Література. Гловацький І. Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921–1939 рр.) / І

Гловацький І. Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921–1939 рр.) / І. Ю. Гловацький. – Львів: Тріада плюс, 2003. – 348 с.

Витяг з протоколу допиту члена Центрального проводу ОУН Михайла Степаняка від 25.08.1944 // Літопис УПА. Нова серія. Т. 9. Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів заарештованих радянськими органами державної безпеки керівників ОУН і УПА. 1944–1945. – Київ; Торонто, 2007. – С. 84–93.

Витяг з протоколу допиту члена Центрального проводу ОУН Михайла Степаняка від 30.08.1944 // Там же: С. 94–108.

Снєгирьов Д. Михайло Степаняк. Комуніст і член Проводу ОУН. – Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/07/4/44889/view_print/. – Дата перегляду: 19 грудня 2012 р.

Степаняк Михайло // Гуцал П. З. Українські правники Тернопільського краю: біографічний довідник / П. З. Гуцал. – С. 148–149.

Степаняк Михайло Дмитрович // Літопис УПА. Нова серія. Т. 9. Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів заарештованих радянськими органами державної безпеки керівників ОУН і УПА. 1944–1945. – Київ; Торонто, 2007. – С. 18–20.

Mykhailo Dmytrovych Stepaniak // Там же: С. 51–54.

Трильовський Кирило Йосипович (псевд. і крипт. – К. Т., Кл. О., Кл. Об., Об. Кл., Білошапник, Вандрівник, Гайдамака, Гриць Покотило, Залізняк Максим, Іван С., Кирило, Кирило Тр…, Кирило Т., Клим, Клим Обух, Обух Клим, Приятель, Приятель «Січи», Радикал, радикал Тр. К., Сила Іван, Січовий батько, Снятинчук, Трильовський Григорій) (16.05.1864, с. Богутин, тепер Золочівського р-ну Львівської обл. – 19.10.1941, м. Коломия Івано-Франківської обл.) – адвокат, доктор права, громадсько-політичний та культурно-освітній діяч, публіцист, журналіст, видавець, засновник товариства «Січ» і січового руху в Галичині, співзасновник й один з керівників Української радикальної партії (1890) та Селянсько-радикальної партії Східної Галичини (1919), депутат парламенту Австро-Угорщини (1907–11, 1911–18), посол Галицького сейму (1913–14), у період Західно-української народної республіки – член Української Національної Ради (1918–19).

TRYLOVSKY KYRYLO ( pseudonym – K. T., Kl. O., Kl. Ob., Biloshapnyk, Vandrivnyk, Gaydamaka, Hryts Pokotylo, Zaliznyak Maksym, Ivan S., Kyrylo, Kyrylo Tr., Kyrylo T., Klym, Klym Obukh, Obukh Klym, Pryyatel, Pryyatel of «Sich», Radykal, radykal Tr. K., Syla Ivan, Sitchovyy Bat’ko, Snyatynchuk, Trylovsky Hryhoriy) (16.05.1864, Bohutyn, now Zolochiv dist., Lviv reg. – 19.10.1941, Kolomyia, Ivano-Frankivsk reg.) – advocate, Doctor of Law, socio-political, cultural and educational activist, writer, journalist, publisher, founder of the society «Sich» and Sich movement in Galychyna, co-founder and one of the leader of the Ukrainian Radical Party (1890) and the Peasant-Radical Party of Eastern Galicia (1919), member of the Austrian-Hungarian Parliament (1907–11, 1911–18), member of the Galician Sejm (1913–14), during the Western Ukrainian People’s Republic – member of the Ukrainian National Council (1918–19).

Народився у с. Богутин, тепер Золочівського р-ну Львівської обл. В 1875 р. розпочав навчання в Золочівській гімназії, далі навчався в гімназії в м. Бродах, а закінчив навчання в Коломийській гімназії (1881–83). В гімназійні роки під впливом творів Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Миколи Гоголя сформувався свідомим українцем. Навчаючись у Коломийській гімназії, cтворив спеціальну бібліотеку і провадив просвітницьку роботу, розповсюджуючи твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та інших письменників серед українського люду. Вперше публічно виступив на зборах у с. Кийданчі, тепер Коломийського р-ну, у 1884 р. Відтоді займався активною українською громадською діяльністю – засновував по селах читальні, кооперативи, вів передвиборчу агітацію. У 1884 р. разом з Іваном Кейваном та Іваном Сандуляком заснував першу читальню «Просвіти» в с. Карлів, тепер Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. Видав збірку власних віршів «Вперед» (1888). У 1885 р. закінчив школу інтендантів для австрійської армії у Відні (Австрія).

Правничу освіту здобував у Чернівецькому, Львівському і Віденському університетах. Під час навчання у Львівському університеті був головою українського студентського товариства «Академічне Братство» (1888–90), розпочав займатися політичною діяльністю. Після закінчення навчання обов’язкову судову адвокатську практику відбув в окружному суді у м. Коломиї (1892–94). Спілкування з Северином Даниловичем, одним з ідеологів радикальної партії, який під ту пору жив та працював адвокатом у Коломиї, сформували в ньому переконаного послідовника ідей Михайла Драгоманова та прихильника радикальної партії. Став одним із засновників Русько-Української радикальної партії (РУРП) в 1890 р. та належав до її керівництва: на VII з’їзді партії у липні 1898 р. разом з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Северином Даниловичем, Петром Думкою, Іваном Макухом та Левом Бачинським його обрали до правління партії.

Докторат права здобув у Львівському університеті (1894), а адвокатський іспит склав у Львові (червень 1900). На початку 1901 р. розпочав адвокатську діяльність у Коломиї: спочатку спільно з Адольфом Грдлічкою, а згодом відкрив власну адвокатську канцелярію, яка містилася в будинку на перетині нинішніх вул. Валової і Театральної, на фасаді якого визначному адвокатові встановлена меморіальна таблиця. В цій канцелярії пропрацював сім років. Згодом відкрив власну адвокатську канцелярію в містечку Яблунові, тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл.

Упродовж життя не припиняв фахової діяльності: разом з адвокатами Сидором Голубовичем, Анатолієм Коссом, Костем Левицьким, Володимиром Охримовичем, Володимиром Старосольським та іншими (20 осіб) був захисником на судовому «процесі 101» (12.02.–липень 1911 р.) над 101 українським студентом, які домагалися відкриття українського університету у Львові; боронив не тільки українців, але й представників інших народів, зокрема був захисником єврейського соціаліста Михайла Герера на судовому процесі в Коломиї; як адвокат брав участь у багатьох судових процесах проти селян – членів «Січей».

Крім фахової адвокатської діяльності, присвятив себе культурно-освітній, організаційній та агітаційній роботі серед українського люду краю: був організатором масового віча радикальної партії у Львові (4.10.1900), одним з організаторів селянських страйків на Покутті (1902); першого українського кооперативу на Покутті «Народна спілка» (1904) в с. Спасі, тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. В цей період засновує бібліотечне товариство «Наука» (Снятин, 1896).

У Коломиї видавав і редагував часопис для робітничого народу «Громада» (1896–97); був відповідальним редактором ілюстрованого місячника для народу «Зоря» (1904. – ч. 3 – 9/12) та його видавцем (1910); був редактором і видавцем двотижневого часопису для народу «Хлопска правда» (1903) та його видавцем у 1909 р.; видавав січовий календар «Запорожець» (1902–13) і «Отаман»; був відповідальним редактором двотижневика «Січовий голос» (1918–19); під його керівництвом від 1913 р. у Львові видавався орган молодіжного «пожежно-руханкового» товариства «Січ» – «Січові Вісти». К. Трильовський зумів залучити до співпраці з січовими виданнями-часописами Івана Франка, Леся Мартовича, Михайла Павлика, Сильвестра Яричевського, Костянтину Малицьку, Антона Лотоцького, Миколу Угрина-Безгрішного, Осипа Маковея, Дмитра Макогона, Олександра Олеся та багатьох інших відомих громадсько-політичних діячів і письменників.

В період переслідування січового руху видав польською мовою публіцистичну розвідку «Nacjonalny ruch Rusinó w a «Sicze» – «Національний рух русинів та «Січі» (1905), призначену для ознайомлення широкого кола суспільства (особливо поляків, які жили в Галичині) з основними напрямками діяльності «Січей». У цій праці різко засудив антиукраїнську політику польської панівної верхівки в Галичині та доводив те, що українці на рівні з іншими народами імперії мають право на організацію національних культурно-освітніх товариств.

Кирила Трильовського обирали депутатом віденського парламенту (1907–11, 1911–18) та Галицького сейму (1913–14). У 1905–07 рр., агітуючи за загальне виборче право, висунув гасло безкоштовної передачі селянам землі та боротьби з клерикалізмом. Від самого початку депутатської діяльності Кирило Трильовський виносив проблеми українців краю на загальнодержавний рівень. Першу промову в парламенті виголосив 22.07.1907 р., в якій у притаманній йому формі викрив зловживання з боку польської панівної верхівки в Галичині над українськими селянами, її протизаконні дії під час виборів та зловживання в галицьких судах при розгляді справ за участю українців. Цю промову його помічник Іван Чупрей переклав українською мовою та видав окремою брошурою під назвою «Проч із шляхтою! Проч із єї посіпаками!». Промова мала і європейський резонанс – лауреат Нобелівської премії, норвезький письменник і захисник українців перед європейським суспільством Б’єрнстьєрне Б’єрнсон у листі до Кирила Трильовського, подякувавши за знамениту промову, зазначив, що досі нічого ліпшого не читав про польсько-українські взаємини в Галичині. Активно використовував парламентську трибуну для захисту прав та інтересів українського народу. За першу каденцію (1907–11) виголосив 11 великих промов, кожна з яких тривала 2–4 год., а під час «обструкції» українськими депутатами виголосив 10-годинну промову, торкаючись найрізноманітніших форм порушення чинного законодавства, законних прав та інтересів громадян крайовими та місцевими органами влади. Вніс майже тисячу депутатських запитів щодо правових проблем: покриття державою шкоди, завданої повінню; право на володіння та користування зброєю пастухами для охорони свійських тварин; обов’язковість використання в судах української мови при написанні протоколів та актів обвинувачення; встановлення чіткого переліку предметів, які не можуть бути забрані у випадку стягнення податків (щоб не забирали в селянина «останньої одежини»); право українських військовослужбовців відзначати українські свята тощо. З метою захисту прав селян як депутат використовував усі можливості, зокрема очолив (13.06.1909) делегацію з 23-ох селян до намісника Галичини Бобжинського з вимогою дотримання їх сервітутних прав для випасу худоби в камеральних лісах. У вересні 1908 р. у складі парламентської делегації Кирило Трильовський брав участь у роботі міжнародної парламентської конференції в Берліні. В цей самий період виступив на чисельних (понад 100) зборах та вічах у повітах.

Підтримував культурологічні зв’язки з багатьма громадськими й культурно-освітніми діячами Наддніпрянської України та Європи: в 1905 р. разом з дружиною брав участь у ювілейних заходах на честь Миколи Лисенка в Києві, там відвідав Людмилу Драгоманову, побував у Києво-Печерській лаврі. Українські діячі з Наддніпрянської України, захоплюючись радикальними ідеями та січовим рухом, навідувалися до Кирила Трильовського на Січові свята: Володимир Самійленко (1887), Максим Славинський, Петро Стебницький (1903), Михайло Коцюбинський (1909), данський письменник і націолог Аге Маєр Бенедікзен (1907), Михайло Гаврилко. Дружні стосунки нав’язав з майбутнім президентом Ч.С.Р. Томашем Масариком – у 1908 р. організував з ним у Празі велике віче; з лауреатом Нобелівської премії, норвезьким письменником і захисником українців перед європейським суспільством Б’єрнстьєрне Б’єрнсоном. Вів чисельне листування з питань організації й діяльності січового руху, радикальної партії тощо з багатьма політичними і громадськими діячами: Іваном Франком, Михайлом Драгомановим, Михайлом Павликом, Василем Стефаником, Ярославом Весоловським, Осипом Маковеєм, Іваном Белеєм, Ярославом Ярославенком (Вінцковським), Теодотом Галіпом, Іваном Попелем, Олександром Барвінським, Михайлом Возняком, Василем Щуратом, Сергієм Єфремовим та іншими.

Найвагомішим здобутком громадсько-політичної і культурно-просвітницької діяльності Кирила Трильовського було створення «Січей», мережа осередків яких у першому десятилітті ХХ ст. охопила Галичину та Буковину. 5 травня 1900 р. К. Трильовський заснував у с. Заваллі, тепер Снятинського р-ну Івано-Франківської обл., перше в Галичині українське пожежно-гімнастичне товариство «Січ». Він не тільки став засновником «Січей», але як фаховий адвокат надав їм організаційної форми та змісту, що дало можливість проводити широку легальну пропагандистську діяльність серед українського люду, насамперед серед селянства. Він був автором січових маршів і пісень, видавав роз’яснювальні брошури та організовував січові свята. Чи не найбільшою заслугою січового руху стало залучення до нього української молоді, яка формувалася патріотично, гартувала національний дух.

Адвокатська канцелярія Кирила Трильовського в Коломиї стала своєрідним таємним політичним клубом, в якому він приймав гімназійну та січову молодь у члени радикальної партії.

Задекларовані як спортивно-протипожежні товариства, «Січі» ставили перед собою й політичні цілі. Вони виступали за загальне виборче право, розширення мережі українських шкіл, приєдналися до боротьби за відкриття українського університету у Львові. Це одразу ж викликало нагінку з боку галицької крайової адміністрації, проте січовий рух набрав справді масового характеру. Віками гноблений окупантами український селянин почав усвідомлювати себе частиною української нації. На червень 1914 р. діяло 916 січових осередків, які гуртували в своїх лавах понад 30 тис. членів. Діяльність «Січей» у Галичині супроводжувалося значним національним піднесенням. Цьому сприяло те, що Кирило Трильовський проявив себе як публіцист. Він – автор низки січових пісень і маршів, видав чимало розвідок, в яких роз’яснював засади стрілецького руху та завдання, які ставила перед собою організація. Особливим піднесенням і згуртуванням місцевих українців відзначалися свята «Січей», які поперемінно проводилися у повітових містечках Галичини. За його ініціативи у Коломиї 6 червня 1902 р. відбулося перше Січове свято в Галичині. Саме ці свята, які збирали десятки тисяч «січовиків» в одностроях, стали демонстрацією українських сил і їх зростання у краї.

Кирило Трильовський доклав чимало зусиль для популяризації діяльності «Січей» серед слов’янських народів. Так, у липні 1907 р. він був присутнім на з’їзді чеських «Соколів» у Празі, а у вересні того самого року брав участь у роботі міжнародного конгресу «Свобідної думки» (Прага), спрямованого проти римсько-ватиканського клерикалізму. Делегація Головного січового комітету на чолі з Кирилом Трильовським була присутня на з’їзді хорватських «Соколів» (Загреб, 1911). У шостому Січовому святі у Снятині (липень 1912) брала участь делегація депутатів віденського парламенту та представники словенських і чеських «Соколів». У 1908 р. Кирило Трильовський разом з Т. Масариком організував у Празі велике віче, на якому ознайомив чеську громадськість з переслідуваннями українців з боку польської адміністрації галицького краю.

Визначними подіями стали Січові свята з нагоди вшанування видатних осіб і подій української історії – на честь гетьмана Івана Мазепи (Коломия, 31.05.1909 р.), до сотих роковин від дня народження Тараса Шевченка (Львів, 27.06.1914), які «Січі» організували спільно з львівським товариством «Сокіл». Праця «Січей» призвела до необхідності загальної координації їх діяльності: 19 квітня 1908 р. у Станиславові К. Трильовського обрали головою Головного Січового Комітету – центральної управи «Січей». Його заслужено іменували «Січовим Батьком».

З боку польської панівної верхівки, яка очолювала місцеві адміністрації в Галичині, чинився шалений опір діяльності січових організацій, а саме: відмова у реєстрації, арешти їх членів, репресії проти сільських громад. Не уникнув такої долі й сам «Січовий Батько». Так, восени 1904 р. львівська прокуратура висунула йому звинувачення у державній зраді, буцімто на зборах «Січі» в с. Борщеві Снятинського повіту (травень 1903) нахвалявся стати українським королем. Його захисником на цьому процесі був адвокат Євген Олесницький. Судовий процес відбувався у січні 1905 р. у Коломиї. Львівський суд засудив К. Трильовського до одного місяця ув’язнення, апеляційний суд у Відні – на вісім днів арешту.

З наближенням Першої світової війни «Січі» набирали мілітарних ознак. 4 грудня 1912 р. К. Трильовський став Генеральним Отаманом об’єднання «Січей» – Українського січового комітету, в рамках якого у 1913 р. засновано парамілітарну організацію «Українські Січові Стрільці» (УСС). В роки Першої світової війни увійшов до складу Головної Української Ради, а від 6 серпня 1914 р. очолив Бойову управу УСС. У 1915 р. належав до Загальної Української Ради у Відні. В період державотворення Західно-української народної республіки (ЗУНР) у жовтні 1918 р. став членом Української Національної Ради (УНРади) ЗУНР. В 1918–19 рр. К. Трильовський був заступником голови Окружної національної ради в Коломиї. На засіданнях УНРади (2 і 4 січня 1919) обраний членом комісій УНРади: закордонних справ, військової та адміністративної справи. У квітні 1919 р. його обрали до обласної земельної комісії, яка мала реалізувати аграрну реформу. В УНРаді займав особливу позицію і відстоював необхідність партійного будівництва, зокрема відновлення діяльності радикальної партії та створив «Селянсько-радикальний клуб». З ініціативи К. Трильовського в Коломиї 16 лютого 1919 р. за участю 321 делегата відбулася партійна конференція УРП. У своєму виступі визначний адвокат і посол наголосив на необхідності відновлення діяльності УРП та її реорганізації. Конференція прийняла рішення про діяльність партії на засадах старої партійної програми з необхідністю внесення змін, яких вимагає час; визнала газету «Громадський голос» партійним органом; висловила подяку «Селянсько-радикальному клубові» за ініціативу відновлення діяльності партії. Були створені керівні органи УРП, а головою управи обрано Кирила Трильовського. Однак крайовий з’їзд УРП 22–23 березня 1919 р. засудив дії групи Кирила Трильовського, виключив його з партії, заборонив вихід «Громадського голосу» як партійної газети, а своїм органом оголосив газету «Народ». Група Кирила Трильовського реорганізувалася в «Селянсько-радикальну партію Східної Галичини».

У 1919 р. разом з Українською галицькою армією (УГА) перебував на території України – у Вінниці, де заснував «Січовий Комітет» та декілька осередків «Січей». Після поразки українських визвольних змагань 1918–19 рр. спочатку переїхав на Закарпаття (1920), де заснував кілька «Січей», а згодом еміґрував до Відня (1920), де працював (30.08.1920–31.03.1923) у складі кодифікаційної комісії уряду ЗУНР в екзилі. Як представник Селянсько-радикальної партії Східної Галичини, входив (січень – квітень 1921) до складу Виконавчого комітету Всеукраїнської національної ради. У 1921 р., як голова «Закордонного Січового Комітету», став ініціатором заснування у Відні робітничо-спортивного товариства «Січ», з делегатами якого брав участь у Другій Міжнародній робітничій олімпіаді у Празі (25–29.0.1921). У Відні редагував неперіодичний журнал для робітничого класу «Чорногора», у якому публікував публіцистичні статті. В цей період проживав у Відні за адресою: Wien XVIII, Martinstrabe 13. Увійшов до президії «Західноукраїнського товариства Ліґи Націй» (20–23.01.1922), став членом Центральної Управи УСС, яка створена 22 квітня 1922 р. у Відні. Управа заснувала фундацію інвалідів і започаткувала збір матеріалів для Українського військового музею.

Після повернення з еміґрації наприкінці 1927 р. мешкав у Коломиї: відкрив разом з Іваном Турянським адвокатську канцелярію, згодом провадив адвокатську діяльність у власній канцелярії у селищі Гвіздці, тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської обл., аж до самої смерті. Повернувся до партійної діяльності в УРП, яка на з’їзді 14 лютого 1926 р. об’єдналася з Волинською організацією Української партії соціал-революціонерів в Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП). Упродовж 1926–1927 рр. очолював опозиційну радянофільську групу в УСРП.

Активної участі в українському громадському житті в той період не брав, однак продовжував друкувати публіцистичні статті в українських часописах Галичини та США, подекуди брав участь у роботі українських організацій. Так у 1930 р. був на з’їзді української молоді в Городенці та на засіданні окружної наради товариства «Рідна Школа». У 1931 р. зазнав прокурорського переслідування за публікацію в американській газеті «Свобода» під псевдонімом Клим Обух статті «U waź nu chwyly» (1930), у якій автор закликав до від’єднання Східної Галичини від Польщі.

У 1933 р. розпочав писати спогади, які виїмково побачили світ у Канаді (1965), а в повному обсязі – у Києві (1999). Тринадцять оригінальних зшитків рукопису цих спогадів зберігаються у фондах Музею історії міста Коломиї. З приходом радянської влади в 1939 р., переживши обшуки та допити в НКВС, К. Трильовському дивом вдалося вижити.

Кирило Трильовський не був теоретиком права, не залишив теоретичних праць у цій галузі. Його політико-правові погляди необхідно розглядати через призму аналізу опублікованих промов у парламенті, чисельних політико-публіцистичних статей та головне – історично-публіцистичних нарисів: «Боротьба італійців за свободу та соборність» (1928), «Про велику Французьку революцію» (1913) та «Російська цариця Катерина II» (1927). Описуючи в історичній ретроспективі боротьбу італійського народу за свободу та соборність у праці «Боротьба італійців за свободу та соборність», він наголошував, що ця боротьба є повчальною для українського народу, оскільки італійський народ не одразу досягнув своєї мети, а йшов до неї впродовж тривалого історичного періоду. Він проводить паралель між боротьбою італійського та українського народів за свою незалежність: після періодів піднесення національно-визвольного руху наставали періоди реакції, які провідники й ідеологи цього руху використовували для виявлення недоліків попередніх етапів боротьби за свободу і соборність, для окреслення планів на найближче майбутнє, для підтримки патріотичного настрою найширших верств народу та для кращої його організації. Для українців було близьким і зрозумілим становище, в якому опинився італійський народ після 1848–49 рр., яке фактично збігалося зі становищем українського люду Австро-Угорської імперії: розпочатий з успіхом національно-визвольний рух, спричинений «весною народів», закінчився періодом реакції в імперії, а головною причиною було те, що переважна більшість сільського населення та велика частина міського були байдужі до об’єднавчого руху в Італії, який підтримувала невелика кількість інтеліґенції. Аналізуючи національно-визвольний рух італійського народу, Кирило Трильовський звертає увагу на негативний вплив державно-політичної роздробленості Італії, який тривав століттями та вперше був нейтралізований у період правління Наполеона. Це правління при всіх своїх недоліках мало і важливе позитивне значення: були проведені великі внутрішні реформи, запроваджена рівність усіх громадян перед законом, особиста й релігійна свобода та єдине цивільне законодавство, монастирські земельні маєтки передані у власність держави. Все це й створило основу для італійського національного відродження. На думку Кирила Трильовського, тільки після певних змін у правовій системі, появи достатньо великої кількості політично свідомих громадян, готових або мирними засобами, або зі зброєю в руках боротися за свою свободу, можуть успішно розпочинатись і розвиватись процеси національного відродження будь-якого поневоленого чи політично роздробленого народу. Переломним моментом італійського національно-визвольного руху було те, що його очолив лідер і особистість Джузеппе Мацціні. У період реакції він продовжив боротьбу шляхом створення таємного товариства «Молода Італія», якому надав загальнонародного характеру, залучаючи до участі представників усіх соціальних груп і верств тогочасного італійського суспільства, що дало можливість зробити цей рух реально сильним і масовим, охопити весь народ, який боровся за свою свободу і незалежність. Всі члени цієї організації чітко знали й усвідомлювали кінцеву мету своєї боротьби – вільна італійська республіканська держава, а пріоритетним для всіх членів організації був обов’язок перед батьківщиною. Високо цінуючи здобутки італійського національно-визвольного руху під проводом Д. Мацціні, коломийський адвокат не ідеалізував його, зазначаючи, що «Молода Італія» діяла «революційними способами: частковими вибухами, убивствами зрадників та князів». Не вважаючи такі форми боротьби універсальними, він давав зрозуміти, що в певні періоди поглиблення реакції, що відбувалося в умовах польської окупації західноукраїнських земель, коли масовий рух з огляду на розв’язаний поневолювачами терор є неможливий, національно-визвольному рухові, який в ці періоди набирає форми окремих таємних організацій, не залишається іншого шляху, як вдаватися до терору. Очевидним є те, що національно-визвольний рух українського народу в 20–40-х роках ХХ ст. багато в чому є подібним у своїх методах до боротьби італійського народу під проводом Д. Мацціні.

У праці «Про Велику Французьку Революцію», розглядаючи історичний перебіг подій, що їй передували, її розвиток та період після революції, автор звертає увагу на розвиток державно-правових інституцій, правових і політичних ідей цього періоду, дає оцінку якобінському терору та питанням закріплення й розширення прав людини в період революції.

Надзвичайно багатою є публіцистична і журналістська спадщина Кирила Трильовського. Під своїм прізвищем та псевдонімами: К. Т.; Кл. О.; Кл. Об.; Об. Кл.; Білошапник; Вандрівник; Гайдамака; Гриць Покотило; Залізняк Максим; Іван С.; Кирило; Кирило Тр…; Клим; Обух Клим; Приятель; Приятель «Січи»; Радикал; радикал Тр. К; Сила Іван; Січовий батько; Снятинчук; Трильовський Григорій та іншими опублікував у різних часописах майже 2000 публіцистичних статей, січових пісень, видав приблизно 80 книжок та брошур, які й донині залишаються цінним джерелом з історії січового руху. Був активним дописувачем до чисельних газет, журналів та альманахів, зокрема «Хлібороб», «Свобода», «Громада», «Зоря», «Хлопска правда», «Запорожець», «Отаман», «Січовий голос», «Громадський голос», «Новий громадський голос» та інших.

Кирило Трильовський був добрим сім’янином: одружившись у 1894 р. з Євфросинією Попович (? –11.01.1945), разом виховали четверо дітей: Петра (09.07.1895 – 04.05.1987, одружений з Камілею Прокопович, син Богдан), Марію (13.10.1896 – 05.06.1990, одр. з Климом Чічкою-Андрієнком, дочка Калина), Наталію (06.09.1901 – 22.05.1997, одружена з Ігорем Федівим, син Богдан) і Василя (02.08.1903 – 03.08.1983).

Підсумовуючи життєвий шлях Кирила Трильовського, погоджуємося з твердженням дослідника його правових поглядів Тараса Андрусяка про те, що «з огляду на правничу, громадську, політичну, наукову, публіцистичну діяльність Кирило Трильовський гідний не тільки пам’яті, але й наслідування».

Кирило Трильовський помер 19 жовтня 1941 р. в м. Коломиї та похований на старовинному коломийському українському кладовищі «Монастирок». На надмогильному пам’ятнику – скромний напис:

«Трильовський Кирило Др. Адвокат. нар. 16.V.1864 р. пом. 19.Х.1941 р. В. Йому П.»

Творчу спадщину Кирила Трильовського складають його спогади, поезія, січові пісні, публіцистика, промови, політико-правничі розвідки. Перший досвід написання мемуарів сягає 1919 р., коли він написав короткі спогади «До Львова» – про події у Львові початку листопада 1918 р., які перевидані у першому томі збірника «Західно-Українська народна республіка» (2001). Його короткі спогади «Мої перші дні у З.У.Н.Р.» побачили світ у 1936 р. Розлогі спогади зі свого життя та діяльності під назвою «З мого життя» розпочав писати в похилому віці, 1 грудня 1933 р. – дата, яка вказана на першому аркуші спогадів. Останньою датою запису є 6 липня 1940 р., що достеменно стало відомо з вивчення оригінальних тринадцяти зшитків рукопису цих спогадів, які 2010 року передав до фондів Музею історії міста Коломиї його онук Богдан Трильовський з Канади. Ці спогади вибірково опубліковані у пропам’ятній книзі «Січей» – «Гей, там на горі «Січ» іде!» (1965, Едмонтон, Канада) за редакцією його сина Петра. В першому числі «Літопису Коломийського» (1992) опубліковано уривки спогадів. У 1999 р. мемуари перевидані в Україні в повному обсязі зі вступною статтею Олега Павлишина. Натепер ця книжка є найґрунтовнішим життєписом Кирила Трильовського.

Чисельні статті Кирила Трильовського про суть та завдання січового руху, вірші й пісні, написані для січовиків, публіцистичні статті розкривають його талант публіциста і журналіста. Він – автор січових пісень, які стали уже народними, та укладач січових пісенників. Опубліковані ним майже 2000 публіцистичних статей розкидані по різних часописах і газетах, а брошури й книжки не систематизовані та чекають на свого дослідника.

Постаті Кирила Трильовського, його громадсько-політичній, культурно-просвітницькій та фаховій адвокатській діяльності присвячено чимало досліджень. У 1911 р. його помічник Іван Чупрей власним коштом видав брошуру, присвячену його депутатській діяльності, яка перевидана в 1993 р. в Коломиї зі вступною статтею Івана Монолатія. Вшановуючи заслугу К. Трильовського в організації УСС, Осип Демчук та Осип Семенюк – автори першого українського військового підручника «Правильник піхотинців» – видали його в 1914 р. з посвятою «Доктору Кирилу Трильовському».

Організація січового руху та діяльність «Січей», а відповідно роль і значення Кирила Трильовського, висвітлювалися на сторінках тогочасної преси Галичини, царської Росії і європейських країн. Ще за його життя українська громадськість відзначила 70-літній ювілей від дня народження та 50-літній ювілей громадської діяльності адвоката, для чого створили громадський комітет Покуття і Гуцульщини на чолі з адвокатом Іваном Могильницьким. Його парламентська, а також партійна та громадська діяльність на тлі епохи розкривається у працях Костя Левицького «Українські політики. Сильветки наших давніх послів і політичних діячів» та «Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914». Чимало некрологів і спогадів було опубліковано в тогочасній українській пресі, зокрема в газеті «Львівські вісті» Володимир Левинський опублікував цикл статей Кирила Трильовського.

У післявоєнний період в радянській Україні постать визначного громадсько-політичного діяча і адвоката, як і його діяльність, були піддані забуттю або ж висвітлювалися з позицій пануючої ідеології. Діяльність Кирила Трильовського описана у той період лише дослідниками діаспори.

Справжнє повернення постаті К. Трильовського розпочалося наприкінці 80-их років ХХ ст., коли відбувалися заходи з ушанування його пам’яті, а в періодичних виданнях публікувалося чимало статей про життєдіяльність відомого адвоката.

Біографічні довідки про Кирила Трильовського вміщені в «Енциклопедії Коломийщини», «Енциклопедії українознавства», «Encyclopedia of Ukraine», «Довіднику з історії України», «Українській загальній енцикльопедії», енциклопедичному словнику «Українська журналістика в іменах», а також інших енциклопедичних довідниках: Андрухів І., Арсенич П. «Українські правники у національному відродженні Галичини: 1848–1933 рр.»; Гловацький І. Ю., Гловацький В. І. «Українські адвокати Східної Галичини», Чорновол І. «199 депутатів Галицького сейму». Короткі відомості про нього подано у виданні «Українська юриспруденція в персоналіях» (Кульчицький В. С., Вівчаренко О. А., Бойко І. Й.).

Роль і значення Кирила Трильовського в організації «Січей» описані в низці досліджень, присвячених цій тематиці Миколи Гуйванюка, Василя Довбні, Валерія Ковтуна, Івана Монолатія, Петра Арсенича, Л. Різника, Володимира Морозюка та у чисельних дослідженнях з історії українського війська Богдана Якимовича.

Особливо необхідно виокремити монографічне дослідження Миколи Гуйванюка про січовий рух у Галичині та Буковині, в якому автор подав ґрунтовний історіографічний огляд літератури з цієї теми та постаті К. Трильовського українських, польських, російських, американських та інших дослідників. Його діяльність з організації українських парамілітарних сил у Галичині (кінець ХІХ – 30-ті рр. ХХ ст.) стала предметом наукового дослідження Андрія Нагірняка (2006).

Політична й парламентська діяльність Кирила Трильовського розкривається в сучасних дослідженнях, які присвячені вивченню історії політичних партій Галичини, зокрема Української радикальної партії, членом та ідеологом якої він був, діяльності українських послів у Галицькому сеймі та депутатів у віденському парламенті. Низка досліджень, приурочених боротьбі за реформу виборчого законодавства до цих виборчих інституцій у працях українських, польських та російських дослідників, опрацьовані в монографічному дослідженні Юрія Плекана. Політична діяльність Кирила Трильовського у 1890–1914 рр. розкривається у статті польського дослідника Ришарда Томчика. Ґрунтовний аналіз його правових поглядів подає Тарас Андрусяк, що натепер є чи не єдиним фаховим дослідженням з цієї теми.

Громадська й організаційно-педагогічна діяльність розкривається у статті О. Винничук. Видавнича й редакторська діяльність Кирила Трильовського описана у дослідженнях М. Васильчука, М. Романюка та М. Галушко про українські часописи Коломиї, редактором та видавцем чималої кількості яких він був, а його діяльність в товаристві «Просвіта» розкрита у дослідженні О. Малюти. Яскравим доповненням до досліджень постаті К. Трильовського є спогади про нього П. Волосенка, Ікера, М. Ломацького, Г. Марунчака, С. Мусійчука, Д. Ткачука, А. Чернецького та особливо його сина Петра. Сміхотворці про К. Трильовського – тема дослідження М. Савчука. Цінною та цікавою для сучасного дослідника є листування «Батька Кирила» з питань організації та діяльності січового руху, діяльності радикальної партії тощо, яке, на жаль, ще майже не досліджене. А вів його адвокат з багатьма політичними та громадськими діячами: Іваном Франком, Михайлом Драгомановим, Михайлом Павликом, Василем Стефаником, Ярославом Весоловським, Осипом Маковеєм, Іваном Белеєм, Ярославом Ярославенком, Теодотом Галіпом, Іваном Попелем, Олександром Барвінським, Михайлом Возняком, Василем Щуратом, Сергієм Єфремовим та іншими. Зокрема Іван Франко зреферував його видавничу та публіцистичну діяльність.

Одним з перших заходів з ушанування пам’яті Кирила Трильовського було проведення урочистостей з нагоди 50-річчя його смерті (Коломия, 19.10.1991). Велично відзначаються ювілейні дати, приурочені заснуванню першої «Січі» в с. Заваллі. У 2007 р. в м. Коломиї відбулася Всеукраїнська науково-теоретична конференція, присвячена його пам’яті, та видано матеріали конференції. Всебічно роль і значення Кирила Трильовського в діяльності «Січей» та УСС розкрита у статтях І. Срібняка, І. Монолатія, М. Гуйванюка, О. Добржанського, М. Лазаровича, Ю. Довгана, В. Великочія та В. Ковтуна.

15 серпня 1993 р. на фасаді будинку в м. Коломиї, в якому на початку ХХ ст. жив і працював Кирило Трильовський, відкрито меморіальну таблицю, яка, на жаль, не збереглася. 19 жовтня 1997 р. у парку його імені у Коломиї відкрито погруддя К. Трильовського (автор В. Ореховський). Це подарунок містові від онуків Максима й Богдана з таким написом: