Наступність у праві

Аналіз розвитку вітчизняної юридичної доктрини приводить до висновку, що наступність у праві у вітчизняній науці тривалий час ототожнювалася з такими категоріями, як «спадкоємність права», «запозичення права», «сприйняття права».

Змістовний і логічний аналіз даних категорій дозволив сформулювати теоретичне положення про те, що процеси спадкоємності, запозичення і сприйняття права є елементами змісту інституту наступності права. Обгрунтовується положення про те, що Україна належить до країн, правова система яких розвивалася під значним впливом наступності у праві, що виступала як один з основних способів модернізації суспільного, зокрема правового ладу. При цьому наступність права, як правило, здійснювалася за ініціативою державної влади, тобто «зверху».

Узагальнений політико-правовий досвід реалізації інституту наступництва у праві в українській правовій системі, виявлені колізії і деформації цього процесу. основні форми наступництва права: наступництво джерел права, правосвідомості, звичайного і регіонального права.

Головні причини наступництва джерел у вітчизняному праві: по-перше, неможливість за допомогою наявних форм права усунути пропуски в регулюванні суспільних відносин; по-друге, прагнення органів державної влади до максимальної сумісності української правової системи з основними принципами і нормами міжнародного права; по-третє, забезпечення нормативного регулювання в умовах прискореного процесу економічного і судово-правового реформування.

Наступність у праві - об'єктивно існуючий зв'язок між етапами його розвитку. Зміст її виявляється в збереженні елементів попереднього етапу розвитку в наступному. Наступність права — це соціальний процес. Наступність права - процес складний і суперечливий. Процес, тому що окремі елементи переходять з одного типу права або етапу розвитку в іншій, тобто відбувається рух, в результаті якого здійснюється і розвиток права.

Слід наголосити на тому, що наступність у праві має об'єктивний характер, що необхідно враховувати при визначенні напрямків розвитку права. Ігнорування цієї обставини гальмує прогресивний розвиток права, не дозволяє ефективно вести діяльність по вдосконаленню і кодификації законодавства.

Теза про наступність у розвитку права полягає в твердженні, згідно з яким між типами права немає непрохідної грані. Тому оспорюється припущення, що розвиток права є тільки породженням нового, що в ньому немає нічого від старого. Розвиток права є неможливим без наступності. Вона є його необхідним елементом. Ця об’єктивна закономірність розвитку права існує незалежно від форми суспільно-економічного ладу, суспільного устрою тощо.

Наступність і сам процес наступності можна охарактеризувати як ланцюг зв'язків – контактів різних послідовних поколінь. При цьому, найважливішою причиною наступності в праві є відносна самостійність його від економічних відносин.

Слід також зауважити, що з поняттям “наступність права” пов’язані такі категорії як “рецепція”, “акультурація”, “реставрація”. Проте “наступність” є родовим поняттям, різновидами якого є рецепція і акультурація. Наступність характеризує характер розвитку права, як елементу культури, взагалі, у той час як рецепція і акультурація є окремими видами і проявами наступності.

Принципово важливими є теза про те, що право є не елементом надбудови до матеріального базису, а являє собою важливу складову частину цивілізації (культури), а також те, що розвиток як локальних, так і загальносвітової цивілізацій відбувається по висхідній спіралі, внаслідок чого на кожному новому витку відбувається запозичення цінностей, надбань попередніх цивілізацій, що зумовлює наступність права. Положення про наступність права у свою чергу є визначальним для дослідження історії і визначення тенденцій формування сучасного права в цілому і окремих його систем.

У якості прикладу втілення принципів у національній системі права слід зазначити наступне: важливим принципом конституційного ладу України є саме наступність, а також акумулювання того позитивного, що було в українському державотворенні, в державному і суспільному ладі України в минулому, в тому числі в далекому минулому. Це випливає як з Преамбули Конституції, так і з її змісту, зокрема положень щодо характеристики нашої держави, державних символів, прав та свобод людини і громадянина, форм прямого народовладдя, місцевого самоврядування та інших інститутів, які були характерні для України в минулому або передбачались і закріплювались її попередніми конституціями, починаючи з Конституції гетьмана Пилипа Орлика (1710 р.).