Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ сімнадцятий






- Якраз вчасно, - понуро промовив Франс Торквіл.

- Встиг ти, відьмаче, акурат на видовище. Зараз почнеться.

Лежав на ліжку, горілиць, білий, наче крейда, з волоссям, мокрим від поту і прилиплим до чола. Вдягнений був лишень у просту лляну сорочку, яка Геральтові одразу видалась надто схожою на поховальний саван. Ліве стегно, від паху аж по коліно, було перетягнуто просякнутою кров’ю пов’язкою.

Серед кімнати стояв стіл, накритий простирадлом. Низенький тип у чорному каптані без рукавів викладав на столі інструменти, по черзі, один за одним. Ножі. Клещі. Долота. Пилки.

- За одним тільки шкодую, - скреготнув зубами Торквіл. – Що не зміг їх, скурвисинів, затримати. На то божа воля, не судилось мені… І вже не судитиметься.

- Що сталось?

- Те саме, до біса, що в Тисах, Роговизні й Сосниці. З однією лише різницею, що цього разу було на узліссі. І не на галявині, а посеред гостинця. Напали на подорожніх. Трьох убили, двох дітей викрали. Пощастило, що я зі своїм загоном був неподалік, одразу кинулись навздогін, скоро побачили їх. Двох амбалів, великих, ніби бики та одного огидного горбаня. Цей горбань і вальнув по мені зі свого арбалету.

Констебль стиснув зуби, швидким жестом вказавши на перев’язане стегно.

- Наказав своїм, аби залишили мене і наздогнали тих. Не послухали, лайдаки. В результаті що - втекли. А що я? Що з того, що врятували? Якщо мені тепер ногу відріжуть? Краще б я там, курва, здох, але поки ще не спустив дух, побачив би, як вони теліпаються у зашморзі, хвицаючи ногами. Не послухались наказу, телепні. Тепер сидять он, червоніють.

Підлеглі констебля, всі як один із кам’яними обличчями, окупували лаву попід стіною. Компанію їм складала зморщена бабунька, яка аж ніяк не пасувала до їхньої компанії, і яка мала на голові вінок, який аж ніяк не пасував до її сивини.

- Можемо починати, - оголосив тип у чорному каптані. – Пацієнта на стіл, прив’язати міцно ременями. Най сторонні особи покинуть приміщення.

- Най залишаться, - буркнув Торквіл. – Най знатиму, що вони дивляться. Мені буде соромно кричати.

- Хвилинку. – Геральт випростався. – Хто сказав, що ампутація необхідна?

- Я так сказав. – Чорний тип також випростався, але для того, щоб дивитись Геральтові в очі, мусив все одно високо задирати голову. – Я – месер Люппі, лейб-медик бейліфа з Горс Велена, присланий сюди спеціально. Обстеження вказало на те, що рана заражена. Ногу треба відтяти, іншого виходу не існує.

- Скільки береш за свої послуги?

- Двадцять корон.

- Тут тридцять. – Геральт витягнув з мішечка три монети по десять корон. – Збирай приладдя, пакуй речі та повертайся до бейліфа. Якщо питатиме, скажеш, що пацієнт пішов на поправку.

- Але… Мушу опротестувати…

- Пакуйся та повертайся. Яке з цих слів тобі незрозуміле? А ти, бабко, ходи-но сюди. Зніми пов’язку.

- Він, - бабця вказала на лейб-медика, - заборонив мені наближатись до пораненого. Ніби, я знахарка і відьма. Загрожував, що донесе на мене.

- На нього не зважай. Він вже йде.

Бабка, в якій Геральт одразу розпізнав травницю, послухалась. Обережно зняла пов’язку, не звертаючи уваги на Торквіла, який крутив головою, сичав і стогнав.

- Геральт… - простогнав. – Що ти вигадав? Медик сказав, що порятунку немає… Краще втратити ногу, ніж життя.

- Дурня. Зовсім не краще. А тепер заткнись.

Рана виглядала паскудно. Але Геральтові доводилось бачити набагато гірші.

Витягнув з мішка скриньку з еліксирами. Месер Люппі, який вже спакував речі, придивлявся і похитував головою.

- Декокти не допоможуть, - відповів. – псевдомагія не допоможе, так само як не допоможуть і знахарські фокуси. Шарлатанство й тільки. Як медик, мушу опротестувати…

Геральт розвернувся, глянув. Медик вийшов. Хутко. Спіткнувся на порозі.

- Ви четверо, до мене. – Відьмак відкоркував флакончик. – Тримайте його. Стисни зуби, Франс.

Еліксир, вилитий на рану, одразу сильно запінився. Констебль розпачливо зойкнув. Геральт трохи зачекав, відтак вилив другий еліксир. Цей також сильно запінився, а на додачу сичав і димів. Торквіл закричав, замотав головою, весь напружився, закотив очі та втратив свідомість.

Бабуся дістала з вузлика горщик, взяла звідти жменю зеленої жижі, густим шаром наложила її на клапоть складеного полотна, прикрила рану.

- Живокіст, - вгадав Геральт. – Компрес із живокосту, арніки та календули. Добре, бабуню, дуже добре. Стався би в нагоді також і звіробій, кора дуба…

- Ти глянь на нього, - перебила бабця, не відводячи погляду від ноги констебля. – Він мене буде травництву вчити. Я, синку, лікувала травами ще тоді, коли ти пішки під стіл ходив. А ви, шелепи, посуньтесь, бо мені світло затуляєте. І тхне від вас невимовно. Тре міняти онучі, міняти. Хоч вряди-годи. Геть із хати, кому кажу?

- Ногу треба буде зафіксувати. Обкласти довгими лубками…

- Не повчай мене, кажу тобі. І сам давай надвір вимітайся. Чому ти ще тут стоїш? Чого чекаєш? Подяки, що так великодушно свої магічні відьмацькі ліки пожертвував? На обіцянку, що він тобі цього довіку не забуде?

- Хочу його про щось спитати.

- Геральте, заприсягнись, - раптом озвався Франс Торквіл, - що їх впіймаєш. Що не подаруєш їм…

- Дам йому щось для сну та від пропасниці, бо марить. А ти, відьмаче, вийди. Зачекай біля хати.

Довго чекати не довелось. Бабця вийшла, поправила сукню, вмостила на своє місце вінок, що встиг перекоситись. Всілась поряд на призьбі. Потерла ступнею об ступню. Вони в неї були надзвичайно маленькі.

- Спить, - повідомила. – І, либонь, житиме, якщо нічого дурного не станеться, тьху, тьху. Кістка зростеться. Врятував йому ногу своїми відьмацькими чарами. На все життя залишиться кульгавим і на коня, так собі гадаю, вже ніколи не сяде, але дві ноги – все ж не одна, хе-хе.

Полізла за пазуху, під вишитий сердак, через що від неї ще більше запашіло травами. Витягла дерев’яну шкатулку, відкрила її. Якусь мить вагалась, відтак підсунула Геральтові.

- Нюхнеш?

- Ні, дякую. Не вживаю фісштех.

- А я… - Травниця втягла носом наркотик, спочатку однією, потію другою ніздрею. – А я залюбки, час від часу. До біса добре впливає. На ясність розуму. На довголіття. І на вроду. Глянь-но на мене.

Глянув.

- За відьмацькі ліки для Франса, - бабця почухала око, що засльозилось, шмигонула носом, - дякую тобі, не забуду. Знаю, що ревно тих ваших декоктів пильнуєте. А ти їх так просто віддав, не вагаючись. Хоч через це для тебе самого їх може забракнути, якщо потребуватимеш. Не страшно?

- Страшно.

Повернулась в профіль. Дійсно, колись мусила бути вродливою жінкою. Але це було в біса давно.

- А тепер, - повернулась, - питай. Про що хотів спитати Франса?

- Неважливо. Він спить, а мені час у дорогу.

- Питай.

- Гора Кремора.

- Одразу б так. Що хочеш знати про цю гору?

 

*

 

 

Хата стояла далеченько від села, аж під самою стіною бору, ліс починався одразу за огорожею саду, що ряснів деревами, віти яких вигинались під вагою яблук. Решта включала в себе всі елементи класичної сільської садиби: стодола, сарай, курник, кілька вуликів, город, купа навозу. З лимаря підіймалась вгору смужка світлого духмяного диму.

Першими його появу помітили цесарки, які ошивались попід тином, сповістивши про його прихід пекельним ґелґотінням на всю околицю. Трійко дітлахів, що сновигали на подвір’ї, помчали в бік хати. На порозі з’явилась жінка. Висока, світловолоса, в запасці поверх полотняної сорочки. Під’їхав ближче, спішився.

- День добрий, - привітався. – Господар вдома?

Дітлахи, всі до одного дівчатка, вчепились за мамину запаску й сорочку. Молодиця дивилась на відьмака, і в тому погляді не було ані тіні симпатії. Не дивно. Добре бачила руків’я меча над відьмачим плечем. Медальйон на шиї. Срібні заклепки на рукавицях, які відьмак аж ніяк не приховував. Навпаки, демонстрував.

- Господар, - повторив. – Отто Дуссарт, тобто. У мене до нього справа.

- Яка?

- Особиста. Вдома?

Дивилась мовчки, злегка схиливши голову. Зовнішність, як помітив, мала рустикального типу, тобто їй спокійно можна було дати як двадцять п’ять, так і сорок п’ять років. Більш точна оцінка, як у випадку з більшістю селянських жінок, не видавалась можливою.

- Вдома?

- Ні.

- В такому разі, я зачекаю, - закинув поводдя кобили на жердину, - поки він повернеться.

- Це може бути нескоро.

- Якось, та дочекаюсь. Хоча, волів би це робити в хаті, аніж під тином.

Молодиця деякий час змірювала його поглядом. Його і його медальйон.

- Гість у дім, - промовила врешті-решт. - Ласкаво просимо.

- Запрошення приймаю, - відповів за місцевою традицією. – Права гостинності не порушу.

- Не порушиш, - повторила повільно. – Але ж меч носиш.

- Така професія.

- Мечі калічать. І вбивають.

- Так само, як і життя. І все-таки, що там із запрошенням?

- Просимо в хату.

Заходити треба було, як зазвичай у такого роду садибах, через сіни, темні й захаращені. Сама світлиця виявилась досить просторою та чистою, стіни тільки поблизу кухні й комину носили на собі відбитки кіптяви, все ж інше тішило око чистотою й кольоровими килимками, всюди висіло також різноманітне начиння, пучки трав, скрутні часнику, в’язанки паприки. Полотняна завіса відмежовувала світлицю від комори. Пахло кухнею. Тобто, капустою.

- Прошу, сідати.

Господиня все ще стояла, бгаючи в руках запаску. Діти принишкли коло печі, на низенькій лаві.

Медальйон на шиї Геральта тремтів. Сильно і невпинно. Тріпотів під сорочкою, наче спійманий птах.

- Цей меч, - озвалась жінка, наближаючись до печі, - треба було в сінях залишити. Не годиться це, зі зброєю за стіл сідати. Так тільки харцизники чинять. Ти харцизник?

- Добре знаєш, хто я, - відрізав. – А меч залишиться там, де він є. В якості перестороги.

- Щодо чого?

- Щодо того, що необдумані вчинки несуть за собою серйозні наслідки.

- Тут нема ніякого оружжя, тож…

- Годі, годі, - перебив різко. – Не треба цього маскараду, пані-господине. Селянська хата й обійстя – це цілий арсенал, і не один поліг від мотики, про ціпки та вила я взагалі мовчу. Чув про одного, якого забили макогоном від маснички. Можна покалічити будь-чим, якщо захочеш. Або мусиш. Якщо про це вже зайшла мова, то залиш у спокої той горщик з окропом. І відійди від печі.

- Навіть на думці нічого такого не мала, - швидко заторохтіла жінка, брешучи просто в очі. – А там не окріп, там борщ. Хотіла пригостити…

- Дякую. Але я не голодний. Тож, не чіпай горщика та відійди від печі. Сядь там, поряд із дітьми. І ґречно всі разом зачекаємо на господаря.

Сиділи в тиші, яка переривалась лишень дзижчанням мух. Медальйон тремтів.

- В печі казанок із капустою доходить, - порушила важку тишу молодиця. – Тре його дістати, перемішати, бо ж пригорить.

- Вона, - Геральт вказав на найменшу з дівчат, - най це зробить.

Дівчинка повільно підвелась, кліпаючи на нього очима з-під русявої гривки. Взяла рогач на довгому держакові, нахилилась над дверцятами печі. Й раптом кинулась на Геральта, наче кішка. Замірилась ріжками рогача приштрикнути шию відьмака до стіни, але ухилився, вихопив держак, відкинув її на долівку. Почала змінюватись ще до того, як упала.

Молодиця й решта дітей вже встигли змінити подобу. На відьмака галопом летіли троє вовків, одна вовчиця та двоє вовченят, з налитими кров’ю очима та вишкіреними іклами. На ходу розділились, суто по-вовчи, атакуючи з усіх боків. Зірвався з місця, пхнув лаву просто на вовчицю, вовченят відкинув ударами кулака в рукавицях, всіяних срібними заклепками. Заскавучали, припали до землі, шкірячи ікла. Вовчиця дико завила, кинулась знов.

- Ні! Едвіна! Ні!

Повалилась на нього, притискаючи до стіни. Але вже в людській подобі. Обернених знов дівчаток мов вітром здуло, причаїлись біля печі. Молодиця залишилась, стояла навколішки у його ніг, дивлячись присоромленим поглядом. Не знав, чи вона соромилась того, що напала, чи того, що напад провалився.

- Едвіна! Як же так? – зарепетував, взявшись під боки, високий бородатий чоловік. – Ти чого це?

- Це відьмак! – фиркнула молодиця, досі стоячи навколішки. – Харцизник із мечем! Прийшов по тебе! Вбивця! Кров’ю тхне!

- Мовчи, жінко. Я його знаю. Пробачте, пане Геральте. З Вами все в порядку?

Пробачте. Не знала… Думала, якщо відьмак…

Осікся, глянув збентежено. Молодиця і дівчата з’юрмились біля печі. Геральт міг би заприсягтись, що чує тихе гарчання.

- Все в порядку, - сказав. – Я не тримаю зла. Але ти з’явився дуже вчасно. В самий час.

- Знаю, - бородань помітно сіпнувся. – Знаю, пане Геральте. Сідайте, сідайте за стіл… Едвіна! Неси пиво!

- Ні. Вийдемо надвір, Дуссарт. На пару слів.

Посеред подвір’я сидів сірий кіт, який, побачивши відьмака, миттю шмигонув убік, розчинившись у бур’янах.

- Не хочу нервувати твою дружину та лякати дітей, - сказав Геральт. – Тим більше, у мене до тебе справа, про яку хотів би поговорити віч-на-віч. Мова йде, як би сказати, про певну послугу.

- Що тільки забажаєте, - випростався бородань. – Тілько скажіть. Сповню кожне Ваше бажання, якщо тільки це буде мені по силах. Я в боргу перед Вами, у великому боргу. Дякуючи Вам, живий по землі ходжу. Адже Ви мене тоді пощадили. Вам завдячую…

- Не мені. Собі. Тому, що навіть у вовчій шкурі ти залишився людиною й ніколи нікому не завдав кривди.

- Не завдав, це чиста правда. І що мені з того було? Сусіди, запідозривши, одразу ж мені на хвіст відьмака посадили. Хоч бідахи, самі складали грош до гроша, аби Вас винайняти проти мене.

- Розмірковував над тим, - зізнався Геральт, - аби повернути їм гроші. Але це могло би викликати підозри. Дав їм слово відьмака, що зняв із тебе вовкулацьке закляття і повністю вилікував від лікантропії, що тепер ти звичайнісінька людина. Така послуга мусить коштувати грошей. Якщо люди за щось платять, то вірять у те, за що сплачено, це стає справжнім та непорушним. І чим дорожче заплатили, тим більше віри.

- Й досі мороз йде поза шкірою, як згадаю той день. – Дуссарт хоч і засмаглий, та помітно зблід. – Зі страху тоді ледь коні не двинув, коли Вас зі срібним клинком побачив. Думав, прийшов мій смертний час. Чи ж мало чув оповідань? Про відьмаків-убивць, які отримують насолоду від крові та страждань? Ви ж, як виявилось, людина справедлива. І добра.

- Не перебільшуй. Але ти прислухався до моєї поради, поїхав з Гуаамез.

- Думав, - понуро сказав Дуссарт. – В Гуаамез повірили, що з мене знято закляття, але Ви мали рацію, тому, хто був вовкулакою, не буде легко серед людей. Все як Ви і казали: те, ким ти був, мало більше значення, ніж те, ким ти є. Тож, мусив звідти забиратись, мандрувати в чужі краї, де мене ніхто не знав. Тинявся я, тинявся… Аж, нарешті, потрапив сюди. І тут зустрів Едвіну…

- Рідко трапляється, - похитав головою Геральт, - аби двоє теріантропів зійшлися в пару. Ще рідше від такого зв’язку народжується потомство. Щасливчик ти, Дуссарт.

- Аби ж Ви тільки знали, - вишкірив зуби вовкулака. – Дітлахи – мов намальовані, виростуть з них гарненькі панночки. А з Едвіною ми обоє рябоє. З нею разом буду віку доживати, аж до кінця своїх днів.

- Розпізнала в мені відьмака сходу. І сходу була готова до оборони. Киплячим борщем, не повіриш, замірилась мене почастувати. Вочевидь, вона також чула немало вовкулацьких розповідей про кровожерливих відьмаків, які отримують насолоду від страждань.

- Вибачте її, пане Геральте. А того борщу ми ще скуштуємо. Едвіна відмінний борщ готує.

- Може б, краще було, - відьмак похитав головою, - аби я не напрошувався. Не хочу лякати дітей, тим більше не хочу нервувати твою дружину. Для неї я все одно – харцизник із мечем, дарма чекати, щоб вона одразу перемінила до мене своє ставлення. Сказала, що від мене тхне кров’ю. В переносному значенні, як розумію.

- Я б так не сказав. Не ображайтесь, пане відьмаче, але від Вас кров’ю аж за версту несе.

- Але я не торкався крові вже десь…

- Десь зо два тижні, я би так сказав, - договорив вовкулака. – Це кров, що вже запеклась, мертва кров, Ви торкались когось пораненого. Також є і давня кров, їй більше місяця. Холодна кров. Кров плазуна. Ви самі також стікали кров’ю. З рани, живою кров’ю.

- Я вражений.

- Ми, вовкулаки, - Дуссарт випростався гордо, - на відміну від людського, маємо нюх трішки більш чутливий.

- Знаю, - всміхнувся Геральт. – Знаю, що вовкулачий нюх – це справжнє диво природи. Власне, саме тому прийшов до тебе просити про послугу.

 

 

*

 

- Землерийки, - оголосив Дуссарт. – Землерийки, тобто мідицеві. І полівки. Багато полівок. Лайно. Багато лайна. Здебільшого, куниці. Й ласки. Нічого більше.

Відьмак зітхнув, відтак сплюнув. Не приховував свого розчарування. Це вже була четверта печера, в якій Дуссарт не винюхав нічого, крім гризунів та хижаків, які полюють на цих же гризунів. І величезну кількість лайна як перших, так і других.

Підійшли до наступного отвору, що зіяв у скелястій стіні. Каміння сунулось з-під ніг, сипалось зі схилу. Схил був крутий, ішли з трудом, Геральт вже почав відчувати втому. Дуссарт, залежно від тернистості шляху, обертався на вовка або залишався в людській подобі.

- Ведмедиця. – Зазирнув до наступного гроту, потягнувши носом. – З дитинчатами. Була, але пішла, її там вже нема. Є бабаки. Полівки. Кажани. Багато кажанів. Горностай. Куниця. Росомаха. Багато лайна.

Наступна печера.

- Самиця тхора. Під час тічки. Також є росомаха… Ні, дві. Пара росомах.

- Підземне джерело, вода дещо сірчана. Гремліни, ціла група, десь із десяток. Якісь плазуни, можливо, саламандри… Кажани…

Десь високо, зі скелястого виступу, спорхнув велетенський орел, кружляв над ними, покрикуючи пронизливо.

Вовкулака підвів голову, глянув на гірські вершини. І на темні хмари, які сунулись над ними.

- Насувається гроза. Оце тобі маєш літо, жодного дня без грози… Що робитимемо, пане Геральте? Наступна діра?

- Наступна діра.

Аби дістатись до тієї наступної, вони мусили перейти через гірський водоспад, не надто сильний, але достатній, аби вони неабияк змокли. Скелі, порослі мохом, були слизькими, ніби мило. Дуссарт, щоб мати змогу хоч якось пересуватись, обернувся на вовка. Геральт, кілька разів небезпечно послизнувшись, пересилив себе, вилаявся і подолав тернистий відрізок шляху рачки. Добре, подумав, що тут немає Лютика, бо описав би це в баладі. Попереду лікантроп у вовчій подобі, а позаду – відьмак навкарачки. Ото була б людям забава.

- Велика діра, пане відьмаче, - сповістив Дуссарт. – Велика і глибока. Там гірські тролі, п’ять або шість дорослих тролей. І кажани. Багато кажанячого лайна.

- Йдемо далі. До наступної.

- Тролі… Ті самі тролі, що й перед цим. Печери суміжні.

- Ведмідь. Пестун. Був там, але пішов. Нещодавно.

- Бабаки. Кажани. Листконосові.

Від наступної печери вовкулака відскочив, як ошпарений.

- Горгона, - прошепотів. – Там вглибині сидить велика горгона. Спить. Окрім неї, там нікого нема.

- І не дивно, - буркнув відьмак. – Відійдімо. Обережно. Бо може прокинутись…

Відійшли, озираючись неспокійно. До чергової яскині, шлях до якої, на щастя, проходив далеченько від лігва горгони, вони наближались поволі, розуміючи, що обережність не завадить. І не завадила, хоча виявилась непотрібною. Кілька наступних печер не таїли в собі нічого, крім кажанів, бабаків, мишей, полівок і землерийок. І цілих покладів лайна.

Геральт був втомлений і розчарований. Дуссарт, очевидно, також. Але, треба було віддати йому належне, тримав марку і не виказав розчарування ані словом, ані жестом. Відьмак, однак, не мав щодо цього жодних ілюзій. Вовкулака сумнівався в успіху операції. Виходячи з того, що Геральт колись чув, і що підтвердила бабця-травниця, гора Кремора була зі східного, сторчового боку дірчаста, як сир, поцяткована незліченними яскинями. Печер, і справді, знайшли безліч. Але Дуссарт відверто не вірив, що йому вдасться винюхати й розшукати власне ту, яка була би підземним проходом всередину скельного комплексу Цитаделі.

На додачу до всього, спалахнула блискавиця. Гримнуло. І вперіщила злива. Геральт мав щиросердний намір плюнути, брудно вилаятись і оголосити про кінець цієї справи. Пересилив себе.

- Рушаймо, Дуссарт. Наступна діра.

- Як скажете, пане Геральте.

І раптом, біля наступного зіяючого в скелі отвору, настав – точнісінько як в дешевому романі – різкий поворот сюжету.

- Кажани, - виголосив вовкулака, принюхуючись. – Кажани і… І кіт.

- Рись? Лісовий кіт?

- Кіт, - випростався Дуссарт. – Звичайний домашній кіт.

 

 

*

 

Отто Дуссарт зацікавлено придивлявся до флакончиків із еліксирами, бачив, як відьмак їх приймає. Споглядав на зміни, які відбувались у зовнішньому вигляді Геральта, і його очі округлились від подиву й страху.

- Не просіть, аби я, - промовив, - йшов разом із Вами до тієї ями. Не ображайтесь, але я не піду. Від однієї думки про те, що там може бути, у мене аж шерсть дибки стає…

- Навіть на думці не було, аби просити тебе про таке. Вертайся додому, Дуссарт, до дружини та дітей. Ти зробив мені послугу, виконав те, про що я попросив, більшого я від тебе не вимагати не смію.

- Зачекаю, - запротестував вовкулака. – Зачекаю, поки Ви вийдете звідти.

- Не знаю, - Геральт поправив меч за спиною, - коли вийду звідти. І чи вийду взагалі.

- Не кажіть так. Зачекаю… Зачекаю до сутінків.

 

*

Долівка печери була вкрита товстим шаром кажанячого лайна. Самі кажани – череваті вухані – цілими гронами звішувались зі стелі, вовтузились і сонно попискували. Спочатку стеля була високо над головою Геральта, міг йти рівною долівкою досить швидко і комфортно. Однак, весь комфорт закінчився швидко – спершу мусив схилятись, пригинатись все нижче й нижче, врешті-решт не залишились іншого виходу, як просуватись далі навкарачки. А згодом – повзти.

Був момент, коли він затримався, сумніваючись, чи не повернути назад, адже тиснява серйозно загрожувала можливістю застрягти.

Але почув шум води, відчув на обличчі легкий подих прохолодного повітря. Розуміючи, що ризикує, протиснувся крізь щілину, зітхнув з полегшенням, коли почало ставати просторіше. Зненацька коридор пішов під уклін, по якому і з’їхав униз, прямо в русло підземного потоку, який бив з-під однієї скелі та зникав під протилежною. Звідкілясь згори сочилось слабеньке світло і саме звідти – десь дуже звисока – долинало прохолодне дихання вітру.

Понор, в якому зникав струмок, здавалось, був по вінця заповнений водою, хоча відьмак і підозрював, що він був суміжним, однак пірнати йому не хотілось. Обрав шлях вгору за струменем, проти швидкої течії, підіймаючись по схилу. Поки дістався зі схилу до великої зали, весь змок до нитки і вимазався мулом вапняних осадів.

Зала була величезна, повністю вкрита гігантськими напливами, патьоками, бурулями, сталактитами, сталагмітами й сталагнатами. Струмінь протікав по дну печери, яке було глибоко вимите меандром. Тут також згори сочилось світло і відчувався слабкий протяг. Відчувалось щось іще. Нюх відьмака з нюхом вовкулаки конкурувати не міг, але тепер і відьмак відчував те, що й вовкулака раніше – ледь відчутний запах котячої сечі.

Постояв хвилину, роздивися. Протяг вказав йому вихід, отвір, наче палацовий портал, прикрашений колонами могутніх сталагмітів. Тут же побачив коритце, наповнене дрібним піском. Власне, від цього коритця і тхнуло котом. На піску виднілись численні відбитки котячих лапок.

Повісив за спину меч, який мусив здійняти в тисняві розщелин. І ступив поміж сталагмітів.

Прохід, що плавно підіймався вгору, був височенний і сухий. Дно вкривали ріняки, але йти вдавалось. Йшов. До того моменту, поки дорогу йому перегородили двері. Солідні й закриті.

Досі не був до кінця певен, чи обрав вірний шлях, не мав жодної впевненості, що завернув у потрібну яскиню. Наявність дверей підтверджувала, що зробив правильний вибір.

В дверях, біля самого порогу, був невеличкий, зовсім нещодавно випиляний отвір. Прохід для кота.

Штовхнув двері – навіть не здригнулись. Натомість здригнувся, ледве відчутно, відьмачий амулет. Двері були магічні, захищені чарами. Слабке тремтіння медальйону свідчило про те, що чари не були потужними. Приблизив обличчя до самих дверей.

- Друг.

Двері безшумно відкрились на змащених завісах. Як вдало здогадався, слабкий магічний захист і фабричний пароль були встановлені за стандартами серійної продукції, нікому – на його щастя – не спало на думку встановити тут щось більш вигадливе. Двері мали охороняти від мережі печер та істот, що не були здатними скористуватись навіть такою примітивною магією.

За дверима, які для більшої впевненості він заблокував каменем, закінчувались природні яскині. Починався коридор, прокладений крізь скелю кирками.

Далі, незважаючи на всі передумови, не був впевненим до кінця. Аж до того моменту, коли побачив перед собою світло. Непевне світло факелу чи каганця. А за мить почув добре знайомий йому сміх. Регіт.

- Бууех-хххррр-еееххх-буееех!

Світло і регіт, як виявилось, доносились з просторого приміщення, освітленого лучиною, встромленою в залізний держак. Під стінами громадились скрині, коробки та бочки. Схилившись над однією зі скринь, використавши бочки в якості стільців, сиділи Буе і Банг. Грали в кості. Реготав Банг, який, вочевидь, набрав більше очок.

На сусідній скрині стояла карафка з оковитою. Поряд лежала закуска.

Запечена людська нога.

Відьмак вийняв меч із піхов.

- Добридень, хлопці.

Буе і Банг якийсь час витріщались на нього, пороззявлявши роти. Відтак заричали, зірвались з місць, перекидаючи бочки, вхопились за зброю. Буе – за косу, Банг – за широкий булат. І кинулись на відьмака.

Застали його зненацька, хоча він і передбачав, що буде непереливки. Але не розраховував, що потворні гіганти виявляться настільки проворними.

Буе низько махнув косою, якби не стрибок вгору, залишився би без обох ніг. Ледве уникнув удару Банга, булат викресав іскри з камінної стіни.

Відьмак умів дати раду зі швидкими супротивниками. З великими також. Швидкі чи повільні, великі чи малі, всі мали місця, вразливі для болю.

Вони навіть не мали уявлення, наскільки швидким стає відьмак після прийняття еліксирів.

Буе завив, уражений у лікоть, поцілений у коліно Банг завив ще голосніше. Відьмак обманув його швидким вольтом, перестрибнув через вістря коси, самим кінцем клинка вдарив Буе у вухо. Буе загарчав, трясучи головою, закрутив косою, кинувся в атаку. Геральт склав пальці і вдарив його Знаком Аард. Почастований чарами Буе гепнувся задом на долівку, аж чутно було, як клацнули зуби.

Банг широко розмахнувся булатом. Геральт спритно пірнув під вістря, на льоту двинув гіганта в друге коліно, крутнувся, підскочив до Буе, який силувався підвестись, наніс удар йому по очах. Буе, однак, встиг сіпнути головою, випад вийшов хибним, поцілив у надбрівні дуги, кров миттю залила обличчя огротроля. Буе загарчав, зірвався з місця, наосліп кинувся на Геральта. Геральт відскочив, Буе наштовхнувся на Банга, налетівши на нього. Банг відіпхнув його і, несамовито загарчавши, рушив на відьмака, розмахуючи булатом навідліг. Геральт уникнув клинка швидким фінтом і напівобертом, поцілив огротроля двічі, в обидва ліктя. Банг завив, але булат не випустив, знов розмахнувся, наносячи удари широко і безладно. Геральт вивернувся з-під траєкторії вістря. Фінт виніс його за спину Банга, не міг не скористатись таким шансом. Розвернув меч і замахнувся знизу, вертикально, прицілившись точнісінько поміж сідниць. Банг вхопився за дупу, заревів, заскавучав, задріботів ногами, підігнув коліна і обмочився.

Засліплений Буе замахнувся косою. Поцілив. Але не у відьмака, який вивернувся в піруеті. Поцілив у свого приятеля, який і досі тримався за зад. І зніс йому голову з плечей. З розтятої трахеї з голосним сичанням вийшло повітря, кров з артерії бухнула, ніби лава з вулкана, високо, аж на стелю.

Банг стояв, побризкуючи кров’ю, ніби безголова статуя в фонтані, зафіксований у вертикальному положенні через свої велетенські пласкі ступні. Але, врешті-решт, перехилився і впав, нічим як колода.

Буе протер залиті кров’ю очі. Коли до нього нарешті дійшло, що сталось, заревів, наче бик. Затупотів ногами, замахнувся косою. Закрутився на місці, силуючись відшукати відьмака. Не знайшов. Бо відьмак був у нього за спиною. Поцілений під пахву, випустив косу з рук, рушив на Геральта голіруч, кров знов залила йому очі, тож врізався у стіну. Геральт підлетів, ударив.

Буе скоріш за все не знав, що в нього розсічені артерії. І що він вже давно мав би померти. Гарчав, крутився на місці, вимахуючи руками. Аж під ним підітнулись коліна, він закляк у калюжі крові. Стояв рачки, гарчав і вимахував далі, але щоразу все тихіше й повільніше. Аби довершити справу, Геральт підійшов і штрикнув його лезом під груднину. Це була помилка.

Огротроль охнув і вхопився за клинок, гарду та руку відьмака. Очі в нього вже застеляла імла, але хватки не послабляв. Геральт приставив йому до грудей чобіт, обперся і шарпнувся щосили. Хоча його рука стікала кров’ю, та Буе не розімкнув пальці.

- Ти дурний сучий сине, - процідив, ввалившись до каверни, Паштор, цілячись у відьмака зі свого двоплічного арбалета. – Приповз сюди смерті шукати. Ти знайшов її, бісове поріддя. Тримай його, Буе!

Геральт шарпнувся. Буе застогнав, але не відпустив. Горбань вишкірив зуби і натиснув на гачок. Геральт скулився, ухиляючись, важкий болт чиркнув пір’ям об його бік, врізався у стіну. Буе відпустив меч і, лежачи на животі, вчепився відьмакові у ноги, знерухомивши його. Паштор тріумфально заіржав і підняв арбалет.

Але вистрілити не встиг.

До печери влетів, наче сірий демон, велетенський вовк. Атакував Паштора по-вовчи, по ногах, ззаду, розриваючи підколінні сухожилля та артерії. Горбань вереснув, упав. Тятива випущеного арбалета клацнула, Буе хекнув. Болт поцілив йому прямо у вухо, увійшовши туди по пір’я. А вістря вийшло з іншого вуха.

Паштор завив. Вовк розкрив страшну пащеку і вхопив його за голову. Виття змінилось хрипінням.

Геральт відіпхнув від ніг нарешті мертвого огротроля.

Дуссарт, вже в людській подобі, підвівся над трупом Паштора, обтер губи й підборіддя.

- Сорок два роки прожив вовкулакою, - промовив, зустрівшись поглядом із відьмаком, - і от, нарешті, випала нагода когось загризти.

 

*

- Не міг не прийти, - виправдовувався Дуссарт. – Зрозумів, пане Геральте, що мушу Вас попередити.

- Щодо них? – Геральт витер клинок, вказавши на нерухомі тіла.

- Не тільки.

Відьмак ступив до приміщення, на яке вказав вовкулака. І мимоволі відсахнувся.

Камінна підлога була чорною від запеклої крові. Посеред кімнати зіяла чорна яма, обкладена цямринням. Поряд височіла купа трупів. Голих і покалічених, скривавлених і пошматованих, із обдертою до м’яса шкірою. Важко було оцінити, скільки їх тут було.

З глибини ями доносились виразні звуки чавкання, хрускіт розтрощуваних кісток.

- Раніше не міг відчути цього, - промурмотів Дуссарт голосом, сповненим відрази. – Доки Ви не прочинили ті двері, там, внизу, тоді вловив цей сморід… Тікаймо звідси, пане. Подалі від цієї трупарні.

- Мені тут треба владнати ще одну справу. Але ти йди. Я тобі невимовно вдячний, що ти прийшов мені на допомогу.

- Не дякуйте. Я був Вашим боржником. Радий, що зміг віддячити Вам.

 

*

Вгору вели гвинтові сходи, звиваючись у викутому скельному циліндричному колодязі. Важко було оцінити точно, але Геральт прикинув собі, що, якби це були сходи в звичайній вежі, то він мав би підійнятись на перший, а може і другий поверх. Нарахував шістдесят дві сходинки, коли нарешті зупинився перед дверима.

Так само, як і нижні, ці також мали пропиляний отвір для кота. Так само, як і нижні, були замкнені, однак не за допомогою магії, піддались легко, коли натиснув клямку.

В приміщенні, до якого ступив, не було вікон, кімната була ледве освітлена. Під стелею висіло кілька магічних куль, але активована була тільки одна. Сморід стояв страшенний, тхнуло хімікатами та усілякою можливою гидотою. Поверхового огляду виявилось достатньо, щоб зрозуміти, що це за місцина. Слоїки, бутилі й флакони на полицях, реторти, скляні колби й трубки, сталеві інструменти та приладдя, словом, лабораторія, сумнівів не було.

В шафі одразу біля входу рядочком стояли великі слоїки. Найближчий був повний людських очей, які плавали в жовтавій рідині, наче морелькі в компоті. В наступному слоїку був гомункулус, крихітний, не більший, ніж два складені поряд кулаки. В третьому…

В третьому слоїку плавала людська голова. Рис обличчя докладно не міг розпізнати, бо були деформовані через каліцтво, набряк та зміну кольору, слабо розпізнавались крізь каламутну рідину і товщу скла. Але голова була абсолютно лиса. Тільки один чародій голився налисо.

Харлан Тзара, як виявилось, так ніколи і не дістався до Повісса.

В наступних слоїках також щось плавало, різноманітні сині та бліді паскудства. Але голів більше в них не було.

Посеред кімнати стояв стіл. Сталевий спеціально облаштований стіл зі зливним дренажем.

На столі лежало наге тіло. Тільце. Труп дитини. Світловолосої дівчинки.

На трупові виднівся слід від розтину в формі літери Y. Внутрішні органи, вийняті, були викладені по обох сторонах тіла, рівно, ретельно і впорядковано. Виглядало це точнісінько як в анатомічному атласі. Бракувало тільки позначок: мал. 1, мал. 2 тощо.

Краємо ока помітив порух. Великий чорний кіт промайнув попід стіною, глянув на нього, зашипів, шурнув крізь прочинені двері. Геральт пішов за ним.

- Пане… Рятуйте…

Хлопчик, не більше десяти років. Скулений і тремтячий.

- Рятуйте…

- Сиди тихо. Тепер все буде гаразд, потерпи ще трохи. Скоро повернусь по тебе.

- Пане! Не йдіть!

- Тихо, кажу.

Спочатку була бібліотека, в якій кружляла пилюка, що від неї аж свербіло у носі. Потім було щось схоже на салон. А потім - спальня. Велике ліжко під чорним балдахіном на підпорах із чорного дерева.

Почув шелест. Обернувся.

В дверях стояв Сорель Дегерлунд. Намарафечений, в опанчі, гаптованій золотими зорями. Поряд із Дегерлундом стояло щось невисоке, абсолютно сіре й озброєне зерріканською шаблею.

- У мене напоготові вже є слоїк із формаліном, - сказав чародій. – Для твоєї голови, виродку. Вбити його, Бета!

Дегерлунд ще не закінчив речення, упиваючись звучанням власного голосу, коли сіре створіння вже кинулось в атаку, несамовито швидкий сірий дух, спритний і безшумний сірий щур, зі свистом і розблиском шаблі. Геральт уникнув двох ударів, нанесених класично, хрест-навхрест. Після першого удару почув біля вуха подих розсіченого клинком повітря, після другого удару – легкий дотик по рукаві. Третій удар відпарирував мечем, за мить вони вже зчепились. Побачив обличчя сірої потвори, великі жовті очі з вертикальними зіницям, вузькі щілинки на місці ніздрів, шпичасті вуха. Рота створіння не мало взагалі.

Розчепились. Істота спритно вивернулась, атакувала блискавично, граціозним, танцюючим кроком, знов хрест-навхрест. Знов передбачувально. Була надзвичайно рухливою, невимовно спритною, пекельно швидкою. Але дурною.

Не мала поняття, наскільки швидким стає відьмак після прийняття еліксирів.

Геральт дозволив створінню лише один удар, якого уникнув маневром. Потім атакував сам. Рухом завченим і стократно відпрацьованим. Швидким півобертом обійшов сіре створіння, провернув обманний фінт і рубанув по ключиці. Кров навіть не встигла бризнути, коли він вже розвернув меч і поцілив істоту під пахву. Відскочив, готовий на більше. Але більшого було непотрібно.

Створіння, як виявилось, мало рот. На сірій морді ніби розверзлась свіжа рана, широко, від вуха до вуха, але не ширше, ніж на пів дюйма. Але істота не видала ані звуку. Впала на коліна, потім на бік. Ще якусь мить судомилась, безладно перебирала руками й ногами, ніби пес, якому щось сниться. Потім вмерла. В цілковитій тиші.

Дегерлунд зробив помилку. Замість того, аби тікати, він підніс обидві руки і почав скандувати закляття, лютим, гавкаючим, сповненим злості й ненависті голосом. Навколо його долоні заклубилось світло, поступово формуючись у палаючу кулю. Це трохи скидалось на те, як готують цукрову вату. Навіть смерділо так само.

Дегерлунд не встиг довершити свою кулю. Не мав поняття, наскільки швидким стає відьмак після прийняття еліксирів.

Геральт підлетів до нього, рубонув мечем по кулі та долонях чародія. Бабахнуло, ніби з розпаленої печі, посипались іскри. Дегерлунд, волаючи, випустив вогнисту сферу зі стікаючих кров’ю пальців. Куля згасла, наповнюючи приміщення запахом горілої карамелі.

Геральт відкинув меч. Ударив Дегерлунда в обличчя, розмахнувшись широко, відкритою долонею. Чародій крикнув, скулився, розвернувся спиною. Відьмак підхопив його, схопив за комір, затиснув шию передпліччям. Дегерлунд заверещав, став вириватись.

- Не можеш! – Завив. – Не можеш убити мене! Тобі не дозволено… Я… Я людина!

Геральт стиснув передпліччя сильніше на його шиї. Спочатку не надто сильно.

- Це не я! – завивав чародій. – Це Ортолан! Ортолан наказав мені! Змусив мене! А Бірута Ікарті про все знала! Вона! Бірута! Це була її ідея, її медальйон! Це вона наказала мені зробити це!

Відьмак стиснув сильніше.

- Рятууууууте! Люююдииии! Рятуууууйтеее!

Геральт стиснув сильніше.

- Люд… Допомож… Ніііііі…

Дегерлунд хрипів, з його рота густо текла слина. Геральт відвернувся. Стиснув сильніше.

Дегерлунд знепритомнів, обм’як. Сильніше. Хруснула під’язикова кістка. Сильніше. Зламалась гортань. Сильніше. Ще сильніше.

Хрупнули і змістились шийні хребці.

Геральт тримав Дегерлунда ще якийсь час. Потім різко шарпнув його голову вбік, для повної впевненості. Потім відпустив. Чародій опустився на підлогу, м’яко, ніби шовкова тканина.

Відьмак витер обслинений рукав шторою.

Великий чорний кіт з’явився ніби нізвідки. Обтерся об труп Дегерлунда. Лизнув непорушну руку. Занявчав, заплакав жалібно. Влігся поруч із тілом, згорнувшись біля його боку. Дивився на відьмака широко розкритими золотими очима.

- Я мусив, - сказав відьмак. – Так було потрібно. Вже хто-хто, а ти повинен зрозуміти.

Кіт примружив очі. На знак того, що розуміє.

 

То посідаймо долі, ради бога, нехай про смерть англійських королів сумні історії в уяві зринуть. Тих скинуто, ці в битвах полягли; тих дух здолав, кого вони згубили; одні отруєні жінками, інших заколото було, як мирно спали. Всі вбиті.

Вільям Шекспір, Річард ІІ,

переклав В. Струтинський


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2023 год. (0.062 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал