Література. Атанасов П. Серед болгарських читачів / Петко Атанасов // Марко Черемшина, 1874–1974

Атанасов П. Серед болгарських читачів / Петко Атанасов // Марко Черемшина, 1874–1974. – Ужгород, 1964. – С. 10.

Баган О. Дмитро Донцов про Василя Стефаника і Марка Черемшину / О. Баган // «Покутська трійця» й літературний процес в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століть: матеріали наукової конференції [До 130-річчя від дня народження Василя Стефаника і Леся Мартовича], (14 – 15 травня 2001 р., м. Дрогобич) / М-во освіти і науки України, Дрогоб. держ. педагогіч. ун-т ім. І. Франка, кафедра теорії та історії української літератури, Українське історичне товариство ім. М. Грушевського. – Дрогобич: Вимір, 2001. – С. 331–378.

Бігун О. А. Типологія жанру поезії в прозі (французька та українська літератури кінця XIX – поч. XX ст.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.05 «Порівняльне літературознавство» / Бігун Ольга Альбертівна; Терноп. нац. пед. ун-т ім. В. Гнатюка. – Т., 2008. – 20 с.;

Будз І. На альпійській полонині… (Присвячую другови д-рові Іванови Семанюкови) // Літературно-науковий вістник. – 1926. – Т. ХС. – С. 255. – Передрук: Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 66–67.

Видання творів Марка Черемшини: бібліографічний покажчик // Твори в двох томах / редакційна колегія: О. Є. Засенко (голова), О. В. Мишанич, Ф. П. Погребенник; вступна стаття О. Є. Засенко; упоряд. і прим. О. В. Мишанич. – К.: Наукова думка. – 1974. – Т. 2. – С. 276–291.

Виноградник Т. Став захисником свого народу Марко Черемшина // Галичина. – 2004. – 17 черв. – С. 6–9.

Волошин М. Тим, що відійшли від нас у боротьбі за право / Михайло Волошин // Ювілейний Альманах Союзу Українських Адвокатів у Львові. – Львів: СУА, 1934. – С. 75–108.

Галкіна Я. Специфіка оповіді як смислоутворення в новелах Марка Черемшини / Яна Галкіна // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Міжнародна наукова конференція «Українська література в загальноєвропейському контексті». – Ужгород, 2002. – Вип. 5. – С. 68–72.

Галущинський М. Проводи у дорогу // Світ. – 1927. – 15 трав. – С. 7.

Гнідан О. Д. Марко Черемшина: нарис життя і творчості / О. Д. Гнідан. – К.: Дніпро, 1985. – 167 с.

Гнідан О. Д. З позицій правди і гуманізму: доля дитини в художньому зображенні Марка Черемшини / О. Д. Гнідан // Література. Діти. Час. – К., 1985. – С. 99–108.

Гнідан О. Марко Черемшина / О. Д. Гнідан // Історія української літератури: кінець ХІХ – початок ХХ ст.: у 2 кн.: підручник / за ред. проф. О. Д. Гнідан. – К.: Либідь, 2005. – Кн.1. – С. 476 – 541.

Голянич М. Інтертекстуальний характер внутрішньої форми ключового слова (на матеріалі художніх текстів Марка Черемшини) / Марія Голянич // «Покутська трійця» в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття: зб. наук. праць / упор. С. Хороб. – Івано-Франківськ: Прикарпатський нац. ун-т ім. В.Стефаника, 2006. – С. 275–288.

Гоян Я. П. Чистий, як душа українця: літ. портрет М. Черемшини / Я. П. Гоян. – К.: Веселка, 2004. – 31 с.

Гречанюк А. Газета Буковина у творчій долі Марка Черемшини // «Покутська трійця» й літературний процес в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століть: матеріали наукової конференції [До 130-річчя від дня народження Василя Стефаника і Леся Мартовича], (14 – 15 травня 2001 р., м. Дрогобич) / М-во освіти і науки України, Дрогоб. держ. педагогіч. ун-т ім. І. Франка, кафедра теорії та історії української літератури, Українське історичне товариство ім. М. Грушевського. – Дрогобич: Вимір, 2001. – С. 49–54.

[Рецензія] / Михайло Грушевський // Літературно-науковий вістник. – 1902. – Т. 19. – Чис. 3. – С. 128–134. – Рец. на кн.: Йван Семанюк (Марко Черемшина). «Карби»: Новелі з гуцульського житя, Чернівці, 1901, 141 с. – Передрук: Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 68–74.

Грушевський М. Сучасне українське письменство в його типових представниках / Михайло Грушевський // Літературно-науковий вісник. – 1908. – Т. 41. – С. 454–468.

Гузар З. Поетика новели Марка Черемшини «Туга»: час і простір як композиційні детермінанти / З. Гузар // «Покутська трійця» в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття: збірник наук. праць / упор. С. Хороб. – Івано-Франківськ: Прикарпатський нац. ун-т ім. В. Стефаника, 2006. – С. 194–197.

Гуйванюк М. Буковина та буковинці в життєвій і творчій долі Марка Черемшини // Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 39–48.

Гуйванюк М. Зв’язки письменників «Покутської трійці» з січовим рухом у Галичині й Буковині на початку ХХ ст. // Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 21–28.

Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – 108 с.

Гуйванюк М. Марко Черемшина та січовий рух у Галичині на початку ХХ ст. // Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 29–32.

Гуйванюк М. Р. Січовий рух у Галичині й на Буковині (1900 – 1914 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Гуйванюк Микола Романович; Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. – Чернівці, 2002. – 21 с.

Гуйванюк М. Січовий рух у Галичині й Буковині (1900–1914 рр.) / Микола Гуйванюк. – Чернівці: Зелена Буковина, 2009. – 254 с.

Гуйванюк М. Українська національна ідея в житті й творчій спадщині Марка Черемшини // Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 10–20.

Гуйванюк М. Щоденник Марка Черемшини як історичне джерело // Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 33–38.

Денисюк І. Жанрово-стильова специфіка прози Марка Черемшини / Іван Денисюк // Живий у пам’яті народній: відзначення сторіччя з дня народження Марка Черемшини. – К.: Дніпро, 1975. – С. 79–88.

Денисюк І. Любовні історії української белетристики / Іван Денисюк // Денисюк І. О. Літературознавчі та фольклористичні праці: у 3 т., 4 кн. – Львів: Львівський національний ун-т ім. І. Франка, 2005. – Т. 1: Літературознавчі дослідження. – Кн. 1 – С. 367–379.

Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст. / Іван Денисюк. – Львів: Науково-видавниче товариство «Академічний експрес», 1999. – 280 с.

До життєпису і творів Черемшини // Марко Черемшина. Твори: повне видання: у 3-х т. / за ред. Є. Пеленського. – Л.: Ізмарагд, 1937. – Т. 3 – С. 218–226.

Донцов Д. Марко Черемшина / Дмитро Донцов // Літературно-науковий вістник. – 1927. – Кн. 7/8. – Передрук: Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 86–104.

Дорошенко В. Творчість Марка Черемшини / Володимир Дорошенко // Світ. – Львів. – 1927. – 15 трав. – С. 5–6. – Передрук: Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 82–85.

Жайворонок (Марко Черемшина) // Гоян Я. Провісники: есе / Я. Гоян; відп. ред., упоряд. текстів та іл. О. Гоян. – К., 2011. – С. 331–363.

Живий у пам’яті народній: відзначення сторіччя з дня народження Марка Черемшини. – К., 1975.

Засенко О. Є. Видатний письменник-демократ / О. Є. Засенко // Твори в двох томах / Ред. колегія: О. Є. Засенко (голова), О. В. Мишанич, Ф. П. Погребенник; вступна стаття О. Є. Засенко; упорядкув. і прим. О. В. Мишанич. – К.: Наукова думка. – 1974. – Т. 1. – С. 5–30.

Засенко О. Є. Два листи з Америки до Марка Черемшини / О. Є. Засенко // Радянська Україна. – 1954. – 11 лип.

Засенко О. Є. Марко Черемшина: життя і творчість / О. Є. Засенко. – К.: Держлітвидав України, 1951.

Засенко О. Є. Марко Черемшина: життя і творчість / О. Є. Засенко. – К.: Вид-во художньої літератури «Дніпро», 1974. – 254 с.

Засенко О. Є. Співець рідного краю / О. Є. Засенко // Стефаник В. Катруся; Черемшина М. Карби. – К., 1981. – С. 147–166.

Засенко О. Є. Черемшина Марко // Українська радянська енциклопедія. – К., 1985. – Т. 12: Ф–Ь. – С. 267.

Зеров М. Марко Черемшина / Микола Зеров // Марко Черемшина. Твори: повне видання: у 3-х т. / за ред. Є. Пеленського. – Л.: Ізмарагд, 1937. – Т. 3. – С. 178–189.

Зеров М. Марко Черемшина й галицька проза / Микола Зеров // Зеров М. Твори: у 2 т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 401–435.

Зеров М. Марко Черемшина і галицька проза / Микола Зеров // Зеров М. Українське письменство. – К.: Основи, 2002. – С. 474–485.

Зеров М. Мова Черемшини / Микола Зеров // Марко Черемшина. Твори: повне видання: у 3-х т. / за ред. Є. Пеленського. – Л.: Ізмарагд, 1937. – Т. 3. – С. 204–205.

Івасюк О. Поезія в прозі / Оксана Івасюк // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Буковинський центр гуманітарних досліджень. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – С. 422 – 423.

Карп’юк М. Дім Семанюка-Черемшини в Снятині // Снятин. – Детройт. – 1971. – Чис. 6. – С. 2–6. – Передрук: Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 57–60.

Кірєєва Р. Видатний майстер слова і громадський діяч [Марко Черемшина] / Руслана Кірєєва // Голос Покуття. – 2011. – 10–16 черв.

Ковальчук М. Гуцульські діалектні особливості парадигми іменника та дієслова в новелах Марка Черемшини // Вісник Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Серія: Філологія (Мовознавство). – Івано-Франківськ. – 2009. – Вип.19–20. – С. 77–80.

Кравченко Є. Є. Марко Черемшина: бібліографічний покажчик / Кравченко Є. Є., Семанюк Н. В. – К.: Вид-во АН УРСР, 1962.

Кримський А. До рецензії д. Василя Заренко про «Руські билини і думи» Михайла Пачовського // Зоря. – 1897. – № 10. – С. 198.

Крячок М. Свідчення епістолярних джерел про життя і діяльність Марка Черемшини та два автографи його листів до матері / Микола Крячок // Пам’ятки: археографічний щорічник. – 2008. – Т. 9.

Левчик Н. Естетична парадигма творчості Марка Черемшини / Н. Левчик // «Покутська трійця» й літературний процес в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століть: (до 130-річчя від дня народження Василя Стефаника і Леся Мартовича): матеріали наукової конференції. – Дрогобич, 14 – 15 травня 2001 року. – С. 172 – 182.

Легкий М. До поетики циклу «Парасочка»: деякі реконструкції та спостереження / Микола Легкий // «Покутська трійця» в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття: Збірник наук. праць / упоряд. С. Хороб. – Івано-Франківськ: Прикарпатський нац. ун-т ім. В. Стефаника, 2006. – С. 148 – 154.

Лесин В. Марко Черемшина: (до 100-річчя від дня народження) / Василь Лесин. – К.: Знання, 1974. – 48 с.

Лесин В. Письменник-реаліст / Василь Лесин // Жовтень. – 1954. – № 6. – С. 74–78.

Лесин В. Твори Марка Черемшини російською мовою / Василь Лесин // Жовтень. – 1952. – № 1. – С. 121–127.

Литвин М. Побратими: про Марка Черемшину, Василя Стефаника та Леся Мартовича // Україна. – 1984. – № 24. – С. 10–11.

Лях Т. Архетип землі у новелістиці Марка Черемшини / Тетяна Лях // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Збірник наукових праць. – Ужгород. – 2009. – № 13. – С. 177–179.

Лях Т. Екзистенційна проблема самотності у новелістиці Марка Черемшини // Літературознавчі обрії: праці молодих учених: Збірник наук. праць інституту літератури НАН України. – Київ. – 2010. – Вип. 17. – С. 180–186.

Лях Т. Імпресіонізм прози Марка Черемшини / Тетяна Лях // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. – 2009. – Вип. 18. – С. 83–87.

Лях Т. «…Любість одно крило біле, а друге темне має»: філософсько-психологічне осмислення феномена любові в новелістиці Марка Черемшини / Тетяна Лях // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства: збірник наукових праць. – Ужгород. – 2010. – № 14. – С. 143–147.

Лях Т. Прикмети експресіонізму в прозі Марка Черемшини // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. – 2008. – Вип. 18. – С. 24–29.

Лях Т. Психоаналітична інтерпретація новели Марка Черемшини «Парубоцька справа» // Науковий вісник Ужгородського університету. Сер.: Філологія. – 2009. – Вип. 20. – С. 70–74.

Лях Т. Філософське осмислення проблеми життя і смерті в новелі Марка Черемшини «Карби» // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія; Соціальні комунікації. – 2010. – Вип. 22. – С. 44–48.

Лях Т. Фольклорна символіка поезій у прозі Марка Черемшини циклу «Листки» // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія; Соціальні комунікації. – 2008. – Вип. 19. – С. 69–73.

Лутченко Р. П. Літературно-меморіальний музей Марка Черемшини / Лутченко Р. П., Гуцуляк М. Є. – Ужгород: Карпати, 1986. – 56 с.

Маковей О. З життя і письменства: (про фейлетони українсько-руських політичних часописів в р. 1898) / Осип Маковей // Літературно-науковий вістник. – 1899. – Т. 4.

Маковей О. Літературно-критична студія / Осип Маковей // Літературно-науковий вістник. – 1898. – Т. 42. – С. 152 – 173.

Маланчук В. Сільський побут у творчості Марка Черемшини // Маланчук В. Розвиток етнографічної думки в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1977. – С. 185 – 200.

Марко Черемшина. 1874 – 1927: короткий бібліографічний покажчик (анотований) / укл. М. П. Гуменюк, Є. Є. Кравченко. – Львів: Вид-во АН УРСР, 1955. – 25 с.

Марко Черемшина. 1874–1964: бібліографічні матеріали: до 90-річчя з дня народження письменника / упоряд. В. Т. Полєк. – Ужгород: Карпати, 1964.

Матвіїшин В. Західноєвропейська мала проза у творчій рецепції Марка Черемшини / Володимир Матвіїшин // «Покутська трійця» в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття: збірник наук. праць / упоряд. С. Хороб / М-во освіти і науки України, Прикарпатський нац. ун-т ім. В. Стефаника. – Івано-Франківськ, 2006. – С. 360–369.

Мафтин Н. Неоромантична модель гуцульського дивосвіту: Про новелістику Марка Черемшини / Наталія Мафтин // Слово і Час. – 1999. – № 6. – С. 20–25.

Мельничук Б. На славний ювілей // Радянська Буковина. – 1974. – № 113.

Мельничук Б. Художнє слово про Марка Черемшину / Б. Мельничук // «Покутська трійця» в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття: збірник наук. праць / упоряд. С. Хороб] / М-во освіти і науки України, Прикарпатський нац. ун-т ім. В. Стефаника. – Івано-Франківськ, 2006. – С. 58–66.

Миронюк В. Марко Черемшина – майстер психологічної новели / Валентина Миронюк // Філологічні студії: науковий часопис. – Луцьк, 2000. – № 3. – С. 27–33.

Миронюк В. Морально-етична проблема в новелістиці Марка Черемшини / Валентина Миронюк // Проблеми славістики: науковий часопис. – Луцьк, 2004. – № 3 – 4. – С. 90–97.

Миронюк В. Поезії в прозі Марка Черемшини / Валентина Миронюк // Філологічні студії: науковий часопис. – Луцьк, 2004. – № 4. – С. 341–348.

Миронюк В. М. Поетика прози Марка Черемшини: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.06 «Теорія літератури» / Миронюк Валентина Михайлівна; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2008. – 19 с.

Миронюк В. Роль стилістичних фігур у новелах Марка Черемшини / Валентина Миронюк // Філологічні студії: науковий часопис. – Луцьк, 2003. – № 1. – С. 11–19.

Миронюк В. Поетико-аналітичні чинники художнього твору: тропи (Марко Черемшина) / Валентина Миронюк // Східнослов’янська філологія: збірник наук. праць. – Горлівка: ГДПІІМ, 2006. – Випуск 10. – С. 159–167.

Миронюк В. Портрет у новелах Марка Черемшини / Валентина Миронюк // Філологічні студії: науковий часопис. – Луцьк, 2006. – № 1 – 4. – С. 8–12.

Миронюк В. Система тропів: ґенеза, еволюція, новаторство (на матеріалах новел Марка Черемшини) / Валентина Миронюк // Нова педагогічна думка. – Рівне. – 2011. – № 3.

Миронюк В. Стиль як складова поетики прози Марка Черемшини / Валентина Миронюк // Філологічні студії: науковий часопис. – Луцьк, 2002. – № 1. – С. 175–180.

Миронюк В. Художня деталь як засіб типізації й узагальнення у творчості Марка Черемшини / Валентина Миронюк // Проблеми славістики: науковий часопис. – Луцьк, 2003. – № 3. – С. 41–46.

Миронюк В. М. Художній хронотоп у творчості Марка Черемшини / В. М. Миронюк // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2011. – № 24 (235). – Ч. 1. – С. 137–142.

Мишанич О. В. Марко Черемшина / О. В. Мишанич // Черемшина М. Вибране. – Ужгород, 1990. – С. 5–19.

Мишанич О. В. Марко Черемшина / О. В. Мишанич // Черемшина М. Новели; Посвяти Василеві Стефанику… – К., 1987. – С. 5–22.

Музичка А. В. Марко Черемшина (Іван Семанюк) / А. В. Музичка. – Одеса: Державне вид-во України, 1928. – 280 с.

Назаревич Л. Т. Екзистенційність як філософська та художньо-естетична домінанта української малої прози кінця XIX – початку XX ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.06 «Теорія літератури» / Назаревич Леся Тарасівна; Терноп. нац. пед. ун-т ім. В. Гнатюка. – Т., 2008. – 20 с.;

Науменко Н. В. Символіка в образній структурі української новелістики кінця ХІХ – початку ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.01 «Українська література» / Науменко Наталія Валентинівна; Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. – К., 2002. – 20 с.;

Некролог // Літературно-науковий вістник. – Львів, 1927. – Т. 43. – С. 97–99. – Передрук: Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 61–62.

Некролог // Світ. – 1927. – 15 травня. – С. 3. – Передрук: Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 63–65

Осічний Д. Де шум потоків і смерек. (Вірші, нариси, спогади) / Дмитро Осічний. – Львів: Книжково-журнальне вид-во, 1957.

Осічний Д. Мої зустрічі з Марком Черемшиною / Дмитро Осічний // Жовтень. – 1957. – № 4.

Осічний Д. Спогади про Марка Черемшину / Дмитро Осічний // Перевал. – 1992. – № 3–4. – С. 99–100.

Павлишин О. Й. Формування та діяльність представницьких органів влади ЗУНР – ЗОУНР (жовтень 1918 – червень 1919 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Павлишин Олег Йосипович; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л., 2001. – 20 с.

Пеленський Є. Проблеми в творах Черемшини / Євген Пеленський // Марко Черемшина. Твори: повне видання: у 3-х т. / за ред. Є. Пеленського. – Л.: Ізмарагд, 1937. – Т.3. – С. 195–204.

Пеленський Є. Матеріяли до бібліографії М. Черемшини // Марко Черемшина. Твори: повне видання: у 3-х т. / за ред. Є. Пеленського. – Л.: Ізмарагд, 1937. – Т.3. – С. 205–218.

Піхманець Р. «Б’Є СМУЧЯ ГОДИНА»: Есхатологічні візії Марка Черемшини // Піхманець Р. Із покутської книги буття: засади творчого мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича [монографія] / Роман Піхманець. – Київ: Темпора, 2012. – С. 225–391.

Піхманець Р. Жанрова своєрідність циклу «Село за війни» Марка Черемшини / Роман Піхманець // Українознавчі студії. – 2010/2011. – № 11/12. – С. 146–182.
Піхманець Р. В. Містерії заміської гори: становлення Марка Черемшини як творчої особистості / Р. В. Піхманець // Прикарпатський вісник НТШ. – 2009. – № 2 (6). – С. 133–151.

Піхманець Р. Структурно-семантична основа художнього мислення Марка Черемшини / Р. Піхманець // Слово і Час. – 2010. – № 7. – С. 31–50.

Процюк С. Ерос і танатос у прозі Марка Черемшини / Степан Процюк // «Покутська трійця» в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття: збірник наук. праць / упор. С. Хороб. – Івано-Франківськ: Прикарпатський нац. ун-т ім. В. Стефаника, 2006. – С. 97–103.

Путівник музею Марка Черемшини в Снятині. – Станіслав: Станіславське обласне вид-во, 1958. – 81 с.

Пшеничний Є. Невідомий лист Марка Черемшини / Є. Пшеничний // «Покутська трійця» й літературний процес в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століть: матеріали наукової конференції [До 130-річчя від дня народження Василя Стефаника і Леся Мартовича], (14 – 15 травня 2001 р., м. Дрогобич) / М-во освіти і науки України, Дрогоб. держ. педагогіч. ун-т ім. І. Франка, кафедра теорії та історії української літератури, Українське історичне товариство ім. М. Грушевського. – Дрогобич: Вимір, 2001. – С. 403–404.

Романець О. Марко Черемшина і Буковина / О. Романець // Радянська Буковина. – 1974. – 9 черв.

Романець О. Марко Черемшина і Буковина / О. Романець // Письменники Буковини другої половини 20 століття. – Чернівці, 1998. – С. 404–407.

Рудницький М. Оригінальність Черемшини / Михайло Рудницький // Марко Черемшина. Твори: повне видання: у 3-х т. / за ред. Є. Пеленського. – Л.: Ізмарагд, 1937. – Т.3. – С. 189–195.

Рудницький М. Письменники зблизька: (спогади) / Михайло Рудницький. – Львів: Кн.-журн. вид-во, 1958. – 82 с.

Руснак І. Між Еросом і Танатосом: (гедонізм циклу Марка Черемшини «Парасочка») / Ірина Руснак // «Покутська трійця» й літературний процес в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століть: до 130-річчя від дня народження Василя Стефаника і Леся Мартовича: матеріали наук. конференції. – Дрогобич, 14 – 15 травня 2001року. – Дрогобич: Вимір, 2001. – С. 246–252.

Семанюк Іван // Гловацький І. Ю. Українські адвокати Східної Галичини (кінець XVIII – 30-ті роки ХХ ст.) / Гловацький І. Ю., Гловацький В. І. – Львів, 2004. – С. 118–119.

Семанюк Іван // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. – Перевидання в Україні. – Львів, 1996. – Т. 10. – С. 3692–3693.

Семанюк Іван // Українська загальна енцикльопедія: в 3 т. / за голов. ред. І. Раковського. – Львів; Станиславів; Коломия: Видання кооперативи «Рідна школа», 1935. – Т. 3. – С. 1160.

Семанюк Іван Юрійович // Історія адвокатури України / Т. В. Варфоломеєва, О. Д. Святоцький, В. С. Кульчицький та ін.; за ред. Т. В. Варфоломеєвої, О. Д. Святоцького. – К.: Либідь, 1992. – С. 85–86.

Семанюк Іван-Марко Черемшина // Андрухів І. О. Українські правники у національному відродженні Галичини: 1848–1939 рр. / Андрухів І. О., Арсенич П. І. – Івано-Франківськ, 1996. – С. 60.

Семанюк-Черемшина Н. В. Спогади про Марка Черемшину / Н. В. Семанюк- Черемшина. – Львів: Книжково-журнальне вид-во, 1958. – 82 c.

Семанюк Н. В. Співець Гуцульщини: Спогади про Марка Черемшину / Н. В. Семанюк. – Ужгород: Карпати, 1974. – 119 с.

Сімович В. До видання першого збірника Черемшиних новель «Карби»: (спомини редактора) / Василь Сімович // Студентський вісник. – Прага, 1927. – Чис. 5/6. – С. 16–20; Сімович В. Літературознавство. Культура. Історія літератури. Історія. Культура. Громадське життя / ред. Л. Ткач. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – Том. 2. – С. 618–622. – Передрук: Гуйванюк М. Марко Черемшина: невідоме й призабуте: наукові розвідки, републікації, документи / Микола Гуйванюк. – Снятин: Прут Принт, 2007. – С. 75–79.

Слоньовська О. Еротика як особливість міфічного самовияву героїв у прозі Марка Черемшини і Тодося Осьмачки / Ольга Слоньовська // «Покутська трійця» в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття: збірник наук. праць / упоряд. С. Хороб. – Івано-Франківськ: Прикарпатський нац. ун-т ім. В. Стефаника, 2006. – С. 379–399.

Спис голів «Січи» // «Січ», 1868–1908: альманах в пам’ять 40-х роковин основання товариства «Січ» у Відні / ред. З. Кузеля. – Львів: НТШ, 1908. – С. 543.

Стефаник В. Іван Семанюк (Марко Черемшина) / Василь Стефаник // Літературна Україна. ‒ 1971. – 11 трав.

Ткачук М. Збірка «Карби» Марка Черемшини як вияв модерністського дискурсу української прози початку ХХ століття / М. Ткачук // З його духа печаттю...: збірник наукових праць на пошану Івана Денисюка. – Львів, 2001. – Т. 1. – С. 88–93.

Угорчак Ю. М. Літературно-меморіальний музей Марка Черемшини в селі Кобаках / Ю. М. Угорчак. – Івано-Франківськ: Облполіграфвидав. – 1989. – 14 с.

Українсько-руські драми на сьогорічнім конкурсі галицького виділу краєвого // Зоря. – 1896. – № 5. – С. 98.

Федунь М. Р. Українська мемуаристика в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ століття: жанрово-стильові особливості: автореф. дис. на здобуття ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.01 «Українська література» / Федунь Марія Романівна; Прикарпат. ун-т ім. В. Стефаника. – Івано-Франківськ, 2001. – 19 с.

Федунь М. «Щоденник (листопад 1914 – січень 1915)» Марка Черемшини. – Івано-Франківськ: Прут-принт, 2005. – 42 с.

Франко І. З остатніх десятиліть ХІХ в. / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів у 50 т. – К.: Наукова думка, 1984. – Т. 41. – С. 471 – 529.

Франко І. Українська література / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів у 50 т. – Київ: Наукова думка, 1981. – Т. 34: Літературно-критичні праці (1902 – 1905). – С. 142 – 143.

Хронович В. М. Про Марка Черемшину: спогад / В. М. Хронович // Ленінська правда (Снятин). – 1969. – 30 серпня.

Черемшина Марко // Український радянський енциклопедичний словник. – К., 1987. – Т. 3: Потулак–Ь. – С. 619.

Черемшини Марка музей // Українська радянська енциклопедія. – К., 1985. – Т. 12: Ф–Ь. – С. 267.

Черемшини Марка музей // Український радянський енциклопедичний словник. – К., 1987. – Т. 3: Потулак–Ь. – С. 619.

Чопик Р. Карби і кафлі Марка Черемшини / Ростислав Чопик // Чопик Р. Переступний вік: українське письменство на зламі ХІХ – ХХ ст. – Львів – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. – С. 32 – 55.

Шологон Л. Джерела про життєвий та творчий шлях Марка Черемшини (1874–1927) / Лілія Шологон. – Схід, 2008.

Шумило Н. М. Проблеми «ліризації» української прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. / Н. М. Шумило // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ – початку ХХ ст.: збірник наук. праць / відп. ред. М. Т. Яценко / АН України. Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. – К.: Наукова думка, 1991. – С. 250 – 265.

Юрійчук М. Марко Черемшина і Юрій Федькович / М. Юрійчук // Живий у пам’яті народній / упоряд. Ф. Погребенник. – К.: Дніпро, 1975. – С. 116–123.

Яременко В. «...Аби люди читали» // Черемшина М. Карби. – К., 1986. – С. 5–19.

Struk D. H. Cheremshyna Marko // Encyclopedia of Ukraine. – Toronto; Buffalo; London. – 1984. – Vol. 1: A–F. – P. 415.

Старосольський Володимир ЙОАХИМОВИЧ (8.01.1878, м. Ярослав, тепер Республіка Польща – 25.02.1942, табір у м. Маріїнську, тепер Кемеровська обл., Російська Федерація, місце поховання невідоме) – адвокат, доктор права, громадсько-політичний, культурно-освітній та науковий діяч, публіцист, редактор, видавець, заступник міністра закордонних справ Української народної республіки (1919–20), професор Українського державного університету в Кам’янці-Подільському (1920), Українського вільного університету в Празі (1921–28), Української господарської академії в Ч.С.Р. (1922–28), Львівського державного університету (1939), дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1923), голова Української соціал-демократичної партії (1937–39).

STAROSOLSKY VOLODYMYR (08.01.1878, Jaroslaw, now Poland – 25.02.1942, a camp in Mariyinsk, now Kemerovo reg., Russian Federation, unknown burial place) – advocate, Doctor of Law, socio-political, cultural, educational and scientific activist, writer, editor, publisher, Deputy Foreign Minister of the Ukrainian People’s Republic (1919–20), professor at the Ukrainian State University in Kamenetz-Podilsk (1920), the Ukrainian Free University in Prague (1921–28), the Ukrainian Academy of Economics in CH.S.R. (1922–28), the Lviv State University (1939), member of the Taras Shevchenko Scientific Society (1923), Head of the Ukrainian Social Democratic Party (1937–39).

Народився 8 січня 1878 р. в м. Ярославі, тепер Республіка Польща. Дитинство та юність минули в Ярославі. Після закінчення гімназії у рідному місті правничу освіту здобував на юридичному факультеті Краківського (1895–96), Львівського (1896–98) та Віденського (1898–99) університетів.

Під час навчання в Кракові заклалися основи його українського світогляду і соціалістичних поглядів. Тут потоваришував з Василем Стефаником, Іваном Трушем, Олексою Новаківським, Богданом Лепким, Станіславом Людкевичем та ін. Брав активну участь в українському студентському житті, один із лідерів українського молодіжного руху в Австро-Угорській імперії кінця XIX – початку XX ст. Навчаючись у Львові, вступив (17.10.1897) до українського студентського товариства «Академічна Громада» та був обраний заступником голови товариства (12.11.1897). У Відні вступив до українського студентського товариства «Січ» (1899), обраний заступником голови і бібліотекарем (1.02.1899), головою товариства (26.03.–4.11.1899). Один з організаторів та активний учасник першого з’їзду українських студентів Австро-Угорської імперії, який відбувся 13 липня 1899 р. у Львові. Головною вимогою з’їзду було відкриття українського університету у Львові. В. Старосольський представляв українських студентів з Відня, виступив з палкою промовою, в якій обґрунтував право українців на «власний університет». Ця промова є його першим публічним виступом і опублікована у збірнику, присвяченому з’їзду.

В. Старосольський – ініціатор заснування товариства «Молода Україна» (13.07.1899), яке було ідеологічним рухом української молоді, що вірила в ідею самостійної, соборної Української держави. Розвинув у діяльності товариства такий аспект національної ідеї як соборництво. Входив до вищого керівництва товариства – «Комітету десяти». Очолив редакційний комітет часопису «Молода Україна», перше число якого побачило світ 1 січня 1900 р. Редакційна стаття-програма, авторства В. Старосольського і Є. Косевича, сформулювала основні теоретичні цілі і завдання української молоді. Разом із ідеєю політичної незалежності України молодоукраїнці вносять у свою програму ідеї соціалізму: економічної рівності та соціальної справедливості, що заполонили тоді уми тогочасної української молоді. Був відповідальним редактором низки чисел часопису (1900. – ч. 11–12, 1901. – ч. 1–7, 11/12). На сторінках часопису В. Старосольський розробляє теоретичні положення програми «Молодої України». У статті «Злука молодїжи» (1900, ч. 3) наголошує на визначній ролі молоді у розвитку людства, вважаючи, що для досягнення цілей українській молоді потрібна одна організація, яка б об’єднала її. У статті «До праці» (1900, ч. 9–10) описує суттєві зміни, які відбулися в житті молоді в Наддніпрянській Україні та Галичині. Наголошує на тому, що в Галичині світогляд інтеліґенції став значно радикальнішим, що і є перемогою «Молодої України», а оскільки перемога є ще не повною, він закликає молодь до праці над собою, з народом, несучи йому «слова правди й науки». За його переконанням, молодь переможе тоді, коли вона буде тим, чим бути повинна: «висловом терпінь та бажань поневолених верств». Проблемам шкільної молоді присвячена стаття В. Старосольського «Кілька слів в конечній обороні» (1900, ч. 11). Полеміка між «Молодою Україною» і радикальним «Громадським голосом» – тема його статті «Чи є в нас публіцистика» (1901, ч. 1). Чимало статей присвячені пропагуванню серед молоді ідей «Молодої України» через проведення вечорниць на честь Т. Шевченка. Висвітлював життя української молоді в гімназіях, університетах Києва, Одеси, Харкова, Чернівців, Москви, Санкт-Петербурга. Перу В. Старосольського належить стаття про Кирило-Мефодіївське товариство (1900, ч. 5.), посмертні згадки про українських діячів А. Шахновича (1900, ч. 2), О. Терлецького (1902–03, ч. 4), рецензії на книги.

«Молода Україна» налагодила контакти з українськими діячами з Наддніпрянської України, головно з Революційною українською партією. У Львові у 1900 р. за допомогою В. Старосольського, Е. Косевича та Л. Цегельського була видано «Самостійну Україну» Миколи Міхновського. Обирався головою другого з’їзду українського студентства Австрії, який відбувся 14 липня 1900 р. під проводом товариства. На знак протесту проти антиукраїнської політики адміністрації Львівського університету та покарання тих, українських студентів, які організовували віча за створення українського університету, виступив одним із організаторів залишення (сецесії) українцями студентами Львівського університету в 1901–02 рр. У грудні 1901 р. 440 українських студентів покинуло університет та продовжило навчання в інших університетах Австро-Угорської імперії. Як заступник голови центрального комітету української молоді, виступив на черговому з’їзді українського студентства, де було прийнято рішення про припинення акції – сецесії, адже настав час для продовження боротьби політичними і соціальними методами. У 1902 р. був одним із ініціаторів селянського страйку в Галичині, який охопив майже 200 тисяч селян. Цю акцію вважають першим масовим страйком у Європі.

За політичними переконаннями В. Старосольський був прихильником соціал-демократичної ідеї, якій залишився вірним упродовж усього життя. Політичними ідеями, зокрема соціалізмом, почав цікавитися у старших класах гімназії. У 1899 р. вступив до Української соціал-демократичної партії (УСДП). Виразну політичну діяльність розпочав у 1903 р., коли на з’їзді УСДП (21–22.03.1903) разом з Т. Меленем, В. Темницьким, Є. Косевичем започаткував національну течію «молодих» або «автономістів», які прагнули виходу УСДП з-під впливу польської соціал-демократії, перетворення її на самостійну політичну силу. Був відповідальним редактором часопису «Земля і воля» (1907 ч. 31 – 1908 ч. 18), у січні того самого року ввійшов до редакції головного органу партії – газети «Воля», а у березні його вперше обрали до складу новоствореного львівського міського партійного комітету УСДП.

Після короткої участі у виборчій кампанії (1907) в якості кандидата в депутати до австрійського парламенту зосередився на партійній діяльності. На перших загальних зборах товариства української соціалістичної інтеліґенції «Вільна громада» (22.03.1907) його обрали головою товариства; переобраний на наступний рік у листопаді 1907 р. Був прихильником розширення впливу соціалістичних ідей на робітничі та селянські маси українського населення, що дало б можливість розширити електоральну підтримку української соціал-демократії: виступав перед робітниками на зібраннях та з доповідями у її філіях; на конференції УСДП (12–13.06.1907) виголосив доповідь «Робота на селі», в якій окреслив засади аграрної програми партії; започаткував створення культурно-просвітнього товариства українських робітників «Воля» та мережі його місцевих осередків. У 1908–09 рр. працював у згаданих вище товариствах. У цей період був активним діячем українського молодіжного руху: як представник УСДП, брав участь у роботі Першого з’їзду українських студентів університетів Австро-Угорської та Російської імперій у Львові (липень 1909); брав активну участь у боротьбі за відкриття українського університету у Львові. З кінцем 1907 р. відійшов від активної партійної діяльності, передусім через наукове стажування в Грацькому (1908) та Гейдельберзькому (1908, 1911–12) університетах.

Перебуваючи в еміґрації (1920–28), В. Старосольський відійшов від співпраці з галицькою УСДП, яка на початку 1920-х років еволюціонувала на радянофільські позиції, а на березневому 1923 р. з’їзді, під упливом комуністів, відкрито перейшла на ліворадикальні позиції. Це і стало причиною заборони польською владою УСДП у січні 1924 р. У празький період співпрацював із закордонним представництвом наддніпрянської Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), зокрема з партійним органом «Соціял-Демократ» (Подєбради). Улітку 1921 р. у Празі брав участь у роботі міжнародного з’їзду соціалістичної партії.

Активною партійною діяльністю в УСДП зайнявся після повернення з еміґрації до Львова (1928): був делегатом львівського з’їзду УСДП 8–9 грудня 1928 р., на якому завершено відновлення партії; увійшов до складу Центрального комітету УСДП, переобирався двічі на з’їздах у 1934 і 1937 рр.; брав участь у виданні партійних журналів «Професійний вісник» та «Вперед»; у 1933 р. його обрали заступником голови, а на партійному з’їзді 17 жовтня 1937 р. був обраний тридцять сьомим і останнім головою партії (1937–39). Разом з Миколою Ганкевичем представляв партію у Варшаві (27.11.1929) на конференції українських, білоруських і литовських політичних партій, яка виробила спільну тактику у боротьбі згаданих народів за свої права в Польщі. Восени 1930 р. брав участь у виборах до сенату Польщі у списку кандидатів Українського виборчого блоку (Українське національно-демократичне об’єднання, Українська соціалістично-робітнича партія і УСДП) на Львівське воєводство, однак його не обрали. Як партійний лідер, В. Старосольський послідовно виступав проти національної і соціальної політики польського уряду, різко критикував більшовицький режим в УРСР, який відкрито назвав у своєму виступі на VІІІ з’їзді УСДП в 1937 р. «російською сталінською імперією», виступав за незалежну соборну Українську державу з соціалістичним ладом, обстоював нерозривну єдність національного і соціального питання у визвольній боротьбі.

В. Старосольський – визнаний теоретик держави і права, політології та соціології. Свої концептуальні погляди та ідеї виклав у ґрунтовних теоретичних працях. Науково-дослідницьку та науково-педагогічну діяльність В. Старосольського можна виокремити у три періоди:

1901–1916 рр.: опублікував перші розвідки в «Часописі правничій та економічній»; пройшов наукове стажування в європейських університетах, яке завершилося публікацією (1916) книги «Das Majoritatsprinzip» («Право більшості»); у цей період педагогічної діяльності не здійснював;

1919–1928 рр.: обійняв посаду професора державного права в новоутвореному Українському державному університеті в Кам’янці-Подільському; з виїздом на еміґрацію у 1920 р. здійснював плідну наукову та педагогічну діяльність в Українському вільному університеті у Празі, Українській господарській академії в Подєбрадах та Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі, співпрацював з українськими науковими інституціями: Українським соціологічним інститутом у Відні, Українським науковим інститутом у Берліні; проявив себе як теоретик права та соціології, опублікувавши фундаментальні дослідження «Держава і право», «Політичне право», «Теорія нації» та ін.;

1928–1939 рр.: повернувшись з еміграції, опублікував поодинокі правничі розвідки; цей період є знаменним для В. Старосольського, оскільки у вересні 1939 р. він обійняв посаду професора державного права на юридичному факультеті вже українського Львівського університету, але одночасно і трагічним – радянська влада у грудні того самого року заарештувала його та репресувала.

Ще під час навчання у Львівському університеті під керівництвом професора цивільного права Станіслава Дністрянського розпочав наукові студії. У 1901–04 рр. надрукував низку розвідок у «Часописі правничій і економічній»: «Реформа похатної торгівлі в австрійськім законодавстві» та «Причинки до теорії соціології», а також рецензії на праці відомих європейських науковців: Anton Menger. Neue Staats­lehre, R. von Herrnritt. Na­tio­nalitä t und Rucht, dargestellt nach der ö sterreichischer und ande­ren Gesetzgebung, M. Kulisch. Beitrage zum oesterreichischen Parlamentsrecht та ін. В журналі «Іскра» (1903–04, ч. 1–3) опублікував статтю «Що таке соціологія?».

На підставі опублікованих наукових статей та завдяки підтримці Станіслава Дністрянського отримав державну стипендію для наукового стажування у європейських університетах: Берлінському (1905–06), Грацькому (1907) та Ґейдельберзькому (1908, 1911–12). У Берлінському університеті стажувався у професора соціології Ґеорга Зіммеля (Georg Simmel), Ігнатія Ястрова (Ignatiy Jastrow) та Мартіца, а у Грацькому – у професора кафедри державного права Людвига Ґумпльовича (Ludwig Gumplowicz). Безперечно, найбільший вплив на становлення його соціологічних та правничих науковий ідей мало стажування в Ґейдельберзі під керівництвом професора Ґеорга Єлінека (Georg Jellinek) – засновника німецької школи соціології права. Вивчаючи як го­ловний фах європейське державне право, був одним з перших українських дослідників, які науково зацікавилися соціологічними та філософськими аспектами права.

За підсумками наукового стажування написав у 1914 р. ґрунтовне дослідження «Das Majoritatsprinzip» («Принцип більшості»), у якому через науковий аналіз поглядів Ґ. Єлінека про право меншості розвинув власну теорію права більшості, що, за твердженням професора Е. Бернаціка, стало «першим систематичним опрацюванням проблеми». Цей принцип реалізується в демократичних суспільствах й передбачає не тільки домінування у ньому волі більшості населення, а й визнання та захищеність, непорушність основних прав усіх осіб, включаючи й тих, які становлять його меншу частину. Тому й правова держава, як держава реальних прав людини, може існувати тільки у суспільстві, у якому діє справжня демократія, тобто повновладдя більшості з дотриманням прав меншості.

Книга опублікована у 1916 р. з присвятою професорові Гейдельберзького університету Ґ. Єлінеку в академічній серії «Staatswissenschaftliche Studien». Це дослідження задумувалося автором як габілітаційна праця для зайняття університетської посади, однак Перша світова війна перешкодила його планам. Праця не втратила своєї актуальності і тепер, адже на неї посилаються сучасні австрійські та німецькі дослідники з цього питання.

Власну методологічну концепцію з питань теорії держави і права В. Старосольський виклав у праці «Методологічна проблема в науці про державу» (Прага, 1923). Автор вважає, що спосіб вивчення об’єкта і предмета дослідження є свого роду науковою парадигмою, що веде до певного результату і не дозволяє вийти за її межі. Вивів свій постулат визначення політології як «науки про державу», будучи прихильником інтерпретації політики за посередництвом держави. Відповідно, в науковій дискусії В. Старосольський акцентує увагу на трьох концептуальних методах вивчення політологічних проблем: юридичному, соціологічному та соціолого-правовому. Він зробив висновок про те, що найповніше можна дослідити державу, застосовуючи дуалістичний підхід. Однак, для повного політологічного аналізу політичного вияву суспільного життя, на думку В. Старосольського, необхідно також використовувати герменевтичний методологічний принцип, оскільки лише його застосування дає змогу розкрити загальне значення досліджуваного предмета в унікальній формі, адже його творцями є люди, тобто об’єкт виробляється іншим суб’єктом і є синтезом знання, розуміння, чуттєвих даних, культури, менталітету, закладеного у його назву. Цій проблемі присвячена також стаття «Внутрішня форма в соціологічній термінології (методологічні зауваги)» (Прага, 1926).

Власну цілісну концепцію загальної теорії держави і права В. Старосольський виклав у наукових працях, які вийшли друком упродовж 1923–1934 рр. У двотомній праці «Держава і політичне право» (Подєбради, Т. 1, 1923; Т. 2, 1925) простежив розвиток держави і права від найдавніших часів до ХІХ ст. У статті «До питання про форми держави» (Львів, 1925) проаналізував по­гля­ди європейських на­у­ко­вців про не­об­хід­ність кла­си­фі­ка­ції ти­пів дер­жав та подав наукову дис­ку­сію з іншими авторами про фо­р­ми дер­жави: мо­на­р­хію і ре­с­пу­б­лі­ку. Продовженням цієї проблематики став курс лекцій «Політичне право (Подєбради, 1933; останнє видання Реґенсбурґ, 1950) у якому виклав власне узагальнене бачення теорії держави. Цю тему розвинув у статтях «Про цінність права» (Львів, 1928) та «Дер­жа­ва і пра­во: При­чи­нок до про­бле­ми пра­во­во­с­ти дер­жа­ви» (Львів, 1934). У своїх працях В. Старосольський виступав апологетом правової держави, яку вважав найвищою формою розвитку інституту держави.

«Конституційну державу» В. Старосольський розглядав як історичний тип держави, що свого часу за певних обставин логічно прийшов на зміну «державі абсолютиській». Основу, серцевину такої держави складають насамперед права та свободи людини, демократія та народний суверенітет, розподіл влади. Цю державу вчений називав «…дитиною раціоналізму XVII та ХVIII століть, дитиною віри в людський розум, абсолютний та незмінний, незалежний від будь-яких «історичних», себто мінливих обставин». У той же час, «конституційна держава», як і будь-який інший історичний тип держави, постійно перебуває в процесі свого еволюційного розвитку, а неврахування чинника останнього, на думку вченого, може призвести до реальної появи певних загроз її існування як такої. До кінця свого життя вірив у торжество ідеалів демократії та в перспективу власне конституційної держави. Одним із ключових питань, порушених у цих працях, є співвідношення держави і права. Поєднання понять «право – держава» та усі подальші наукові суперечки щодо такого зв’язку були історично зумовлені прагненням перетворити державу, витворити та реалізувати новий вид держави, надати їй повного, всеохоплюючого змісту, відмінного від змісту абсолютистської держави. Держава – це група людей, що є фактичним носієм державної влади. А відтак і «державне право» – це правові норми, творцями яких є ті фактичні носії влади, а саме – законодавча влада держави. При цьому, їхня власна воля насправді є волею, насамперед, соціальної групи, до якої вони належать, втіленням її інтересів, змагань, поглядів, культури. За переконанням автора, правова держава як держава реальних прав людини може існувати тільки у суспільстві, у якому діє справжня демократія, тобто повновладдя більшості з дотриманням прав меншості.

За концепцією В. Старосольського, ідея «правової» держави полягає у тому, що держава повинна бути пов’язана власним правом. І ця ідея виникла не шляхом теоретичних міркувань, не з логічної необхідності, а на тлі практичних потреб, реальних інтересів. У праці «Політичне право» ґрунтовно проводить аналіз теорії розподілу влади та виводить власне концептуальне розуміння цієї теми. Автор простежив історію розвитку ідеї поділу влад ще від античності, розглянув погляди від Аристотеля до творців сучасної конституційної доктрини – Д. Локка й Ш.-Л. Монтеск’є. При цьому він спростовував вчення Ш.-Л. Монтеск’є про абсолютну незалежність трьох гілок влади, вважав, що влада у державі лише одна, єдина та охоплює усі можливі напрямки державної діяльності, різні її функції та обґрунтував власну систему стримувань і противаг окремих гілок влади, яка базується на їхній взаємодії, взаємопов’язаності, взаємозумовленості та взаємозалежності.

У статті «Партія в Конституції Чесько­сло­ваць­кої Республіки» (Прага, 1923), крім аналізу ролі та місця партії за конституцією Ч.С.Р., провів історичний дискурс з цього питання, довів, що функції партії не обмежуються лише парламентською діяльністю, а є набагато ширшими, провів чітку грань між двома поняттями – «політична партія» і «парламентський клуб». Основними функціями політичних партій дослідник визначає: активізацію й об’єднання значних суспільних груп, формування ідеології та політичної доктрини, участь у боротьбі за владу тощо. Він одним з перших серед вітчизняних та західних дослідників назвав таку функцію, як участь партій у боротьбі за незалежну державу, виходячи з досвіду діяльності українських політичних партій у період національно-визвольних змагань наприкінці XIX – початку XX ст.

Історична студія В. Старосольського «Національний та соціальний момент в українській історії» (1915) присвячена аналізу програм різних соціальних груп та верств українського суспільства, які виступали носіями самостійницьких ідей в минулому України: родова й земельна аристократія в добу Київської Русі, яка спромоглася на створення Української держави; українське козацтво, яке, на думку автора, було «стихійним витвором народної маси»; виділення вищих прошарків козаччини в окрему соціальну групу, що призвело до початку Руїни; українське селянство, яке в умовах відсутності національної буржуазії стало основною державотворчою силою та породило генія Тараса Шевченка – «Прометея політичного визволення України».

В царині соціології, політології та націології, безперечно, найґрунтовнішим дослідженням В. Старосольського є праця «Теорія нації», яка вийшла друком у 1922 р. і, за влучним визначенням І. Кресіної, є «однією з найбільших досягнень у низці досліджень українських учених – представників національно-державницького напряму в соціологічній і політологічній науці».

У цій книзі автор виклав своє фундаментальне розуміння сутності нації, механізму її формування та функціонування, а також місця нації в тогочасному світі, проводячи детальний порівняльний аналіз поглядів європейських, українських та російських науковців.

На початку дослідження автор обґрунтовує методологічні засади до вивчення цієї проблеми. У другому розділі докладно зупиняється на атомістичному розумінні нації, у третьому – з’ясовує дійсне значення расових, культурних, історичних особливостей для творення нації. Важливим у пізнавальному відношенні є дослідження історії терміну «нація», у якому відбилося поняття активності, гордості, особистої вищості порівняно зі словом «народ» – як відображення пасивності, «животіючого, засудженого на роботящий послух існування». Автор також розглянув глибинні питання співвідношення нації і демократії, нації і держави, сутності нації, поняття нації у міжнародному праві та проблемні питання формування нації у бездержавних народів.

Адвокатську діяльність В. Старосольського можна виокремити у три періоди:

1901–1914 рр.: початок стажування як кандидат в адвокати, перші проби видання наукових розвідок у галузі права і соціології, отримання ступеня доктора права, наукове стажування в університетах Берліна, Граца та Ґейдельберга, праця в канцеляріях провідних львівських адвокатів та відкриття власної адвокатської канцелярії, припинення практики з початком Першої світової війни;

1920–1928 рр.: перебуваючи в еміґрації у Відні, а пізніше у Празі, звичайно не міг здійснювати адвокатську діяльність в Австрії чи Ч.С.Р, а його фахова діяльність у Галичині обмежується участю чи не в єдиній судовій справі у Львові на політичному процесі Степана Федака (1922);

1928–1939 рр.: адвокатська діяльність після повернення з еміґрації в нових історичних умовах, коли його талант захисника зосереджувався на участі в політичних судових процесах Польської держави проти українського населення.

У 1901 р. розпочав проходження обов’язкової шестирічної практики в якості кандидата в адвокати. З 8 травня 1901 по 1 березня 1902 р. стажувався в канцелярії Казимира Чарніка. У періоди з березня 1902 по листопад 1903 р. і з вересня 1906 по червень 1908 р. – у Міхала Грека, з 16 червня по 1 липня 1905 р. – у Яна Каспарка, а другу половину 1905 р. – у канцелярії Алоїза Крауса. Впродовж січня – серпня 1906 р. стажувався в бюро Костя Левицького, а з січня 1908 по липень 1909 р. –Миколи Шухевича. У 1903 р. здобув ступінь доктора права – «Juris Ufrisque Doctor». Від 1908 р. – член «Галицького союзу державних службовців». У 1909 р. склав адвокатський іспит та присягу адвоката і розпочав фахову діяльність у Львові. Того ж року став членом першого в нашій історії національного товариства українських юристів – «Товариства українсько-руських правників у Львові» (1909–39). Продовжив працювати як адвокат у канцеляріях визначних українських адвокатів у Львові: Костя Левицького, Миколи Шухевича, швидко здобув репутацію вправного захисника у кримінальних справах. У листопаді 1911 р. відкрив у Львові (вул. Коперніка, 14, другий поверх) власну адвокатську канцелярію, в якій працював до початку Першої світової війни (серпень 1914 р.). Після повернення з еміґрації його канцелярія в 1928–39 рр. містилася на теперішній вул. С. Крушельницької, 23, пізніше – в будинку під номером 19, з весни 1938 р. до припинення діяльності у 1939 р. – на теперішній вул. М. Устияновича, 4.

Разом з Костем Левицьким, Сидором Голубовичем, Володимиром Загайкевичем та Теофілом Окуневським захищав українського студента Львівського університету Мирослава Січинського на львівському процесі (30.06.1908) за звинуваченням у вбивстві намісника Галичини польського графа Потоцького. Суд виніс смертний вирок, на який захист вніс касаційну скаргу до віденського трибуналу. Захисниками в касаційному трибуналі були Теофіл Окуневський разом з Ришардом Пресбурґером. Оборона в суді перетворилася на національну справу: захисники у своїх промовах акцентували увагу на тому, що це не просто вбивство державного чиновника, а відповідь на його політику тотального нищення всього українського в краї. На цьому процесі В. Старосольський був наймолодшим серед захисників. Серед його клієнтів були не тільки українці, але й чимало поляків, євреїв та німців. Адвокат також надавав послуги юридичним особам, зокрема готелю «Народна гостиниця», а упродовж 1913–14 рр. представляв інтереси фірми «Сауль Бірнбаум» та ін.

25 вересня 1921 р. студент Львівської політехніки Степан Федак вчинив замах на очільника Польської держави Ю. Пілсудського та львівського воєводу К. Грабовського. На цьому політичному процесі, який тривав перед судом присяжних від 23 жовтня по 18 листопада 1922 р., на лаві підсудних опинилося 12 молодих українців, переважно колишніх старшин українських армій, а тепер у більшості студентів. В. Старосольський був захисником Дмитра Паліїва та Богдана Гнатевича. Інших обвинувачених у державній зраді захищали: Мар’ян Глушкевич – Степана Федака, Степан Шухевич – Франца Штика, Пилип Євин – Василя Кучабського, Михайло Волошин – Івана Білецького, Янкевич – Володимира Голубовича, М. Присташ – Михайла Тофана, Євген Давидяк – Євгена Зиблікевича, Ярослав Олесницький – Петра Яремійчука.

Після повернення з еміґрації (1928) відновив адвокатську діяльність у Львові. Був у числі інших українських адвокатів (Михайла Волошина, Лева Ганкевича, Мар’яна Глушкевича, Степана Шухевича та ін.), які найчастіше з- поміж інших захищали членів Української військової організації (УВО), Організації українських націоналістів (ОУН), Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), проти яких у міжвоєнний період відбувалися масові судові політичні процеси.

Першим великим процесом став суд над В. Атаманчуком та І. Вербицьким (28.01.–15.021929), на якому В. Старосольський був адвокатом останнього. На наступному політичному процесі над К. Огородником та членами УВО – студентами Львівської політехніки Ю. Гошовським та С. Новицьким, яких звинувачували у державній зраді (молодь відзначала події 10-річчя утворення ЗУНР), був захисником К. Огородника (засуджено на 3 місяці) та Ю. Гошовського (засуджено на 10 місяців). Згодом перед судом присяжних захищав Ю. Гошовського (10.11.1930), якого засудили на 3 роки ув’язнення за розповсюдження листівок УВО. Другий великий процес над членами УВО тривав з 18 по 28 червня 1929 р. На лаві підсудних опинилися члени УВО – 3 студенти та 4 студентки, яких звинувачували у приналежності до УВО і діяльності з метою відокремлення Східної Галичини від Польщі. На цьому процесі В. Старосольський захищав Марію Кравців, Марію Чижів і Софію Мойсейович. 15 березня 1929 р. разом з С. Шухевичем боронив українського студента Р. Мицика за напад на поштаря Ф. Кохановського з метою викрадення грошей для цілей УВО. 21–24 січня 1930 р. відбувався політичний процес над дев’ятьма молодими українцями – селянами, яких звинувачували у приналежності до УВО, що означало державну зраду. Захисникам Л. Ганкевичу, І. Волошину та В. Старосольському вдалося переконати суд присяжних, який погодився на зміну звинувачення у державній зраді на порушення публічного порядку та приналежність до таємних організацій, що дало можливість отримати підсудним м’якіші покарання. З 26 травня до 29 червня 1930 р. В. Старосольський разом з Л. Ганкевичем, С. Шухевичем, С. Шевчуком та С. Федаком захищав 17 членів УВО – учасників терористичного акту (7.03.1930) – підриву біржі у Львові (т. зв. справа «Східних Торгів»). Того самого року (18 червня та 30 вересня) боронив членів УВО В. Шабана і Г. Тюна, звинувачених у приналежності до УВО, а отже, у державній зраді. В цей період захищав українських політичних діячів та колишніх послів до польського сенату та сейму, які були заарештовані режимом Ю. Пілсудського у 1930 р.: о. М. Кушкевича, В. Кохана, С. Біляка, І. Ліщинського. На судовому процесі (17–19.02.1930) над о. М. Кушкевичем, якого звинувачували у державній зраді, В. Старосольський домігся винесення судом присяжних виправдувального вироку. Разом з С. Шухевичем і С. Біляком боронив В. Кохана на першому судовому процесі (17–20.02.1931) над колишніми послами, а 18–19 грудня 1930 р. спільно з адвокатом І. Рогуцьким перед судом присяжних у Самборі домігся звільнення посла до сенату Польщі о. Татомира, якого звинувачували у державній зраді і порушенні публічного порядку. 2–5 березня 1931 р. разом з Л. Ганкевичем та О. Марітчаком був захисником свого колеги адвоката та посла до польського сейму Степана Біляка, якого звинувачували в порушенні публічного порядку (закликав на вічах до визволення українського народу з- під польського ярма), після тривалого арешту його звільнили від покарання. 15–22 квітня 1931 р. разом з С. Шухевичем, Я. Олесницьким, В. Загайкевичем, С. Біляком, А. Горбачевським та О. Марітчаком захищав у Луцьку колишнього посла до сейму Польщі І. Ліщинського, якого звинувачували у державній зраді та порушенні публічного порядку (закликав до боротьби за відокремлення Східної Галичини від Польщі; до бойкоту польських шкіл; чинив опір поліції). Від 19 жовтня по 26 листопада 1931 р. тривав один з найгучніших судових процесів у Львові над членами ОУН Б. Кравцівим, З. Пеленським, З. Книшем та ін. (усього 14 осіб), на якому В. Старосольський захищав редактора газети «Український голос» З. Пеленського. Разом з М. Заяцем і Т. Стефановичем був захисником українських селян із с. Батячі Жовківського повіту (усього 47 осіб) на судовому процесі (10–24.05.1929) у Львові. 26 листопада 1930 р. з перервами, 1 березня 1930 р. у Луцьку разом з П. Вержиновським та З. Багринівським захищав дирекцію «Українбанку». На судових процесах 15 липня та 3 вересня 1931 р. домігся звільнення з ув’язнення під заставу голови УНДО та посла до сейму Д. Левицького та члена Правління УНДО та посла Д. Паліїва. Разом з Л. Ганкевичем захищав колишнього посла до сейму О. Когута на політичному процесі (7–10.03.1932) за заклики проти Польської держави, а з С. Витвицьким боронив колишнього посла Д. Паліїва на процесі, який тривав 13–20 червня 1932 р. 5 вересня 1932 р. розпочався політичний процес над шістьма членами ОУН: З. Пеленським, Ю. Вассияном, О. Бойдуником, О. Бабієм, Є. Зибликевичем та С. Ленкавським, яких звинувачували в активній участі в Першому конгресі ОУН (28.01–3.02.1929) та створенні ОУН, що й стало причиною висунення звинувачення у державній зраді. На цьому процесі В. Старосольський був оборонцем Є. Зибликевича та С. Ленкавського. В касаційній інстанції в Найвищому суді Польщі (16.01.1993) представляв підзахисних разом з С. Біляком. 17–22 грудня 1932 р. разом з О. Марітчаком боронив В. Біласа на політичному процесі над членами ОУН – учасниками нападу на пошту в Городку, вбивства поліцейського в Глинній Наварії та виконанні атентату на польського політичного діяча Т. Голуфка. Адвокатами на цьому процесі були також С. Шухевич і К. Паньківський, які захищали Д. Данилишина, Л. Ганкевич боронив М. Жураківського, М. Глушкевич – З. Коссака. За підсумками процесу, В. Біласа та Д. Данилишина засуджено до смертної кари, а М. Жураківського до 15 років тюрми. У березні 1933 р. у Рівному був захисником на політичному процесі проти членів Комуністичної партії Західної України (усього 48 осіб, з яких 17 звільнили). Того ж року був захисником на політичних процесах проти члена ОУН С. Мади (25 жовтня) та студента Львівського університету С. Лемика (30 жовтня).

В. Старосольський, як член УСДП, що була в антагоністичних відносинах до УВО та ОУН, упродовж багатьох років захищав членів цих організацій, глибоко переживаючи трагедію звинувачених, оскільки, як згадує син Юрій, ці процеси були для нього чимось більшим, ніж професійна діяльність: «Політичні суди давали Володимирові глибоке й проникливе розуміння цих психологічних процесів молоді, що виростали з патріотизму, юнацького романтизму…». Глибинно-філософською була відповідь В. Старосольського на логічне запитання, чому він, як член УСДП, яка різко засуджувала ОУН, захищає її членів: «Ці питання будемо розв’язувати у власній державі, а тепер вони для мене українці».

В. Старосольський був добрим наставником для молодих правників, які проходили стажування як кандидати в адвокатуру. В його канцелярії працювали помічниками чи стажувалися правники, які у подальшому стали відомими українськими адвокатами та громадськими діячами: Іван Рудницький і Кость Панківський – працювали відносно недовго і відійшли на власну практику; Євген Жезневський; найдовше, по 1939 р., працювали Лев Бобинський і Володимир Масюк; Євген Косевич, діяч УСДП; Макар (загинув на початку Першої світової війни); брати Василь та Петро Дідушки, старшини Українських січових стрільців, розстріляні на Соловках (1937); В. Масюк; О. Хом’як; син Юрій Старосольський працював у канцелярії батька ще з студентських років та ін.

Напередодні та у період Першої світової війни В. Старосольський – один з організаторів та лідерів січового стрілецтва. 18 березня 1913 р. у Львові було засноване перше легальне українське напіввійськове товариство «Січові стрільці-І», головою якого було обрано В. Старосольського, а його адвокатська канцелярія на вул. Коперніка, 14 стала 1913-17 рр. його організаційним центром.

Під час перебування УСС у Стрию В. Старосольський разом з однодумцями відмовилися від присяги на вірність Австро-Угорщині, декларуючи тим самим перспективу соборності українських земель та здобуття самостійності України. Був прихильником створення українських збройних сил на базі Легіону січових стрільців. Як представник УСДП, увійшов до складу створеної 1 серпня 1914 р. Головної Української Ради (ГУР) – найвищого політичного органу українців Австро-Угорщини. Згодом, 10 серпня 1914 р., ГУР і УБУ призначила В. Старосольського своїм мобілізаційним комісаром із правом заснування місцевих мобілізаційних комітетів, здійснення контролю та керівництва ними. 15 жовтня 1914 р. був обраний членом Української бойової управи (УБУ), координував діяльність різних українських організацій, зокрема представляв УБУ при Легіоні УСС. Згодом, 30 грудня 1914 р., його призначено постійним представником ГУР та УБУ при Легіоні УСС. На засідання ГУР 29 грудня 1914 р. виступив з ініціативою об’єднання ГУР та СВУ в єдину українську організацію. Згодом, 5 травня 1915 р., її було створено під назвою Загальна Українська Рада (ЗУР), до складу якої увійшов В. Старосольський. Він також залишався представником ЗУР в Легіоні УСС до часу її розпуску у листопаді 1916 р. Співпрацював зі стрілецьким журналом «Шляхи» та Союзом Визволення України у Відні. На сторінках «Вісника СВУ» він містив свої публіцистичні статті, повідомлення про життя УСС. У видавництві СВУ вийшла друком його праця «Національний та соціальний момент в українській історії» (Відень, 1915). Впродовж січня 1915 – жовтня 1918 рр. безпосередньо знаходився на фронті, в легіоні УСС виконував обов’язки військового кореспондента, займався питаннями військового і матеріального забезпечення потреб стрільців, ідеологічною роботою, намагався залагодити розбіжності між ЗУР, УБУ та керівництвом УСС. З 1916 р. – член таємного товариства УСС – «Лицарства Залізної Остроги», автор «Десяти заповідей Українських Січових Стрільців».

25 лютого 1916 р. В. Старосольського було обрано головою «Кружка загального добра», створеного за його ініціативою з метою культурно-просвітньої та економічної допомоги місцевому населенню та стрілецтву.

Стояв біля організаційних витоків формування єдиного однострою січового стрілецтва (1917). Ініціював створення органу «Пресова квартира УСС» для ведення культурно-просвітньої та виховної роботи серед січового стрілецтва та «Українського пресового бюро» при УБУ для інформування і