Література. Адвокати Українці в Галичині й Буковині // Ілюстрований народний Калєндар Товариства «Просвіта» на звичайний рік 1913

Адвокати Українці в Галичині й Буковині // Ілюстрований народний Калєндар Товариства «Просвіта» на звичайний рік 1913. – Річник XXXVI. – Львів, 1912. – С. 63.

Андрусяк Т. Правові погляди Теофіла Окуневського / Тарас Андрусяк // Визначні постаті України… – С. 116–126

Аркуша О. Парламентська традиція галицьких українців у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / Олена Аркуша // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2000. – Вип. 6. – С. 68–90.

Аркуша О. Г. Українське представництво в Галицькому сеймі (1889–1901): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец 07.00.01 «Історія України» / Аркуша Олена Григорівна. – Львів. – 1996. – 28 с.

Баран З. Маловідомий епізод з історії українсько-угорських відносин: (місія Теофіля Окуневського до Угорщини на початку 1919 року) / Зоя Баран // Записки Наукового т-ва ім. Шевченка. – 1997. – Том 233. – С. 468–481.

Баран С. Теофiль Окуневський: посмертна згадка / Степан Баран // Життя і Право. – 1937. – Чис. 3. – С. 1–4. – Фото: Д-ра Теофіла Окуневського. – Передрук: Гловацький І. Ю. Українські адвокати Східної Галичини в світлі архівних джерел та некрологів, 1800–1939. / І. Ю. Гловацький. – Львів: СПОЛОМ, 2008. – С. 247–249.

Бойчук А. Ю. Інститут адвокатури на західноукраїнських землях другої половини XIX – початку XX ст. (на матеріалах Галичини): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Бойчук Андрій Юрійович; Відкритий міжнар. ун-т розв. людини «Україна». – К., 2011. – 20 с.

Бурлака Г. Листування родини Окуневських / Галина Бурлака, Валентина Варчук, Наталія Кобрин // Визначні постаті України… – С. 201–227

Гловацький І. Особливості розвитку інституту адвокатури на землях Східної Галичини і Буковини / Іван Гловацький // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Львів, 2003. – Вип. 38. – С. 119–127.

Гловацький І. Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (19121–1939 рр.) / І. Ю. Гловацький. – Львів: Тріада плюс, 2003. – 348 с.

Гловацький І. Ю. Роль колегії оборонців в організації правового захисту політичних в’язнів у політичних судових процесах у Східній Галичині (1918 – 1926 рр.) / І. Ю. Гловацький // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – Хмельницький, 2003. – № 2 (6). – С. 21–27.

Гнатюк М. Крізь призму мемуаристики (родина Окуневських в українському інтелектуальному житті кінця ХІХ – початку ХХ ст.) / Михайло Гнатюк // Визначні постаті України… – С. 149–153.

Головацький І. Окуневський Теофіль / Іван Головацький // Українська журналістика в іменах: матеріали до енциклопедичного словника / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, НДЦ періодики; наук. консультант Я. Р. Дашкевич; за ред. М. М. Романюка. – Львів, 2000. – Вип. 7. – С. 255–257.

Горак Р. Сага родини Окуневських / Роман Горак // Ямгорів: літературно-крєзнавчий і мистецький альманах. – Городенка, 1997. – № 9/10. – С. 48–53; 2000. – № 11/12. – С. 90–94.

Гуменюк В. Порвані струни родини Окуневських // Гуцульщина. – 1994. – №6. – С. 30–39.

Гуменюк В. Окуневські та Яворів // Визначні постаті України… – С. 256–260.

Гуменюк В. Матеріали до бібліографії Теофіла Окуневського: публікації і виступи Теофіла Окуневського / Василь Гуменюк, Віра Мельник, Олександр Седляр // Визначні постаті України… – С. 301–304.

Жеплинська О. Корнило Устиянович. Портрет Теофіла Окуневського / Оксана Жеплинська // Вісник Львівського університету. Серія: Мистецтво, 2008. – Вип. 8. – С. 110–112.

Д-р Теофіль Окуневський // Левицький К. Українські політики: сильветки давніх послів і політичних діячів / Кость Левицький. – Львів, 1936. – С. 67–70. – Передрук: Визначні постаті України… – С. 234–235

Д-р Теофіль Окуневський. У новому парляменті // Левицький К. Українські політики: сильветки давніх послів і політичних діячів / Кость Левицький. – Друга частина. – Львів, 1937. – С. 42–45. – Передрук: Визначні постаті України… – С. 235–237.

Кобилецький М. М. Утворення ЗУНР, її державний механізм та діяльність (1918–1923 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / Кобилецький Микола Мар’янович; Львів. держ. ун-т ім. І. Франка. – Л., 1998. – 16 с.

Кобрин Н. Родовід Окуневських / Наталія Кобрин // Визначні постаті України… – С. 197–200.

Кульчицький В. С. Галицкий сейм в системе колониального управления Австро-Венгрией: автореф. дисс. на соискание науч. степени канд. юрид. наук. – М., 1953. – 20 c.

Кульчицький В. С. Галицький сейм – знаряддя соціального і національного пригнічення трудящих (1861–1914) / В. С. Кульчицький // Питання теорії і практики радянського права. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – Вип. 4. – С. 5–19.

Кульчицький В. С. Державний лад і право в Галичині (в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.) / В. С. Кульчицький. – Львів, 1965. – 66 с.

Литвин М. Р. Історія ЗУНР / Литвин М. Р., Науменко К. Є. – Львів: Олір, 1995. – 368 с.

Макарчук С. А. Українська республіка галичан: нариси про ЗУНР / С. А. Макарчук. – Львів: Світ, 1997. – 192 с.

Маковей О. Трудне ім’я // Осип Маковей. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1971. – С. 150–174. – Передрук: Визначні постаті України… – С. 298–300.

Мельник В. Діяльність Теофіла та Ярослава Окуневських під час Першої світової війни та в роки окупації Галичини Польщею / Віра Мельник // Вісник Національного університету Львівська Політехніка. – Серія: Держава та армія. – 2012. – № 724. – С. 93–98.

Мельник В. Діяльність Теофіла та Ярослава Окуневських у віденській «Січі» / Віра Мельник // Схід. – 2009. – № 9 (100). – С. 50–54.

Мельник В. Просвітницька діяльність Теофіла Окуневського / Віра Мельник // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2012. – Вип. 21. – С. 556-561.

Мельник В. Теофіл Окуневський та його юридична практика / Віра Мельник // Схід. – 2011. – № 7 (114). – С. 129–132.

Мельник В. Теофіл Окуневський – посол до Галицького Сейму (1889–1900 рр.) / Віра Мельник // Вісник Національного університету «Львівська Політехніка». – Серія: Держава та армія. – 2010. – №670. – С. 51–57.

Мельник В. Теофіл Окуневський – посол до Державної Ради / Віра Мельник // Визначні постаті України… – С. 110–115.

Мікула О. І. Правові основи організації і діяльності Галицького крайового сейму (1861 – 1918 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / Мікула Оксана Іванівна; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л., 2005. – 18 с.

Окуневський Теофіл // Гловацький І. Ю. Українські адвокати Східної Галичини (кінець XVIII – 30-ті роки ХХ ст.) / Гловацький І. Ю., Гловацький В. І. – Львів, 2004. – С. 106–107.

Окуневський Теофіл // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. – Перевидання в Україні. – Львів, 1996. – Т. 5. – С. 1837–1838.

Окуневський Теофіл // Кульчицький В. С. Українська юриспруденція в персоналіях / Кульчицький В. С., Вівчаренко О. А., Бойко І. Й. – Івано-Франківськ, 1995. – С. 25.

Окуневський Теофіл // Малюта О. В. «Просвіта» і Українська Державність (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.) / О. В. Малюта. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2008. – С. 580–582.

Окуневський Теофіл // Українська загальна енцикльопедія: в 3 т. / за голов. ред. І. Раковського. – Львів; Станиславів; Коломия: Видання кооперативи «Рідна школа», 1935. – Т. 2. – С. 915.

Окуневський Теофіл // Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму, 1861–1901 (нарис з історії українського парламентаризму) / Ігор Чорновол. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – С. 253.

Окуневський Теофіл // Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму / Ігор Чорновол. – Львів: Тріада плюс, 2010. – С. 164–165.

Окуневський Теофіль // Андрухів І. О. Українські правники у національному відродженні Галичини, 1848–1939 рр. / Андрухів І. О., Арсенич П. І. – Івано-Франківськ, 1996. – С. 51–53.

Окуневський Теофіл // Плекан Ю. Перший досвід парламентаризму: українці – депутати австрійського парламенту та галицького крайового сейму (1848–1918): довідник / Юрій Плекан. – Івано-Франківськ: Видавець Третяк І. Я., 2012. – С. 45–46.

Окуневський Теофіл Іполитович // Гуцал П. З. Українські правники Тернопільського краю: біографічний довідник / П. З. Гуцал. – Тернопіль, 2008. – С. 114–115.

Організація адвокатури в західноукраїнських землях // Історія адвокатури України / Т. В. Варфоломеєва, О. Д. Святоцький, В. С. Кульчицький та ін.; за ред. Т. В. Варфоломеєвої, О. Д. Святоцького. – К.: Либідь, 1992. – С. 83–97.

Павлик М. Про посольську діяльність Д-ра Теофіла Окуневського / Михайло Павлик // Народ. – Коломия, 1894. – 15 берез. – С. 97–98.

[Павлик М.] М.П. намісник і рускі посли / подав М. П. // Народ. – 1894. – 1 серп. – С. 337–338.

[Павлик М.] Про посольську діяльність д-ра Теофіла Окуневського / подав М. П. // Народ. – 1894. – 15 берез. – С. 97–98.

Павлишин О. Й. Формування та діяльність представницьких органів влади ЗУНР – ЗОУНР (жовтень 1918 – червень 1919 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Павлишин Олег Йосипович; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л., 2001. – 20 с.

Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілом Окуневським (1883, 1885–1891, 1893–1895) / Зладив і видав М. Павлик. – Львів, 1905. – XXIV, 280, XI c.

Петрів М. Журнал «Життя і Право» (1928–1939): систематичний покажчик змісту / Михайло Петрів. – Львів: Наук. т-во ім. Шевченка, 1995. – 36 с.

Петрів М. Союз Українських Адвокатів у Львові. Частина 1: Покажчик видань / Михайло Петрів. – Київ: Українська Видавнича Спілка, 1998. – 55 с.

Петрів М. Сторінки історії адвокатури України: Cоюз Українських Адвокатів у Львові 1923–1940 рр. / Михайло Петрів // Адвокат. – 2002. – № 4/5. – С. 98–106.

Петрів М. Українське Правознавство в Україні, країнах Європи та Америки: матеріали до бібліографії 19–20 ст.ст. / Михайло Петрів. – Львів: Наук. т-во ім. Шевченка, 2001. – 260 с.

Petriw М. Z dziejó w adwokatury ukraiń skiej w Polsce / Mychajlo Petriw // Palestra. – 2007. – № 5–6, Cz. 1. – S. 169–173, № 7–8, Cz. 2. – S. 187–193.

Плекан Ю. Боротьба за реформу виборчого законодавства до Австрійського парламенту та Галицького сейму (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / Юрій Плекан. – Івано-Франківськ: Видавець Третяк І. Я., 2008. – 204 с.

Романюк І. Теофіл Окуневський: (матеріали до біографії) / Іван Романюк // Визначні постаті України… – С. 240–241.

Теофіл Окуневський // Історія адвокатури України / Т. В. Варфоломеєва, О. Д. Святоцький, В. С. Кульчицький та ін.; за ред. Т. В. Варфоломеєвої, О. Д. Святоцького. – К.: Либідь, 1992. – С. 89.

Теофіль Окуневський // Життя і знання. – Львів, 1938. – С. 303. – Передрук: Гловацький І. Ю. Українські адвокати Східної Галичини в світлі архівних джерел та некрологів, 1800–1939 / І. Ю. Гловацький. – Львів: СПОЛОМ, 2008. – С. 249–250.

Тищик Б. Й. Західно-Українська Народна Республіка (1918–1923): історія держави і права / Б. Й. Тищик. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

Франко І. Політичний огляд / Іван Франко // Зібрання творів у 50 томах. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 46, кн. 2. – С. 188.

Франко І. Поляки і русини / Іван Франко // Зібрання творів у 50 томах. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 46, кн. 2. – С. 327, 328.

Чорновол І. Дуелі Теофіля Окуневського // Ямгорів: літературно-краєзнавчий альманах. – Городенка, 1994–1995. – Ч. 7/8. – С. 112–116.

Чорновол І. Дуелі у Львові. Теофіл Окуневський contra Томислав Розвадовський // Львів: місто – суспільство – культура: Збірник наук. праць / за ред. М. Мудрого. – Львів, 1999. – Т. 3. – С. 348–351. – (Вісник Львівського університету. Серія історична).

Чорновол І. Польсько-українська угода 1890–1894 рр. / Ігор Чорновол. – Львів: Львівська академія мистецтв, 2000. – 247 с.

Чорновол І. Пригода Теофіла Окуневського з Томиславом Розвадовським 1889 р. / Ігор Чорновол // Визначні постаті України… – С. 127–133.

Чорновол І. Томислав Розвадовський про свій поєдинок з Теофілом Окуневським / Ігор Чорновол // Україна модерна. – Львів. – 2001. – № 6. – С. 151–155.

Ювiлейне свято для вшанування Т. Окуневського – адвоката в Городенцi (22.11.1931). // Життя і Право. – 1932. – Ч. 1. – С. 42–43.

Щербак Л. Окуневський Теофіл / Л. Щербак // Тернопільський енциклопедичний словник. – Тернопіль: ВАТ ТВПК «Збруч», 2004. – Т. 1: К–О. – С. 661.

Якимович Б. Взаємини братів Теофіла та Ярослава Окуневських із Михайлом Драгомановим та Іваном Франком / Богдан Якимович // Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника: історія і сучасність: доп. та повідомл. Міжнар. наук. конф. Львів, 28–30 жовт. 2010 р. / НАН України, ЛННБУ ім. В. Стефаника; відп. ред. М. М. Романюк. – Львів, 2010. – С. 284–289.

Якимович Б. Родина Окуневських – Per ardua vitae / Богдан Якимович // Визначні постаті… – С. 95–109.

Яшан В. Д-р Теофіль Окуневський / Василь Яшан // Городенщина: історично-мемуарний збірник / зредагував М. Г. Марунчак. – Нью-Йорк; Торонто; Вінніпег, 1978. – С. 577–585.

Яшан В. Судівництво та адвокатура й адміністрація / Василь Яшан // Городенщина: історично-мемуарний збірник / зредагував М. Г. Марунчак. – Нью-Йорк; Торонто; Вінніпег. – 1978. – С. 89–95.

Okynevsky Teofil // Encyclopedia of Ukraine. – Toronto; Buffalo; London. – 1993. – Vol. III: L–Pf. – P. 675.

Олесницький Євген Григорович (псевд. і крипт. – Е. О., Е. О. др., О., О-ий Евг., О-й Е., О-й Ею др., Скр…Е., Євген О., Євгеній, ϭ -τ, ω)(5. 03.1860, с. Великий Говилів, тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. – 26.10.1917, м. Відень, похований у м. Стрию Львівської обл.) – адвокат, доктор права, громадсько-політичний та культурно-освітній діяч, економіст, публіцист, видавець, редактор, перекладач, дійсний член Наукового товариства імені Т. Шевченка, почесний член товариства «Просвіта», посол Галицького сейму (1900–01, 1901–07, 1907–10), депутат парламенту Австро-Угорщини (1907–11, 1911–18).

OLESNYTSKY YEVHEN (pseudonym – E. O, E.O. et al, O., O-gyy Yevg., O-y Ye., O-y and Eyu others, Skr... E., Yevhen O., Yevgeniy, ϭ -τ, ω) (5.03.1860, Velykyy Hovyliv, now Terebovlya dist., Ternopil reg. – 26.10.1917, Vienna, buried in Stryi, Lviv reg.) – advocate, Doctor of Law, socio-political, cultural and educational activist, economist, writer, publisher, editor, translator, member of the Taras Shevchenko Scientific Society, honorary member of the «Prosvita» society, member of the Galician Sejm (1900–01, 1901–07, 1907–10), member of the Austrian-Hungarian Parliament (1907–11, 1911–18).

Народився в с. Великий Говилів, тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. Два роки навчався у місцевій сільській школі. У 1867 р. продовжив навчання в початковій школі м. Теребовлі, а через три роки – в Тернопільській гімназії (1870–78). Під час навчання у гімназії його захопив вир українського громадського життя: у четвертому класі став членом «Громади» (створена 1863 р.); а від п’ятого класу і до закінчення гімназії очолював її. Головною метою товариства була національна самоосвіта, обговорення актуальних мовно-літературних і політичних питань, поширення української мови у щоденному вжитку. Членство в товаристві заклало основу його світогляду і сформувало прагнення самопосвяти для української національної справи. Починаючи від шостого класу, займався репетиторством з молодшими учнями, що дало йому можливість самостійно утримувати себе. Гімназію закінчив з відзнакою. У 1878–82 рр. навчався на правничому факультеті Львівського університету. В студентські роки вів активну громадську діяльність: член українського студентського товариства «Дружній лихвар» (від 1882 р. – «Академічне Братство»); у 1880 р. обраний його головою; став одним з засновників першого українського правничого товариства «Кружок правників» (1881), найважливішим завданням якого було «організовувати українських студентів-правників, як майбутніх свідомих оборонців прав та інтересів українського народу». Разом з Костем Левицьким, Андроніком Могильницьким, Андрієм Чайковським та Григорієм Дзеровичем увійшов до складу першого керівного органу товариства. Опікувався товариством професор Олександр Огоновський, а одним з найважливіших кроків товариства було створення (1882) комісії для випрацювання української правничої термінології; створення бібліотеки товариства.

Дружні стосунки з Іваном Франком, Володимиром Барвінським та Володимиром Навроцьким справили вирішальний вплив на світобачення та політичні орієнтири Євгена Олесницького. Про ці роки він згадував так: «В моїм житті не мав я доби таких рішучих еволюцій у світогляді, яку пережив як студент перших двох літ університету під впливом Івана Франка… Під його впливом у нас, студентів, відбувалася формація тих основ, на яких опісля ми оперли нашу працю й діяльність в подальшому житті».

Пізніше Євген Олесницький став прообразом головного героя адвоката – меценаса Євгена Рафаловича у повісті Івана Франка «Перехресні стежки».

У студентські роки захопився журналістською й літературною діяльністю: писав вірші, які друкував у періодичних виданнях; працював над перекладами з багатьох мов; почав регулярно дописувати до львівської «Правди», утверджуючись як талановитий публіцист. Перекладацьку діяльність розпочав з видання власним коштом твору М. Добролюбова «Авторитет у вихованні», який вийшов друком у 1879 р. у ч. 10 «Дрібної бібліотеки». Цю книжкову серію видавав гурток молодих соціалістів.

Громадська діяльність Євгена Олесницького не обмежувалася тільки студентськими товариствами. В цей період він – активний учасник становлення та поступального розвитку народовського руху: був на засіданні ініціативної групи з заснування газети «Діло» та вів плідну діяльність з її передплати; автор редакційних статей газети; причетний до створення політичного товариства народовців «Народна рада» (1885), тобто Євген Олесницький був одним з тих молодих українських політиків, які в 1880-х роках перетворили народовський рух на значну політичну силу.

У 1883–84 рр. відбув практику як кандидат в адвокати в адвокатській канцелярії Юрія Попеля у Львові. Крім фахового стажування у Львові (по 1890 р.), продовжував вести активну громадську, літературну, журналістську, видавничу, перекладацьку та публіцистичну діяльність. Був редактором та видавцем цілої низки журналів і газет: «Зеркало» (1885), «Нове зеркало» (1885 ч. 1–16), «Правда» (1888), член редакції газети «Діло» (1885–90), тісно співпрацював з «Бібліотекою «Діла», для якої переклав кілька повістей, був членом правління «Видавничої Спілки Діла». У цих та багатьох інших виданнях вів рубрику про політичне життя, писав статті на правничу тематику, театральні рецензії. Впродовж 1884–90 рр. переклав лібрето дев’яти драм, комедій та опер польських, німецьких і російських авторів, зокрема лібрето до опери Й. Штрауса «Циганський барон». У його перекладі в літературному додатку газети «Діло» опубліковано повість Ю. Штунде «Родина Букгольців – образки з родинного життя німців» (16 том) та повість В. Гілєри «Власними силами» (22 том). Переклав повість Ч. Діккенса «Різдвяна пісня», яку надрукували 1886 р. в літературно-науковому додатку до тижневика «Батьківщина». Завдяки його зусиллям значно збагатився репертуар тодішніх українських галицьких театрів, зріс їхній художній рівень. Так, до репертуару театрів увійшли не тільки зразки світової і української класики, але й твори галицьких та буковинських авторів: Сидора Воробкевича, Григорія Цеглинського, Корнила Устияновича та Олександра Барвінського. Життям українського театру цікавився до останніх своїх днів і часто дописував на цю тему до преси. Сюди передусім належать такі статті: «Драматичний конкурс Галицького Виділу Краєвого за рік 1895», «Ще кілька слів про драматичний конкурс Виділу Краєвого», «Іван Гриневецький, Кропивницький у Галичині» та ін. У 1887 р. побував у Чернівцях, де познайомився з багатьма українськими діячами Буковини, з якими окреслили шляхи співпраці. В 1887–91 рр. входив до правління театру «Руська бесіда» як референт його театральних справ. Від 1891 р. був членом крайової конкурсної комісії для оцінки українських драматичних творів, був членом цієї комісії також у 1909 р. та 1911 р. разом з іншими українськими адвокатами – шанувальниками театру Михайлом Волошиним і Андрієм Чайковським.

Євгена Олесницького вважають одним з перших у Галичині фаховим українським видавцем. Власним коштом видавав книжкову серію «Русько-Українська бібліотека» (у 1884–85 рр. – побачило світ 14 випусків), в якій уміщені твори Івана Нечуя-Левицького, Данила Мордовця, Олександра Кониського, Степана Руданського та (вперше) збірка поезій Уляни Кравченко «Prima vera» (1885). Тривалий час був видавцем ще однієї книжкової серії «Українська Бібліотека», в якій виходили друком книжки, призначені для поширення серед українського читача. В цьому видавництві видав 37 співомовок Степана Руданського (1886). Як літературний критик опублікував низку статей, серед яких виокремимо такі: «Перегляд літературно-науковий», «Анкета гімназіальна. Уваги над програмою науки в гімназії» та інші.

На цей період припадає становлення Євгена Олесницького як економіста-теоретика. Його науково-публіцистичні розвідки з економічної проблематики відзначалися глибокою фактологічною основою, незаперечною силою аргументації й блискучою стилістикою викладу. Він одним з перших у Галичині почав виступати з тезою про те, що неможливо побудувати незалежну Українську державу без опори на економічно заможне українське громадянство. Свою позицію обґрунтував у низці економічних публікацій: «Примусова асекурація» (1888), «Школа історична політичної економії і її ювілей в літературі» (1889), «Конкуренція шкільна» (1890) та інші. Опублікував чимало правничо-публіцистичних досліджень: «Краєве дорогове законодавство в Галичині» (1887), «Нові робітничі закони в Австрії» (1888) та інші.

Набутий фаховий досвід адвоката, поєднання журналістських та економічних знань, а також сформована громадянська позиція про необхідність розвитку українського правознавства стали підставою того, що Євген Олесницький підтримав ініціативу адвоката Костя Левицького та разом з адвокатом Антоном Горбачевським у співпраці з адвокатами Степаном Федаком і Миколою Шухевичем, за сприяння професора Львівського університету Олександра Огоновського розпочали в 1889 р. видання першого в українській історії фахового правничого часопису українською мовою «Часопись Правнича» (1889–1900). На шпальтах цього журналу друкував свої правничі й економічні розвідки про право пропинації та огляд розвитку наукової школи історичної політичної економії, а також вів рубрику про нове загальноавстрійське та крайове законодавство.

У 1890 р. Євген Олесницький здобув ступінь доктора права у Львівському університеті. У травні 1891 р. склав адвокатській іспит, що дало йому право відкрити адвокатську канцелярію. Після десяти років діяльності у Львові він таки вирішує відкрити канцелярію у провінції, згідно зі своїми власними уявленнями про громадський обов’язок, який полягав у створенні сильної національної організації в загумінку, насамперед в економічній та культурній сферах. Немаловажним аргументом було й те, що з проханням відкрити канцелярію саме у Стрию до нього звернулися в 1890–91 рр. українська громадськість міста та чільні її діячі – проф. Іван Вахнянин та о. Олекса Бобикевич. Про своє рішення Євген Олесницький згадував так: «Я був свідомий того, що з відкриттям канцелярії приходить час, який мав рішати про мою вартість для народу, в якім я мав сповнити все, про що мріяв від молодості».

Євген Олесницький переїхав до Стрия і 1 серпня 1891 р. відкрив тут власну адвокатську канцелярію, в якій пропрацював до переїзду у Львів (листопад 1909). Його адвокатська, громадсько-політична, культурно-освітня, економіко-кооперативна діяльність в історії Стрийщини отримала назву «ера доктора Євгена Олесницького», бо там він став однією з найпомітніших постатей українського громадського та політичного життя не тільки цього повіту, але й цілої Австро-Угорської імперії. Стрийський період був особливо плідним та насиченим багатьма визначними подіями, у висліді яких він став кваліфікованим адвокатом, знаним на цілий край завдяки захисту соціальних, національних та громадянських прав українців у резонансних політичних судових процесах.

Однією з найгучніших судових справ, у якій брав участь Євген Олесницький, став успішний захист депутата віденського парламенту Теофіла Окуневського (1894), звинуваченого намісником Галичини. В суді цей талановитий адвокат довів, що підсудний своїм виступом і критикою тільки виконав свій посольський і конституційний обов’язок, чим дав підставу суду присяжних винести виправдувальний вирок (10.09.1894). Разом з Теофілом Окуневським у 1897 р. захищав селян з с. Черніїва на судовому процесі в Станиславові з приводу кривавих виборів 1897 р., під час яких убили селянина Стасюка. У січні 1905 р. боронив депутата віденського парламенту Кирила Трильовського за звинуваченням у «державній зраді» – буцімто на зборах «Січі» в с. Борщеві Снятинського повіту (травень 1903) нахвалявся стати українським королем. У 1910 р. поряд з іншими адвокатами Євген Олесницький був захисником українських студентів, звинувачених у провокуванні масових заворушень у Львівському університеті, в перебігу яких загинув український студент юридичного факультету Адам Коцко. Однією з найвагоміших його заслуг як адвоката стало запровадження у канцелярії ділової української мови та його активна боротьба за запровадження української мови в судах і державних установах. У його адвокатській канцелярії стажувалися згодом відомі адвокати та громадсько-політичні діячі: Юлій Олесницький – активний учасник державотворення ЗУНР, голова станиславівської «Просвіти»; Ярослав Олесницький – активний учасник державотворення ЗУНР, дипломат, голова дипломатичної місії УНР у Великій Британії, депутат сенату Польщі та інші. Співробітниками в його канцелярії були відомі адвокати: Антін Гарасимів, Андронік Могильницький та Володимир Охримович.

Михайло Волошин так красномовно описав адвокатську діяльність Є. Олесницького цього періоду:

«В недовгому часі канцелярія Олесницького розрослася до небуденних розмірів, горнулася клієнтура не лиш зі Стрийщини, але з цілого краю та молоді адепти адвокатури уважали справжнім щастям дістатися на практику до його канцелярії, де мали багато нагоди не тільки набути практичного знання, але також навчитись від свого шефа совісности, солідности, чесности, характерности і справдішного джентельменства, словом усього того, що міститься у неписаних, але глибоко відчуваних параґрафах про до­стойну гідність адвокатського стану. Д-р Евген Олесницький був учителем і педаґоґом, орґанізатором і провідником, – знаменитим адвокатом, незрівняним оборонцем, але теж од­ним з найвизначніших політиків».

Крім успішної адвокатської практики активно займався українською громадсько-політичною та економіко-кооперативною діяльністю. Свій досвід і знання, набуті у львівській «Просвіті», переніс на «стрийський ґрунт»; заснував філію товариства (1892). Виступав на вічах, виголошував доповіді з різних галузей знань, організовував безкоштовні бібліотеки для населення, хорові виступи, ювілейні концерти, дні пам’яті видатних українців, організував розгалужену мережу первинних осередків «Просвіти» у кожному селі повіту, став ініціатором спорудження у Стрию «Народного Дому» (зберігся дотепер), у великому залі якого згодом виступали з концертами світові співаки Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга, Модест Менцінський та інші. За заслуги у просвітянській діяльності Євгена Олесницького обрали почесним членом «Просвіти» (19.05.1903). За його ініціативи у Стрию заіснував «Кружок музичний» (1894), який у 1901 р. перейменували на «Стрийський Боян». За підтримки адвоката Володимира Охримовича він почав видавати двотижневик «Стрийський Голос», реорганізував і очолив (1892) політичне товариство «Підгірська Рада». Громадська діяльність сприяла популярності адвоката серед населення: в 1892 р. Євгена Олесницького обрали депутатом Стрийської повітової ради, згодом був заступником голови ради.

У Стрию почав застосовувати набуті знання економіста-теоретика на практиці і таким чином закладав основи економічного зростання українського селянства, відстоюючи його незалежність від поміщицького двору, оскільки ототожнював створення міцної селянської верстви з українським національним розвитком. Першим ефективним кроком у розвитку української кредитної кооперації стало заснування за його ініціативи «Руської задаткової каси» (1894), яка стала надійною фінансовою інституцією, що виділяла селянам кошти на купівлю землі, розвиток ремісництва і дрібного промислу, заснування дрібних кооперативів. Він ініціював та був співзасновником низки інших українських торговельних, господарських та промислових спілок і товариств: був одним з засновників страхового товариства «Дністер» (1892), членом наглядової ради, а від 1909 р. – членом правління цього товариства; при товаристві «Просвіта» з його ініціативи засновано «Щадничо-позичкову касу» (1894) та «Краєвий господарсько-молочний союз» (1905); був співзасновником та одним з керівників «Крайового кредитного союзу», від 1907 р. – крайової кооперативної організації «Маслосоюз».

До однієї з найвагоміших заслуг Євгена Олесницького у розвитку української кооперації в Галичині зараховують те, що він реорганізував і фактично заново створив товариство «Сільський Господар» (1899–1939), основним завданням якого було сприяти економічному розвиткові українського селянства. Період функціонування «Сільського Господаря» під орудою Євгена Олесницького (1909–17) характеризується становленням видавничої діяльності товариства. У серії «Бібліотека Сільського Господаря» вийшло друком чимало брошур, книг та підручників, а на сторінках часописів «Господар і Промисловець» (1909 – 1910) та «Господарська Часопись» (1910 – 1918) опубліковано низку його статей на економічну тематику. Внаслідок ефективного управління товариством відбулося прискорення ринкової еволюції українських селянських господарств, а також підвищення національної свідомості українського селянства. Реорганізація цієї господарської інституції збіглася у часі з першою хліборобською виставкою у Стрию (19–27.09.1909), визначальну роль у підготовці та проведенні якої відіграв Євген Олесницький. Був також директором цієї виставки. За її успішне проведення нагороджений срібною медаллю австрійського Міністерства сільського господарства. Визначальним успіхом було те, що уславлений адвокат домігся визнання австрійським урядом «Сільського Господаря» головною корпорацією українських хліборобів, а, відповідно, і державного фінансування, що дало можливість поширити діяльність товариства на всю територію Східної Галичини. На зборах 23 жовтня 1909 р. Євгена Олесницького обрали головою товариства. 1–2 лютого 1909 р. завдяки його зусиллям відбувся перший Просвітньо-економічний конгрес у Львові, який підбив підсумки 40-річної діяльності «Просвіти» та започаткував реформування товариства.

На початку ХХ ст. ще однією гранню його діяльності була турбота про завершення будівництва у Львові українського театру. В 1903 р. він разом з Костем Левицьким і Володимиром Шухевичем очолив Крайовий комітет будівництва українського театру у Львові. Згодом на зібрані кошти було споруджено (1914–16) будівлю Музичного інституту імені Лисенка.

За низку публікацій на економічну та правничу тематику Євгена Олесницького обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1.06.1899).

Вів активну політичну діяльність. У 1899 р. став співзасновником та був одним з лідерів Української народно-демократичної партії (УНДП).

Як політичний і парламентський діяч, Євген Олесницький був активним борцем за реформу виборчої системи і вважав, що така боротьба є основною політичною програмою галицьких українців, оскільки створювала сприятливі умови і можливості для боротьби за національно-територіальну автономію Східної Галичини в рамках Австро-Угорської імперії. Запропонований ним проект виборчої реформи ґрунтувався на засадах загального, безпосереднього, рівного й таємного виборчого права та не передбачав національних обмежень, давав можливість як українцям, так і полякам балотуватися у всіх виборчих округах. З метою довести волю українців Галичини в боротьбі за виборчу реформу, Євген Олесницький брав участь у скликанні з ініціативи УНДП народного віча (2.02.1906) та виступив на ньому разом з Костем Левицьким, Кирилом Трильовським і Семеном Вітиком. За підтримки УНДП його обирали послом до Галицького сейму та депутатом віденського парламенту. Послом до Галицького сейму його обирали тричі: у 1900–01, 1901–07 та 1908–10 рр. Вперше – на додаткових виборах у Жидачівському повіті (4.09.1900), коли увійшов до сейму наприкінці каденції у 1895–1901 рр. Тоді українська сеймова політика перебувала в кризовому стані. Вдруге послом сейму його обрали на виборах у 1901 р. Українське сеймове представництво, організаційно оформлене на засіданні 27 грудня 1901 р., діяло під назвою «Рускій клюб соймовый», головою якого був Євген Олесницький. Його фундаментальною тезою при об’єднанні в посольському клубі представників різних політичних сил було те, що всі українські депутати, незважаючи на спосіб свого обрання, ставлення до угод з поляками та національно-політичних орієнтацій, повинні спільно й узгоджено відстоювати в сеймі інтереси галицьких українців. Як голова української фракції, виступив з програмною заявою від імені українських послів: наголошував на єдності в діяльності фракції, яка являє собою весь український народ краю; висунув вимогу, що відтоді пропозиції українського народу повинні враховуватися у всіх загальнокрайових справах, а не ігноруватися, як це було дотепер; категорично заявляв, що в сеймі повинно бути поставлено край у сприйнятті українського народу, як другорядного. На вимогу фракції у сеймі поновлено розгляд двох законопроектів: про створення української гімназії в Станиславові та про заснування українського університету у Львові. Брав участь у першому з’їзді українських депутатів Галицького та Буковинського сеймів (15.08.1913). На знак протесту проти повторного відхилення законопроекту про заснування української гімназії в Станиславові 29 жовтня 1903 р. достроково склав свої повноваження. Обраний повторно до сейму 14 червня 1904 р., а 5 листопада того самого року українська фракція домоглася прийняття сеймом рішення про заснування гімназії. На засіданні сейму 14 лютого 1907 р. вніс законопроект про заснування українського університету у Львові. Був автором законопроекту про проведення виборчої реформи до Галицького сейму на засадах загального й рівного виборчого права та представляв інтереси української фракції у сеймовій комісії з виборчої реформи.

На виборах, які відбулися 25 лютого 1908 р., йому втретє довірили мандат депутата Галицького сейму. Дванадцять новообраних послів українофільського напрямку створили (6.03.1908) «Українсько-руський сеймовий клуб», головою якого одноголосно обрали Євгена Олесницького. Від імені українських послів він висунув низку вимог для першочергового ухвалення, серед яких: реформа виборчих правил до сейму; поділ Крайової шкільної ради на польську та українську секції; розширення сфери застосування української мови в освіті; заснування українських гімназій у Бережанах, Стрию, Самборі, Яворові та Рогатині; забезпечення українцям 40% мандатів при проведенні виборчої реформи; збільшення фінансування українських інституцій з крайового бюджету. Не отримавши підтримки своїх вимог з боку польських політиків, українські посли розпочали в сеймі т. зв. «технічну обструкцію», заблокувавши роботу сейму. Євген Олесницький пояснив таку позицію тим, що українські посли більше жодного дня не будуть терпіти нехтування національними інтересами українців. На засіданнях сейму виступав з низкою пропозицій та вимог: 20 вересня 1909 р. подав терміновий законопроект про заснування українських гімназій; 7 жовтня в категоричній формі домагався забезпечити українцям більший вплив на питання, пов’язані з промисловим розвитком Галичини; 9 жовтня запевнив, що українські посли не дозволять польським ухвалити жодного рішення щодо розширення крайової автономії, поки не досягнуть повної національної рівноправності в Галичині; 15 жовтня в категоричній формі виступив з вимогою, що порозуміння з поляками можливе лише за умови досягнення українцями повної національної автономії, реальної рівноправності в системі адміністративних органів, судочинства, освіти, забезпечення доступу до крайового бюджету тощо. На початку 1910 р. переніс серцевий напад, невдовзі відмовився від сеймового мандату та склав свої повноваження голови української фракції (травень 1910).

Євгена Олесницького обирали депутатом віденського парламенту двох скликань – у 1907–11 та 1911–18 рр. Вперше обраний на виборах за новим виборчим законом на засадах загального й рівного виборчого права в 1907 р. Того самого року вийшла друком його брошура «Виборчий закон», у якій автор у доступній формі роз’яснював широким верствам населення положення нової виборчої системи та організації виборів. У своїй першій промові в австрійському парламенті (9.07.1907) стверджував, що українці вітають парламент, обраний на підставі загального виборчого права як «народне представництво», й сподіваються на захист своїх прав та інтересів. Відзначивши факт національної дискримінації українського населення в Галичині, він наголосив, що відповідальність за такий стан несуть не лише польські політики, але й центральна австрійська влада, а з «…четвертим за величиною народом в Австрії в його рідному краю поводяться як з невільником…» та закликав до «перебудови держави на царство справедливості і свободи», в якому країна стане для народів «затишним домом, а не в’язницею». Євген Олесницький не був прихильником ведення парламентської боротьби шляхом «обструкції», яку українські депутати почали практикувати в парламенті вже від 1907 р., а вбачав перспективу у відстоюванні прав українців шляхом налагодження широких контактів з австрійськими урядовцями та переконання їх у своїй правоті. Неодноразово виступав у парламенті з викривальними промовами порушень галицької адміністрації, зловживань на виборах, брав активну участь у перемовинах між австрійським урядом, польськими і українськими політиками щодо заснування українського університету у Львові та проведення виборчої реформи до Галицького сейму. З його ініціативи українське парламентське представництво декілька разів подавало законопроект про скасування т. зв. міністерства для Галичини, відстоював ідею створення двох міністерств – для поляків і для українців. Парламентська діяльність Євгена Олесницького віддзеркалювала національні прагнення українців Галичини. У численних виступах політик намагався піднести економічний рівень українства, тому вимагав впровадження аграрних реформ для селян і містян, домагався компенсаційної матеріальної допомоги центрального уряду українським аграріям за невигідні міжнародні договори і за наслідки стихійних лих, доповідав щодо реформи водного, цивільного, мисливського законів, проекту загального соціального забезпечення. У справі українського шкільництва в парламентських стінах адвокат виступав за реорганізацію системи народних шкіл, наповнення підручників матеріалом з української історії, вимагав поділу Крайової Шкільної Ради на дві національні секції, виступав за відкриття нових українських гімназій і за те, щоб викладання у середніх та народних школах велося українською мовою, доповідав про нехтування українською мовою в судах та інших органах влади, клопотав про долю українських учителів і, нарешті, виступав ревним поборником ідеї відкриття українського університету у Львові.

У 1909 р. став співзасновником першої в нашій історії української громадської правничої організації – «Товариства українсько-руських правників» (1909–39). На установчих зборах товариства (18.04.1909) ввійшов до складу першої Головної Ради товариства: голова – проф. Станіслав Дністрянський, члени ради: Воло­димир Вергановський, Мирослав Здерковський, Іван Кивелюк, Володимир Левицький, Євген Олесницький; за­ступники членів Ради: Теодор Рожанковський і Микола Бодруґ. Переїхавши до Львова (листопад 1909), працював у адвокатській канцелярії, яку утримував спільно з адвокатом Іваном Косом до початку Першої світової війни. Крім адвокатської діяльності, у львівський період надалі активно займався українською громадською діяльністю. Очолював товариство «Сільський Господар», з ініціативи якого була заснована господарська організація українського хліборобського селянства «Крайовий Союз для хову і збуту худоби» (1910); працював у керівництві «Крайового Союзу Ревізійного», «Земельного банку іпотечного» та був директором Товариства взаємних забезпечень «Дністер». Продовжував займатися політичною і парламентською діяльністю.

Підтримував зв’язки з українськими організаціями царської Росії. В 1892–95 рр. разом з дружиною подорожував Європою та відвідав Наддніпрянську Україну, де був вражений ступенем русифікації: «Ми це бачили ясно, і дуже нас це боліло. Моя віра в силу і будучність України була цим підкопана». У 1912 р. разом з дружиною та племінником, адвокатом Ярославом Олесницьким упродовж двох місяців перебував у Москві, Петербурзі та Києві. Відтоді співпрацював з журналом «Украинская Жизнь», який виходив у 1912–17 рр. за активної участі Симона Петлюри та гуртував навколо себе провідних українських громадських діячів Наддніпрянської України, зокрема Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та інших. Активно підтримував видання київського україномовного часопису «Рада», забезпечивши в Галичині 500 передплатників.

Від початку Першої світової війни жив у Відні, від серпня 1914 р. входив до делегації українських парламентських послів, співпрацював з Головною Українською Радою та Союзом Визволення України. У вересні 1915 р. став заступником голови Загальної Української Ради (ЗУР) Костя Левицького. Укладену ним доповідну записку про поділ Галичини на українську та польську частини ЗУР подала австрійському прем’єрові. У листопаді 1915 р. ЗУР запропонувала меморандум про необхідність заснування українського університету у Львові за підписами Євгена Олесницького, Костя Левицького та Володимира Темницького. В 1916 р. у Відні Євген Олесницький почав писати спогади, які охопили період від його народження до 1897 р.

Теофіл Окуневський, змальовуючи постать і значення діяльності Євгена Олесницького для українського суспільства, так красномовно його характеризує:

«Це – найсвітліша постать в історії розвитку нашої української палєстри і нашого по­літичного життя під кінець ХІХ і початок ХХ століття».

Одружився з Марією Врублевською (у середині 1880-х років), мали єдину доньку Софію (1888–25.05.1902), яка передчасно померла.

Євген Олесницький помер 26 жовтня 1917 р. у Відні, похований, згідно з заповітом, у Стрию біля могили доньки.

На честь Євгена Олесницького в Тернополі та Стрию названі вулиці, а на будинку Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» 8 грудня 1998 р. встановлено меморіальну таблицю з барельєфом «Стрийської трійці», одним з чільних діячів якої був Євген Олесницький. Напис на меморіальній таблиці: