Правовий режим майна та земель особистого селянського господарства.

До майна, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, належать житлові будинки, господарські бу­дівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини й птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства. Майно особистого селянського господарства може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю членів господарства, які разом володіють і користуються ним. Розпорядження майном особистого селянського господарства здійснюється за згодою всіх співвласників. Відповідно до положень ЦК право власності на майно для ведення особистого селянського господарства може припинятися в разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати певній особі; знищення майна; викупу земельної ділянки через суспільну потребу; викупу нерухомого майна у зв'язку із викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; смерті власника.. Правовий режим земель особистого селянського господарства Особистому селянському господарству належать земельні ділянки не більше 2 га, передані фізичним особам у власність або оренду чи придбані на підставі цивільно-правових угод. Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшено у разі виділення в натурі земельної частки (паю) та її спадкування членами такого господарства. Правовий режим земель особистого селянського господарства не можна ототожнювати з правовим режимом земель для сінокосіння й випасання худоби, для садівництва та городництва. Особисте селянське господарство може набувати права власності на земельні ділянки на підставі: цивільно-правових угод; безоплатної передачі із земель державної або комунальної власності; приватизації земельних ділянок, які раніше були надані його членам у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належних членам господарства земельних часток (паїв).

167. Державна підтримка особистих селянських господарств.

Державна підтримка особистих селянських господарств здійснюється відповідно до загальнодержавних і регіональних програм за рахунок державного і місцевих бюджетів. Кабінет Міністрів України відповідно до загальнодержавних програм при підготовці проекту Державного бюджету України, а також органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, відповідно до регіональних програм, в проектах місцевих бюджетів щорічно передбачають відповідні кошти на підтримування таких господарств. Органи виконавчої влади і місцевого самоврядування в межах своїх повноважень зобов'язані сприяти особистим селянським господарствам: в організації в сільській місцевості кредитних спілок, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів для надання послуг із заготівлі, зберігання, переробки та збуту сільськогосподарської продукції, спільного використання технічних і транспортних засобів та соціально-побутового обслуговування, забезпечення кормами й молодняком худоби та птиці; в організації діяльності з надання інженерно-технічних, ветеринарних, агрономічних, зоотехнічних та інших послуг, а також послуг із забезпечення сортовим насінням, садивним матеріалом, племінною та продуктивною худобою, гібридами та кросами птиці, сільськогосподарською технікою та обладнанням; у виділенні земельних ділянок єдиним масивом; в отриманні кредитів для будівництва житла, господарських будівель і споруд, придбанні сільськогосподарської техніки та обладнання; в організації у сільській місцевості фахової підготовки та перепідготовки членів особистого селянського господарства.

Відповідно до постанови КабМіну України " Про додаткові заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян і селянських (фермерських) господарств" на особисті селянські господарства поширено дію п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 20 липня 1991 р. № 96 " Про розвиток селянських (фермерських) господарств і кооперативів по виробництву сільськогосподарської продукції" в частині забезпечення їх насінням та племінним молодняком худоби й птиці. Чинним законодавством закріплюється принцип захисту державою сільської поселенської мережі незалежно від категорії, розміру та місця розташування сільських населених пунктів.

168. Поняття і сутність виробничо-господарської діяльності суб’єктів аграрного господарювання.

Згідно зі ст. 3 ГК України господарська діяльність сільськогосподарських підприємств — це діяльність суб" єктів аграрного господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність може здійснюватися з метою одержання прибутку або без мети одержання прибутку. Сферу аграрних господарських відносин становлять виробничо-господарські, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Провідну роль у сфері аграрних відносин відіграють виробничо-господарські відносини. Виробничо-господарськими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами аграрного господарювання під час безпосереднього здійснення господарської діяльності. Поняття виробничо-господарської діяльності суб’єктів аграрного підприємництва у чинному законодавстві не дається. Законодавчі акти, які визначають правосуб’єктність сільськогосподарських товаровиробників, закріплюють основні засади та гарантії здійснення виробничо-господарської діяльності. При цьому виробничо-господарська діяльність розглядається як вид господарської діяльності. Аналіз ст 6 Закону України “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, ст. 20 Закону України “Про селянське фермерське господарство” та інших правових норм дає підстави стверджувати, що законодавець під виробничо-господарською діяльністю розуміє діяльність по виробництву сільськогосподарської продукції і сировини, її переробці та реалізації як єдиний комплекс.

169. Поняття і види спеціалізованих сільськогосподарських підприємств.

Спеціалізація с-г підприємств визначається з урахуванням науково обгрунтованого розміщення сільського господарства на території країни. При встановленні спеціалізації господарств зважають насамперед на виконання договірних зобов'язань з продажу сільськогосподарських продуктів. На спеціалізацію виробництва в сільськогосподарських підприємствах впливає комплекс економічних і природних факторів. Серед них одним з основних є попит і рівень цін на сільськогосподарську продукцію, які можуть значно стимулювати виробництво тих чи інших видів продукції або стримувати розширення певних галузей. До економічних факторів спеціалізації належать розвиток і розміщення промисловості. З одного боку, зростання міст, розвиток промислових центрів вимагають збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, а з другого — науково-технічний прогрес зміцнює матеріально-технічну базу сільськогосподарського виробництва. Розвиток і поглиблення спеціалізації сільського господарства виявляються в різних формах, основними з яких є: зональна (територіальна), господарська, внутрішньогосподарська, внутрішньогалузева (технологічна). Зональна спеціалізація передбачає поділ праці між зонами, економічними районами, областями, адміністративними районами при переважному виробництві певних видів товарної продукції в тій чи іншій адміністративно-територіальній одиниці. Господарська спеціалізаціяполягає в зосередженні господарської діяльності підприємства на виробництві певних видів (виду) продукції, відповідно до попиту на них та з метою найбільш повного використання місцевих природно-економічних умов і одержання максимального прибутку. Внутрішньогосподарська спеціалізація передбачає раціональне розміщення виробництва певних видів продукції або виконання певних технологічних стадій виробництва у виробничих підрозділах господарства. Вона полягає в раціональному зосередженні виробництва певних видів продукції в тих чи інших підрозділах з урахуванням специфічних умов кожного з них. Внутрішньогалузева (технологічна) спеціалізація — це виділення окремих етапів виробництва продукції в закінчені технологічні цикли при міжгосподарському кооперуванні підприємств.

170. Підсобні виробництва і промисли.

Підсобні виробництва і промисли - це допоміжні галузі виробництва всіх сільськогосподарських підприємств, які мають на меті задоволення інтересів своїх членів і виробництва сільськогосподарської продукції та сировини та забезпечення найбільш повного й продуктивного використання трудових ресурсів (особливо сезонного надлишку робочої сили), використання наявних місцевих матеріальних і сировинних ресурсів або відходів промислового виробництва і приведення в такий спосіб у дію значних резервів збільшення товарної продукції, прибутковості господарств і задоволення інтересів власників останніх. Ознаки підсобних виробництв сільськогосподарських підприємств: по-перше, відповідно до чинного законодавства вони створюються і функціонують за ініціативою органів управління сільськогосподарських підприємств; по-друге, діяльність підсобних виробництв – це додаткова до основного аграрного виробництва діяльність сільськогосподарських підприємств; по-третє, це різновид підприємництва; по-четверте, мають за своєю спрямованістю підсобний характер до основного сільськогосподарського виробництва; по-п’яте, це форма інтеграції аграрного і промислового виробництва на внутрішньогосподарському рівні. Характерні ознаки промислів: а) це форма організації промислового виробництва, що, як правило, не пов’язана з аграрним виробництвом сільськогосподарського підприємства; б) вони функціонують на постійній основі, оскільки діяльність промислів не пов’язана і не залежить від аграрного виробництва, його сезонності, агрокліматичних, біологічних умов вирощування продукції рослинного і тваринного походження; в) вони характеризуються наявністю майна, яке є власністю підприємства, і основу якого складають засоби виробництва індустріально-промислового характеру. Класифікація підсобних виробництв і промислів: по-перше, залежно від мотиваційних ознак, тобто основного цільового призначення і характеру, вони поділяються на: а) такі, що займаються переробленням сільськогосподарської продукції; б) такі, що займаються збиранням і виготовленням продуктів харчу-вання з несільськогосподарської сировини; по-друге, залежно від тривалості функціонування (періоду роботи) поділяються на: а) постійнодіючі; б) тимчасово діючі; по-третє, залежно від складу працюючих, для яких робота в підсобних виробництвах і промислах є: а) основною; б) другорядною; по-четверте, залежно від технологічних зв’язків поділяються на: а) прямі; б) непрямі; по-п’яте, залежно від правового становища поділяються на: структурні підрозділи сільськогосподарських підприємств.

171. Особливості планування виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств.

Виробничо-господарськими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами аграрного господарювання під час безпосереднього здійснення господарської діяльності. Виробничо-господарська діяльність сільськогосподарських підприємств ґрунтується на певних принципах та умовах. Загальними принципами господарювання в аграрному секторі економіки є: забезпечення економічної багатоманітності та захисту державою всіх суб'єктів аграрного господарювання; свобода підприємницької діяльності в межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з потребою забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві; екологічний захист населення; захист прав споживачів і безпеки суспільства й держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини сільськогосподарських підприємств. Головною умовою здійснення виробничо-господарської діяльності сільськогосподарськими підприємствами є державна реєстрація. Статтею 89 ЦК визначається, що юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Відповідно до ст. 58 ГК діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету в установленому законом порядку. Ґрунтуючись на вищенаведених принципах та умовах здійснення господарської діяльності, сільськогосподарське підприємство самостійно визначає напрями сільськогосподарського виробництва, його структуру і обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продукцією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству України. Воно має право кооперуватися з промисловими підприємствами та установами під час перероблення сільськогосподарської продукції, виготовлення промислових та інших товарів, розширення сфери соціально-культурного, комунально-побутового обслуговування сільського населення, підготовки й перепідготовки кадрів.

172. Загальна характеристика фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств.

Фінансова діяльність с-г підприємств — це внутрішньогосподарські і зовнішньогосподарські відносини з приводу фінансового забезпечення і реалізації їх статутних цілей та завдань. Нині с-г підприємства самостійно визначають усі параметри своєї фінансової діяльності. Основним правовим і економічним документом, що визначає права і обов'язки с-г підприємств, їх органів управління у сфері фінансової діяльності, є фінансовий план, який приймається і затверджується самим с-г підприємством, без будь-якого втручання «зверху». В цьому фінансовому плані визначаються як прибутки с-г підприємств, так і витрати в наступному році. Джерелами формування грошових коштів с-г підприємств можуть бути як власні, так і позичені кошти. Велику роль у формуванні фінансової бази сільськогосподарських підприємств відіграють державні кредити. Правове регулювання фінансової діяльності с-г підприємств характеризується певними ознаками, йому притаманні норми ряду галузей права. Внутрішньогосподарські фінансові відносини регулюються нормами аграрного права, а зовнішньогосподарські — нормами цивільного, господарського, адміністративного і фінансового права. У системі Мінагрополітики України створено структурні підрозділи, які здійснюють спеціальні контрольні функції. Управління ревізії і контролю здійснює контроль за цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів, матеріальних і фінансових ресурсів, збереженням державного майна, й викриває факти порушення фінансової дисципліни, завдані збитку, безгосподарність і марнотратство, перекручення звітності на підириємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери управління міністерства. Управління повноважне предявляти керівникам підприємств та організацій, що перевіряються, обов язкові до виконання вимоги про усунення виявлених порушень.

173. Особливості оподаткування сільськогосподарських підприємств.

Оподаткування є значним важелем впливу держави на розвиток будь-якої галузі, зокрема і с-г, яке має стратегічне значення для нашої країни та потребує значної державної підтримки. З прийняттям Податкового Кодексу України відбувся ряд змін стосовно принципів нарахування податків та подання податкової звітності, що має безпосередній вплив на діяльність с-г підприємств. Для стимулювання розвитку с-г виробництва в Україні впроваджено фіксований с-г податок - це податок, який справляється з одиниці земельної площі у відсотках від її нормативної оцінки та сплата якого замінює сплату окремих податків і зборів. Щоб скористатися цим спеціальним режимом оподаткування у підприємства частка с-г товаровиробництва за попередній податковий рік повинна дорівнювати або перевищувати 75 відсотків. Об'єктом оподаткув. податком для с-г. товаровиробників є площа с-г. угідь та/або земель водного фонду, що перебуває у власності сіль. госп товаровиробника або надана йому у користування, у тому числі на умовах оренди. База оподаткування визначається виходячи з нормативної грошової оцінки одного гектара с-г. угідь, проведеної за станом на 1 липня 1995 року. Базовим податковим періодом для податку є календарний рік. Сільськогосподарські товаровиробники самостійно обчислюють суму податку щороку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають відповідному органу державної податкової служби за місцезнаходженням платника податку та місцем розташування земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік. Граничний термін подання декларації змінено з 1 лютого на 20 лютого Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих норм Податкового кодексу України» № 3609-VI від 7 липня 2011 року. Сплата податку проводиться щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового місяця, у розмірі третини суми податку, визначеної на кожний квартал від річної суми податку, у таких розмірах: а) у I кварталі - 10 відсотків; б) у II кварталі - 10 відсотків; в) у III кварталі - 50 відсотків; г) у IV кварталі - 30 відсотків.

174. Загальна характеристика законодавства про окремі види сільськогосподарської діяльності.

Аграрне право, регулюючи суспільні відносини з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, встановлює особливі правила щодо тих чи інших видів сільськогосподарської діяльності. Специфіка такого правового регулювання пов'язана з особливостями ведення сільськогосподарської діяльності в цих галузях з потребою державного регулювання тих чи інших її аспектів, або з доцільністю підтримки розвитку депресивних галузей. Отже, в Особливій частині аграрного права України вирізняють правові інститути, які регулюють той чи інший вид аграрної діяльності.

Слід мати на увазі, що ці правові інститути не вповні збігаються з класифікацією галузей сільського господарства. І це не випадково, адже коли йдеться про право, то мають на увазі тільки сформовані правові інститути, а не галузі матеріальної діяльності. А правові інститути формуються там, де виникає потреба в правовому регулюванні. Ті види сільськогосподарської діяльності, що не потребують окремого правового регулювання, регулюються загальними нормами аграрного права. Через це система правових інститутів особливої частини аграрного права, які регулюють окремі види сільськогосподарської діяльності, не є такою логічно послідовною, як класифікація галузей сільського господарства. Система правових інститутів, які регулюють порядок здійснення окремих видів сільськогосподарської діяльності, поділяється на З основні групи. Це — інститути, що регулюють: а) сільськогосподарську діяльність у галузі тваринництва; б) сільськогосподарську діяльність у галузі рослинництва; в) обслуговуючі види сільськогосподарської діяльності. До першої групи правових інститутів належать інститути: племінної справи у тваринництві; ветеринарної медицини; бджільництва; рибництва; птахівництва й молочарства. Друга група охоплює правові інститути: насінництва та охорони прав на сорти рослин; захисту рослин; регулювання вирощування наркотичних рослин; льонарства та коноплярства; садівництва, виноградарства й хмелярства; вирощування сої. До третьої групи належать правові інститути з вирощування штамів мікроорганізмів; транспортування сільгосп. продукції; фінансування й кредитування сільського господарства; аграрної освіти та ін.

175. Загальна характеристика правового регулювання племінної справи в тваринництві.

Згідно зі ст. 1 Закону України " Про племінну справу у тваринництві" племінна справа — це система зоотехнічних, селекційних та організаційно-господарських заходів, спрямованих на поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин. її правове регулювання зумовлене потребою забезпечення породної чистоти вітчизняного тваринництва і виведення нових високопродуктивних порід тварин. Одержані селекційним шляхом породи сільськогосподарських тварин мають певні сталі якості, що характеризують їх сільськогосподарську цінність і продуктивність. Втрата порідної чистоти тваринництва може призвести до втрати цих якостей, що істотно зменшить продуктивність сільського господарства. Об'єктами племінної справи є велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні, птахи, риба, бджоли, шовкопряди, хутрові звірі, яких розводять задля одержання певної продукції. До суб'єктів цієї справи належать: власники племінних ресурсів, підприємства з племінної справи, селекційні, селекційно-технологічні та селекційно-гібридні центри, іподроми, станції оцінювання племінних тварин, юридичні та фізичні особи, що надають відповідні послуги та беруть участь у створенні та використанні племінних ресурсів, власники неплемінних тварин — споживачі племінних ресурсів і замовники послуг з племінної справи у тваринництві. Племінна справа в Україні здійснюється на основі загальнодержавних програм селекції у тваринництві, які розробляються Кабінетом Міністрів України на період 5—10 років. Такі програми є обов'язковими для всіх суб'єктів племінної справи. їх виконавців добирають згідно з Положенням про умови проведення конкурсу з визначення виконавців державної програми селекції у тваринництві, що фінансується з державного бюджету, затвердженим наказом Мінагрополітики України. Племінні тварини підлягають реєстрації в документах з племінної справи, дані про них треба вносити до документів офіційного обліку продуктивності, які оформляються державними контролера-ми-асистентами та підтверджуються відповідними організаціями, котрі досліджують якісні показники одержаної продукції. Вони підлягають також офіційній класифікації, яку провадять експерти-бонітери. Згідно зі ст. 13 Закону " Про племінну справу у тваринництві власники племінних (генетичних) ресурсів зобов'язані маіти племінні свідоцтва.

176. Загальна характеристика правового регулювання виробництва рибної продукції.

Природнокліматичні умови та значний ресурсний потенціал України сприяють розвитку рибного господарства на внутрішніх прісноводних водоймах. Щоправда, останніми роками відбувся спад вилову риби та обсягів виробництва рибної продукції, що негативно позначилося на споживанні цих продуктів населенням. Аграрне законодавство покликане не тільки створити належні умови для розвитку рибної галузі, але й забезпечити якість та безпеку вітчизняної рибної продукції. Це питання стало особливо нагальним у зв'язку з погіршенням екологічної ситуації в Україні й забрудненням рибогосподарських водойм отруйними речовинами. У цьому контексті правовий інститут рибництва набув істотного розвитку після прийняття Закону України. " Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них". Рибництво, згідно з Тимчасовим порядком ведення рибного господарства і здійснення рибальства, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України, являє собою штучне розведення і природне відтворення водних живих ресурсів. Рибницько-меліоративні та біотехнічні заходи, спрямовані на сприяння природному відтворенню водних живих ресурсів у стані природної волі, не належать до рибництва і не розглядатимуться в межах цього розділу. Об'єктами рибництва є риба та інші водні живі ресурси, які, згідно із Законом " Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них" охоплюють сукупність водних організмів, життя яких не можливе без перебування у воді. До водних живих ресурсів належать: прісноводні, морські, анадромні та катадромні риби на всіх стадіях розвитку, круглороті, водні безхребетні, в тому числі молюски, ракоподібні, черви, голкошкірі, губки, кишковопорожнинні, наземні безхребетні у водній стадії розвитку, головоногі, водорості та інші водні рослини. Тимчасовий порядок визначає, що рибництво полягає в штучному розведенні чи вирощуванні водних організмів, які перебувають у неволі в спеціально створених для цього штучних рибницьких або інших спорудах, ізольованих природних або штучних водоймах, а також у вирощуванні організмів " сидячих" видів на спеціально визначених ділянках водойм у стані природної волі. Особливими є вимоги законодавства до переробки продукції лову. її мають право здійснювати суб'єкти аграрного права за наявності у них дозволу на цей вид діяльності, який видається органами державної санітарно-епідеміологічної служби та державною службою ветеринарної медицини.

177. Загальна характеристика правового регулювання бджільництва.

Правове регулювання бджільництва — відносно новий правовий інститут в українському аграрному праві. Одним із виявів його є прийняття Закону України " Про бджільництво" і численних підзаконних актів, які об'єднують комплекс норм аграрного права, що регулюють порядок зайняття бджільництвом в Україні. Потреба в особливому правовому регулюванні цієї галузі виникла у зв'язку із завданням створення сприятливих умов для розвитку бджільництва, посилення державного контролю за якістю і безпекою його продукції, а також у зв'язку з боротьбою з хворобами бджіл. Згідно із Законом України " Про бджільництво", бджільництво — галузь сільськогосподарського виробництва, основою функціонування якої є розведення, утримання та використання бджіл для запилення комахозапильних рослин сільськогосподарського призначення і підвищення їх урожайності, виробництво харчових продуктів і сировини для промисловості. Об'єктами бджільництва є робочі бджоли, бджолині матки, трутні, бджолині сім'ї, яких розводять на племінних і товарних пасіках. Суб'єктами бджільництва, незалежно від форм власності, є: племінні та товарні пасіки, племінні бджолорозплідники; підприємства з виготовлення обладнання та пасічного реманенту; підприємства, установи й організації із заготівлі, переробки, реалізації продуктів бджільництва та препаратів із них; лабораторії сертифікації продуктів бджільництва; наукові установи, заклади освіти, дослідні господарства, які займаються бджільництвом; спілки, асоціації та інші об'єднання, діяльність яких пов'язана з бджільництвом. Право на утримання бджіл і зайняття бджільництвом мають фізичні особи, які мають відповідні навички або спеціальну підготовку, а також юридичні особи. Щоб працювати у бджільництві, не потрібно якогось спеціального дозволу. Фізична або юридична особа для зайняття цією справою формує пасіку з бджолиних сімей, має придбати підсобне приміщення, реманент і обладнання на певній земельній ділянці. Кількість бджолиних сімей, що їх можуть утримувати юридичні та фізичні особи, не обмежується. Правове регулювання бджільництва передбачає збереження порідної чистоти вітчизняного бджільництва.

178. Загальна характеристика правового регулювання ветеринарної медицини.

Згідно з Закону України " Про ліцензування певних видів господарської діяльності", ветеринарні препарати можуть виробляти суб'єкти аграрного права за наявності ліцензії, що видається Державним департаментом ветеринарної медицини. Вони провадять роздрібну та гуртову торгівлю ветеринарними препаратами, готовими кормами, кормовими добавками та засобами ветеринарної медицини також за наявності ліцензії та сертифіката якості. Сертифікат якості видається органами сертифікації згідно із Законом України " Про підтвердження відповідності". Ліцензійні умови зазначених видів діяльності затверджені наказом Держкомпідприємництва і Державного департаменту ветеринарної медицини. Ліцензуванню підлягає також підлягає ветеринарна практика. Використання ветеринарних препаратів, речовин, готових кормів та кормових добавок, які не зареєстровані в Україні або не відповідають вимогам щодо їх якості, забороняється. Придбання, реалізація, зберігання, застосування та знешкодження імунобіологічних і діагностичних ветеринарних препаратів, речовин реєструються в спеціальному журналі, форма та порядок ведення якого визначаються Державним департаментом ветеринарної медицини. На ветеринарно-санітарну експертизу приймається продукція після обов'язкового подання документа, що посвідчує особу її власника або продавця. Законодавство регулює також порядок впровадження правового режиму карантину тварин. Закон " Про ветеринарну медицину" визначає його особливий режим на певній території щодо тварин, спрямований на локалізацію і ліквідацію спалахів небезпечних інфекційних захворювань; він полягає також у тимчасових обмеженнях прав фізичних і юридичних осіб з покладанням на них додаткових обов'язків. України.

179. Загальна характеристика правової охорони прав на сорти рослин.

Ґрунтово-кліматичні умови України надзвичайно сприятливі для вирощування основних видів сільськогосподарських культур. Селекція є одним із важливих засобів підвищення продуктивності вітчизняного рослинництва. Правове регулювання селекційної справи в рослинництві, на відміну від тваринництва, охоплює два різні інститути аграрного права: окремий інститут охорони прав на сорти рослин і окремий інститут правового регулювання насінництва.Важливим законодавчим актом в системі охорони аграрної інтелектуальної власності є Закон України " Про охорону прав на сорти рослин". Згідно зі ст. 1 Закону " Про охорону прав на сорти рослин", сорт рослин визначається як окрема група рослин в рамках нижчого із відомих ботанічних таксонів, яка, незалежно від того, задовольняє вона цілком або ні умовам надання правової охорони: - може бути визначена ступенем прояву ознак, що є результатом діяльності даного генотипу або комбінації генотипів; - може бути відрізнена від будь-якої іншої групи рослин ступенем прояву принаймні однієї з цих ознак; - може розглядатися як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення в незмінному вигляді цілих рослин сорту. Спеціальним відомством, яке оформляє права на сорти рослин та стежить за їх охороною, є Державна служба з охорони прав на сорти рослин. Контроль за дотриманням законодавства про охорону прав на сорти рослин здійснює Державна інспекція з охорони прав на сорти рослин. Закон регулює охорону особистих немайнових і майнових прав на сорт. Особисте немайнове право на сорт підтверджується Державним реєстром сортів рослин, придатних для поширення в Україні, Державним реєстром прав власників сортів рослин, свідоцтвом про авторство на сорт рослин і патентом. Майнове право власника сорту підтверджується Державним реєстром прав власників сортів рослин і патентом. Різновидами сорту, на які можна здобувати права, є клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція. Сорт може бути внесеним до Державного реєстру сортів рослин, придатних для поширення в Україні, якщо він є охороноздатним, придатним для поширення в Україні згідно з вимогами Закону і йому присвоєно назву.

180. Загальна характеристика правового регулювання насінництва.

Інститут правового регулювання насінництва логічно продовжує правовий інститут охорони прав на сорти рослин і регулює суспільні відносини, пов'язані з використанням насіння і садивного матеріалу, забезпеченням його належної якості, підтриманням чистоти сорту, створення умов для розвитку вітчизняної системи насінництва. Іншими словами, коли права на сорт рослин оформлені і охороняються відповідно до Закону " Про охорону прав на сорт рослин", застосування цього сорту в господарській діяльності регулюється правовим інститутом насінництва. Важливе місце в правовому регулюванні насінництва в Україні посідає Закон України " Про насіння і садивний матеріал". Згідно зі ст. 1 цього закону, насінництво та розсадництво — галузь рослинництва, що займається розмноженням відповідно насіння і садивного матеріалу, збереженням і поліпшенням їх сортових, посівних і врожайних якостей, а також здійснює сортовий та насіннєвий контроль. Насінням Закон визнає будь-які органи рослин, які використовуються для розмноження. Садивний матеріал — рослини та їх частини, що придатні для відтворення цілісних рослин. Закон поділяє насіння на три категорії: оригінальне — насіння первинних ланок насінництва, яке реалізують для подальшого його розмноження і отримання елітного насіння; елітне — насіння, отримане від послідовного розмноження оригінального насіння в елітно-насінницьких й інших господарствах, занесених до Державного реєстру виробників насіння і садивного матеріалу; репродукційне — насіння першої та наступних репродукцій. До насіння зазначених категорій прирівнюється відповідний садивний матеріал картоплі, винограду, плодових, горіхоплідних, ягідних, декоративних, лікарських, лісових культур з урахуванням особливостей їх розмноження. До об'єктів насінництва та розсадництва за Законом належать: сорт рослин (клон, лінія, гібрид, популяція, сортосуміш); насіння та садивний матеріал; насінницькі посіви та насадження. Суб'єктами насінництва і розсадництва визнаються фізичні та юридичні особи, яким надано право займатися виробництвом, реалізацією та використанням насіння та садивного матеріалу згідно з чинним законодавством.