Правовий режим земель оборони.

Специфіка правового режиму земель оборони полягає і у можливості встановлення заборонних зон. Заборонні зони — це території з особливим режимом землекористування, який визначається характером оборонного об'єкта. їх можуть встановлювати як у межах земель, наданих для потреб оборони, так і за їх межами, тобто на суміжних земельних ділянках. У зв'язку з цим розрізняють внутрішні і зовнішні заборонні зони. Внутрішні заборонні зони встановлюють у межах території земельних ділянок, що перебувають у користуванні військових частин. їх розміри і правовий режим визначаються у рішеннях про надання земельних ділянок. Встановлення внутрішніх заборонних зон пов'язане із забороною проходу чи проїзду через певні земельні ділянки земель оборони для сторонніх осіб. Органи, у віданні яких перебувають землі оборони, можуть встановлювати на своїх земельних ділянках внутрішні заборонні зони будь-якого характеру. Обмежувальний режим цих зон має відповідати правилам утримання та експлуатації конкретних оборонних об'єктів. Зовнішні заборонні зони розташовуються за межами військових частин і залишаються у користуванні чи власності суміжних суб'єктів. їх встановлюють виключно ті органами державного управління, які надавали земельні ділянки для потреб оборони. Ці органи визначають і зміст обмежень у зовнішніх зонах.

Залежно від характеру оборонного об'єкта можуть встановлюватися й інші обмеження. Так, за погодженням з місцевими органами влади і місцевого самоврядування у межах заборонних зон можуть бути обмежені прохід і проїзд, купання тощо. Земельні ділянки у межах територій зовнішніх заборонних зон залишаються у власності або в користуванні тих суб'єктів, яким вони були надані, і використовуються ними з додержанням зазначених вище обмежень. Строки і порядок проведення робіт у цих зонах мають обов'язково погоджуватися з командуванням військової частини.

115. Загальні правові засади плати за землю.

Одним з основних принципів правового забезпечення раціонального використання й охорони земель є платність землекористування суб'єктів земельних правовідносин. У земельному праві плата за землю розглядається як обов'язок власників землі і землекористувачів, як метод регулювання земельних відносин з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, як основне джерело надходжень до Державного і місцевого бюджетів з метою централізації коштів для фінансування програм і проектів щодо поліпшення якісного стану продуктивних земель та їх охорони від негативного антропогенного впливу. Плата за землю є самостійним правовим інститутом, який містить закріплену в чинному законодавстві України сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають між власниками землі й землекористувачами, а також органами державної влади та місцевого самоврядування щодо визначення розміру та порядку плати за використання земельних ресурсів. Плата за землю справляється відповідно до Закону України «Про плату за землю» у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки землі.

Плата за землю, як елемент механізму економічного стимулювання, запроваджується з метою формування джерел коштів для фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу земель, проведення земельної реформи та розвитку інфраструктури населених пунктів. Згідно із Законом України “Про плату за землю” в редакції від 19 вересня 1996 р., плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.

116. Суб’єкти та об’єкти плати за землю.

Суб’єктами плати за землю є юридичні особи незалежно від організаційно-правових форм і форм власності, а також фізичні особи, які використовують земельні ділянки на титулах права власності та користування, у тому числі на умовах оренди. Іноземні юридичні та фізичні особи, а також особи без громадянства сплачують земельний податок, якщо вони є власниками земельних ділянок несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельних ділянок несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. В усіх інших випадках вони можуть бути тільки орендарями земельних ділянок і сплачувати орендну плату. Об’єктом плати за землю відповідно до ст. 206 ЗК України є земельна ділянка, яка являє собою частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Проте, слід зазначити, що згідно зі ст. 5 Закону України “Про плату за землю” до об’єктів плати за землю віднесено також земельну частку (пай), а до суб’єктів плати за землю — власників земельних часток (паїв). Зазначена колізія норм вирішується відповідно до п. З Прикінцевих положень ЗК України, в якому зазначається, що закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності Земельним кодексом, діють у частиш, що не суперечить йому. Крім того, земельна частка (пай) не може ототожнюватися з конкретною земельною ділянкою адже вона не визначена у натурі, а право на земельну частку (пай) — це право її власника вимагати виділення у натурі конкретної земельної ділянки. Отже, віднесення земельної частки (паю) до об’єктів плати за землю, а власників земельних часток (паїв) — до суб’єктів суперечить природі земельної частки (паю) та праву на земельну частку (пай). Таким чином, власник сертифіката на земельну частку (пай) до визначення меж земельної ділянки у натурі та отримання документа, що посвідчує право власності на землю, не є платником земельного податку.