Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Система реальної влади в Україні, РКП(б) і КП(б).






Політична система України на початку 20-х років мала в собі ознаки багатопартійності, оскільки на території республіки діяли понад 20 політичних партій та організацій. Однак всі партії, крім КП(б)У — філіалу РКП(б), реальної влади не мали і користувались незначним впливом. На початку 1921 р. КП(б)У налічувала понад 75 тис. комуністів.

У ті роки в Україні ще продовжували діяти загальноросійські соціалістичні партії — меншовиків, есерів, бундівців, але під тиском більшовиків почався процес ліквідації цих партій. Тим більше що особливої підтримки у масах вони вже не мали. У 1922 р. після процесу проти меншовицького " Південного центру" > Всеукраїнська конференція колишніх меншовиків заявила про розрив з меншовизмом і ліквідацію партії. Почали самоліквідовуватись меншовицькі організації на місцях.

Ще навесні 1919 р. відбувся розкол БУНДУ. Його ліві течії пішли на зближення з радянською владою. У березні 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову " Про вступ БУНДУ в КП(б)У". Представники його правого крила емігрували. Залишки бундівських організацій у 1924 р. саморозпустилися.

Серед партій національно-демократичного спрямування намагалися продовжувати свою діяльність Українська партія соціал-революціонерів (УПСР) та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). На початку 1920 р. УПСР визнала радянську владу і легалізувалась. Однак її лідери взяли участь у виступах отаманів проти більшовиків, тому одні змушені були емігрувати, інших було заарештовано. У травні 1921 р. в Києві проти них організували політичний процес і керівного центру УПСР не стало.

Після падіння УНР колишні лідери УПСФ утворили " Братство української державності", яке виступало проти радянської влади. У 1921—1925 pp. багатьох українських соціал-демократів та есерів було знищено разом з організаціями " Волинська повстанська армія", " Всеукраїнський повстанком", " Братство української державності".

Союзниками більшовиків у громадянській війні були Українська комуністична партія (боротьбистів) і Українська партія лівих соціал-революціонерів (борбистів). Боротьбисти сформувались з лівого крила УПСР, їх лідерами були Г. Гринько, В. Блакитний, П. Любченко. Борбисти (від назви друкованого органу партії — " Борьба") та їх лідери В. Качинський, М. Алексєєв, Є. Терлецький декларативно визнавали радянську владу, але заперечували диктатуру пролетаріату, протиставляючи їй " диктатуру трудящих", " диктатуру трудових класів". Вони вважали, що робітничий клас може відігравати авангардну роль лише на етапі соціалістичної революції й не здатний керувати економічною політикою, протиставляли місто селу. Обидві ці партії пропонували формувати ради на багатопартійній основі, виступали проти повного підкорення України Москві. Разом з більшовиками вони брали участь у виборах до Рад за спільними списками.

Визначаючи політику щодо цих партій, більшовики України виходили з переконання, що тільки вони е справжніми виразниками волі " революційних трудящих мас". Головні принципи цієї позиції виробляло вузьке коло керівних працівників КП(б)У, що призводило до суб'єктивізму й однобічності рішень. Резолюції часто приймались незначною кількістю голосів. КП(б)У, як інші національні компартії, ігнорували, виявляли нігілізм щодо національного питання, дрібнобуржуазних національних партій. До того ж під час аналізу співвідношення політичних сил, соціально-політичного становища більшовики нерідко припускалися грубих помилок, що відбивалося на їх тактиці щодо інших партій. Спочатку керівництво КП(б)У не визнавало ніяких компромісів і угод з ними. Резолюція III з'їзду КП(б)У (березень 1919 р.) забороняла призначати на відповідальні пости в радах навіть представників лівих дрібнобуржуазних партій. Це рішення не враховувало реального співвідношення політичних сил, ігнорувало вплив цих партій на українське село.

Проти такої позиції виступив ЦК РКП(б), який виявився далекогляднішим і толерантнішим. Під його впливом ЦК КП(б)У вдався на деякий час до спільних дій з лівими течіями українських соціал-демократів та есерів. У період боротьби з денікінцями організації КП(б)У та боротьбистів співробітничали найплідніше. Проте у січні-лютому 1920 р. відбулися організовані рядовими боротьбистами селянські виступи у Київській, Полтавській, Катеринославській губерніях. ЦК УКП(б) відмежувався від них. Цим скористався В. Ленін, який вважав, що період співпраці з боротьбистами минув, оскільки Добровольчу армію Денікіна вже було вигнано з України. Він вніс до ЦК РКП(б) резолюцію з вимогою: " Визнати боротьбистів партією, яка порушує основні принципи комунізму своєю пропагандою поділу військових сил і підтримкою бандитизму... Так само суперечить інтересам, пролетаріату їх боротьба проти гасла тісного і найтіснішого союзу з РСФСР. Цю політику треба вести систематично й неухильно до ліквідації боротьбистів, що передбачається в недалекому майбутньому".

Відповідна директива була передала для ЦК КП(б)У, який слухняно взявся за її виконання. У лютому 1920 р. ЦК КП(б)У направив губернським комітетам " Тези про наше відношення до боротьбистів", в яких пропонувалося розгорнути боротьбу проти УКЩб). Тоді ж ЦК КП(б)У прийняв рішення про розрив блоку з боротьбистами. Під таким тиском у березні 1920 р. Всеукраїнська конференція УКП(б) ухвалила рішення про саморозпуск партії. На це вплинула також невдала спроба УКП(б) вступити до Комінтерну й представляти там Україну. У квітні губернські та повітові партійні організації були розпущені. З 15 тис. боротьбистів в КП(б)У в індивідуальному порядку було прийнято 4 тис. Лідери боротьбистів О. Шумський, В. Блакитний, Г. Гринько, П. Любченко, А. Хвиля згодом обіймали відповідальні посади в ЦК КЩб)У та Раднаркомі.

Ліквідація цих партій засвідчила прагнення більшовиків до монополізму на політичній арені, продемонструвала їх ставлення до політичної демократії. На рішення вищезазначених партій про саморозпуск вплинув і постулат Комінтерну про необхідність задля збереження єдності революційних лівих сил лише однієї комуністичної партії в кожній країні.

Усі ці процеси призвели до того, що у 1925 р. КП(б)У залишилась єдиною партією в республіці, фактично та юридично монополізувавши політичне життя.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал