Загальна характеристика правового регулювання захисту рослин.

Правовий інститут захисту рослин — один із великих комплексних інститутів аграрного права. Він охоплює сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини з підтримання фітосані-тарного правопорядку в Україні і спрямовані на захист рослин від шкідників, хвороб і бур'янів, а також від надмірної хімізації сільського господарства. Позаяк загроза розповсюдження шкідників і хвороб може мати міжнародний характер, Україна бере участь у міжнародних угодах з захисту рослин. Вона є учасницею Міжнародної конвенції про захист рослин, яка визначає заходи міжнародної спільноти з боротьби з шкідниками і хворобами рослин, а також встановлює зразок фітосанітарного свідоцтва. Міжнародною організацією, яка працює над питаннями захисту рослин, є ФАО (Організація об'єднаних націй з продовольства і сільського господарства). У межах Європейського регіону діє Конвенція про заснування Європейської і Середземноморської організації захисту рослин в редакції 1955 р., до неї приєдналася й Україна. На виконання своїх міжнародних зобов'язань наша держава прийняла Закон " Про захист рослин", який визначає загальні положення захисту рослин в Україні. Стаття 1 цього Закону визначає захист рослин як комплекс заходів, спрямованих на зменшення втрат урожаю та запобігання погіршенню стану рослин сільськогосподарського та іншого призначення, багаторічних насаджень, дерев, чагарників, рослинності закритого ґрунту, продукції рослинного походження через шкідників, хвороби і бур'яни. Комплексний інститут захисту рослин охоплює також правові інститути карантину рослин і правового регулювання поводження з пестицидами й агрохімікатами. Останній розглядається у розділі цього підручника, присвяченому охороні довкілля в сільському господарстві. Згідно зі ст. 11 Закону України" Про захист рослин", спеціально уповноваженими органами виконавчої влади в галузі захисту рослин є Головне управління державної служби захисту рослин Мінагрополітики, а також державні станції захисту рослин Автономної республіки Крим областей і районів. Стаття 18 Закону " Про захист рослин" визначає права та обов'язки суб'єктів аграрного права із захисту рослин.

182. Правові форми використання природних ресурсів у сільському господарстві.

Ведення сільського господарства є неможливим без використання грунтів та інших природних ресурсів — у цьому полягає специфіка галузі. Стаття 1 Закону України " Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" проголошує, що пріоритетність соціального розвитку села та АПК забезпечується створенням необхідної природно-ресурсної бази для всебічного задоволення виробничих потреб сільського господарства. Використовувати природні багатства країни потрібно раціонально. Тому ці питання регулюються природноресурсовим правом. Усі форми залучення природних ресурсів до сільськогосподарського виробництва можна назвати сільськогосподарським використанням природи. Використання природних ресурсів, відповідно до ст. 38 Закону України " Про охорону навколишнього природного середовища", буває загальним і спеціальним. Загальне використання природних ресурсів полягає в безперешкодному використанні природних ресурсів громадянами для задоволення своїх життєвих потреб і має певні правові ознаки. Воно здійснюється: а) безоплатно; б) без отримання будь-яких дозволів; в) без закріплення окремих природних об'єктів за певними суб'єктами. Щоправда інколи право загального використання природних ресурсів може бути обмежене власниками природних ресурсів. Спеціальне використання природних ресурсів — це такий вид використання природних ресурсів, який відзначається тим, що: а) природні об'єкти цілком або частково закріплюються за певними суб'єктами на різних правових підставах; б) на його здійснення треба отримати спеціальний дозвіл; в) воно є платним. Правова форма використання природних ресурсів — певний правовий режим або закріплений у нормативних актах порядок використання природних ресурсів. Законодавство України розрізняє такі правові форми спеціального використання природних ресурсів: а) право власності; б) право природокористування в) сервітутне право; г) угода про розподіл продукції; ґ) право господарського відання; д) право оперативного управління. Разом з тим, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України " Про власність" і ст. 319 ЦК, власник природного об'єкта на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном; він може надати його іншій особі на інших правових підставах, не передбачених законодавством.

183. Правове регулювання використання надр в сільському господарстві.

Для ведення сільськогосподарської діяльності використовують корисні копалини місцевого значення і прісні підземні води. В надрах зберігають харчову продукцію, вирощують гриби, квіти, овочі тощо. Використання надр у веденні сільськогосподарської діяльності регулюється Кодексом України про надра та іншими актами законодавства про надра. Згідно зі ст. 1 Кодексу України про надра, надра — це та частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. У сільському господарстві здебільшого використовуються корисні копалини місцевого значення. До них належать, зокрема, сировина для хімічних меліорантів ґрунтів, крейда, граніт, пісковик, галька, гравій, пісок, ракуша, глина легкоплавка, суглинок, супісок тощо.

Згідно зі ст. 23 Кодексу України про надра власникам земельних ділянок і землекористувачам надається право без отримання спеціальних дозволів (ліцензій) та без гірничих відводів видобувати для сільськогосподарських потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до 2 м і прісні підземні води — до 20 м та використовувати надра для господарських і побутових потреб. Спеціальне використання надр на праві надрокористування передбачає отримання спеціального дозволу — акта гірничого відводу. Згідно зі ст. 17 Кодексу України про надра, гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та з метою, не пов´ язаною з видобуванням корисних копалин. Користування надрами за межами гірничого відводу забороняється. Гірничі відводи надаються згідно з Положенням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України. Спеціальне використання надр на праві надрокористування може бути постійним або тимчасовим. Тимчасове може бути короткостроковим (до 5 років) і довгостроковим (від 5 до 20 років). Спеціальне використання надр здійснюється на платній основі. Базові нормативи плати за користування надрами для видобування корисних копалин і Порядок справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин затверджені Постановою Кабінету Міністрів України. Збір за вирощування сільськогосподарської продукції під землею заліснюється згідно з

184. Загальне і спеціальне використання надр.

Надра дедалі активніше використовують для ведення сільськогосподарської діяльності. Використання надр у веденні сільськогосподарської діяльності регулюється Кодексом України про надра та іншими актами законодавства про надра. Згідно зі ст. 1 Кодексу України про надра, надра — це та частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Фактичні ознаки розмежування загального і спеціального використання надр наводяться у ст. 23 Кодексу про надра, яка надає власникам земельних ділянок і землекористувачам право без отримання спеціальних дозволів (ліцензій) та без гірничих відводів видобувати для сільськогосподарських потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до 2 м і прісні підземні води — до 20 м та використовувати надра для господарських і побутових потреб. Спеціальне використання надр на праві надрокористування передбачає отримання спеціального дозволу — акта гірничого відводу. Згідно зі ст. 17 Кодексу України про надра, гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та з метою, не пов´ язаною з видобуванням корисних копалин. Користування надрами за межами гірничого відводу забороняється. Гірничі відводи надаються згідно з Положенням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59. Спеціальне використання надр на праві надрокористування може бути постійним або тимчасовим. Тимчасове може бути короткостроковим (до 5 років) і довгостроковим (від 5 до 20 років). Спеціальне використання надр здійснюється на платній основі. Базові нормативи плати за користування надрами для видобування корисних копалин і Порядок справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014.

185. Правове регулювання водокористування в сільському господарстві.

Водні об'єкти широко використовуються в сільському господарстві: для рибництва, водопою, меліорації, скидання стічних вод та інших сільськогосподарських потреб. Важливим законодавчим актом, який регулює порядок використання водних ресурсів, є Водний кодекс (ВК) України. Стаття 1 ВК визначає водний об'єкт як природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води. Поняття " води" охоплює всі води (підземні, поверхневі, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. Всі водні об'єкти поділяються ст. 5 ВК на 2 види, кожен із яких має відповідний правовий режим: водні об'єкти загальнодержавного і місцевого значення. ВК у ст. ст. 47 і 48 визначає фактичні ознаки розмежування загального і спеціального використання водних ресурсів. Загальне використання водних ресурсів характеризується незначним навантаженням на екосистему: забір води здійснюється без спеціальних технічних пристроїв, а забруднюючі речовини у водні об'єкти не скидаються. До спеціального використання водних ресурсів належать забір води із застосуванням спеціальних технічних пристроїв і скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти. Стаття 42 ВК поділяє водокористувачів на первинних і вторинних. Первинними водокористувачами є особи, що мають власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води. Вторинні водокористувачі (абоненти) — це ті, що не мають власних водозабірних споруд і отримують воду із водозабірних споруд первинних водокористувачів та скидають стічні води в їхні системи на умовах, визначених між ними.

186. Загальне і спеціальне використання водних об’єктів.

До водних об'єктів загальнодержавного значення належать: внутрішні морські води, територіальне море, поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків; водні об'єкти в межах природно-заповідного фонду загальнодержавного значення і водні об'єкти, віднесені до категорії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення відносяться поверхневі води, що знаходяться і викор. в межах однієї області І не віднесені до категорії загальнодержавного значення, а також підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання. На території України налічується 277 таких об'єктів. Перелік річок і водойм, що віднесені до водних об'єктів місцевого значення, затверджений наказом Держводгоспу України.

З метою охорони життя і здоров'я громадян, охорони навколишнього природного середовища та з інших передбачених законодавством підстав районні і міські Ради за поданням державних органів охорони навколишнього природного середовища, водного господарства, санітарного нагляду та інших спеціально уповноважених державних органів встановлюють місця, де забороняється купання, плавання на човнах, забір води для питних або побутових потреб, водопій тварин, а також за певних підстав визначають інші умови, що обмежують загальне водокористування на водних об'єктах, розташованих на їх території.

Спеціальне водокористування - це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів.

Не належать до спеціального водокористування:

-пропуск води через гідровузли (крім гідроенергетичних); -подача (перекачування) води водокористувачам у маловодні регіони;

-усунення шкідливої дії вод (підтоплення, засолення, заболочення); -використання підземних вод для вилучення корисних компонентів;

-вилучення води з надр разом з видобуванням корисних копалин; -виконання будівельних, днопоглиблювальних і вибухових робіт;

-видобування корисних копалин і водних рослин;

-прокладання трубопроводів і кабелів;

-проведення бурових, геологорозвідувальних робіт;

-інші роботи, які виконуються без забору води та скидання зворотних вод.

У державній власності знаходяться землі водного фонду, зайняті водними об'єктами загальнодержавного значення, та прилеглі до них, що задовольняють державні та суспільні потреби. У комунальній власності можуть знаходитися землі, зайняті водними об'єктами місцевого значення, і землі прилеглі до них, що задовольняють суспільні потреби. Землі водного фонду можуть використовуватися землекористувачами на праві постійного користування.

187. Правове регулювання лісокористування в сільському господарстві.

Ресурси лісу, будучи об'єктом регулювання відповідних галузей природноресурсового законодавства. Стаття 36 ЛК поділяє ліси України за екологічним і господарським значенням на 2 групи. До першої належать ліси, що виконують переважно природоохоронні функції, зокрема сільськогосподарські протиерозійні, приполонинні, захисні лісосмуги. До другої — ліси, котрі поряд з екологічним мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій, безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого лісокористування. Правовий режим лісів першої групи суворіший і вимагає обмеження в їх межах господарської діяльності. Статті 49 і 50 ЛК вирізняють фактичні ознаки розмежування загального і спеціального використання лісових ресурсів. Критерієм такого розмежування є обсяги використання лісових ресурсів. У порядку загального використання лісових ресурсів, суб'єкти аграрного права мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби. Оскільки ліс є природним комплексом, в розмежуванні загального і спеціального використання лісових ресурсів користуються також положенням законодавчих актів про окремі види природних ресурсів, що входять до лісової екосистеми. Умовою спеціального використання лісових ресурсів є отримання земельної ділянки лісового фонду в користування чи у власність. Така ділянка лісового фонду може надаватися одночасно кільком лісокористувачам. На праві спеціального використання лісових ресурсів можна: заготовляти деревину під час рубок головного лісокористування, заготовляти живицю, другорядні лісові матеріали. Правовий режим спеціального лісокористування є похідним від правового режиму спеціального землекористування. Щодо спеціального використання лісу на праві власності, то ЛК у ст. 6 проголосив всі ліси виключно власністю держави. Водночас, положення ЛК суперечить положенням ст. ст. 56 і 79 ЗК, за якими земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га держава може передавати у приватну власність фізичним та юридичним особам у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Оскільки право власності на земельну ділянку поширюється і на ліси, що на ній розташовані, суб'єкти аграрного права, які отримали від держави у приватну власність ділянку лісу площею 5 га, можуть докупити у суб'єктів права приватної власності необмежену кількість земель лісового фонду. Це положення хоч і суперечить ЛК, але діє, тому що ЗК має переважну правову силу.

188. Поняття і категорії лісів України.

Ліс – це сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на довкілля. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. До лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу. До лісового фонду не належать зелені насадження в межах населених пунктів.

Для ведення лісового господарства принципове значення має поділ лісів за категоріями. Поділ лісів на категорії здійснюється відповідно до Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок. Згідно з порядком всі ліси України, залежно від основних виконуваних ними функцій, поділяються на наступні категорії: ліси природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення; рекреаційно-оздоровчі ліси, захисні ліси, експлуатаційні ліси. До лісів природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення належать лісові ділянки, що виконують природо-охоронну, естетичну функцію, є об'єктами науково-дослідних робіт на довгочасну перспективу, сприяють забезпеченню охорони унікальних та інших особливо цінних природних комплексів тощо. До рекреаційно-оздоровчих лісів належать лісові ділянки, що виконують рекреаційну, санітарно-гігієнічну та оздоровчу функцію, використовуються для туризму, зайняття спортом, санаторно-курортного лікування та відпочинку населення і розташовані: у межах міст, селищ та інших населених пунктів; у межах округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих територій курортів; у межах поясів зон санітарної охорони водних об'єктів; у лісах зелених зон навколо населених пунктів; поза межами лісів зелених зон. До категорій захисних лісів належать лісові ділянки, що виконують функцію захисту навколишнього природного середовища та інженерних об'єктів від негативного впливу природних та антропогенних факторів. До експлуатаційних лісів відносяться лісові ділянки, що не зайняті лісами природоохоронного, наукового, історико-куль-турного призначення, рекреаційно-оздоровчими та захисними лісами. Експлуатаційні ліси призначені для задоволення потреб національної економіки у деревині.

Межі лісів, визначених для віднесення до відповідної категорії, проводяться уздовж природних меж, квартальних просік, ліній зв'язку і електромереж та інших чітко визначених на місцевості розмежувальних ліній — залізниць та автомобільних доріг, канав, каналів, газопроводів та нафтопроводів, візирів, протипожежних розривів і вододільних ліній.

189. Загальне і спеціальне лісокористування

Право лісокористування в юр.літературі розглядається як один з важливих правових інститутів лісового права, котрий включає в себе сукупність правових норм, які встановлюють умови і порядок багатоцільового раціонального використання, відтворення і охорони лісів, ведення лісового господарства, права і обов’язки лісокористувачів, виходячи з інтересів суспільства в одержанні деревини, інших лісових ресурсів, використання інших корисних властивостей лісу. У лісах здійснюються такі види користувань: за підставами виникнення — загальне та спеціальне використання лісових ресурсів. Право загального лісокористування здійснюють громадяни, які мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби, інші плоди, крім випадків, передбачених законодавчими актами.

Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього в користування у порядку, визначеному земельним законодавством.

В основу класифікації видів спец. викор. лісів покладено роль лісів, які використовуються як природний ресурс. Вона, зокрема, полягає у значенні лісу як джерела деревини, живиці, інших лісових ресурсів, а також у специфічних якостях лісу: лікувально-оздоровчих, рекреаційних, естетичних. Виходячи з цього, види спеціального права лісокористування за цільовим призначенням можна поділити на: - використання деревних ресурсів лісу — заготівля деревини, заготівля живиці, заготівля другорядних лісових матеріалів (пнів, луба, кори і т. ін.); - побічні лісові користування — сінокосіння, випасання худоби, розміщення вуликів та пасік, заготівля деревних соків, заготівля і збір дикорослих плодів, горіхів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини; - використання лісів для відтворення ресурсів тваринного походження, користування лісом для потреб мисливського господарства; - користування лісом у науково-дослідних цілях; - користування лісом у культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях. Залежно від строку на який воно встановлюється користування земельними ділянками лісового фонду може бути постійним або тимчасовим. Право постійного користування земельними ділянками лісового фонду посвідчується державним актом на право постійного користування землею. Земельні ділянки лісового фонду можуть надаватись тимчасовим користувачам за погодженням з постійними користувачами. Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду може бути: короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п'яти років.

190. Правове регулювання використання рослинного світу в сільському господарстві.

Дикорослих рослин використовують у сільському господарстві для випасання худоби, сінокосіння, збирання дикорослих рослин. Дикі рослини можуть бути також бур'янами, з якими провадиться боротьба згідно із Законом України " Про захист рослин". Важливим законодавчим актом у царині регулювання використання рослинного світу є Закон України від " Про рослинний світ". Згідно зі ст. З зазначеного Закону рослинний світ становить собою сукупність усіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угруповань на певній території, тобто вони мають бути частиною екосистеми, а не вилучені з природного середовища. Об'єктами рослинного світу Закон визнає дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби на всіх стадіях розвитку та утворені ними природні угруповання. Слід відрізняти правовий режим рослин як об'єктів природноресурсового права і правовий режим рослин як об'єктів аграрного права. Зірвана чи пересаджена в горщик для квітів дикоросла рослина стає об'єктом цивільного права, а дикоросла рослина, що вилучена з екосистеми і слугує сільськогосподарським потребам, перестає бути об'єктом природноресурсового права і стає об'єктом аграрного права. Юридичним фактом зміни правового режиму такої рослини є вилучення її з екосистеми. Стаття 4 Закону " Про рослинний світ" визначає правовий режим рослинних ресурсів загальнодержавного і місцевого значення. До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення належать об'єкти рослинного світу в межах природних комплексів загальнодержавного значення, а також занесені до Червоної чи Зеленої книг. Інші рослинні ресурси належать до рослинних ресурсів місцевого значення. Суб'єкти аграрного права можуть у порядку загального використання об'єктів рослинного світу збирати лікарську й технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші харчові продукти, застосовувати об'єкти рослинного світу для потреб бджільництва. Вони мають право навіть продавати зібрані в порядку загального використання рослини, за винятком лікарської і технічної сировини. Забороняється в порядку загального використання збирати наркотиковмісні рослини та їх частини. Спеціальне використання рослинного світу суб'єкти аграрного права здійснюють у підприємницькій діяльності шляхом збирання лікарських рослин, заготівлі деревини під час рубок головного користування, заготівлі живиці, кори, лубу, деревної зелені, деревних соків, квітів, ягід, інших плодів, лісової підстилки, очерету, сіна, випасання худоби. Воно потребує дозволу, який видається згідно з Положенням про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України. Такі дозволи видаються в межах лімітів, які встановлюються Мінприроди для рослинних ресурсів загальнодержавного значення і місцевими радами — для рослинних ресурсів місцевого значення.

191. Правове регулювання використання тваринного світу в сільському господарстві.

Згідно зі ст. З Закону України " Про тваринний світ", об'єктами тваринного світу є дикі тварини в усьому їх видовому і популяційному розмаїтті та на всіх стадіях розвитку, частини диких тварин, продукти їхньої життєдіяльності. Слід мати на увазі, що до диких належать види тварин, що виникли шляхом природного добору і здатні самостійно жити в умовах екосистеми. Сюди не належать тварини, породи яких виведені людиною селекційно, а також ті, що стали такими свійськими, що втратили здатність проживати в екосистемі самостійно. Правовий режим сільськогосподарських і свійських тварин визначається відповідно аграрним чи цивільним законодавством, але не природноресурсовим, тобто на них не поширюється дія Закону " Про тваринний світ". Разом з тим можливий перехід тварини від одного правового режиму до іншого. Юридичним фактом, що зумовлює перехід будь-якої дикої тварини до свійської, є втрата нею здатності самостійно жити в екосистемі — в цьому разі вона стає свійською чи сільськогосподарською і на неї поширюються норми аграрного права. Відповідно до ст. 4 Закону " Про тваринний світ" встановлюються 2 правових режими диких тварин: загальнодержавного й місцевого значення. До об'єктів тваринного світу загальнодержав ного значення належать ті тварини, що перебувають у державній власності, а також ті, які перебувають у комунальній чи приватній власності, але визнані об'єктами тваринного світу загальнодержавного значення. До об'єктів тваринного світу місцевого значення належать ті тварини комунальної та приватної власності, які не визнані об'єктами тваринного світу загальнодержавного значення.

Статті 16 та 17 Закону " Про тваринний світ" визначають фактичні ознаки розмежування загального та спеціального використання тваринного світу. Згідно з Законом, загальне використання об'єктів тваринного світу здійснюється без вилучення їх із природного середовища, а також без знищення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд (нір, хаток, гнізд, лігв, мурашників, бобрових загат тощо), порушення середовища існування тварин і погіршення умов їх розмноження. До спеціального використання об'єктів тваринного світу належать усі види використання, що здійснюються з їх вилученням із природного середовища, зокрема знищення диких тварин. На спеціальне використання об'єктів тваринного світу потрібно отримати дозвіл і внести збір. Спеціальне використання тваринного світу на праві власності передбачає можливість перебування об'єктів тваринного світу в державній, комунальній та приватній власності. За ст. 7 Закону України " Про тваринний світ" можливе перебування об'єктів тваринного світу в приватній власності суб'єктів аграрного права. Але право власності має бути підтверджене відповідними документами.

192. Особливості договірних зобов’язань у сільському господарстві та їх класифікація.

Питання про договори в сільському господарстві є одним зі спірних і проблемних у науці аграрного права, але в будь-якому разі слід мати на увазі, що аграрно-правові договори є предметом саме аграрного права. При цьому, як вважають науковці, у законодавстві важливо повно відобразити специфіку сільськогосподарського виробництва та сільськогосподарських договорів. Специфіка договірних відносин у цій галузі виявляється в кожному структурному елементі договору. Тому, кажучи про предмет аграрно-правового регулювання договірних відносин, слід зробити застереження. Аграрне право не визначає загальні положення про договори, правочини; всі аграрно-правові договори підпорядковуються загальним правилам цивільного законодавства. Аграрне право визначає особливості їх правового регулювання. Щоб досягти як практичної, так і наукової мети в аграрному праві провадиться класифікація договорів у сільському господарстві за певними ознаками. У науковій та практичній літературі пропонується така система договорів на реалізацію сільськогосподарської продукції: договір контрактації сільськогосподарської продукції; договір купівлі-продажу сільськогосподарської продукції; договір міни; договір комісії.

Найповніше специфіку договірних відносин у сільському господарстві враховує класифікація, яка поділяє аграрно-правові договори на 3 основні групи. --До першої групи належать такі: про спільну діяльність з виробництва певної продукції рослинництва та тваринництва; про спільну діяльність з виробництва, дорощування та відкормлювання молодняку худоби та птиці; на виробництво та переробку кормів для тваринництва; з фермерськими господарствами на виробництво продукції на землях цих господарств; інші договори про виробництво сільськогосп. продукції. --До другої групи аграрно-правових договорів належать: про реалізацію сільськогосподарської продукції та товарів; про матеріально-технічне забезпечення; про фінансове забезпечення; інші договори про реалізацію продукції та постачання. --До третьої групи: про афохімічне обслуговування сільськогосподарських підприємств; про виконання меліоративних робіт; про ремонт техніки та її технічне обслуговування; про виконання інших підрядних робіт; про надання нау установами та інші про надання різноманітних послуг'. впровадженням новітніх технологій у сільському господарстві. Особливе місце у системі афарно-правових договорів належить біржовим договорам на реалізацію сільськогосподарської продукції. Вони мають стати інсфументом кредитування сільського господарства та фактором забезпечення його стабільності й невпинного розвитку.

193. Характеристика окремих видів договорів щодо реалізації сільськогосподарської продукції.

Міна. З моменту посилення кризових явищ в економіці почали поширюватися бартерні (товарообмінні) операції. Відповідно до ст. 715 ЦК за договором міни (бартеру) кожна зі сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший. Отже, згідно з положеннями ЦК скасовано відмінності між категоріями " міна" та " бартер", з огляду на те, що вони застосовуються як синоніми. Свого часу застосування цих договорів у сільському господарстві відіграло певну позитивну роль: давало змогу діяти за умов великої інфляції.

Біржові договори щодо реалізації сільськогосподарської продукції. Особливе місце в системі реалізації сільськогосподарської продукції український законодавець відводить біржовим договорам, розвиток яких покладається на спеціалізовані аграрні біржі. Створення системи спеціалізованих аграрних бірж започатковано Указом Президента України " Про заходи щодо реформування афарних відносин". У ньому було передбачено організацію й проведення на Українській міжбанківській валютній біржі торгів ф'ючерсними та форвардними контрактами під закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки із залученням до цього комерційних банків, як агентів-брокерів, з подальшим проведенням таких торгів на спеціалізованих товарних біржах. Зростання ролі біржової торгівлі, що відбулося останніми роками в Україні, також зумовлене тим, що держава вважає цих учасників обороту сільськогосподарської продукції необхідним елементом механізму експорту зерна з України. Зокрема відповідно до підпункту " б" п. 1 Указу Президента України " Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна" вжито заходів щодо запровадження порядку, за яким експорт зерна здійснюється лише за експортними контрактами, укладеними та зареєстрованими на акредитованих для таких операцій біржах. Основними інструментами фондового ринку є форвардний та ф'ючерсний контракти, які є деривативами. Відповідно до п. 1. 5 Закону України " Про оподаткування прибутку підприємств дерива-тив — це стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов'язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. Згідно з підпунктом 1. 5. 1 зазначеного Закону, форвардний конфакт — це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення цього конфакту.

194. Договір контрактації сільськогосподарської продукції: поняття і специфіка.

Контрактація. Ці договори є фадиційною формою закупівлі сільськогосподарської продукції ще з часів радянського права. Договір контрактації належить до тих договорів, що опосередковують перехід права власності від виробника сільськогосподарської продукції до держави в особі заготівельної (закупівельної) організації.

Договір контрактації є оплатним, взаємним, консенсуальним. Згідно з ним виробник сільськогосподарської продукції зобов'язується передати заготівельному або переробному підприємству чи організації вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її. Сторонами договору контрактації є виробник і контрактант. Контрактантами є заготівельні або переробні підприємства або організації, на які у встановленому порядку покладено функції державної закупівлі, заготівлі сільськогосподарської продукції. Виробниками є організації всіх організаційно-правових форм, що виробляють сільськогосподарську продукцію.

Специфіка договору контрактації полягає в тому, що 1) він є замовленням держави сільськогосподарському виробнику на відповідну продукцію; 2) його предметом може бути лише сільгосппродукція, що, як правило, на момент укладання договору ще не існує в натурі; 3) однією зі сторін договору є безпосередньо виробник продукції; 4) на контрактанта покладаються певні обов'язки щодо сприяння виробнику. Предметом договору контрактації є продукція, одержувана внаслідок сільськогосподарського виробництва; продукцією є речі, визначені родовими ознаками, як у сирому вигляді, так і ті, що зазнали первинної обробки. Продукція, передана в рахунок виконання договору контрактації, має бути виготовлена в господарстві виробника. При цьому, за загальним правилом, реалізація сільськогосподарськими виробниками отриманої ними продукції здійснюється на принципах вільного вибору форм, способів, видів і місця реалізації, за цінами, встановлюваними угодою сторін, а реалізація продукції в рахунок державного контракту чи замовлення — за цінами, встановленими умовами договорів з урахуванням показників нормативних актів. Істотні умови договору контрактації сільськогосподарської продукції, як було зазначено, передбачені ч. З ст. 272 ГК. Договір вважається укладеним з моменту досягнення домовленості зі всіх обов'язкових (істотних) умов зазначеної статті, але це не є перешкодою для сторін, для того щоб у договорі були визначені й інші умови.

195. Заставні закупівлі сільськогосподарської продукції як сучасний ефективний інструмент ринку сільськогосподарської продукції.

Заставні закупівлі сільськогосподарської продукції є новим інструментом, який є характерним саме для аграрного законодавства, оскільки найбільш повно враховує та встановлює баланс між індивідуальними інтересами та інтересами суспільства в цілому. Сутність заставних закупівель полягає ось у чому. Заставна ціна зерна— це гарантована державою ціна зерна, яка відшкодовує середньогалузеві нормативні витрати та забезпечує мінімальний прибуток, достатній для відтворення виробництва. Після затвердження заставних цін на зерно врожаю певного року відповідно до ст. 61 цього Закону Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна, яким призначено розпорядженням Кабінету Міністрів України Сільськогосподарські товаровиробники, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільськогосподарського товаровиробника про її прийняття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник повинен доставити зерно за свій рахунок. Зберігання заставного зерна є строковим. Перебіг строку зберігання заставного зерна у зернових складах починається з приймання цього зерна на зберігання після 1 липня поточного року, але не може тривати довше, ніж до 1 березня наступного року. Протягом цього строку сільськогосподарські товаровиробники мають право витребувати заставне зерно у порядку, передбаченому цим Законом. Сільськогосподарські товаровиробники, згідно зі ст. 56 Закону України " Про зерно та ринок зерна в Україні", мають право розпоряджатися заставним зерном лише після повернення отриманих за заставною ціною коштів та відшкодування зерновим складам витрат за зберігання зерна за час його фактичного зберігання. Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна сільськогосподарський товаровиробник не витребував заставне зерно для подальшого продажу, воно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність. Витрати зернових складів за зберігання такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів державного бюджету.

196. Правове регулювання і особливості ринку зерна в Україні.

Кризові явища на ринку зерна в Україні спонукали законодавця вишукувати механізм стимулювання сільського товаровиробника до збільшення обсягів виробництва, з одного боку, а з іншого — створити механізм забезпечення стабільності та державної підтримки цієї галузі національної економіки. Отже, заставні закупівлі сільськогосподарської продукції є новим інструментом, який є характерним саме для аграрного законодавства, оскільки найбільш повно враховує та встановлює баланс між індивідуальними інтересами та інтересами суспільства в цілому. Сутність заставних закупівель полягає ось у чому. Згідно Закону України " Про зерно та ринок зерна в Україні", до 31 березня відповідного поточного року у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, затверджуються заставні ціни на зерно, тобто на зерно майбутнього врожаю. Заставна ціна зерна — це гарантована державою ціна зерна, яка відшкодовує середньогалузеві нормативні витрати та забезпечує мінімальний прибуток, достатній для відтворення виробництва.

Сільськогосподарські товаровиробники, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільськогосподарського товаровиробника про її прийняття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник повинен доставити зерно за свій рахунок.

Перебіг строку зберігання заставного зерна у зернових складах починається з приймання цього зерна на зберігання після 1 липня поточного року, але не може тривати довше, ніж до 1 березня наступного року. Протягом цього строку сільськогосподарські товаровиробники мають право витребувати заставне зерно у порядку, передбаченому цим Законом.

Сільськогосподарські товаровиробники, згідно Закону України " Про зерно та ринок зерна в Україні", мають право розпоряджатися заставним зерном лише після повернення отриманих за заставною ціною коштів та відшкодування зерновим складам витрат за зберігання зерна за час його фактичного зберігання. Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна сільськогосподарський товаровиробник не витребував заставне зерно для подальшого продажу, воно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність.

197. Механізм державних заставних закупівель зерна.

У Законі «Про державну підтримку сільського господарства України»» заставна закупівля передбачена гарантована державою закупівля зерна у сільськогосподарських товаровиробників за бюджетні кошти на певний період та його зберігання протягом певного строку, з правом витребувати це зерно.

Державні заставні закупівлі зерна відповідно проводить Аграрний фонд. Відповідно до ст. 9 цього Закону він є державною бюджетного спеціалізованою організацією, уповноваженою Кабінетом Міністрів України проводити цінову політику в агропромисловій галузі економіки України. Утворений постановою Кабінету Міністрів України, якою також затверджене Положення про Аграрний фонд. У своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України

«Про державну підтримку сільського господарства України», іншими законами, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, міжнародними договорами України, наказами Мінагрополітики та Положенням.

Основними завданнями Фонду є: проведення цінової політики в агропромисловому секторі економіки у межах, визначеним законом; виконання від імені держави функції кредитора на період дії режиму заставних закупівель окремих об'єктів державного цінового регулювання; виконання бюджетних програм, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік; формування державного інтервенційного фонду об'єктів державного цінового регулювання виключно для здійснення товарних та фінансових інтервенцій на організованому аграрному ринку.

Відповідно до поставлених завдань Аграрний фонд здійснює наступні види діяльності:

Здійснює товарні або і фінансові інтервенції на організованому аграрному ринку України, використовуючи найкращу кон'юнктуру біржового ринку, що склалася протягом періоду державного цінового регулювання. Продає або купує на аграрній біржі об'єкти державного цінового регулювання з або до державного продовольчого резерву. Він має виключне право на придбання та. продаж об'єктів державного цінового регулювання для потреб державного резерву, а також на продаж об'єктів державного цінового регулювання, які були конфісковані або підлягають продажу відповідно до закону.

Разом з цим не може здійснювати спекулятивні операції придбавати і продавати товарні деривативи (крім форвардів), а також придбавати або продавати об'єкти державного цінового регулювання поза організованим аграрним ринком.

198. Правова охорона ґрунтів у сільському господарстві.

Незважаючи на наявність цікавих наукових розробок фахівців сільського господарства, на жаль, законодавчої системи стимулювання переходу на прогресивні методи ведення сільського господарства поки що не створено. Хоча певні кроки в цьому напрямі вже зроблено. Йдеться, зокрема, про такі важливі законодавчі акти, як закони України від 19 червня 2003 р. " Про охорону земель" і від 19 червня 2003 р. " Про державний контроль за використанням та охороною земель". Прийняті відповідно до положень ЗК, вони покликані започаткувати нову систему охорони ґрунтів у сільському господарстві. Передбачається встановлення злагодженої триланкової системи контролю за забезпеченням належної охорони грунтів у сільському господарстві: Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель при Держкомземі України, Державна екологічна інспекція Мінприроди України і Державна служба охорони родючості грунтів Мінагрополітики України. Кожен цей орган контролюватиме дотримання режиму охорони сільськогосподарських грунтів у межах своєї компетенції. Закон " Про охорону земель" передбачає систему заходів щодо охорони грунтів та інших природних ресурсів у сільському господарстві. Важливою складовою цієї системи є налагодження повноцінного моніторингу за станом використання земель у сільському господарстві. Передбачається комплекс заходів із сільськогосподарського районування земель, господарське стимулювання грунтоохоронних і ресурсоощадних заходів, удосконалення системи нормування використання грунтів. Встановлюються заборони та обмеження на діяльність, що може негативно вплинути на якісний стан грунтів. Передбачається відшкодування збитків заподіяних власникам або користувачам сільськогосподарських грунтів у зв'язку з їх використанням для несільськогосподарських цілей. Разом з тим, для ефективної дії Закону необхідно прийняти ряд підзаконних актів різного рівня, зокрема, державні програми охорони грунтів.

199. Інститут меліорації земель у сільському господарстві.

Інститут меліорації земель в аграрному праві отримав правове закріплення з прийняттям Закону України від 14 січня 2000 р. " Про меліорацію земель". Слово " меліорація" перекладається з латини як " поліпшення". Найпростіше визначення меліорації земель — поліпшення якісного стану грунтів. Закон дає більш розгорнуте визначення меліорації земель — це комплекс гідротехнічних, культуртехнічних, хімічних, агротехнічних, агролісотехнічних та інших меліоративних заходів, здійснюваних для регулювання водного, теплового, повітряного й поживного режиму грунтів, збереження та підвищення їх родючості й формування екологічно збалансованої раціональної структури угідь. Меліорація широко застосовується в сільському господарстві з давніх часів. За даними Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН 1985 р. у світі налічувалося 270 млн га зрошуваних і 164 млн га осушуваних земель. В Україні виділяють 3 природнок-ліматичні зони сільського господарства: надмірно зволожену Лісову (25% площі території України), недостатньо зволожену Лісостепову (35% площі) та посушливу Степову (40% площі)1. 2/3 території України за природною зволоженістю перебувають у несприятливих для сільськогосподарського виробництва кліматичних умовах, що значною мірою впливає на його ефективність. Для зменшення негативного впливу кліматичних умов в Україні побудовано меліоративні системи на площі 5, 75 млн га із сумарною вартістю основних фондів близько 20 млрд грн. Площа зрошуваних земель в Україні становить 2, 45 млн га, з яких 80% (2, 1 млн га) розташовані в зоні Степу. В Одеській області, наприклад, 11, 2% орних земель є зрошуваними. Осушувані землі займають 3, 33 млн га і розташовані в західних областях і на Поліссі.

200. Види меліорації земель.

Незважаючи на те, що меліорація розглядається чинним законодавством як природоохоронний захід, спрямований на поліпшення екологічного стану грунтів1, непродумані меліоративні заходи можуть заподіяти істотної шкоди довкіллю. Тому будівництво меліоративних систем належить до екологічно небезпечних видів діяльності, що можуть здійснюватися виключно за умови попереднього позитивного висновку державної екологічної експертизи2. Саме тому охорона довкілля в сільському господарстві при здійсненні меліоративних заходів варта окремого розгляду.

Залежно від спрямування здійснюваних меліоративних заходів, Закон поділяє меліорацію на такі види: гідротехнічна, культуртехнічна, хімічна, агротехнічна, агролісотехнічна.

Гідротехнічна меліорація передбачає заходи щодо поліпшення грунтів з несприятливим водним режимом. Культуртехнічна меліорація передбачає заходи щодо упорядкування поверхні землі. Хімічна меліорація охоплює заходи щодо поліпшення фізичних властивостей і хімічного складу грунтів. Агротехнічна меліорація передбачає заходи, спрямовані на поліпшення потужності й агрофізичних властивостей кореневмісного шару грунтів. Агролісотехнічна меліорація передбачає заходи щодо поліпшення грунтів шляхом використання ґрунтозахисних, стокорегулюючих та інших корисних властивостей захисних лісонасаджень. При цьому можуть створюватися такі багатофункціональні лісомеліора тивні системи: а) площинні (протиерозійні) захисні лісонасадження, що забезпечують захист земель від ерозії, а водних об'єктів від виснаження та замулення, шляхом заліснення ярів, балок, крутосхилів, пісків та інших деградованих земель, а також прибережних захисних смуг і водоохоронних зон річок та інших водойм; б) лінійні (полезахисні) лісонасадження, що забезпечують захист від вітрової і водної ерозії та поліпшення ґрунтово-кліматичних умов сільськогосподарських угідь шляхом створення полезахисних і стокорегулюючих лісосмуг.

Оскільки Закон " Про меліорацію земель" передбачає можливість перебування меліоративних систем у приватній власності, екологічні обмеження в цій сфері поширюються і на фермерські господарства, сільськогосподарські підприємства, що можуть бути їх власниками.

201. Правове регулювання хімізації сільського господарства.

Хімізація сільського господарства є чи не найбільшою його екологічною проблемою. І це не випадково, адже саме застосування хімічних засобів у сільському господарстві заподіює велику шкоду довкіллю під час ведення сільського господарства. Саме хімізація створює загрозу для здоров'я людиниАле нині ринкові умови і вибір покупця — на боці екологічно чистої продукції. Аграрне й екологічне законодавство регулюють хімізацію сільського господарсва, що має стати запорукою екологічно обґрунтованого його ведення в Україні. Хімізацію сільського господарства можна визначити як застосування хімічних препаратів у сільському господарстві. Існує 2 напрями такого застосування: а) для нищення тварин, бур'янів і мікроорганізмів, що є шкідниками сільського господарства і б) для здійснення хімічної меліорації земель, тобто для удобрювання ґрунтів. Правовий інститут хімізації сільського господарства є складовою більшого правового інституту захисту рослин, а в частині правового регулювання хімічної меліорації ґрунтів є складовою вже розглядуваного нами правового інституту меліорації земель. Важливими нормативними актами, які регулюють хімізацію сільського господарства, є закони " Про захист рослин", " Про карантин рослин", особливе значення щодо цього має Закон України " Про пестициди і агрохімікати". Згідно із Законом України " Про захист рослин", передбачається захист сільськогосподарських рослин від шкідників, бур'янів і хвороб (зокрема зумовлених наслідками хімічної меліорації). Сам по собі правовий інститут захисту рослин має більш аграрне, ніж екологічне, значення, тому він докладніше розглядається у відповідному розділі цього підручника. У межах правового регулювання охорони довкілля в сільському господарстві нас більше цікавить інститут хімізації сільського господарства як складова частина інституту захисту рослин, тобто власне законодавство про застосування пестицидів та агрохімікатів. Засоби хімізації сільського господарства мають багато різних назв: пестициди, інсектициди, гербіциди, фунгіциди, інсектоакарициди, десиканти, регулятори росту рослин, родентициди тощо. Але важливо знати, що з точки зору аграрного права всі засоби хімізації сільського господарства, незалежно від назви, поділяються на 2 групи: пестициди і агрохімікати.

202. Правове регулювання використання пестицидів та агрохімікатів.

Згідно із Законом України " Про пестициди і агрохімікати", пестициди — це токсичні речовини, їх сполуки або суміші речовин хімічного чи біологічного походження, призначені для знищення, регуляції та припинення розвитку шкідливих організмів, внаслідок діяльності яких вражаються рослини, тварини, люди і завдається шкоди матеріальним цінностям, а також гризунів, бур'янів, деревної, чагарникової рослинності, засмічувальних видів риб. Агрохімікати ж визначаються Законом як органічні, мінеральні й бактеріальні добрива, хімічні меліоранти, регулятори росту рослин та інші речовини, що застосовуються для підвищення родючості ґрунтів, урожайності сільськогосподарських культур і поліпшення якості рослинницької продукції. Відповідно до ст. 4 Закону, пестициди й агрохімікати повинні мати високу біологічну ефективність і відповідати вимогам екологічної безпеки. Державній реєстрації пестицидів та агрохімікатів передують: 1)державні випробування пестицидів і агрохімікатів, які провадяться у 2 етапи: польовий і виробничий; 2)гігієнічна регламентація та державна реєстрація хімічної речовини, яка провадиться згідно з Положенням про гігієнічну регламентацію та державну реєстрацію небезпечних чинників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України; 3)розробка документації з безпечного застосування засобів захисту рослин; розробка нормативів екологічної безпеки хімічних речовин: гранично допустимих концентрацій, мінімально допустимих рівнів, орієнтовно допустимих рівнів тощо; 5)внесення плати за реєстрацію, розмір якої визначений наказом Мінекоресурсів України; 6)проведення санітарно-епідеміологічної, екологічної, біологічно-господарської експертиз; 7)розробка методик визначення залишкової кількості препаратів у сільськогосподарській продукції, природних об'єктах. Особи, діяльність яких пов'язана з транспортуванням, зберіганням, застосуванням пестицидів і агрохімікатів та торгівлею ними, повинні мати допуск (посвідчення) на право роботи із зазначеними препаратами. Екологічний ризик діяльності, пов'язаної з ввезенням на територію України пестицидів і агрохімікатів, їх транспортуванням та використанням, підлягає обов'язковому страхуванню в порядку, визначенохму Законом України від " Про страхування".

Непридатні або заборонені до застосування пестициди й агрохімікати, тара від них підлягають вилученню, утилізації, знищенню та знешкодженню в порядку.

203. Правове регулювання застосування біотехнологій у сільському господарстві.

Біотехнології використовуються в сільському господарстві з давніх часів. Найдавнішими з них є: виробництво хліба з використанням дріжджів, виробництво вина, сиру та кисломолочних продуктів, квасу, пива, обробка шкіри, рослинних волокон тощо. Самі по собі біотехнології у сільському господарстві не викликали б жодної тривоги, якби вони не розвинулися до того ступеню, коли йдеться про клонування тварин і трансгенні сорти рослин. На Заході в сільському господарстві дедалі частіше застосовуються технології генної інженерії, вплив яких на здоров'я людей ще недостатньо вивчений. Вітчизняне законодавство навіть обмежує імпорт американської та європейської яловичини внаслідок масового захворювання на сказ закордонної худоби, вирощуваної із застосуванням біотехнологій. Банани, що продаються на українському ринку, є нічим іншим як транеґенним сортом рослин. Застосування подібних технологій викликає все більший опір у світі і стає предметом правового регулювання в Україні. Отже, за загальним правилом, клонування тварин в Україні чи застосування технологій генної інженерії до тварин без позитивного висновку державної екологічної експертизи, що здійснюється згідно з вимогами Закону України " Про екологічну експертизу", забороняється. Такі експерименти в Україні можуть бути дозволені лише в разі отримання позитивного висновку державної екологічної експертизи. Це стосується і трансгенних сортів рослин, і будь-яких інших біотехнологій, оскільки біохімічне, біотехнічне й фармацевтичне виробництво включені до Переліку видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України. Слід додати, що, відповідно до ст. 11 Закону України " Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", продукція, напівфабрикати, речовини, матеріали та небезпечні чинники, використання, передача або збут яких може завдати шкоди здоров'ю людей підлягають обов'язковій санітарно-епідеміологічній експертизі, що здійснюється органами державної санітарно-епідеміологічної служби. На підставі ст. 9 цього самого Закону продукти біотехнології підлягають обов'язковій гігієнічній регламентації та державній реєстрації відповідно до Положення про гігієнічну регламентацію та державну реєстрацію небезпечних чинників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України. Гігієнічна регламентація провадиться Комітетом з питань гігієнічного регламентування МОЗ.

204. Правове регулювання ведення сільськогосподарської діяльності в умовах надзвичайних екологічних ситуацій.

В Україні, яка зазнала жахливих наслідків Чорнобильської катастрофи й неодноразово страждала від надзвичайних екологічних ситуацій, важливою є проблема правового регулювання здійснення сільськогосподарської діяльності в зоні екологічного лиха та в зонах надзвичайних екологічних ситуацій. Річ у тім, що з одного боку, ведення сільського господарства в екологічно ураженому довкіллі загрожує екологічній безпеці продуктів харчування, а з іншого — додаткове сільськогосподарське навантаження на екологічно уражену екосистему може тільки посилити негативні процеси. Саме тому у вітчизняній правовій системі поступово формується спільний правовий інститут аграрного й екологічного права: правового регулювання сільськогосподарської діяльності на екологічно уражених територіях.

Йдеться про 4 правові режими сільськогосподарської діяльності: в зоні екологічного лиха, в умовах надзвичайного стану, в зоні надзвичайної екологічної ситуації, а також в умовах правового режиму карантину. Усю територію України оголошено зоною екологічного лиха у зв'язку з наслідками Чорнобильської катастрофи, коли ми говоримо про правовий режим зони екологічного лиха, ми маємо на увазі правовий режим, впроваджений на території України чорнобильським законодавством. Згідно із Законом України " Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", територія, що постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи поділяється на 4 зони з особливим правовим режимом. Це зона відчуження, зона безумовного відселення, зона гарантованого добровільного відселення й зона посиленого радіоекологічного контролю.

Щодо правового режиму надзвичайного стану, то, відповідно до Закону України " Про правовий режим надзвичайного стану", правовий режим надзвичайного стану може бути впроваджений у зв'язку із виникненням надзвичайної екологічної ситуації. Стаття 17 Закону передбачає при цьому можливість встановлення таких обмежень: тимчасова заборона створення нових сільськогосподарських підприємств або розширення діючих, впровадження правового режиму карантину, зміна режиму роботи сільськогосподарських підприємств з урахуванням потреб усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації передбачає можливість впровадження обмежень на здійснення сільськогосподарської діяльності.

205. Поняття і підстави юридичної відповідальності за порушення земельного та аграрного законодавства.

Під юридичною відповідальністю розуміється державний примус до виконання вимог, передбачених законодавством, охоронне правовідношення, в якому порушник зобов'язаний відповідати за свої винні вчинки. Найчастіше вона настає через негативні наслідки вчинених правопорушень. В аграрному праві відповідальність являє собою комплексний правовий інститут, який охоплює сукупність юридичних норм, що закріплюють види, засоби й порядок застосування заходів за порушення в сільськогосподарському виробництві. Види й засоби відповідальності порушників норм аграрного законодавства склалися в традиційних галузях права. Вони мають міжгалузеву або загальноправову сферу дії, тому їх активно застосовують з метою охорони правопорядку в аграрному секторі економіки. Об'єктом відповідальності є винне порушення юридичних приписів, що регулюють здійснення виробничо-господарської й іншої діяльності сільськогосподарських підприємств та їхніх об'єднань. Визначаючи види й заходи відповідальності, законодавство бере до уваги специфіку функціонування сільськогосподарського виробництва, умови життя й побуту працівників села. Органи сільськогосподарських підприємств не мають права самостійно визначати заходи юридичної відповідальності, але в установленому законом порядку застосовують їх як засіб зміцнення законності в сільському господарстві. Найчастіше порушення в сільськогосподарському виробництві виникають внаслідок порушення передбачених заборон. У чинному законодавстві встановлено такі види юридичної відповідальності за вчинені правопорушення: дисциплінарна, матеріальна, майнова, адміністративна, кримінальна. Ця класифікація характеризує в основному юридичний метод, заходи і процесуальний порядок дії на порушників законодавства. Можна погодитися з думкою деяких учених, що вона, незважаючи на свою поширеність, не має під собою наукової основи, тому що побудована із врахуванням різнорідних ознак: міжгалузевих, галузевих та внутрішньогалузевих. Види юридичної відповідальності можна розглядати не тільки за галузевою ознакою.

За суб'єктами відповідальності можна розрізняти індивідуальну й колективну відповідальність, за органами застосування — судову й адміністративну. Суб'єктами відповідальності за порушення аграрного законодавства є: громадяни, що ведуть фермерське господарство, власники особистих селянських господарств, інші працівники сільськогосподарського виробництва, а також сільськогосподарські організації, основним видом діяльності яких є виробництво і реалізація сільськогосподарської продукції.

206. Правопорушення як підстава відповідальності за порушення земельного та аграрного законодавства.

Правопорушення, що їх вчиняють ці суб'єкти, є неоднорідними. Одні з них мають яскраво виражений аграрно-правовий, інші складніший характер, зокрема можуть бути одночасно порушенням правопорядку, передбаченого нормами різних галузей права. Отже, зміцнення правопорядку в сільськогосподарському виробництві (господарське використання земельних ділянок, захист майнових та інших прав сільськогосподарських товаровиробників, охорона соціальних прав сільських мешканців) забезпечується не тільки нормами аграрного законодавства, але й заходами, що містяться в нормах цивільного, трудового, фінансового, адміністративного, кримінального законодавства. Втім, застосування відповідних заходів та санкцій відбувається за вчинення аграрних правопорушень, тобто проступків, що порушують вимоги аграрного законодавства, яке бере до уваги особливості розвитку агропромислового комплексу взагалі й сільського господарства зокрема. Врахування цих особливостей додає заходам кримінальної, адміністративної, майнової, матеріальної та іншим видам відповідальності аграрного аспекту, що спричиняє втрату ними свого галузевого характеру та зумовлює набуття міжгалузевого, загальноправового значення.

207. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність за порушення земельного та аграрного законодавства.

Дисциплінарна відповідальність членів сільськогосподарських організацій і осіб, що працюють за трудовими договорами, установлена чинним законодавством про працю й аграрним законодавством за ті або інші порушення організації праці, правил внутрішнього розпорядку й безпечної роботи. За порушення трудової дисципліни заходами дисциплінарного стягнення визначено догану та звільнення. Накладаючи дисциплінарні стягнення, потрібно зважати на тяжкість вчиненого проступку, обставини, за яких його вчинено, оцінку попередньої роботи та поведінки працівника. Щоб накласти стягнення, треба витребувати пояснення від порушника трудової дисципліни. Дисциплінарне стягнення накладається безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня виявлення, не враховуючи часу хвороби працівника або перебування його у відпустці. Стягнення не може бути накладене пізніше 6 місяців із дня вчинення проступку. За кожне порушення трудової дисципліни може бути накладене одне дисциплінарне стягнення. Воно може бути оскаржене в установленому порядку. Такими є загальні правила накладання дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни, передбачені КЗпП, що застосовуються однаково в різних галузях економіки і для всіх, хто працює за трудовими договорами, в тому числі й в сільськогосподарських організаціях. Втім, існують і певні особливості дисциплінарної відповідальності працівників сільськогосподарських підприємств. У с