди хтось і заходив, то тільки численними групами, з галасом і лязкотом зброї, на таких наш шедевр номер вісім не наважувався нападати, не показував носа зі своєї схованки. Це ти його виманила. Навіть на великій відстані він міг розпізнати легку здобич. Якогось самотнього подорожнього. Невеличкого такого. Без образ.

Краєчок лісу був, як виявилось, зовсім поряд. Трохи далі, під одиночною купиною дерев, чекав кінь біловолосого. Гніда кобила.

- До Доріана, - сказав біловолосий, - звідси якихось сорок миль. Для тебе це три дні путі. Три з половиною, враховуючи сьогоднішній день. Ти знаєш про це?

Німує раптом відчула ейфорію, яка затьмарила собою заціпеніння та інші прояви переляку. Це сон, подумала. Мабуть, мені це сниться. Бо таке не може трапитись наяву.

- Що з тобою? Чи тобі зле?

Німуе зібралась із силами, відважилась.

- Цю кобилу… - через хвилювання ледве могла вимовляти слова. – Цю кобилу звати Плотва. Бо кожен твій кінь носить таке ім’я. Бо ти – Геральт із Рівії. Відьмак Геральт із Рівії.

Довго дивився на неї. Мовчав. Німує також мовчала, потупивши погляд у землю.

- Який зараз рік?

- Тисяча триста… - замислено подивилась вгору. – Тисяча триста сімдесят третій після Відродження.

- Якщо це так, - біловолосий провів по обличчю долонею у рукавиці, - то Геральт із Рівії вже давно не живе. Помер сто п’ять років тому… Був би радий, якби через ці сто п’ять років люди пам’ятали його. Якби пам’ятали, ким він був. Ба, пам’ятали навіть ім’я його коня. Так, я думаю, що він був би радий… Якби міг про це знати. Ходімо. Я проведу тебе.

Довго йшли в цілковитій тиші. Німуе кусала губи. Пристиджена, вирішила більше нічого не казати.

- Перед нами, - порушив ніякову мовчанку біловолосий, - роздоріжжя і тракт. Дорога до Доріана. Дістанешся безпечно…

- Відьмак Геральт не помер! – випалила Німуе. – Він лишень пішов, пішов до Країни Яблунь. Але він повернеться… Повернеться, бо так говорить легенда.

- Легенди. Казки. Небилиці. Байки та оповідання. Міг би здогадатись, Німуе з села Вирва, яка прямує до школи чародійок на острові Танедд. Не наважилась би на таку карколомну пригоду, якби не легенди і казки, на яких ти зростала. Але це лише казки, Німуе. Лише казки. Ти надто далеко відійшла від дому, аби цього не зрозуміти.

- Відьмак повернеться із потойбіччя! – не здавалась. – Повернеться, аби боронити людей, коли знов розгуляється Зло. Допоки буде існувати темрява, доти будуть потрібні відьмаки. А темрява все ще існує!

Довго мовчав, дивлячись кудись вбік. Зрештою, повернувся до неї обличчям. І всміхнувся.

- Темрява все ще існує, - підтвердив. – Незважаючи на постійний прогрес, який, як нас запевняють, має освітлювати морок, знищувати загрози і відганяти страхи. Поки що прогрес не досяг великих успіхів у цій царині. Поки що прогрес тільки запевняє нас у тому, що темрява – це виключно забобон, який собою затьмарює світло, і що немає чого боятись. Але це неправда. Боятись є чого. Бо завжди, завжди буде існувати темрява. І завжди у темряві буде панувати Зло, завжди будуть в темряві ікла та пазурі, вбивство і кров. І завжди будуть потрібні відьмаки. І вони завжди з’являються там, де їх потребують. Там, звідки лунає крик по допомогу. Там, звідки їх прикличуть. Вони з’являються, прикликані, з мечем у руці. Мечем, блиск якого розіб’є темряву, світло якого розвіє морок. Красива казка, правда? І закінчується добре, як повинна закінчуватись кожна казка.

- Але… - осіклась. – Але минуло сто років… Чи це можливо, аби… Як це можливо?

- Ставити такі питання. – Перебив її, досі усміхаючись, - не личить майбутній адептці Аретузи. Школи, в якій навчають, що на світі немає нічого неможливого. Бо все, що сьогодні неможливе, стане можливим завтра. Таке гасло мало би висіти над входом до навчального закладу, ученицею якого ти незабаром станеш. Щасливої дороги, Німуе. Бувай. Тут ми з тобою розстанемось.

- Але… - відчула раптове полегшення і слова потекли рікою. – Але я хотіла би знати… Знати більше. Про Йеннефер. Про Цирі. Про те, як насправді закінчилась та історія. Я читала… Я знаю легенду. Все знаю. Про відьмаків. Про Каер Морхен. Знаю навіть назви всіх відьмацьких Знаків! Прошу, розкажи мені…

- Тут ми з тобою розстанемось, - лагідно перебив її. – Перед тобою дорога до твого призначення. Переді мною зовсім інша путь. Історія триває, історія ніколи не закінчиться. А щодо Знаків… Існує такий, про який не знаєш. Називається Сомн. Подивись на мою долоню.

Подивилась.

- Ілюзія, - почула голос звідкілясь, десь дуже здалеку. – Все – ілюзія.

- Хей, дівчинко! Не спи, бо тебе обкрадуть!

Підвела голову. Протерла очі. І миттю зірвалась з землі.

- Заснула? Спала?

- Та ще й як! – розсміялась огрядна жіночка, що сиділа на козлах, правлячи підводою. – Як камінь! Як мертва! Двічі гукала тебе, а ти – хоч би хни. Вже хтіла з возу злазити… Ти сама? Чого так роззираєшся? Виглядаєш когось?

- Чоловіка… з білим волоссям… Був тут… А може… Вже й сама не знаю…

- Я тут нікого не бачила, - відповіла жіночка. З-за її спини, з-під тенту, визирали голівки двох дітей.

- Бачу, що ти в дорозі. – Жінка очима вказала на вузлик і костурок Німуе. – Я їду в Доріан. Хочеш, підвезу. Якщо тобі в той бік.

- Дякую. – Німуе видерлась на козли. – Красно дякую.

- Но! – Жінка хвиснула віжками. – Тоді їдьмо! Краще їхати, аніж піхом ноги бити, нє? Ох, ти, мабуть, втомилась страх як, що так тебе сон зморив, щоб аж при самій дорозі влягтись. Кажу тобі, спала як…

- Як камінь, - зітхнула Німуе. – Знаю. Втомилась і заснула. А до того я бачила…

- Ну? Що бачила?

Озирнулась. За нею чорнів ліс. Перед нею простягалась дорога вздовж рядів верб. Дорога до її призначення.

Історія триває, подумала. Історія ніколи не закінчиться.

- Бачила предивний сон.