Література. А. Г. Микола Міхновський (Спогад) / А

А. Г. Микола Міхновський (Спогад) / А. Г. // Самостійна Україна. – 1950. – Чис. 5. – С. 2–5.

А. Ч. До гасла «Самостійної України» (Юліян Бачинський чи Микола Міхновський) / А. Ч. // Юнацька боротьба. – 1948. – Чис. 2. – С. 43–46.

Андрієвський В. М. Міхновський – передвісник українського націоналізму / Віктор Андрієвський // Календар-альманах «Відродження» на 1954 рік. – 1953. – С. 131–135.

Андрієвський В. Микола Міхновський: (нарис суспільно-полі­тичної біографії) / Віктор Андрієвський // Визвольний шлях. – 1974. – № 4. – С. 588–617.

Андрусяк Т. Микола Міхновський та його вплив на українську політичну та правову думку в Галичині / Тарас Андрусяк // «Самостійна Україна» Миколи Міхновського та її роль у формуванні державної ідеології: матеріали науково-практичної конференції до 100-річчя її видання. – Львів, 2000. – С. 39–50.

Антонович Д. Микола Міхновський на Шевченкових роковинах у Полтаві в 1900 р. / Дмитро Антонович // Календар «Дніпро» на 1937 рік. – Львів, 1936. – С. 117–119.

Антонович К. З моїх споминів. – Частина 3. (Про Миколу Міхновського) / Катерина Антонович. – Вінніпег, 1967. – С. 85–113. – (Українська вільна Академія Наук. Серія УВАН. – Чис. 25).

Балагутрак М. До питань формування української національної еліти у баченні Миколи Міхновського / Микола Балагутрак // «Самостійна Україна» Миколи Міхновського та її роль у формуванні державної ідеології: матеріали науково-практичної конференції до 100-річчя її видання. – Львів, 2000. – С. 132–140.

Батуринець В. Правда про самостійництво М. Міхновського / В. Батуринець // Вільна Україна. – 1967. – Чис. 54. – С. 21–23.

Безклубий І. А. Завершення формування правового світогляду, громадсько-політична й адвокатська діяльність М. Міхновського / Безклубий І. А., Шамрай В. В. // Бюлетень Міністерства юстиції України, 2009. – №1 (87). – С. 42–48.

Білецький Б. Ф. Микола Іванович Міхновський: (до 75-річчя від дня загибелі) / Білецький Б. Ф., Карпо В. Л. // Питання історії України: збірник наукових статей. – Чернівці, 1999. – Т. 3. – С. 96–107.

Богуславський О. В. Публіцистика Миколи Міхновського у світлі революційних зрушень 1905 р. / О. В. Богуславський. – Режим доступу: https://journlib.univ.kiev.ua/index.php? act=article& article=1627. – Дата перегляду: 19 грудня 2012 р.

Борис Р. Микола Міхновський в дореволюційний час / Р. Борис. – Львів, 1936. – 32 с.

Борис Р. Тарасівці: розвиток українського самостійницького руху / Р. Борис // Дажбог. – 1935. – №2, 3, 4.

Бутенко А. П. Актуальність досліджень політичної трансформації поглядів
М. Міхновського / А. П. Бутенко // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість. Збірник матеріалів VIII Всеукраїнської науково-практичної конференції. – К., 2005. – Т. 5. – С. 117–120.

Бутенко А. П. Видавнича діяльність М. Міхновського і її вплив на суспільно-політичний рух в Україні кінця XIX – початку XX ст. / А. П. Бутенко // Вісник Київського славістичного університету. – Київ, 2005. – Вип. 20. – С. 297–305.

Бутенко А. П. Вплив діяльності Миколи Міхновського на суспільно-політичне життя України 1899–1907 рр. / А. П. Бутенко // Вісник Київського славістичного університету. – Київ, 2004. – Вип. 18. – С. 241–249.

Бутенко А. П. Еволюція поглядів Миколи Міхновського на українську державність та шляхи їх практичної реалізації: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Бутенко Андрій Петрович; Черкас. нац. ун-т ім. Б. Хмельницького. ‒ Черкаси, 2006. ‒ 20 с.;

Бутенко А. П. Націоналістичні та соціалістичні ідеї в програмі Української народної партії / А. П. Бутенко // Науковий часопис НПУ ім. М. П. Драгоманова. Серія: Історичні науки. – К.: НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2005. – Вип. 2. – С. 82–86.

Бутенко А. П. Проблеми міжнаціональних відносин у теоретичному доробку М. Міхновського / А. П. Бутенко // Наукові записки з української історії: збірник наукових статей. – Переяслав-Хмельницький, 2005. – Вип. 17. – С. 107–110.

Бутенко А. П. Роль М. Міхновського в українському суспільно-політичному русі / А. П. Бутенко // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість: Збірник матеріалів VII Всеукраїнської науково-практичної конференції. – К., 2004. – Т. 1. – С. 338–341.

Бутенко А. П. Суспільно-політична діяльність М. Міхновського в працях вчених української діаспори / А. П. Бутенко // Український селянин. – 2008. – Вип. 11. – С. 48–51.

Бутенко А. П. Тріумф і трагедія газети «Сніп» / А. П. Бутенко // Визвольний шлях. – Лондон, Київ, 2003. – Кн. 6. (663). – С. 103–109.

Бутенко А. П. Українська національна ідея в спадщині М. Міхновського / А. П. Бутенко // Українська національна ідея: матеріали Міжнародної наукової конференції 23 квітня 2002 р. – К.: Київський міжнародний університет, 2003. – С. 312–319.

Верстюк В. Міхновський Микола Іванович / Владислав Верстюк, Тетяна Осташко // Верстюк В., Осташко Т. Діячі Центральної Ради: біографічний довідник. – К., 1998. – С. 131–133.

Виздрик В. С. Роль Миколи Міхновського у формуванні ідеології українського організованого націоналізму / В. С. Виздрик // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». – Серія: Держава і армія, 2008. – №634. – С. 31–35.

Волинець А. Микола Міхновський. В другі роковини трагічної смерті 3-V-1924 року / Ананій Волинець // Дзвін. – 1926. – Травень.

Гак А. Микола Міхновський / Анатоль Гак // Пробоєм. – 1943. – Чис. 4. – С. 233–237.

Гвоздевич С. Тарас Гунчак про Миколу Міхновського та його працю «Самостійна Україна» / Стефанія Гвоздевич // «Самостійна Україна» Миколи Міхновського та її роль у формуванні державної ідеології: матеріали науково-практичної конференції до 100-річчя її видання. – Львів, 2000. – С. 89–92.

Гирич І. Листування 3. Книша і А. Жука з приводу книжки про М. І. Міхновського / Ігор Гирич // Молода нація: альманах. – 2003. – №2. – С. 170–225.

Геращенко Т. С. Міхновський в спогадах і оцінках його сучасників / Т. С. Геращенко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 2000. – Вип. 9. – С. 54–70.

Геращенко Т. С. Політичні концепції М. Міхновського і В. Липинського в світлі сучасного державотворення / Т. С. Геращенко. – Режим доступу: https://sites.znu.edu.ua/historySciWorks/7/gerashchenko.pdf. – Дата перегляду: 19 грудня 2012 р.

Головацький І. Микола Міхновський та Євген Коновалець / Іван Головацький // Бюлетень Всеукраїнського наукового та професійного товариства ім. Миколи Міхновського. – 1992. – №2. – С. 4–19.

Головацький І. «Самостійна Україна» Миколи Міхновського – новий етап українського національного відродження / Іван Головацький // «Самостійна Україна» Миколи Міхновського та її роль у формуванні державної ідеології: матеріали науково-практичної конференції до 100-річчя її видання. – Львів, 2000. – С. 35–38.

Головченко В. І. Міхновський Микола Іванович: (1873 р. – 3.05.1924 р.) політичний і військовий діяч, автор програмної брошури Революційної Української партії / В. І. Головченко // Державні, політичні та громадські діячі України: політичні портрети. – К., 2002. – № 1. – С. 235–238.

Горєлов М. Будівничий українського війська (М. Міхновський) / Микола Горєлов // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ. – Вип. 28. – К., 2005. – С. 61–74.

Горєлов М. Перший український державник / Микола Горєлов // Микола Горєлов. Передвісники незалежної України: історичні розвідки. – К., 1996. – С. 14–58.

Декалог Миколи Міхновського // Політика і культура. – 2000. – №2. – С. 45–50.

Жук А. Лубенська конституція Української держави / Андрій Жук // Сучасність. – 1961. – № 11. – С. 98–116.

Жук А. Писання Миколи Міхновського / Андрій Жук // Молода нація. – 2003. – № 2. – С. 40–44.

Журба Г. Міхновський на 1-му укр. військовому з’їзді: (дрібка з моїх споминів) / Г. Журба // Календар «Дніпро» на 1937 рік. – Львів, 1936. – С. 120–121.

З діяльності М. Міхновського в 1904 році: (матеріали) // Календар-альманах «Українського слова». – Париж, 1961. – С. 123–127.

З листів сучасників про Миколу Міхновського: (опублікував Зиновій Книш) // Календар-альманах «Нового шляху», 1978. – Торонто, (Б. р). – С. 67–72.

З листів сучасників про Миколу Міхновського / опублікував Зіновій Книш // Календар-альманах «Нового шляху». – Торонто: Новий шлях, 1995. – 208 с.

Євтимович В. Військо йде: спогад про Миколу Міхновського в днях відбудови Української держави / Варфоломій Євтимович // Календар української родини на переступний рік. – Мондер, Альберта, Канада: Видавництво й друкарня отців Василіан, 1948. – Річник 9. – С. 104 – 115.

Євтимович В. Військово-мілітарна акція «Оборони України» в 1904 – 1907 рр. / Варфоломій Євтимович // Календар Червоної Калини. – Львів, 1938.

Євтимович В. Микола Міхновський – творець українського націоналізму / Варфоломій Євтимович // Календар «Батьківщини» на 1937 рік. – Львів, 1936. – С. 22–34.

Євтимович В. Поручник Микола Міхновський – творець новітньо­го українського війська; Постать поручика М. Міхновського і його плян у перспективі 20 літ / Варфоломій Євтимович // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1937 рік. – Львів, 1936. – С. 46–53.

Кармазіна М. С. Світ ідей Миколи Міхновського / М. С. Кармазіна // Нова політика. – 1998. – № 6. – С. 39–44.

Кармазіна М. С. Ідея Федералізму: сподівання і реалії кінця XIX – початку XX ст. / М. С. Кармазіна // Сучасність. – 1999. – №1. – С. 79–87.

Кармазіна М. С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX – початок XX століття): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра політ. наук: спец. 23.00.01 «Теорія і історія політичної науки» / Кармазіна Марія Степанівна; НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. – К., 1999. – 36 с.

Іванченко І. Міхновський Микола Іванович / І. Іванченко // Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К.: Генеза; Довіра, 1996. – С. 867.

Карпо В. Л. До питання ідеологічних засад концепцій «націо­налізму» М. Міхновського і Д. Донцова / В. Л. Карпо // Питання історії України. Збірник наукових статей. Кафедра історії України Чернівець­кого держуніверситету. – Чернівці, 1998. – Т. 2. – С. 69–73.

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів, 1897–1906. Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП) / Юрій Коллард. – Торонто, 1972. – 223 с.

Книш З. Відозва Української Народної Партії з приводу російсько-японської війни / Зиновій Книш // Самостійна Україна. – 1976. – № 9/12. – С. 73–74.

Книш 3. Військова діяльність Миколи Міхновського / Зиновій Книш // Зиновій Книш. Так перо пише...: вибрані статті. – Торонто, 1965. – С. 127–143.

Книш 3. Деякі думки Миколи Міхновського про націоналізм / Зиновій Книш // Самостійна Україна. – 1976. – Чис. 3/4. – С. 35–39.

Книш 3. Микола Міхновський і вибори до Четвертої Думи / Зиновій Книш // Зиновій Книш. Так перо пише...: вибрані статті. – Торонто, 1965. – С. 108–126.

Коваль Р. Герой, що не зміг врятувати Батьківщину / Роман Коваль // Самостійна Україна. – К.: Діокор, 2003. – С. 5–26.

Коваленко О. На межі двох віків / О. Коваленко // З минулого. – Варшава, 1939. – Т. 2.

Коковський Ф. Микола Міхновський і література / Франц Коковський // Назустріч. – Львів. – 1937. – Чис. 12. – 15 червня.

Комариця М. М. Міхновський Микола Іванович / М. М. Комариця // Українська журналістика в іменах: матеріали до енциклопедичного словника / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника. НДЦ періодики; наук. консультант Я. Р. Дашкевич; за ред. М. М. Романюка. – Львів, 1994. – Вип. 1. – С. 129–131.

Комзюк Л. Драгоманов і Міхновський: діалог конституційно-правових концепцій самостійності України / Леонід Комзюк // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – Харків, 2009. – № 4 (47).

Комзюк Л. Порівняльний аналіз конституційно-правових концепцій самостійності України Драгоманова і Міхновського / Леонід Комзюк // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Юридичні науки. – Київ, 2010. – № 83. – С. 13–18.

Кривошея В. В. Родовід Міхновських / В. В. Кривошея // Українська генеалогія: те­орія, методологія. – К., 1996. – С. 144–149.

Кузьмук Л. М. Міхновський, М. Драгоманов: діалог альтернативних конституційно-правових концепцій самостійності України / Л. М. Кузьмук // Сучасність. – 1999. – №7/8. – С. 104–113.

Кулик С. М. Військово-політична діяльність Миколи Міхновського / С. М. Кулик // Держава і право: збірник наукових праць / Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України. Серія: Юридичні і політичні науки. – К.: Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України. – 2002. – Вип. 19. – С. 604–611.

Кулик С. М. Діяльність Української народної партії Миколи Міхновського / С. М. Кулик // Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи: Матеріали науково-практичної конференції. – Львів: Вид-тво Української Академії державного управління при Президентові України, Львівський філіал, 2001. – Частина 1. – С. 63–67.

Кулик С. М. Конституція «Самостійної України» Миколи Міхновського / С. М. Кулик // Держава і право: збірник наукових праць / Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України. Серія: Юридичні і політичні науки. – К.: Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України. – 2002. – Вип. 18. – С. 86–92.

Кулик С. М. Микола Міхновський у суспільно-політичних процесах України (кінець ХІХ – перша чверть ХХ століття): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / Кулик Сергій Михайлович; Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. – Чернівці, 2003. – 20 с.

Кулик С. М. Міхновський й питання української інтелігенції початку ХХ століття / С. М. Кулик // Історико-політичні проблеми сучасного світу: збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2002. – С. 80–86.

Кулик С. М. Микола Іванович Міхновський: огляд політичної діяльності / С. М. Кулик // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. – Луцьк: Ред.-вид. відділ «Вежа» Волинського державного університету імені Лесі Українки, 1999. – Вип. 4. – С. 181–187.

Кулик С. М. Національна ідея Миколи Міхновського / С. М. Кулик // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку: матеріали Всеукраїнського теоретичного семінару (круглого столу). – Львів: МІОК, 2000. – Вип. 4. – С. 5–11.

Кулик С. М. Націоналізм Миколи Міхновського / С. М. Кулик // Україна ХХІ століття: мета і шлях: (матеріали науково-теоретичної конференції). – К.: Українська видавнича спілка. – 2002. – Частина І. – С. 13–14. (Бібліотечка молодого націоналіста №21).

Кулик С. М. «Самостійна Україна» М. Міхновського та дискусії навколо неї / С. М. Кулик // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. – Луцьк: Ред.-вид. відділ «Вежа» Волинського державного університету імені Лесі Українки, 2001. – Вип. 6. – С. 29–33.

Курас І. Ф. М. І. Міхновський: постать на тлі епохи / Курас І. Ф., Турченко Ф. Г., Геращенко Т. С. // Український історичний журнал. – 1992. – № 9/11.– С. 76–91; 1992. – № 10/11. – С. 63–79.

Лінецький С. В. М. Міхновський: міфи історії та правда історії / С. В. Лінецький // Альманах «Молода нація». – 1996. – Вип. 1. – С. 214–222.

Літописець. Замах на пам’ятник Пушкіну в Харкові і Микола Міхновський // Самостійна Україна. – 1957. – №6. – С. 16–18.

Лозинський М. Українська народна партія / Михайло Лозинський // Літературно-науковий вісник. – 1905. – Кн. 5. – С. 145–159.

Любовець О. М. Нарис історії Української демократично-хліборобської партії / Любовець О. М. – К.: ІПіЕНД, 2002. – 68 с.

Мазур А. Геополітичні аспекти концепції самостійної України Миколи Міхновського / Андрій Мазур // «Самостійна Україна» Миколи Міхновського та її роль у формуванні державної ідеології: матеріали науково-практичної конференції до 100-річчя її видання. – Львів, 2000. – С. 72–76.

Марченко І. Микола Міхновський / І. Марченко // Український літопис. – 1947. – Чис. 7. – С. 29–34.

Мартинець В. Микола Міхновський – піонер українського націоналізму / Володимир Мартинець // Політологічні читання. – 1995. – №2. – С. 249–263.

Мартинець В. Чи Міхновський відрікся самостійності України і став драгоманівцем? / Володимир Мартинець // Мартинець В. Ідеологія організованого й т. зв. волевого націоналізму: аналітично-порівняльна студія. – Вінніпег, 1954. – С. 171–195.

Микола Міхновський та його «Самостійна Україна» / Всеукраїнське наукове та професійне товариство ім. М. Міхновського / Валерій Сніжко (підгот.). – К., 1998. – 29 с.

Микола Міхновський // Назустріч. – 1937. – №12. – 15 черв.

Микола Міхновський // Назустріч. – 1937. – №21. – 1 листоп.

Микола Міхновський в дореволюційний час: бібліографічний огляд // Назустріч. – 1936. – №11. – 1 черв.

Микола Міхновський: (в 15-ту річницю смерті) // Боротьба за во­лю. – 1940. – Чис. 1. – Т. 1. – С. 6–8.

Микола Міхновський. Посмертні згадки // Календар «Просвіти» на 1925 рік. – (Б. р., б. м.). – С. 85–99.

Мірчук П. Микола Міхновський. Апостол української державності / Петро Мірчук. – Філядельфія: Т-во Української Студіюючої Молоді ім. М. Міхновського, 1960. – 136 с.

Міхновський Микола // Енциклопедія Львова. – Львів: Вид-во «Літопис», 2012. – Том 4: Л–М. – С. 657–659.

Міхновський Микола // Українська загальна енцикльопедія: в 3 т. / за голов. ред. І. Раковського. – Львів; Станиславів; Коломия: Видання кооперативи «Рідна школа», 1935. – Т. 2. – С. 738.

Невідомі документи про Миколу Міхновського: вступна стаття, підготовка документів до друку та примітки Сергія Квіта // Українські проблеми. – 1994. – № 2. – С. 91–104.

Овсієнко О. Ф. Невідомі листи М. Міхновського до М. Грушевського / Овсієнко О. Ф., Сарнацький О. П. // Архіви України. – 2003. – №1/3 (251). – С. 257–261.

Овсієнко О. Ф. Микола Міхновський: деякі питання правничої діяльності у роки столипінської реакції / Овсієнко О. Ф., Сарнацький О. П. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2003. – Вип. 6. – С. 376–381.

Осадчий М. Микола Міхновський – журналіст / Михайло Осадчий // Вісник Львівського університету. Серія: журналістика. – Львів, 1992. – Вип. 17. – С. 64.

Остудін В. Міхновський – замовчуваний діяч національного відродження / Володимир Остудін // Республіканець. – 1992. – №3. – С. 124–136.

Остудін В. Обставини написання і першої публікації роботи М. Міхновського «Самостійна Україна» / Володимир Остудін // Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10–11 травня 2007 року) / Укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів: ЦПД, 2008.

Падалка М. Виступ Полуботківців 4–6 липня 1917 р. в м. Києві: На фоні політичної ситуації того часу / М. Падалка. – Львів, [1921]. – 16 с.

Падалка М. Виступ Полуботківців 4–6 липня 1917 р. / М. Падалка // До зброї. – 1921. – Зб. 1. – С. 58–72.

Пальченкова В. М. Український суспільно-політичний рух у Харкові в кінці ХІХ – на початку ХХ століття: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Пальченкова Вікторія Михайлівна; Запоріз. держ. ун-т. – Запоріжжя, 2000. – 20 с.

Пальченкова В. М. Микола Міхновський і харківський тижневик «Сніп» / Вікторія Пальченкова // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – 2000. – Вип. 9. – С. 71–77.

Панчук М. Микола Міхновський – передвісник українського організованого націоналізму / Мирослав Панчук // «Самостійна Україна» Миколи Міхновського та її роль у формуванні державної ідеології: матеріали науково-практичної конференції до 100-річчя її видання. – Львів, 2000. – С. 20–34.

Пачовський В. Військовий з’їзд: з поеми «Золоті Ворота»: при­свята М. Міхновському / Василь Пачовський // Назустріч. – 1937. – №21. – 1 листоп.

Прошак В. Вплив ідей «Самостійної України» М. Міхновського на концепції української елітарності / Василь Прошак // «Самостійна Україна» Миколи Міхновського та її роль у формуванні державної ідеології: матеріали науково-практичної конференції до 100-річчя її видання. – Львів, 2000. – С. 126–131.

Савченко Г. Діяльність Організаційного Українського Військового Комітету по створенню національних військових формувань у 1917 році / Григорій Савченко // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Історія. – 2001. – Вип. 57. – С. 30–33.

Садиленко М. Мої зустрічі з М. Міхновським / М. Садиленко // Гомін України. – 1953. – 21 листоп.

Самостійна Україна // Українська преса в Україні та світі ХІХ – ХХ ст.: історико-бібліографічне дослідження. – Т. 2: 1891–1905 рр. / НАН України, Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, Відділення «Науково-дослідний центр періодики»; уклад.: М. В. Галушко, М. М. Романюк (керівник проекту), Л. В. Сніцарчук. – Львів, 2009. – С. 382–384.

«Самостійна Україна»: відповідь Романа Стефановича на статтю «Українська держава», поміщену в ч. 67 «Буковини» // Літературно-науковий вісник. – Львів. – 1900. – Кн. 10. – С. 59–60.

Ситнік В. П. Громадсько-політична діяльність М. Міхновського: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: 07.00.01 «Історія України» / Ситнік Віктор Петрович; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2005. – 17 с.

Ситнік В. Державницькі концепції М. Міхновського та В. Липинського // Історичний журнал. – К., 2003. – №1. – С. 57–66.

Ситнік В. П. До проблеми Української державності в «Самостійній Україні» М. Міхновського / Ситнік В. П., Пивовар С. Ф. // Вісник Київського лінгвістичного університету. Серія: Історія. – 2003. – Вип. 14. – С. 133–143.

Ситнік В. Історико-соціальні чинники становлення М. Міхновського як громадсько-політичного діяча / Віктор Ситнік // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Історія. – 2002. – Вип. 62. – С. 25–29.

Ситнік В. М. Міхновський про морально-духовні засади українського національно-визвольного руху в «Одвертому листі до міністра Сипягіна» / Віктор Ситнік // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Історія. – 2004. – Вип. 71–72. – С. 74–76.

Ситнік В. М. Міхновський – фундатор українського політичного самостійництва / Віктор Ситнік // Сторінки історії: Збірник наукових праць НТУУ (КПІ). – К., 2002. – Вип. 16. – С. 137–139.

Ситнік В. М. Міхновський про духовно-особистісні засади українського державотворення / Віктор Ситнік // Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Серія: Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2006. – №3.

Ситнік В. Політична та військово-організаційна діяльність М. Міхновського в добу Центральної Ради / Віктор Ситнік // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – К., 2003. – № 3. – С. 134–143.

Ситнік В. Українська національна ідея в теоретичній спадщині М. Міхновського / Віктор Ситнік // Наука. Релігія. Суспільство. – Донецьк, 2002. – №3. – С. 157–164.

С. Р. В. Винниченко і М. Міхновський в обороні створення пол­ку ім. Богдана Хмельницького / С. Р. // Вільна Україна. – 1967. – Чис. 54. – С. 24–25.

Совачева Г. Спомини про Миколу Міхновського / Ганна Совачева // Молода нація. – 2003. – №2 (27).

Солдатенко В. Ф. Ідейний опонент М. Грушевського: (полемічні зауваги на полях книги Ф. Турченка «Микола Міхновський: життя і слово») // Солдатенко В. Ф. Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди / В. Ф. Солдатенко. – К., Парламентське вид-во, 2011. – С. 532–548.

Сосновський М. Микола Міхновський і Дмитро Донцов – реч­ники двох концепцій українського націоналізму М. Сосновський // Зустрічі. – 1991. – №2.

Старицька-Черняхівська Л. [Рецензія] / Людмила Старицька-Черняхівська // Літературно-науковий вісник. – 1913. – Т. 58. – Кн. 4. – С. 184–188. – Рец. на кн.: Микола Міхновський. Лірика. – Харків, 1912. – 94 с.

Стецюк П. Микола Міхновський про сутність майбутньої української держави: конституційно-правові аспекти (за матеріалами праць раннього періоду його політичної діяльності) / Петро Стецюк // «Самостійна Україна» Миколи Міхновського та її роль у формуванні державної ідеології: матеріали науково-практичної конференції до 100-річчя її видання. – Львів, 2000. – С. 62–71.

Стовба О. Матеріали до історії роду Міхновських / О. Стовба // Українсь­кий історик. – 1983. – № 2. – С. 75–82. – №4. – С. 91–104.

Сущик С. Державник – революціонер – націоналіст: (до 35-річчя з дня смерті) / С. Сущик // Самостійна Україна. – 1959. – Ч. 5. – С. 3.

Твердохліб І. Аналіз соціально-економічних наслідків реформ у контексті ідей «Самостійної України» М. Міхновського / Іван Твердохліб // «Самостійна Україна» Миколи Міхновського та її роль у формуванні державної ідеології: матеріали науково-практичної конференції до 100-річчя її видання. – Львів, 2000. – С. 103–125.

Тернопільський І. «Катехізис українця» М. Міхновського / І. Тернопільський // Вісник. – Нью-Йорк. – 1965. – Чис. 6. – С. 21–22.

Ткаченко Ю. Батько українських націоналістів (Микола Міхновський) / Ю. Ткаченко // Віче. – 1995. – №11. – С. 127–138.

Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: дитинство та юність / Ф. Г. Турченко // Нау­кові праці історичного факультету Запорізького державного універси­тету. – Запоріжжя, 2000. – Вип. 9. – С. 36–54.

Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. – К.: Генеза, 2006. – 320 с.

Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: між двома революціями (1907–1917 рр.) / Ф. Г. Турченко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2004. – Вип. 18. – С. 80–101.

Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: студентські роки: (фраг­мент біографії) / Ф. Г. Турченко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 2001. – Вип. 10. – С. 72–91.

Турченко Ф. Г. Микола Міхновський і створення Української Центральної Ради / Ф. Г. Турченко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – Вип. 19. – С. 142–151.

Турченко Ф. Г. М. Міхновський: становлення світогляду / Ф. Г. Турченко // Молода нація. – 2003. – №2 – С. 59–125.

Турченко Ф. Г. Останні роки у Києві: (фрагмент з біографії Ми­коли Міхновського) Ф. Г. Турченко // Наукові праці історичного факультету За­порізького університету. – Запоріжжя, 2002. – Вип. 14. – С. 45–66.

Турченко Ф. Г. «Харківський проект» Миколи Міхновського / Ф. Г. Турченко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 2003. – Вип. 15. – С. 7–34.

Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: програмові і довідкові матеріали / Упоряд. Шевченко В. Ф. та ін. – К.: Консалтинг, Фенікс, 1993. – 336 с.

Уривки зі спогадів артистки Г. Совачевої (про М. Міхновсько­го) // Самостійна Україна. – 1976. – Чис. 7/8. – С. 20–23.

Федорович Р. Микола Міхновський (1873–1924) / Р. Федорович // Українсь­ке козацтво. – 1967. – Чис. 1/2. – С. 27–30.

Чаплінська Т. Теоретичні підвалини формування національної ідеї в праці М. Міхновського «Самостійна Україна» / Т. Чаплінська. – Режим доступу: https://lib.kma.mk.ua/pdf/ukrpolituk/3/20.pdf. – Дата перегляду: 19 грудня 2012 р.

Шамрай В. Адміністративно-територіальний та державний устрій України за конституційним проектом Миколи Міхновського / В’ячеслав Шамрай // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – К., 2009. – Вип. 4. – С. 56–62.

Шамрай В. Генезис правового світогляду Миколи Міхновського / В’ячеслав Шамрай // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Юридичні науки, 2010. – №83. – С. 40–43.

Шамрай В. Громадянство та виборче право громадян за конституцією М. Міхновського / В’ячеслав Шамрай // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Юридичні науки, 2010. – №85. – С. 63–66.

Шамрай В. В. Державно-правові погляди Миколи Міхновського: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Шамрай В’ячеслав Вікторович; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2010. – 20 с.

Шамрай В. Завершення формування політичного й правого світогляду, громадсько-політична й адвокатська діяльність М. Міхновського // Бюлетень Міністерства юстиції України. – К., 2009. – №1(87). – С. 42–48.

Шамрай В. Права та свободи громадян за конституційним проектом М. Міхновського / В’ячеслав Шамрай // Право України, 2010. – №4. – С. 349–357

Шамрай В. Проект української конституції Миколи Міхновського / В’ячеслав Шамрай // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Юридичні науки, 2008. – №79. – С. 37–41.

Шамрай В. Становлення та еволюція державно-правових поглядів Миколи Міхновського, його громадсько-політична і правнича діяльність / В’ячеслав Шамрай // Держава і право: збірник наукових праць. – К., 2007. – Вип. 38: Юридичні і політичні науки. – С. 216–221.

Шипілов Л. М. Право української нації на самовизначення в ідейній спадщині М. І. Міхновського / Л. М. Шипілов // Форум права. – 2010. – №1. – С. 422–427.

Шемет С. Микола Міхновський: (посмертна згадка) / Сергій Шемет // Хліборобська Україна. – Відень, 1924 – 1925. – Кн. 5. – С. 3–30.

Шемет С. Микола Міхновський: (посмертна згадка) / Сергій Шемет // Хлібо­робська Україна. – Відень, 1924–25. – Кн. 5. – С. 3–30.

Щоголев С. Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. – К., 1912. – 594 с.

Янів В. Міхновський Микола / Володимир Янів // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. – Перевидання в Україні – Львів, 1993. – Т. 5. – С. 1616.

Mikhnovsky Mykola // Encyclopedia of Ukraine. – Toronto; Buffalo; London. – 1993. – Vol. III: L–Pf. – P. 406.

ОКУНЕВСЬКИЙ ТЕОФІЛ ІПОЛИТОВИЧ (псевд. і крипт. – О-ський Т., Т. О., Галичанин) (7.12.1858, с. Яворів, тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл. – 19.07.1937, м. Городенка Івано-Франківської обл.) – адвокат, доктор права, державний та громадсько-політичний діяч, посол Галицького сейму (1889–95; 1895–1901; 1913–14), депутат віденського парламенту (1897–1900, 1907–11, 1911–18), один з засновників Української радикальної партії (1890) та Української націонал-демократичної партії (1899), у період Західно-української народної республіки – член президії Української Національної Ради (1918–19), державний комісар Городенківського повіту.

OKUNEVSKY TEOFIL (pseudonym – O-skyy T., T. O., Galychanyn) (7.12.1858, Yavoriv, now Kosiv dist., Ivano-Frankivsk reg. – 19.07.1937, Gorodenka, Ivano-Frankivsk reg.) – advocate, Doctor of Law, state and social and political activist, member of the Galician Sejm (1889–95, 1895–1901, 1913–14), member of the Austria-Hungarian Parliament (1897–1900, 1907–11, 1911–18), one of the founders of the Ukrainian Radical Party (1890) and the Ukrainian National Democratic Party (1899), during the Western Ukrainian People’s Republic – member of the Presidium of the Ukrainian National Council (1918–19), State Commissioner of the Horodenkivsky County.

Народився в с. Яворів, тепер Косівського р-ну Івано-Франківської області. Дитинство минуло в містечку Радівці на Буковині, тепер Румунія. В 1869 р. повернувся з родичами до с. Яворова, де навчався в початковій школі. Продовжив навчання в семирічній школі м. Снятина та в Коломийській гімназії (1869–77). У 1877 р. вступив на правничий факультет Віденського університету, який закінчив 1884 р. Під час навчання належав до українського студентського товариства «Січ» та брав активну участь у його діяльності, товариші неодноразово обирали Теофіла Окуневського членом правління (26.10.1878; 4.11.1882); касиром (31.10.1878); до складу делегації товариства (14.03.1879) з метою проведення перемовин про вступ до товариства членів «Руської основи» – за підсумками перемовин вони вступили до товариства «Січ» (15.05.1879); до складу комітету з організації Шевченківських свят (2.01.1882); був мировим суддею товариства (14.05.1898; 4.11.1899) та довголітнім бібліотекарем товариства. За заслуги його обрали почесним членом товариства (1.11.1884). У товаристві «Січ» перебував під впливом ідей Михайла Драгоманова та Остапа Терлецького, який «заставляв нас читати книжки, овіяні демократичним духом, заставляв нас привертатися до свого простого народу, берегти його, а не своїх особистих вигід, та добачувати будучину свого народу не у верхах суспільности, тільки в занедбаних низах». Це стало запорукою усвідомлення Окуневським того, щоб, вийшовши з університету, українська молодь не шукала «щастя в посадах, але в праці для свого народу».

Найвагоміший вплив на формування світогляду Окуневського мало його довголітнє, впродовж тринадцяти років, листування з Михайлом Драгомановим (24.10.1883 – 25.02.1895), яке окремим виданням опублікував Михайло Павлик (1905). За влучним висловом сучасного дослідника, це листування – «джерельна криниця, це формування української політичної думки» та є одним з епістолярних джерел до вивчення історії українського національного руху в Галичині кінця XIX ст. Уже будучи відомим адвокатом та політичним діячем, Теофіл Окуневський став надійним містком у спілкуванні Драгоманова з українським суспільством Галичини й Наддніпрянської України: надсилав його статті для російських періодичних видань; продавав книжки і надсилав йому виручені гроші; інформував про політичну ситуацію в краї; переносив його прогресивні ідеї в галицьку політику.

У 1883 р. Теофіл Окуневський відвідав Київ і Одесу, мав зустрічі й політичні дискусії з українськими лідерами Наддніпрянської України. На його запрошення Іван Франко разом з київськими приятелями Олександром Кониським та Федором Миколайчиком перебували в Яворові (8–11.08. 1884) у гостинній оселі його батька – священика Іполита Окуневського, а Кониський також здибався з Теофілом Окуневським і в Станиславові (тепер Івано-Франківськ). Згодом у родинному помешканні Окуневських у Яворові бували Леся Українка, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, Гнат Хоткевич, Наталія Кобринська, інші відомі громадські й культурні діячі нашої нації. Теофіл Окуневський також листувався з Іваном Франком та деякими громадсько-політичними діячами.

Отримавши добротну європейську правничу освіту, обов’язкову шестирічну адвокатську практику розпочав у Станиславові навесні 1884 р. в канцелярії адвоката Кв’ятковського. Окрім безпосередньої фахової роботи адвокатом, активно займався українською організаційно-просвітницькою діяльністю: заснував у місті товариство «Українська Бесіда» (9.11.1884); допоміг Наталії Кобринській організувати «Товариство руських женщин в Станиславові»; в навколишніх селах засновував читальні «Просвіти» та проводив народні віча. На цей час припадає і перша проба пера на правничу тематику – написав рецензію на працю Костя Левицького «Про закон про товариства і право зборів» (1884). Публічну політичну діяльність розпочав, як і всі тодішні галицькі політики, з виступів на народних вічах. Вперше публічно виступив на велелюдному вічі в м. Коломиї (1887), де разом з послом Юліаном Романчуком став на захист прав українців Галичини та розповів учасникам віча про політичні права і важливість їх знань для розв’язання соціальних та економічних проблем.

Ступінь доктора права здобув на початку 1890 р. у Віденському університеті. У квітні 1890 р. відкрив власну адвокатську канцелярію у м. Городенці на Прикарпатті, де працював до кінця життя. Впродовж життя вів успішну адвокатську практику та був відомим захисником на гучних політичних процесах. Разом з Костем Левицьким, Сидором Голубовичем, Володимиром Загайкевичем та Володимиром Старосольським захищав українського студента Львівського університету Мирослава Січинського на львівському процесі (30.06.1908) за звинуваченням у вбивстві намісника Галичини – польського графа Потоцького. Суд виніс смертний вирок, на який захист вніс касаційну скаргу до віденського трибуналу. Захисниками в касаційному трибуналі були Теофіл Окуневський і Ришард Пресбурґер. Оборона в судах Мирослава Січинського з боку його захисників, зокрема Теофіла Окуневського, перетворилася на загальнонаціональну справу – у своїх промовах захисники акцентували увагу на тому, що це було не звичайне вбивство державного чиновника, а відповідь на його політику тотального нищення всього українського в Галичині. Виступаючи з першою захисною промовою в касаційному суді (2.09.1908), Окуневський навів історико-юридичні аргументи невинності М. Січинського: польська шляхта в давнину чинила наругу над українським людом, а «рід Потоцьких був цілими віками тим острим мечем»…, «і де лиш тисячі руських трупів падали в боротьбі з Поляками, там стояв Потоцький на чолі. І кровавими буквами записалася та родина в історії нашій». Надалі захисник акцентував увагу на тому, що Потоцький в основу своєї політики поклав тотальну боротьбу з українським життям у краї, при цьому застосовуючи найжорстокіші методи. Навів захисник і приклади зі світової історії, коли борці за права рідного народу та справедливість також вдавалися до актів політичного терору, однак їхні вчинки виправдовувалися судами присяжних. Наприклад, коли російська вчителька Віра Засулич вчинила замах на генерала Трепова за антинародну діяльність, то судді присяжних одноголосно виправдали її вчинок такими словами: «Ні, бо се загальне обурення вистрілило з револьвера. Ми всі тут винні!» Розмірковуючи над вчинком Січинського, захисник стверджує, що «мотиви вчинку Мирослава Січинського були чисті, що він не робив ані зі злості, ані з жадоби помсти; ані з жадоби зиску, а навпаки з найбільш альтруїстичних мотивів, хотячи очевидно тим вчинком, як він думав, звільнити свій народ від тяжкого гніту, хоч знав, що йому самому з того нічого доброго не прийде, але навпаки, був свідомий, що попаде під колеса долі і мабуть сам загине. Він не ворог суспільності, … це тип Брута з драми Цезаря, котрий може і помилятися, але думає в чистім своїм серці, що він тим вчинком порятує свій народ і свою вітчизну. Се чистий тип політичного злочинця, в якого і мотив чистий і серце чисте і ціль чиста, а лише в способах може помилятися».

У промові Теофіл Окуневський висловлює своє розуміння суті держави та її каральної функції: «Найголовнішою основою держави є віра, що влада, якій повірено виконання справедливості, хоче і може виконати її після матеріальної, а не лиш формальної правди. Народ ніколи не повірить, що засуд смерті виконано справедливо на тім, що без крихітки зла, в добрім намірі і з чистим серцем і в інтересі свого народу допустився вчинку, який після формального права називається злочином».

Шукає Теофіл Окуневський у захисній промові і відповіді на питання: які ж можуть бути наслідки застосування до підзахисного смертної кари і чи комусь потрібна ця кара?

«Чи потрібна так дуже польському народові в Галичині? Рішучо кажу, що ні, адже і сама вдова звернулася до австрійського цісаря про помилування. А може смерті потрібно для руського народу? Ні, Високий Трибунале, шибениці і свіжої могили Січинського для руського народу не потрібно. Навпаки, я, що вже двадцять літ держу свій народ за пульс життєвий, заявляю ось-тут прилюдно і з глибоким переконанням, що не дай Боже виконаний засуд смерті над Січинським спричинив би в краю нашім пожежу, якої кінця ніхто вгадати не годен».

Касаційний суд прислухався до аргументів захисту, справу було відправлено на новий розгляд до Львівського суду, який повторно (17.04.1909) засудив Січинського до смертної кари, але 12.07.1909 р. цісар Австрії замінив її на 20 років позбавлення волі. У 1908 р. перед віденським трибуналом Теофіл Окуневський захищав українських студентів Ярослава Веселовського і його товаришів проти польського письменника Генріха Сєнкєвича за зневагу українських студентів, на якому Сєнкєвич програв.

В його адвокатській канцелярії стажувалися згодом відомі адвокати та громадсько-політичні діячі: Михайло Дорундяк – визначний громадсько-культурний діяч Борщівщини; Лев Бачинський – голова Української радикальної партії, депутат віденського парламенту, посол сейму Польщі, віце-президент Української Національної Ради ЗУНР; Єронім Калитовський – визначний громадсько-культурний діяч Стрийщини, голова філії товариства «Просвіта», засновник «Товариства опіки над стрілецькими могилами», письменник; Василь Фроляк – адвокат, а згодом священик; Юлій Олесницький – голова товариства «Просвіта» в Станиславові та інші.

«Як адвокат був непересічної дати. Цікавився розвоєм права і студіював його, не виключаючи і теперішнього польського права. До справ готувався і вів їх совісно, а його адвокатська канцелярія була дійсно скарбницею правної оборони і допомоги, з якої щедро користало наше населення», – так про адвокатську діяльність Теофіла Окуневського згадував Степан Баран.

У 1890 р. Т. Окуневський у Городенці став одним із засновників товариства «Народна спілка», яке поклало початок заснуванню тут «Просвіти» та «Сільського Господаря». Завдяки активній громадській діяльності Теофіла Окуневського у більшості сіл Городенківського повіту перед Першою світовою війною були відкриті читальні «Просвіти». За його ініціативи та сприяння у Городенці створено філію товариства «Просвіти», яку він очолював упродовж 1903–37 рр. За активну просвітянську діяльність обраний почесним членом «Просвіти». За власні кошти (40 000 корон) придбав комплекс будинків у Городенці, в яких розмістилися українські товариства та організації: «Народний Дім», «Народна торгівля», «Міщанська родина», «Українська Бесіда», «Товариство кредитове», «Українська книгарня» та хор «Боян».

У 1909 р. став ініціатором заснування в Городенці повітової організації «Українського педагогічного товариства», перші збори якого відбулися 25 лютого 1909 р. З ініціативи товариства та за сприяння Окуневського, д-ра Ціпановського, нотаріуса І. Раставецького та інших розпочато (1911) збір коштів для будівництва гімназії. Українська гімназія ім. Т. Шевченка «Рідна Школа» проіснувала до 1939 р. (нині це корпус гімназії ім. А. Крушельницького). Під проводом Окуневського у Городенці було засновано (1910) філію товариства «Сільський Господар». У 1918 р. Окуневський увійшов до комітету засновників «Українського банку», а у 1924–26 рр. був головою Наглядової ради «Повітового союзу кооперативів» у Городенці.

За політичними переконаннями Теофіл Окуневський спочатку (1890–99) належав до Української радикальної партії (УРП). В 1899 р. він разом з Іваном Франком, Володимиром Охримовичем, Євгеном Левицьким, В’ячеславом Будзиновським вийшов з членства в УРП та спільно з ними, а також з Михайлом Грушевським, Костем Левицьким і Юліаном Романчуком створив (26.03.1899) Українську національно-демократичну партію (УНДП). На з’їзді 28–30.04.1919 р. партія змінила назву на Українську народну трудову партію (УНТП), а Т. Окуневського обрали членом вищого органу партії – Народного Комітету УНТП (діяла в 1919–25 рр., а в 1925–39 рр. як партія «Українське національно-демократичне об’єднання» (УНДО). Його активна українська громадсько-політична та фахова адвокатська діяльність стала запорукою того, що Теофіла Окуневського неодноразово обирали послом Галицького сейму та депутатом парламенту Австро-Угорської імперії. Депутатом Галицького сейму був тричі: 1889–95, 1895–1901 та 1913–14 рр. Вперше був обраний на початку липня 1889 р. за підтримки УРП від Коломийського повіту. Перемогу на виборах здобув завдяки активній позиції українського селянства та започаткованій ним новій, досі не практикованій у Галичині, передвиборчій тактиці – піти в «народ». Відомий адвокат ішов від села до села і скликав народні віча, на яких популярно розповідав людям про їхні права. Доти таку тактику ніхто з кандидатів не застосовував. Був наймолодшим послом та разом з Михайлом Королем став першим українським правником-послом до Галицького сейму. У цій каденції входив до української фракції в сеймі «Руський клуб» (16 осіб) під керівництвом Юліана Романчука. Молодий та запальний посол у своїй діяльності використовував метод подання посольських запитів. Він запам’ятався також і дуеллю (листопад 1890) з польським послом Томиславом Розвадовським, яка відбулася через образу останнім українських послів у сеймі. Переміг Окуневський, поранивши Розвадовського.

Звітуючи перед виборцями про свою посольську діяльність на народному вічі в Коломиї (21.03.1894), різко засудив діяльність намісника Галичини, за що йому пред’явили звинувачення у приниженні честі високопосадовця. Справу розглядав суд присяжних у Коломиї. Захисником був Євген Олесницький, який довів, що Теофіл Окуневський своїм виступом та критикою тільки виконав свій посольський і конституційний обов’язок, чим дав підставу суду присяжних винести (10.09.1894) виправдувальний вирок. 25.09.1895 р. Теофіла Окуневського вдруге, серед інших чотирнадцяти українських послів, обрали послом Галицького сейму. Дотримуючись радикальних поглядів та виступаючи з різкою критикою порушень під час виборів, у цій каденції він не входив до складу «Клубу руських послів соймових». Був послом сейму в період останньої каденції 1913–14 рр.

На переломі століть розпочинається і парламентська діяльність Окуневського, якого обирали депутатом віденського парламенту трьох скликань – у 1897–1900, 1907–11 та 1911–18 рр. Вперше його обрали депутатом за підтримки УРП у 1897 р. У першій своїй промові (30.03.1897) виступив з різкою заявою, де засуджував криваві вибори в Галичині та виборчі зловживання з боку адміністрації краю. В парламенті став одним з діяльних ініціаторів надання українському населенню широкої автономії та поділу Галичини на українську і польську частини.

На перших виборах до віденського парламенту на основі загального і рівного виборчого права (14–17.05.1907) впевнено переміг на виборах та став удруге депутатом парламенту. На чергових виборах (19.06.1911) Теофіла Окуневського втретє обирають депутатом парламенту від УНДП. У цій каденції був заступником голови української фракції – Українського парламентського союзу та заступником голови комісії парламенту у справах суспільної безпеки.

«Д-р Теофіл Окуневський був послом з темпераментом і все добрим товаришем. Він виконував свої обов’язки для добра народу всюди, де того було треба», – так підсумував його посольську та парламентську діяльність Кость Левицький.

Під час Першої світової війни Теофіла Окуневського заарештували в Чорткові російські військові; з часом опинився з родиною в Києві. Тут жив упродовж двох років та працював секретарем «Сільсько-господарського товариства». 8 квітня 1917 р. на перших загальних зборах Української Центральної Ради виступив з вітальним словом від імені українців Галичини. Після лютневої революції в Росії розпочався довгий шлях його повернення в Галичину, куди приїхав у травні 1917 р. Невдовзі був призначений головою Городенківського повітового суду та начальником судової поліції. У листопаді 1918 р. призначений повітовим комісаром Городенківського повіту; обраний делегатом Української Національної Ради (УНРади) ЗУНР. В січні 1919 р. переїхав до Станиславова, у зв’язку з обранням (7.01.1919) його членом президії УНРади, ввійшов до складу комісії з закордонних справ, законодавчої та комунікаційної комісій, призначений радником апеляційного суду ЗУНР у Станиславові (21.03.1919).

24.01.1919 р. за рішенням уряду ЗУНР відбув з дипломатичною місією до Угорщини для проведення перемовин та задля підтримки прагнень закарпатських українців щодо злуки українських земель. Першого лютого того самого року подав уряду детальний звіт з актуальним і нині висновком:

«По-моєму треба ще два або три покоління праці, а відтак доперва покаже нам чи нарід угорсько-руський брати до себе чи противно нам самим іти до нього взглядно через її землю до теплішого сонця і до тихого Дунаю на встрічу южним словянам».

У квітні 1919 р. за рішенням уряду ЗУНР направлений до Праги для перемовин з керівництвом Ч. С. Р, звідки через два місяці виїхав до Парижа і приєднався до української делегації на Мирній конференції. Після короткого перебування з донькою в Брно повернувся до Городенки. У 1922 р. кілька місяців провів в ув’язненні за попередню українську політичну діяльність. У міжвоєнний період активною політичною діяльністю не займався, працював адвокатом, хоч залишався й надалі громадським діячем, зокрема керував філією товариства «Просвіта» у Городенці. Член «Союзу Українських Адвокатів у Львові» від часу його заснування в 1923 р.

З дружиною Марією, киянкою (? –1919), виховали єдину доньку Олену (7.01.1899–29.07.1930), яка вийшла заміж за адвоката Остапа Кульчицького (1888/92–26.10.1993). Подружжя виховало трьох дітей: Марію (1921–99), Надію (1923), Остапа (1925–96), яких у 1939 р. радянська влада вивезла на поселення до Семипалатинська. Після повернення їхні нащадки проживають в Івано-Франківську та Вітебську (Білорусь).

Теофіл Окуневський помер 19 липня 1937 р. у Городенці, де й похований.

Теофіл Окуневський ще за життя користувався заслуженою пошаною серед української громадянсьскості. В 1910 р. у місті Мічам (Meacham) провінції Саскачеван (Канада) українська громада заснувала читальню імені д-ра Теофіла Окуневського, яка ще існувала в 1973 р., а її архів передано до фондів Інституту ім. Петра Могили в м. Саскатун провінції Саскачеван (Канада). У 1935 р. українська громада Городенки влаштувала величне свято в Народному домі з нагоди 50-річчя громадської діяльності Теофіла Окуневського, на якому одним з промовців був адвокат та письменник Андрій Чайковський.

На честь Теофіла Окуневського названі вулиці в Городенці, Коломиї, Івано-Франківську, Львові та інших містах. З нагоди 120-річчя заснування товариства «Українська Бесіда» в Івано-Франківську (вул. Січових Стрільців, 24) встановлено меморіальну таблицю на його честь з таким написом:

ТЕОФІЛ