Джерела аграрного права.

Конституція України — правова основа аграрного права До джерел аграрного права відносять нормативно-правові акти, нормативно-правові договори і правові звичаї. Основним джерелом аграрного права є нормативно-правові акти, до яких належать закони і підзаконні акти. Особливістю джерел аграрного права як комплексної галузі є поєднання в нормативно-правових актах власне аграрно-правових норм і норм інших галузей права. За змістом правових норм акти аграрного права поділяють на уніфіковані акти і диференційовані акти. Уніфіковані акти містять норми, що регулюють майнові й організаційні відносини, які стосуються всіх суб'єктів аграрного права. Диференційовані акти включають норми, що регулюють правовий статус окремих суб'єктів аграрного підприємництва або окремі види аграрного господарювання. Проте джерела аграрного права як комплексної галузі права мають й інші особливості. Окремі норми аграрного законодавства належать до приватного, а деякі з них — до публ/ права. В аграрному законодавстві більшою мірою, ніж в інших галузях, містяться норми публічного права. Важливе місце серед джерел аграрного права посідають закони України, що стосуються розвитку селекції, насінництва, племінного тваринництва, ветеринарії, меліорації земель. Нормами цих законів регулюються як приватні, так і публічні відносини в перелічених сферах аграрної діяльності. Джерела аграрного права як комплексної галузі права мають свої особливості. Так, у норм. актах, що стосуються агр/ права, містяться норми, якими регулюються як аграрні відносини, так і відносини інших галузей права — земельного, госп, адмін, труд та ін.

141. Поняття, види і структура аграрних правовідносин.

Агр правовідносини - це правова форма реалізації положень прав норм за допомогою застосування їх у процесі визначення й функціонування прав та обов'язків суб'єктів. Аграрними правовідносинами, тобто відносинами, урегульованими нормами аграрного права й суміжними з ним галузями права, є відносини, що складаються в процесі виробництва сільськогосподарської продукції, а також після її перероблення та реалізації. Залежно від сфери, в якій виникають ті чи інші аграрні правовідносини, вони поділяються на 2 групи: внутрішньогосподарські й зовнішньогосподарські. Ці відносини відрізняються не тільки своїм змістом, а й характером нормативних актів, що їх регулюють, і методами цього регулювання.

Серед земельних відносин розрізняють відносини земельної власності й відносини в сфері використання землі. Останні у свою чергу поділяються на відносини С\Г й несільськогосподарського землекористування. При цьому до предмета аграрного права належать лише земельні відносини в сфері с/г землекористування. Подальша класифікація земельних відносин визначається по суб'єктах с/г землекористування.

Структуру аграрних правовідносин складає зв'язок суб'єктивних прав і обов'язків, які становлять зміст правовідносин. Розглядаючи аграрні правовідносини як єдність матеріального змісту і правової форми, можна розрізнити такі зв'язки елементів правовідносин: 1) зв'язок прав і обов'язків як закріпленої нормою моделі, що повинна обумовлювати реальну поведінку; 2) реальний зв'язок учасників правовідносин, який повинен відповідати моделі поведінки, закріпленої у відповідній нормі; 3) зв'язок реальної поведінки і моделі, яка знаходить своє вираження в здійсненні прав і виконанні обов'язків. Дослідження структури аграрних правовідносин, як єдності правової форми і матеріального змісту, дає підстави зробити висновок про наявність таких елементів у структурі аграрних правовідносин: учасники аграрних правовідносин; права та обов'язки учасників, їх взаємозв'язок; реальна поведінка учасників правовідносин згідно з правами і обов'язками; об'єкти аграрних правовідносин.

142. Поняття і особливості аграрного сектора економіки, агропромислового комплексу та сільського господарства.

АПК — сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції. Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням НТР. Впровадження її досягнень у сільське господарство сприяє скороченню зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти та ін. Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін.

Специфіка сільськогосподарського виробництва зумовлює особливості відтворення в сфері аграрної економіки, в усій системі агропромислового комплексу (АПК).

Цілями агропромислового виробництва, в тому числі й аграрного сектора, є вихід аграрної економіки з кризового стану, зростання сільськогосподарської продукції, підвищення економічної ефективності агропромислового виробництва, соціальне відновлення села. А основними його напрямами є здійснення земельної й аграрної реформ, забезпечення збереження й постійного нарощування ресурсного потенціалу в сільському господарстві і сфері переробки, насамперед, родючості землі, тваринництва, рослинництва тощо.

143. Поняття, принципи і основні напрямки державної аграрної політики України.

Аграрна політика – це одна із складових частин економічної політики, сферою впливу якої являється сільське господарство і пов’язані з ним господарчі сфери. Аграрна політика - це комплексна система стратегічних і тактичних принципів, цілей, засобів і методів науково-методологічного, політико-правового, соціально-економічного, екологічного та організаційного характеру, спрямованих на формування продовольчої безпеки держави та сталий розвиток сільських територій. Принципи: 1. Принцип пріоритетності національних особливостей та інтересів при формуванні аграрної політики. 2. Принцип однакового підходу до функціонування різних форм власності в аграрній економіці. 3. Принцип розвитку аграрної економіки на засадах ринку. Економічний аналіз дає змогу дійти висновку, що при централізованому плануванні неможливо досягнути максимальної ефективності виробництва. 4. Принцип поєднання ринкового механізму із державним регулюванням. 5. Принцип соціальної справедливості і соціальної відповідальності. При проведенні аграрної політики необхідні реальні заходи для відродження села, яке повинно стати основою національного відродження. Основними особливостями розвитку сільського господарства є: 1) тісне переплетіння і взаємодія економічних законів із природними біологічними законами; б) безпосередня взаємодія у сільському господарстві людини з природою. Від способу та культури цієї взаємодії залежать здоров'я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо; в) менш інтенсивний характер дії економічних законів, що зумовлено специфікою землі, сільськогосп. виробництва; г) різноманітність природно-кліматичних умов та місце розташування ділянок землі не тільки в масштабі планети, а й усередині багатьох окремих країн; г) наявність крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці ще природних та біологічних; д) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом; є) найбільша відповідність біологічній стороні сутності людини приватної власності на частину землі, певний життєвий простір.

144. Загальна характеристика аграрної реформи в Україні.

В результаті аграрної реформи 1848 р. в Австрійській імперії та на Західній Україні селян було звільнено від особистої залежності від поміщиків; суд над селянами мав здійснювати спеціально призначений чиновник; розмір панщини становив 30 днів нарік. Необхідно звернути увагу на селянську реформу 1861 р. в Росії та Україні, згідно з якою селяни здобули низку громадських прав — особистих імайнових. Столипінська аграрна реформа передбачала докорінні зміни земельного устрою, насамперед зруйнування общини. Аграрна реформа передбачала вжиття трьох груп заходів: І) виділення селян з общини й закріплення за ними землі у приватну власність; 2) створення хутірського та відрубного господарства; 3) переселенська політика. Розглядаючи питання про вплив столипінської аграрної реформи на розвиток господарства, варто зазначити, що реформа відповідала традиційним українським формам землеволодіння, прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила умови для приватного землеволодіння, створення системи землевпорядних комісій, зокрема Закону про землеустрій від 24 травня 1911 р., а також формування в 1883 р. Поземельного селянського банку, який був покликаний надавати конкретну допомогу селянам. Отже, столипінська аграрна реформа заклала міцні підвалини для формування земельного законодавства, розвитку земельних відносин. Сучасною наукою аграрного права аналізуються різні аспекти земельної та аграрної реформ в Україні. Сьогодні варто звернути увагу на такі основні аспекти проблеми правового наукового забезпечення аграрної реформи в Україні, як: а) наукова розробка фундаментальних засад і стратегії аграрної та земельної реформ, їх правового забезпечення; б) визначення ролі земельної реформи в аграрних ринкових перетвореннях та її місця в аграрній реформі; в) з’ясування змісту, стратегії та етапів розвитку аграрної реформи; г) правовий аналіз організаційних форм та методів проведення аграрної реформи; д) радикальна зміна відносин власності на землі сільськогосподарського призначення; е) аналіз правового становища суб’єктів аграрної реформи, зокрема селян; є) роль держави у забезпеченні радикальних аграрних перетворень; ж) законодавче забезпечення аграрної реформи; з) охорона навколишнього природного середовища в процесі аграрного реформування.

145. Основні форми і методи державного регулювання в сільському господарстві.

Форми безпосередньо відображають дії держ. органів щодо регулювання діяльності с/г підприємств, їх структуру та основи реалізації ними своїх функцій. За своїм змістом і спрямованістю форми регулювання є: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, організаційна. Усі форми діяльності органів держ. регулювання в галузі с/г взаємозалежні. Правотворчу діяльність — здійснюють уповноважені органи держави, законодавчої і виконавчої влади щодо видання відповідних правових актів з питань с-г. Правозастосовна діяльність дістає своє відображення в виданні правових актів індивідуального характеру, які містять державно – владні розпорядження стосовно суб'єктивних прав і юр. обов'язків різних органів. Правоохоронна діяльність знаходить вияв у перевірці відповідності всієї фактичної діяльності нормам права, в обстоюванні загальнодержавних інтересів, прав с/г виробників, працівників галузі.

Метод є сукупністю однорідних засобів, прийомів, які застосовуються систематично під час реалізації функцій держ. регулювання. Поділяються на загальні і спеціальні. До загальних відносять: економічні і адміністративні. Вони реалізуються на всіх рівнях держ. регулювання, спрямовані безпосередньо на виробництво с/г продукції. Спеціальн і методи є складовою загальних методів, що їх конкретизують загальні методи, і разом з іншими методами сприяють здійсненню загального регулювання с/г. Найважливішим є: Метод переконання становить комплекс виховних, роз'яснювальних і заохочувальних дій, які здійснюються з метою забезпечення високої організованості й дисципліни. Метод дозволяння — посилення самостійності в діяльності господарств, значне підвищення кваліфікованості кадрів. Метод прямих вказівок полягає у підготовці актів, в яких визначається конкретне поводження, що не допускає будь-яких відхилень, і якими керується суб'єкт у своїй господарсько-виробничій діяльності. Адміністративні методи держ. регулювання — способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елементи із використанням відносин субпідрядності.

Економічними методами можна вважати таку сукупність засобів впливу, яка ґрунтується на застосуванні системи економічних стимулів, які сприяють матеріальній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність управлінських працівників і колективів. Методом держ. регулювання с/г є й ціноутворення.

146.Система державних органів, які здійснюють регулювання сільського господарства.

Центральним спеціалізованим органом державного управління агропромисловим комплексом є Міністерство аграрної політики України.

Правове становище та повноваження Мінагрополітики України визначаються Положенням про Міністерство аграрної політики України.

Рішення Міністерства аграрної політики України, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральними й місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами та організаціями, незалежно від форми власності, а також громадянами.

Міністр аграрної політики України несе персональну відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за стан справ у галузях агропромислового виробництва.

До складу Мінагрополітики входять структурні підрозділи: Управління по обслуговуванню роботи Міністра; Департамент кадрової політики, аграрної освіти та науки; Департамент організаційної роботи; Юридичне управління; Управління реформування управління АПК та соціально-трудових відносин; Департамент стратегії розвитку аграрної економіки; Департамент фінансово-кредитної та податкової політики тощо.

На основі Положення про Міністерство аграрної політики України розробляються відповідні положення про обласні та районні управління сільського господарства і продовольства.

Свою управлінську діяльність управління здійснює відповідно до завдань та компетенції, визначених Типовим положенням. Найважливішими серед них слід визнати повноваження щодо його участі у формуванні та реалізації державної аграрної політики, організації розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави; розробленні та здійсненні заходів щодо державної підтримки й захисту товаровиробників, сприяння демонополізації виробництва й розвитку конкуренції в агропромисловому комплексі, формування ринкової інфраструктури.

147. Територіальна структура і основні повноваження Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Центральним спеціалізованим органом держ. управління АПК є Міністерство аграрної політики України. Мінагрополітики У. здійснює на підприємствах всіх форм власності держ. контроль за якістю с/г продукції та сировини під час їх виробництва, переробки, зберігання та реалізації, в т. ч. під час проведення експортно-імпортних операцій, а також за якістю насіння і племінних ресурсів. При Мінагрополітики У. на підставі наказу від 8. 11. 2000р. № 222 створені і діють відповідні структурні підрозділи. Управління ревізії і контролю є самостійним структурним підрозділом центрального апарату Мінагрополітики У. діє на підставі Положення про Департамент стратегії розвитку аграрної економіки, затвердженого вищевказаним наказом. На нього покладено функції організації і проведення згідно з чинним законодавством ревізій та перевірок госп. - фінансової діяльності держ. підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерства. Мінагрополітики У. має в своїй структурі Головну держ. інспекцію якості та сертифікації с/г продукції. її правове становище визначено в Положенні про Головну держ. інспекцію якості та сертифікації с/г продукції Мінагрополітики У. Головна держ. інспекція якості та сертифікації с/г продукції, до складу якої входять Держ. інспекція по заготівлях і якості продукції та Держ. хлібна інспекція, є структурним підрозділом Мінагрополітики У. Вона здійснює свою діяльність ч/з інспекції якості та формування ресурсів с/г продукції АРК, обласних, Севастопольської міської держ. адміністрацій і державні хлібні інспекції АРК та областей.

148 Основні повноваження контролюючих органів та інспекцій в сільському господарстві.

Державний контроль спрямований на запобiгання i боротьбу зi зловживаннями i порушенням державної дисциплiни, на виявлення i використання резервiв виробництва, пiдвищення його економiчної ефективностi, забезпечення схоронностi майна i коштiв кожним сiльськогосподарським товаровиробником.

Досягненню цiєї мети придiляється увага Управлiнням органiзацiї ревiзiйної роботи Мiнiстерства агропромислового комплексу України. Положення про це Управлiння затверджено наказом Мiнагропрому України вiд 19 грудня 1997 р. Згiдно з цим Положенням Управлiння є самостiйним структурним пiдроздiлом центрального апарату Мiнагропрому.

Цим Положенням окреслено основнi завдання Управлiння, в тому числi на нього покладаються узагальнення стану збереження державної та колективної форм власностi i за наслiдками ревiзiй та перевiрок пiдприємств, установ та органiзацiй,

Управлiння вносить пропозицiї на розгляд керiвництву мiнiстерства. Воно здiйснює контроль за усуненням недолiкiв i порушень, виявлених ревiзiями i перевiрками; вживає iншi заходи з питань органiзацiї збереження державної та колективної форм власностi в умовах ринкової економiки. Управлiння має право давати вказiвки в межах своєї компетенцiї i питанi, органiзацiї ревiзiйної роботи, контролю за збереженням топарно-матсрiальних цiнностей та коштiв, якi обовязковi для виконання всiма структурними пiдроздiлами Мiнагропрому. Воно повноважне предявляти керiвникам та iншим посадовим особам обєктiв, що ревiзуються чи перевіряються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань збереження i використання державної i колективної власностi.

149 Поняття і класифікація суб’єктів аграрного господарювання.

Суб'єктами агр права в Україні явл агр підприємці всіх форм власності і легальних орг-прав форм господарювання. Суб'єкти агр права в залежності від сфери, основної мети і предмета діяльності, а також від функцій і взаємин власності поділяються на три взаємозалежні групи. Першу, основну групу таких суб'єктів складають засновані на приватній власності, держ і муніципальній формах власності агр підприємці, основним завданням і предметом діяльності кіт явл виробництво товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження. Другу групу суб'єктів агр права формують підприємці, діяльність кіт заснована на різних формах власності і орг-прав формах, правосуб'єктність і статутна діяльність кіт націлені на забезпечення нормальної сучасної виробничо-технічної діяльності агр підприємців-товаровиробників. Окрему групу суб'єктів АП становлять фіз. особи, які господарюють на землі для задоволення особистих потреб у с/г продукції. Суб'єктів аграрного господарювання можна класифікувати за різними критеріями: 1) за порядком створення; 2) спеціальною правоздатністю та функціями; 3) способом утворення та формування статутного фонду; 4) суб'єктним складом; 5) організаційно-правовою формою та ін. За порядком створення всі суб'єкти аграрного господарювання поділяються на юр. осіб приватного права та юр. осіб публічного права. За особливостями правоздатності та виконуваними функціями, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на 3 групи. До 1 належать засновані на приватній, держ. та комунальній формах власності юр. особи або інші підприємницькі структури, які не мають статусу юр. особи, головним предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства й сировини. 2 група представлена підприємницькими структурами, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, а правосуб'єктність і статутна діяльність спрямовані на забезпечення сучасної виробничо-господарської діяльності с/г товаровиробників. До 3 групи належать підприємн. структури, правосуб'єктність і статутна діяльн. яких спрямована на надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення підприємн. діяльн. с/г товаровиробників. Залежно від способу утворення та формування статутного фонду, суб'єкти аграрного господарюв. поділяються на унітарні та корпоративні підприємства. Найпоширенішою є також класифікація суб'єктів аграрного господарюв. залежно від їх організаційно-правових форм. За цим критерієм їх поділяють на с/г підприємства, кооперативи, госп. товариства та фермерські господарства.

150. Загальні засади правового статусу суб’єктів аграрного господарювання.

Суб'єкти аграрного господарювання мають загальну цивільну правосуб'єктність. Тобто вони можуть мати цивільні права та нести цивільні обов'язки з метою здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом. Виняток становлять держ. та комунальні унітарні с/г підприємства, які, відповідно до гл. 8 ГКУ, мають не загальну, а спеціальну правосуб'єктність, встановлену чинним законодавством. Правосуб'єктність с/г підприємств виникає з моменту їх держ. реєстрації, а припиняється з моменту їх ліквідації. Всі суб'єкти аграрного господарювання, незалежно від їх організаційно-правової форми, є носіями комплексної правосуб'єктності, яка полягає в тому, що вони є учасниками цивільних, земельних, трудових, організаційно-управлінських, фінансових та ін. правовідносин. Діяльність суб'єктів аграрного господарювання спрямована на задоволення матеріальних, духовних та інших соціальних потреб їхніх членів або учасників. Головна мета такої діяльності, як правило, — отримання прибутку. Звідси випливають і особливі завдання діяльності вищеназваних суб'єктів, якими є виробництво, переробка й реалізація с/г товарної продукції. Слід зауважити, що продовольча, а отже й економічна безпека держави безпосередньо залежить від ефективності та якості госп. діяльності с/г підприємств. Тому існує потреба в особливому держ. регулюванні с/г, яке в сучасних умовах здійснюється переважно економічними методами. Серед них можна назвати ціноутворення, пільгове кредитування, оподаткування, страхування, держ. закупівлі, держ. заставні операції, економічні санкції, методи встановлення гарантованих фіксованих цін, заставних ставок, держ. закупівельних цін та ін. Особливості правового статусу суб'єктів аграрного господарювання виявляються також і в договірних правовідносинах. Так договірні відносини між с/г товаровиробниками й державою у сфері реалізації с/г продукції для державних потреб регулюються спеціальними нормативними актами та особливим видом договору — договором контрактації с/г продукції. Відповідно до ст. 713 ЦК, цей договір має ознаки не властиві звичайним договорам купівлі-продажу або поставки.

151. Правове становище державних і комунальних сільськогосподарських підприємств.

Державні та комунальні сільськогосподарські підприємства посідають особливе місце серед сільськогосподарських підприємств. Це зумовлено важливістю їхньої економічної ролі в агропромисловому комплексі та інших галузях народного господарства в цілому. Державні сільськогосподарські підприємства залежно від способу утворення та формування статутного фонду поділяються на унітарні та корпоративні. Всі комунальні підприємства є унітарними. Створення державного унітарного сільськогосподарського підприємства шляхом відокремлення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов'язань та укладених договрів з іншими суб'єктами господарювання. Головні ознаки державних і комунальних сільськогосподарських підприємств такі: 1) ці організації з правами юридичної особи не є власниками закріпленого за ними майна. їхнє майно перебуває в державній або комунальній власності; 2) вони створюються не лише задля виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції. їхня діяльність спрямована також на реалізацію національних і регіональних виробничих та науково-технічних програм і розвиток аграрного сектора економіки в цілому.

152. Правовий режим майна та особливості здійснення господарської діяльності державними та комунальними сільськогосподарськими підприємствами.

За ст. 139 ГК майном є сукупність речей та інших цінностей, які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються суб’єктами господарювання та відображаються в їхньому балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів. Правовий режим майна державного унітарного сільськогосподарського підприємства визначають встановлені правовими нормами структура цього майна, порядок його придбання, використання й вибуття, а також звернення на нього стягнень кредиторів. Залежно від тієї економічної форми, якої набуває майно в процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. Фонди — це однорідні за економічними ознаками групи матеріальних цінностей або грошових коштів, які мають загальне цільове призначення й підпорядковуються встановленому для кожної з цих груп особливому правовому режиму. Законодавство, яке регулює діяльність державних (комунальних) сільськогосподарських підприємств, не встановлює ні мінімального розміру статутного фонду для державного (комунального) сільськогосподарського підприємства, ні обов’язковості його формування для цього виду підприємств.

Особливість правового режиму державного майна у сфері сільськогосподарського товарного виробництва полягає в тому, що держава через свої уповноважені органи здійснює права власника також щодо об’єктів права власності Українського народу. Згідно з чинним законодавством до таких об’єктів належать: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які розміщені в межах України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної економічної зони.