Література. Андрусяк Т. Правові погляди Кирила Трильовського / Тарас Андрусяк // Вісник Львівського університету

Андрусяк Т. Правові погляди Кирила Трильовського / Тарас Андрусяк // Вісник Львівського університету. Серія: юридична. – Львів, 2000. – Вип. 35. – С. 121–130.

Арсенич П. Засновник «Січі» Кирило Трильовський / Петро Арсенич. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. – 15 с.

Арсенич П. Засновник «Січі» на Покутті / Петро Арсенич // Дзвін. – 1992. – №3/4. – С. 139–141.

Арсенич П. Основник «Січі» Кирило Трильовський / Петро Арсенич // Гуцульщина. –Торонто, 1993. – Чис. 32. – С. 1–14.

Бойчук А. Ю. Інститут адвокатури на західноукраїнських землях другої половини XIX – початку XX ст. (на матеріалах Галичини): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Бойчук Андрій Юрійович; Відкритий міжнар. ун-т розв. людини «Україна». – К., 2011. – 20 с.

Бойчук А. Політико-правові погляди Кирила Трильовського / Андрій Бойчук // Вісник Одеського національного університету. Серія: Правознавство. – Одеса, 2009. – Вип. 9. – С.29–35.

Бойчук Л. Взаємини Кирила Трильовського та Василя Стефаника (1890-ті – 1914 рр.) / Леся Бойчук // Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис «Галичина». – 2011. – Чис. 18–19. – С. 372–376.

Васильчук М. М. Українська видавнича справа в Коломиї (друга половина XIX – XX ст.): монографія / М. М. Васильчук. – Коломия: Вік, 2012. – 224 с.

Винничук О. Громадська та організаційно-педагогічна діяльність засновника січового руху Кирила Трильовського / Олег Винничук // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Педагогіка і психологія. – Тернопіль, 1998. – Вип. 33. – С. 77–81.

Волосенко П. Спогади про д-ра К. Трильовського і «Січі» / Петро Волосенко // Гей, там на горі «Січ іде!»: пропам’ятна книга «Січей» – К.: ВІПОЛ, 1993. – С. 106–109.

Гей, там на горі «Січ» іде!: пропам’ятна книга «Січей» / Зібрав і упорядкував П. Трильовський. – Едмонтон, 1965. – 432 с. – Перевидання: К: ВІПОЛ. – 1993. – 432 с.

Гловацький І. Особливості розвитку інституту адвокатури на землях Східної Галичини і Буковини / Іван Гловацький // Вісник Львівського університету. Серія: юридична. – Львів, 2003. – Вип. 38. – С. 119–127.

Гловацький І. Ю. Роль колегії оборонців в організації правового захисту політичних в’язнів у політичних судових процесах у Східній Галичині (1918 – 1926 рр.) / І. Ю. Гловацький // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – Хмельницький, 2003. – № 2 (6). – С. 21–27.

Гловацький І. Ю. Українські адвокати Східної Галичини як захисники у кримінальних справах по обвинуваченню у вчиненні політичних злочинів у міжвоєнний період (1918–1939 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / Гловацький Іван Юхимович; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – К., 2006. – 18 с.

Гловацький І. Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (19121–1939 рр.) / І. Ю. Гловацький. – Львів: Тріада плюс, 2003. – 348 с.

Громада // Українська преса в Україні та світі ХІХ – ХХ ст.: історико-бібліографічне дослідження. – Т. 2: 1891–1905 рр. / НАН України, Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, Відділення «Науково-дослідний центр періодики»; уклад.: М. В. Галушко, М. М. Романюк (керівник проекту), Л. В. Сніцарчук. – Львів, 2009. – С. 131–132.

Гуйванюк М. Р. Січовий рух у Галичині й на Буковині (1900 – 1914 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Гуйванюк Микола Романович; Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. – Чернівці, 2002. – 21 с.

Гуйванюк М. Січовий рух у Галичині й Буковині (1900–1914 рр.) / Микола Гуйванюк. – Чернівці: Зелена Буковина, 2009. – 254 с.

Д-р Кирило Трильовський // Календар українського видавництва на рік 1942. – Краків, 1941. – С. 126–127.

Др. Кирило Трильовський (Важливіші дати з життєпису) // Гей, там на горі «Січ» іде!: Пропам’ятна книга «Січей» / зібрав і упорядкував П. Трильовський. – Едмонтон, 1965. – С. 314–315.

Д-р. Кирило Трильовський // Левицький К. Українські політики: сильветки наших давніх послів і політичних діячів. – Ч. 1. / Кость Левицький. – Львів, 1936. – С. 117–119.

З діяльности д-ра Кирила Трильовського яко посла до Ради Державної. Накладом І. Чупрея. Друковано в друкарні Михайла Білоуса в Коломиї. – Коломия, 1911. – 12 с. – Передрук: Упорядник І. Монолатій. – Коломия, 1993. – 15 с.

Зелінська Н. В. Трильовський Кирило / Н. В. Зелінська // Українська журналістика в іменах: матеріали до енциклопедичного словника / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, НДЦ періодики; наук. консультант Я. Р. Дашкевич; за ред. М. М. Романюка. – Львів, 1996. – Вип. 3. – С. 299–302.

Зоря // Українська преса в Україні та світі ХІХ – ХХ ст.: історико-бібліографічне дослідження. – Т. 2: 1891–1905 рр. / НАН України, Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, Відділення «Науково-дослідний центр періодики»; уклад.: М. В. Галушко, М. М. Романюк (керівник проекту), Л. В. Сніцарчук. – Львів, 2009. – С. 251–253.

Ікер. На честь Батька Січового / Ікер // Гей, там на горі «Січ» іде!: пропам’ятна книга «Січей» / зібрав і упорядкував П. Трильовський. – Едмонтон, 1965. – С. 404–405.

Кобилецький М. М. Утворення ЗУНР, її державний механізм та діяльність (1918–1923 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / Кобилецький Микола Мар’янович; Львів. держ. ун-т ім. І. Франка. – Л., 1998. – 16 с.

Кульчицький В. С. Галицкий сейм в системе колониального управления Австро-Венгрией: автореф. дисс. на соискание науч. степени канд. юрид. наук. – М., 1953. – 20 c.

Кульчицький В. С. Галицький сейм – знаряддя соціального і національного пригнічення трудящих (1861–1914) / В. С. Кульчицький // Питання теорії і практики радянського права. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – Вип. 4. – С. 5–19.

Кульчицький В. С. Державний лад і право в Галичині (в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.) / В. С. Кульчицький. – Львів, 1965. – 66 с.

Левинський В. Д-р Кирило Трильовський: з нагоди роковин його смерти / В. Левинський // Львівські вісті. – 1942. – 18–19 жовт; 20 жовт.

Лепісевич П. М. Загальна Українська Рада: проблема консолідації національно-демократичних сил (1914 – 1916 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Лепісевич Петро Миронович; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л., 2005. – 20 с.

Литвин М. Р. Історія ЗУНР / Литвин М. Р., Науменко К. Є. – Львів: Олір, 1995. – 368 с.

Литвин Н. Віденський період уряду ЗУНР / Надія Литвин // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2009. – Вип. 18. – С. 268–272.

Лицарі рідного краю: січово-стрілецька традиція в історії, культурі та мистецтві України ХХ століття / Матеріали Всеукраїнської науково-теоретичної конференції, присвяченої пам’яті організатора січово-стрілецького руху в Галичині, генерального отамана Українського січового союзу, голови Української Боєвої Управи Кирила Трильовського, 17 травня 2007 р. / упорядкув., ред. І. Монолатія. – Коломия: Вік, 2007. – 312 с.

Ломацький М. «Січ» на Гуцульщині: цей спогад присвячую пам’яті славного «Січового Батька» Докторові Кирилові Трильовському / Михайло Ломацький // Гей там на горі «Січ» іде!: пропам’ятна книга «Січей» / зібрав і упорядкував П. Трильовський. – Едмонтон, 1965. – С. 141–153.

Макарчук С. А. Українська республіка галичан: нариси про ЗУНР / С. А. Макарчук. – Львів: Світ, 1997. – 192 с.

Марунчак М. Січовий рух Покуття й Городенщини / Михайло Марунчак // Городенщина: історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк; Торонто; Вінніпег, 1978. – С. 290–302.

Мисак Н. Галицькі адвокати наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття: національна ідентифікація і професійна діяльність / Наталія Мисак // Україна – Польща: історична спадщина і суспільна свідомість: збірник наукових праць. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. – Випуск 5. – С. 26–37.

Мікула О. І. Правові основи організації і діяльності Галицького крайового сейму (1861 – 1918 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / Мікула Оксана Іванівна; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л., 2005. – 18 с.

Морозюк В. «Січовий Батько» і його діти / Володимир Морозюк // Перевал. – 1999. – №4. – С. 100–111.

Мусійчук С. Поклін на могилу «Січового Батька» Кирила Трильовського / С. Мусійчук // Гей, там на горі «Січ» іде!: пропам’ятна книга «Січей» / зібрав і упорядкував П. Трильовський. – Едмонтон, 1965. – С. 379.

Нагірняк А. Я. Кирило Трильовський – організатор українських парамілітарних сил у Галичині (кінець ХІХ – 30-ті рр. ХХ ст.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 20.02.22 «Військова історія» / Нагірняк Андрій Ярославович; Національний ун-т «Львівська політехніка» – Л., 2006. – 19 с.

Павлишин О. Кирило Трильовський: біографічний нарис / Олег Павлишин // Кирило Трильовський. З мого життя. – Київ; Едмонтон; Торонто: Канадський інститут українських студій. Вид-во «ТАКСОН», 1999. – С. 5–18.

Павлишин О. Й. Формування та діяльність представницьких органів влади ЗУНР – ЗОУНР (жовтень 1918 – червень 1919 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Павлишин Олег Йосипович; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л., 2001. – 20 с.

Петрів М. Й. Трильовський Кирило Йосипович // Петрів М. Й. Кирило Трильовський – січовий батько / Петрів М. Й., Гуйванюк М. Р., Ковтун В. І., Савчук М. В. – Коломия: Вік, 2012. – С. 5–30.

Провісник молодечого руху: з приводу 50-річчя смерти Кирила Трильовського // Шлях Перемоги. – 1991. – 27 жовт. – С. 5.

Різник Л. Великий здвиг // Дзвін. – 1994. – №6. – С. 123–128.

Різник Л. Січовий Батько // Літопис Червоної Калини. – 1992. – №2/3. – С. 36–39.

Романюк М., Галушко М. Українські часописи Коломиї (1865–1994 рр.): історико-бібліографічне дослідження. – Львів, 1999. – 80 с.

Савчук М. В. Сміхотворці про Батька Кирила // Петрів М. Й. Кирило Трильовський – січовий батько / Петрів М. Й., Гуйванюк М. Р., Ковтун В. І., Савчук М. В. – Коломия: Вік, 2012. – С. 44–51.

Тищик Б. Й. Західно-Українська Народна Республіка (1918–1923): історія держави і права / Б. Й. Тищик. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

Ткачук Д. Як я пізнався з «Батьком Кирилом» (Спогад з 1940 р.) / Д. Ткачук // Гей, там на горі «Січ» іде!: пропам’ятна книга «Січей» / зібрав і упорядкував П. Трильовський. – Едмонтон, 1965. – С. 158–159.

Томчик Р. Політична діяльність Кирила Трильовського у 1890–1914 рр. / Ришард Томчик // Україна – Європа – Світ: збірник наукових праць, 2008–2009. – № 2. – С. 206–211.

Трильовський П. Товариство «Січ» в Коломиї / Петро Трильовський // Коломия і Коломийщина: збірник споминів і статей про недавнє минуле. – Філадельфія: Видання Комітету Коломиян. – С. 455–459. – (Український архів НТШ; Т. 46).

Трильовський П. Як я те бачив / Петро Трильовський // Гей, там на горі «Січ» іде!: пропам’ятна книга «Січей» / зібрав і упорядкував П. Трильовський. – Едмонтон, 1965. – С. 262–269; Над Прутом у лузі: Коломия у спогадах / ред. З. Книш. – Торонто, 1967. – С. 97–125.

Трильовський Кирило // Андрухів І. О. Українські правники у національному відродженні Галичини: 1848–1939 рр. / Андрухів І. О., Арсенич П. І. – Івано-Франківськ, 1996. – С. 64–66.

Трильовський Кирило // Гловацький І. Ю. Українські адвокати Східної Галичини (кінець XVIII – 30-ті роки ХХ ст.) / Гловацький І. Ю., Гловацький В. І. – Львів, 2004. – С. 123–124.

Трильовський Кирило // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. – Перевидання в Україні. – Львів, 1996. – Т. 9. – С. 3259.

Трильовський Кирило // Кульчицький В. С. Українська юриспруденція в персоналіях / Кульчицький В. С., Вівчаренко О. А., Бойко І. Й. – Івано-Франківськ, 1995. – С. 33.

Трильовський Кирило // Плекан Ю. Перший досвід парламентаризму: українці – депутати австрійського парламенту та галицького крайового сейму (1848–1918): довідник / Юрій Плекан. – Івано-Франківськ: Видавець Третяк І. Я., 2012. – С. 66–67.

Трильовський Кирило // Українська загальна енцикльопедія: в 3 т. / за голов. ред. І. Раковського. – Львів; Станиславів; Коломия: Видання кооперативи «Рідна школа», 1935. – Т. 3. – С. 323.

Трильовський Кирило // Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму / Ігор Чорновол. –Львів: Тріада плюс, 2010. – С. 186–187.

Трильовський Кирило Йосипович // Малюта О. В. «Просвіта» і Українська Державність (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.) / О. В. Малюта. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2008. – С. 716–719.

Українські січові стрільці – лицарі рідного краю. – Коломия: Вік, 2007. – 216 с.

Франко І. Рецензія // Літературно-науковий вісник. – Львів, 1906. – Т. 34. – С. 205–206. – Рец. на вид.: Збірник пісень патріотичних і січових. – Чернівці, 1906. – Передрук: Франко І. Збірник пісень патріотичних і січових / Іван Франко // Зібрання творів у 50 т. – Т. 37. – К.: Вид-во «Наукова думка», 1982. – С. 62.

Хлопска правда // Українська преса в Україні та світі ХІХ – ХХ ст.: історико-бібліографічне дослідження. – Т. 2: 1891–1905 рр. / НАН України, Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, Відділення «Науково-дослідний центр періодики»; уклад.: М. В. Галушко, М. М. Романюк (керівник проекту), Л. В. Сніцарчук. – Львів, 2009. – С. 293–295.

Чернецький А. «Січі» й їхній організатор: (Пам’яті Д-ра Кирила Трильовського з нагоди 60-річчя оснування першої «Січі» / А. Чернецький // Гей, там на горі «Січ» іде!: пропам’ятна книга «Січей» / зібрав і упорядкував П. Трильовський. – Едмонтон, 1965. – С. 219–223.

Ювілей Кирила Трильовського // Народна справа. – Коломия, 1934. – Чис. 42. – С. 2.

Якимович Б. «Гей, «Січ» іде – красен мак цвіте..» / Богдан Якимович. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2000. – 52 с.

Trylovsky Kyrylo // Encyclopedia of Ukraine. – Toronto; Buffalo; London. – 1993. – Vol. IV: Ph–Z. – P. 295–296.

ЧАЙКОВСЬКИЙ АНДРІЙ ЯКОВИЧ (15.05.1857, м. Самбір, тепер Львівської обл. – 2.06.1935, м. Коломия, Івано-Франківської обл.) – адвокат, доктор права, письменник, державний, громадсько-політичний та культурно-освітній діяч, почесний член товариства «Просвіта», перший голова «Товариства українських письменників і журналістів імені Івана Франка» (1925–26), у період Західно-української народної республіки – державний комісар Самбірського повіту (1918–19).

CHAIKOVSKY ANDRII ( 15.05.1857, Sambir, now Lviv reg. – 2.06.1935, Kolomyia, Ivano-Frankivsk reg.) – advocate, Doctor of Law, writer, public, social, political, cultural and educational activist, honorary member of the Society «Prosvita», first head of the «Society of the Ukrainian writers and journalists named after Ivan Franko» (1925–26), during the Western Ukrainian People’s Republic – State Commissioner of the Sambir County (1918–19).

Народився у м. Самборі, тепер Львівської обл. Початкову освіту здобув удома. Середню освіту отримав у Самбірській гімназії (1869–77). У гімназійні роки (1873) заснував таємне товариство «Студентська громада», підтримував зв’язки з такими самими організаціями Львова, Тернополя, Станиславова та Бережан, а останнього року навчання (1876–77) був його головою. Діяльність цього товариства детально описав у автобіографічній повісті «Своїми силами». Під час навчання в гімназії познайомився з Іваном Франком, який тоді навчався у Дрогобицькій гімназії; дружні взаємини між ними і листування тривали впродовж усього життя.

У 1877–83 рр. навчався у Львівському університеті. Після однорічного навчання на філософському факультеті, не маючи коштів на прожиття, вступив на однорічну військову службу, після повернення з якої записався на правничий факультет. Під час навчання очолював студентське товариство «Дружній лихвар» (1879–80 рр.; від 1882 р. – «Академічне Братство»). Остаточно утвердився у своїх народовських переконаннях і став доволі відомою особою серед народовців Львова та української студентської молоді краю. Став одним з засновників першого українського правничого товариства «Кружок правників» (1881), до найважливіших завдань якого входило «організовувати українських студентів-правників як майбутніх свідомих оборонців прав та інтересів українського народу». Разом з Костем Левицьким, Андроніком Могильницьким, Євгеном Олесницьким та Григорієм Дзеровичем увійшов до складу першого керівного органу цього товариства. Опікувався «Кружком правників» професор Олександр Огоновський, а одним з найважливіших кроків цього гуртка було створення (1882) комісії для випрацювання української правничої термінології та заснування бібліотеки.

1877 року Андрій Чайковський став членом «Просвіти». Восени 1878 р. розпочав у ній працю чиновника, зробивши помітний внесок у наведення організаційного порядку в діяльності товариства. Пропрацював до січня 1882 р. – часу мобілізації, як резервіста, до армії для придушення повстання в Боснії і Герцеговині. Про перебування тут написав автобіографічне оповідання «Спомини з-перед десяти літ», які схвально оцінив Іван Франко. В студентський період стояв біля витоків газети «Діло», як правник разом з Д. Гладиловичем у 1880 р. залагодив усі формальності у намісництві та поліції щодо випуску першого числа цього часопису. Після закінчення університету у 1883 р. відбув у Самбірському окружному суді однорічну (1883–84) безкоштовну та обов’язкову для майбутніх адвокатів судову практику. 1884 р. склав суддівський іспит і розпочав практику помічника адвоката з правом бути захисником у кримінальних справах. У 1884–86 рр. відбував обов’язкову шестирічну практику у Самборі в адвокатській канцелярії відомого адвоката у кримінальних справах Феліціяна Яцьковського. В 1886 р. переїхав до Бережан, де продовжив практику в адвокатській канцелярії І. Маєвського. У 1889 р. склав адвокатський іспит. У лютому 1890 р. здобув ступінь доктора права у Львівському університеті, який засвідчили професори Тадеуш Пілат, Олександр Огоновський та Авґуст Баласітс. 8 березня 1890 р. відкрив у Бережанах власну адвокатську канцелярію. Займався здебільшого кримінальною практикою, набув собі слави оборонця прав українців повіту. Селяни з повагою називали його «хлопським адвокатом», бо він справді з натхненням захищав їхні інтереси, їздив селами, виступав на зборах і вічах, часто давав безкоштовні правничі поради.

Франц Коковський, який стажувався в канцелярії Андрія Чайковського, так красномовно характеризує його як адвоката-громадянина:

«Андрій Чайковський – це для мене прототип українського адвоката, працівника, що не ганяється за грошем, що робить свою справу з серця, з духової потреби, бо так працювати вимагає від нього народне добро. Дай Боже, щоб таких адвокатів було в нас якнайбільше!».

Андрій Чайковський був також захисником у багатьох політичних процесах проти українців за антидержавні виступи, промови, бунти, страйки, непослух жандармерії тощо. У 1908 р. захищав на політичному процесі Осипа Назарука, ще тоді студента і відомого в майбутньому адвоката, публіциста й політичного діяча, за його бунтарський виступ на вічі у Бучачі. Андрій Чайковський першим у Бережанах почав домагатися вживання української мови в суді і в державних установах. Був добрим учителем для майбутніх українських адвокатів. Так, у його канцелярії стажувалися Степан Баран – адвокат, політичний діяч у міжвоєнний період, депутат сейму Польщі; Франц Коковський – адвокат, суддя, письменник, етнограф, перекладач тощо.

Крім адвокатської, вів активну українську громадську і культурно-просвітницьку діяльність. Заснував і очолював у 1899–1903 рр. місцеву філію «Просвіти»; згодом його обрали почесним членом цього товариства. Разом з В. Яворським заснував українське кредитово-позичкове товариство «Надія» (друге таке товариство в Галичині, першим було товариство «Віра», засноване в Перемишлі адвокатом Теофілом Кормошем). Андрій Чайковський спільно з композитором О. Нижанківським та В. Яворським заснував хорове товариство «Бережанський Боян» (також друге в Галичині, перше – «Перемиський Боян», третє – «Львівський Боян»). «Надія» і «Боян» тривалий час були центром усього культурного, економічного та політичного життя українців Бережанщини. В цей самий період входив до керівного складу кредитових товариств «Надія» і «Народний дім», як політичний діяч до 1904 р. керував повітовою організацією Української народно-демократичної партії. Андрій Чайковський засновував осередки «Січей», його обирали кошовим отаманом «Січей» на Бережанщині (1910–14). Став одним з засновників протиалкогольного товариства «Відродження», пропагував тверезий спосіб життя, брав активну участь у роботі політичного товариства «Селянська Рада» (1897), «Руського Педагогічного Товариства» і театру «Руська Бесіда». З останнім Андрій Чайковський пов’язаний ще від 1880 р., коли склав план реорганізації адміністративної управи українського театру. Цей план став основою для подальшого організаційного оформлення і становлення українського театрального руху в Галичині. На початку ХХ ст. (у 1909 р. та 1911 р.) його разом з іншими українськими адвокатами і водночас шанувальниками театру Михайлом Волошиним і Євгеном Олесницьким обрали до складу крайової конкурсної комісії для визначення найкращих українських драматичних творів. Підтримував інші тісні мистецькі зв’язки зі Львовом, зокрема бував тут на ювілейних вечорах М. Шашкевича (1893), «Енеїди» І. Котляревського (1898), М. Лисенка (1903).

Влітку 1904 р. А. Чайковський переніс свою канцелярію до м. Сколе на Львівщині, де працював адвокатом до осені 1905 р. Опісля переїхав до м. Рогатина, тепер Івано-Франківської обл., де працював у власній канцелярії до літа 1906 р. Того самого року повернувся до Бережан і до 1914 р. працював адвокатом у власній канцелярії. У травні 1914 р. переїхав до Самбора, де працював знову у власній канцелярії до 1919 р. На початку Першої світової війни А. Чайковський організував набір до лав Леґіону Українських січових стрільців у Самбірському повіті. У червні 1915 р. ввійшов до складу «Українського Горожанського Комітету» у Львові. Ця організація займалася допомогою і правовим захистом українців краю, які постраждали від воєнних дій. Очолював «Комітет українців міста Львова», який створений 22 червня 1915 р. У Самборі, який перебував під окупацією російського війська від кінця вересня 1914 р. до травня 1915 р., адвоката заарештували та ув’язнили до львівської тюрми. Порятував його від тюремного ув’язнення університетський товариш, адвокат Володимир Дудикевич, який був помічником львівського губернатора Бобринського та лідером галицьких москвофілів. Саме на його прохання Андрія Чайковського звільнили. Опісля повернувся до Самбора, де займався адвокатською й літературною діяльністю.

З утворенням Західно-української народної республіки (ЗУНР) упродовж 1 листопада 1918 р. – 13 травня 1919 р. виконував важливі обов’язки повітового комісара Самбірщини, тобто очолював українську адміністрацію в Самбірському повіті. Основними завданнями повітового комісара були збереження громадського порядку та організація управління в повіті, налагодження постачання харчів і необхідних товарів цивільному населенню й армії, організація боротьби з епідеміями.

З приходом польської армії на Самбірщину розпочалися репресії проти українських діячів ЗУНР, і А. Чайковський з сім’єю змушений був покинути Самбір. Так він опинився в Коломиї, де повітовим комісаром був його зять – адвокат Володимир Бемко. Незабаром і Коломию окупували спочатку румунські війська, а відтак – польські. Польська влада ув’язнила Андрія Чайковського. Після звільнення з в’язниці, коли воєнні події вщухли, Андрій Чайковський відкрив у Коломиї власну адвокатську канцелярію, яка від 1920 р. й до кінця його життя містилася в українському «Народному домі» (тепер тут Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття). Про те, чому саме тут була канцелярія відомого адвоката, є цікава й повчальна історія його онука Андрія Ставничого:

«У Коломиї в Народному Домі розмістились підрозділи польського війська, а на партері влаштували стайню для коней. Управа Народного Дому звернулась до Дідуся з проханням допомогти виселити непрошених гостей. Від імені управи Н. Д. Дідусь подав позов до суду – і процес виграв. За це управа надала Дідові посмертно приміщення на другому поверсі для житла та адвокатської канцелярії».

У Коломиї Андрій Чайковський майже не брав активної участі у політичній діяльності, хоча й далі вважав себе націонал-демократом, очолюючи місцевий осередок УНДП. Громадською діяльністю займався менше, ніж до Першої світової війни, однак зовсім її не припинив: працював у філії «Просвіти», був головою філії «Рідної Школи» (1926–28) та протиалкогольного товариства «Відродження». Один з організаторів і перший голова (24.10.1925 – 26.12.1926) «Товариства українських письменників і журналістів імені Івана Франка». Плідною була його літературна творчість – у коломийських видавництвах вийшло друком приблизно 30 його книг.

У постаті Андрія Чайковського гармонійно вживалися дві особистості: правдивого українського адвоката і талановитого українського письменника.

«Злазити щодня з Пегаса і сідати на процесову шкапу страшно томить і розриває душу на дві половини…», – писав він у автобіографії. В історію українського народу Андрій Чайковський увійшов як талановитий і патріотичний український адвокат, а ще більше – як визначний український письменник, на творах якого виховано і виховуватиметься не одне покоління українських громадян.

Ще будучи кандидатом у адвокати, під час практики в Бережанах, опублікував у газеті «Діло» свою публіцистичну статтю «Причини зубожілости наших селян і міщан через судівництво», яка стала його першою пробою пера та предтечею подальших літературних творів. З першим літературним шедевром, який в більшій мірі є автобіографічним твором «Спомини з-перед десяти літ», Андрій Чайковський прийшов до українського читача уже в зрілому віці (36 років). Відтак він став автором низки нарисів, оповідань і повісті «В чужім гнізді»; його твори отримали схвальну оцінку Івана Франка. Заохочений цим, незважаючи на щоденну адвокатську працю і активну громадську діяльність, Андрій Чайковський написав і опублікував багато нарисів і оповідань з тогочасного життя: «Вуйко» (1895), «Образ гонору» (1897), «Бразилійський гаразд» (1896), «Рекрут» (1897), «Олюнька» (1895) та ін. Оповідання «Курателя» і «Рекрут» вперше опубліковані в діаспорному часописі «Свобода» у США (1896). Початок літературної творчості А. Чайковського наприкінці ХІХ ст. позитивно оцінив і Осип Маковей.

З початком ХХ ст. розпочинається другий етап літературної творчості письменника, який фактично повністю присвячений козацькій тематиці та історії України. Андрій Чайковський мріяв побувати в Україні, як він писав у своїх спогадах: «Поглянути на Дніпро, і пороги, на те місце, де Січ Запорозька стояла; поклонитися могилі Шевченковій, Київ оглянути». Хоча його мрія не здійснилася, але побачив він Україну через свої твори. Тритомна антологія «Вік» (Київ, 1902) представила його творчість українським читачам Наддніпрянської України уривком повісті «Олюнька» та біобібліографічними відомостями про нього. Відтоді він стає справді всеукраїнським письменником, знаним серед читачів Австро-Угорської й Російської імперій.

«Захоплення козаччиною і любов до України змусили мене заповняти прірву в нашій літературі історичними оповіданнями», – так Андрій Чайковський пояснював свою літературну працю. До найкращих творів цього періоду належать: «Віддячився» (1913), «Олексій Корнієнко» (у трьох частинах) (1926–29), «Полковник Михайло Кричевський» (1935), «Перед зривом» (1937) та особливо «За сестрою» (1907), «Козацька помста» (1910), «На уходах» (1921), які, за твердженням літературознавця М. Ільницького, є «одними з перших в українській літературі зразків історико-пригодницького характеру, сюжет яких будується на взятих з національної історії фактах». Його історичні оповідання публікуються на сторінках багатьох часописів, зокрема «Вісник союза руских хліборобських спілок на Буковині «Селянська каса», «Канадийскій Фармар», «Поступ» та ін.

Найбільшим та найголовнішим своїм твором вважав роман «Сагайдачний», який задумувався автором у шести частинах. У 1918 р. вийшла перша частина під назвою «Побратими». Принагідно зазначимо, що в 1917 р. помер його університетський товариш, адвокат Євген Олесницький, якому автор й присвятив «Побратимів»: «Присвячую незабутній пам’яті мого найкращого товариша і друга д-ра Євгена Олесницького. Автор». Дві наступні частини роману вийшли друком у 1929 і 1932 рр. у Тернополі та Коломиї під назвою «До слави». Інші частини так і не побачили світ. Повчальною для сучасних дослідників цензурної політики Польської держави щодо українських історичних публікацій є справа про конфіскацію роману «До слави», про яку на основі новознайдених матеріалів у Національній бібліотеці у Варшаві докладно описано Г. Сварник. Частина твору, яка була опублікована в Тернополі (1929), за рішенням тамтешнього Повітового староства була заарештована ще в друкарні за таким звинуваченням: автор образив «авторитет і достоїнство Польської держави та польського народу». Однак зусиллями адвоката та посла до сейму Степана Барана, а також завдяки ґрунтовним поясненням автора, в червні 1929 р. це рішення суд скасував, і книжка швидко розійшлася серед читачів. Але другу частину повісті, яка мала вийти друком у Коломиї, сконфіскували і заборонили розповсюджувати. Тривала й обтяжлива судова тяганина, численні депутатські звернення С. Барана не дали результату. 24 січня 1935 р. Міністр справедливості Польщі у своїй відповіді повідомив про те, «що в даний момент у зв’язку зі зміненим правовим станом брошура Андрія Чайковського під назвою «До слави» є конфіскована, а розповсюдження її заборонене».

В середині 1920-х рр. Андрій Чайковський задумав ознайомити європейське суспільство з козацькою минувшиною та вважав, що екранізація історичного роману «Олексій Корнієнко» німецькою мовою буде найкращим способом це зробити. Навіть провів перемовини з Берлінською кіностудією, але не встиг реалізувати свої плани. Та до європейського читача А. Чайковський таки прийшов: у 1968 р. у перекладі французькою мовою брюссельське видавництво опублікувало його повість «За сестрою». Твори Андрія Чайковського у різний час друкувалися у США, Канаді, Німеччині, Бельгії, Росії й Бразилії.

Першою правничо-публіцистичною розвідкою Андрія Чайковського, як згадувалося вище, є стаття «Причини зубожілости наших селян і міщан через судівництво» (1888), в якій автор через призму недосконалості австрійського судівництва проаналізував причини зубожіння українських селян і містян та запропонував низку заходів для їх усунення. Ця праця висунула Андрія Чайковського не лише в число провідних українських правників, але й громадсько-політичних діячів. На матеріалах цієї статті він згодом написав оповідання «Образ гонору» (1895), яке отримало схвальну оцінку Івана Франка й було першою книжкою, яка отримала премію від фундацiї iм. С. Дубравського.

Андрій Чайковський підтримав появу першого в українській історії правничого часопису українською мовою – «Часописі Правничої» (1889–1900). Тут опублікував свою наукову працю «Про старинний грецький процес кримінальний» (1897), в якій проаналізував «науки грецького права», маловідомого тогочасним дослідникам, оскільки грецьке право не було, на відміну від римського, університетським предметом для вивчення студентами. Оригінальною й актуальною залишається його правнича розвідка «Процес Ісуса Христа» (1897), в якій автор ґрунтовно досліджує державно-правовий устрій староєврейської держави, єврейське судочинство та чи не вперше проводить аналіз суду і страту Ісуса Христа не з точки зору теології, а з позиції юридичних норм староєврейського права. Повчальною для сучасника є історія друку цієї розвідки. Андрій Чайковський, висловлюючи бажання долучитися до побудови церковного собору в Тернополі, передає комітетові з побудови собору право видати цю працю й призначає увесь чистий дохід від її реалізації на зведення храму. В передмові до книжки видавництво помістило такий напис:

«Наш звісний писатель та народолюбець Високоповажний Добродій др. Андрій Чайковський, адвокат краєвий в Бережанах, довідавшись в переїзді через наше місто, що ширші руські круги Тернополя заняті якраз переведенням в діло великої гадки, а то добудування нового парохіяльного дому Божого, зволив ласкаво подарити на сю ціль від себе першу жертву. Призволив на випечатання своєї праці п. з. «Процес Ісуса Христа», призначаючи весь чистий дохід на примноження фондів задуманої будови. Ми, отже, пускаючи в світ сю цінну працю маємо надію, що вона зможе заінтересувати найширші круги нашої суспільности. Тож вважаємо собі честю на цім місці зложити прилюдно нашу найсердечнішу подяку Авторові за такий щедрий дар».

Хоча це були тільки дві його наукові правничі праці, однак і цього достатньо для того, щоб погодитися з твердженням дослідника його правових поглядів Тараса Андрусяка про те, що:

«Дві зазначені праці виводять А. Чайковського в ряд провідних українських вчених істориків права. Він заторкнув такі аспекти історії держави і права стародавньої Юдеї та Греції, які до того часу та, зрештою, і донині не багато хто в українській історико-юридичній науці пробував аналізувати. З огляду на це можна з впевненістю стверджувати про їх наукову вартість для сучасної юридичної науки і освіти».

Окремою книжкою вийшла популярна його правнича розвідка «Що кожному знати треба про загальне, рівне, безпосереднє і тайне право голосування» (1905). У ній автор у формі 37 запитань-відповідей легко й доступно пояснює пересічній людині складні правові категорії, пов’язані з виборчим процесом.

Упродовж своєї адвокатської діяльності А. Чайковський входив до Львівської палати адвокатів – і в часи Австро-Угорської імперії, і за Польської держави. Разом з тим він був активним учасником українського правничого громадського руху. Так від часу створення 1909 р. «Товариства Українсько-Руських Правників у Львові» (ТУП) Андрій Чайковський став його членом. Був учасником першого з’їзду українських правників, організованого ТУП та присвяченого 100-річчю від дня народження Т. Шевченка (24. 03. 1914). На з’їзді він спочатку виступив з доповіддю про «Руську Правду», а згодом головував на нараді, яка стосувалася питання організації українських правників. За підсумками з’їзду написав коротку полемічну статтю, в якій окреслив необхідність розвитку товариства, надання допомоги у працевлаштуванні українським студентам, які закінчують правничі студії, видання фахового періодичного правничого часопису та вказав шляхи розвитку товариства.

Зі створенням (1923) першої професійної організації українських адвокатів «Союз Українських Адвокатів у Львові» (СУА) став її членом і до кінця життя очолював відділення союзу в Коломиї. В журналі «Життя і Право» (1931) – друкованому органі СУА й ТУП – опублікував публіцистичну статтю «Чого треба вимагати від українського адвоката?». У ній описав існуючі на той час проблеми розвитку української адвокатури й окреслив шляхи її зміцнення для «совісного виконання адвокатами своїх фахових та громадянських обов’язків». У полемічній статті (1933) розглядає питання необхідності знання рідної мови українськими правниками. На перших загальних зборах Львівської палати адвокатів (12.11.1931), до якої внаслідок реформи адвокатури ввійшли Самбірська та Перемиська палати, його обрали до екзаменаційної комісії для складання адвокатських іспитів.

Багатогранною є публіцистична спадщина Андрія Чайковського: він – автор декількох десятків публіцистичних статей. Як активний член протиалкогольного товариства «Відродження», опублікував кілька окремих книжок про шкідливість алкоголю та пропаганду здорового способу життя. Його публіцистичні статті присвячені полеміці стосовно реформ у греко-католицькій церкві, питанням модернізації українського національного руху, подальшого становлення та організаційного оформлення української адвокатури, яка діяла в чужій (польській) державі.

До творчої спадщини Андрія Чайковського, яка розкриває його постать через призму людських стосунків, показує його розуміння історичного минулого, стан і перспективи розвитку українського народу, належать його мемуари, автобіографічні повісті, автобіографії та листування. Особливе місце серед них посідають спогади, серед яких його перший літературний твір «Спомини з-перед десяти літ» (1893–94). Найбільшими за обсягом та найінформативнішими є «Чорні рядки» (1930), в яких автор детально описав свою діяльність на посаді повітового комісара ЗУНР у Самборі. Вартісними є спогади А. Чайковського «Як то було при народинах «Діла» (1928), «Як формовано Січових стрільців на Самбірщині» (1931), низка згадок про розвиток українського театру в Галичині, а також спогади про українських громадських діячів. Про становлення свого світогляду та громадську діяльність у студентські роки Андрій Чайковський розповів у низці коротких спогадів, написаних у різні роки. Особливе місце у його творчій спадщині належить листуванню, адже респондентами цього відомого адвоката й письменника у різні періоди життя були такі відомі особистості: І. Франко, О. Маковей, М. Коцюбинський, І. Белей, С. Єфремов, М. Павлик, М. Аркас, С. Томашівський, В. Охримович, О. Барвінський, М. Грушевський, В. Щурат, В. Гнатюк, А. Шептицький, К. Студинський, В. Левицький, В. Старосольський, С. Ґорук, І. Кревецький, А. Крушельницький, І. Огієнко, К. Левицький та інші, листування з якими, за словами Н. Волинець, дозволяє «нам привідкрити завісу часу над життєвим полотном непересічної людини, що був поетом в адвокатській справі, борцем на ниві національного освідомлення народу». Весь цей доробок опубліковано у виданні «Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження».

Виступаючи 2 березня 1929 р. у Коломиї на своєму ювілеї з нагоди 40-річчя письменницької і громадської діяльності, Андрій Чайковський зазначив:

«Я поклав за ціль мого життя переповісти в белєтрестичній формі здебільшого історію козацького періоду, і тим заповнити цю прогалину в нашій літературі… Праця така вимагає багато труду і студій…». Свою місію Андрій Чайковський виконав цілком, адже на його творах виховувалися цілі покоління, готуючись до боротьби за здійснення «наших самостійницьких ідеалів». На них зросли і наші сучасники, які утверджують незалежну Україну.

Андрій Чайковський був добрим сім’янином і разом з дружиною Наталією (26.08.1861 – 17.11.1938) виховав семеро дітей. Син Микола (02.01.1887 – 07.10.1970) – дійсний член Одеського філіалу Українського науково-дослідного інституту математики, в 1933 р. заарештований радянськими органами і засуджений до 10 років концтаборів, 1956 р. реабілітований, переїхав до Львова, від 1960 р. – професор математики Львівського університету. Син Богдан (29.02.1888 – 26.06.1941) – адвокат у Коломиї, Підбужжі, Белзі та Сокалі, заарештований і замордований НКВС у львівській в’язниці 26 червня 1941 р. Донька Олена (19.09.1891 – 06.01.1979) – учителька й українська громадська діячка в США. Донька Марія (19.09.1891 – 12.03.1990) – учителька й українська громадська діячка в США. Донька Ольга-Євгенія (04.01.1894 – 17.07.1924). Син Андрій (14.10.1895 – 09.06.1978) – український кооператор, від 1939 р. – директор Коломийської міської бібліотеки. Донька Наталія (06.08.1898 – 18.02.1938). Син Лука помер на третьому році життя.

Андрій Чайковський помер 2 червня 1935 р. в м. Коломиї. Похований у Коломиї в родинному похованні на старовинному українському кладовищі «Монастирок». На надмогильній стелі читаємо скромний напис: