Сучасні уявлення про предмет етнопсихології

З початком 60-х років пов'язані пошуки нових шляхів розвитку етніч­ної психології та широкі дискусії щодо її предмета. У 1961 році Ф.Хсю запропонував перейменувати школу «культура і особистість» у «психо­логічну антропологію», аргументуючи тим, що ця назва менш громізд­ка і більш адекватна предмету. Його пропозицію було підтримано, але в процесі її обговорення проявилася неоднозначність уявлень про пред­мет і методи цієї науки. Нові підходи було накреслено в працях Хсю, М.Спіро, Д.Баркова, та інших учених, хоча більшість дослід­ників погоджувалися із запропонованим ще М.Мід формулюванням, згідно з яким предметом цієї науки є «вивчення специфіки мислення, дій та почуттів у різних культурах».

Важливою історичною віхою в розвитку психологічної антропології став VI Конгрес МКАЕН, що відбувся в 1973 році в Чикаго. Секція «пси­хологічна антропологія» працювала під головуванням М.Мід і за мате­ріалами роботи випустила узагальнюючу збірку праць обсягом близько 2000 сторінок, де було представлено вчених з усіх куточків земної кулі. У 1977 році було засновано Товариство психологічних антропологів, яке почало видавати журнал «Етнос»; з 1978 року був започаткований «Жур­нал психологічної антропології» (пізніше його перейменували на «Жур­нал психоаналітичної антропології»).

Зараз в США триває відшліфовування уявлень і визначень предмета етнопсихології. Однак ця робота ускладнюється тим, що за кордоном співіснують кілька досить близьких, споріднених галузей: «етнічна пси­хологія», «кроскультурна психологія», «психологічна антропологія» і, нарешті, «культурна психологія». Об'єкти їхніх досліджень перехрещу­ються, а відтак важко знайти чітку межу між ними.

Р.Шведер у останній монографії намагається окреслити специфіку кожної з цих галузей. Кроскультурну психологію він визначає як субдисципліну загальної психології. Вона поділяє уявлення загальної пси­хології про принципову єдність законів і механізмів психіки. Користуючись методами загальної психології, кроскультурна психологія досліджує представників різних етнічних груп. Аналізуючи розбіжності в результатах, її прихильники йдуть двома теоретично можливими шля­хами: одні стверджують, що вопи зумовлені тим, що психічні процеси чи механізми, хоча вони й потенційно ідентичні, досягли у різних на­родів неоднакового ступеня розвитку. На їхній погляд, справа тільки в «дозріванні» цих внутрішніх процесів, для чого потрібні кращі умови, зокрема зовнішні стимули: іграшки, навчання, писемність тощо. Інші дослідники наполягають на тому, що вони ідентичні й зараз, а розбіж­ності зумовлені недосконалістю тестових процедур, які не дають всім етносам однаковою мірою проявити наявні можливості. Вихід вони вбачають у відмові від лабораторних досліджень та переході до при­родних спостережень, які не мають спотворюючого ефекту психологіч­ного тестування і за яких усі внутрішні психічні процеси функціонують безперешкодно.

Як кроскультурна психологія є галуззю загальної психології, так пси­хологічна антропологія — галуззю антропології. Це й зумовлює її спе­цифіку. Вона мало цікавиться поведінкою та психічними процесами, «пре­парованими» в лабораторії або в тестових дослідженнях, її матеріал — це ритуали, казки, народні вірування, ігри, звичаєве право та обряди. Класична психологічна антропологія, за Шведером, також підтримує по­стулат загальної психології про єдність психічних законів і механізмів. Однак загальна і кроскультурна психологія абстрагуються в своїх дос­лідженнях від оточуючого середовища, а психологічна антропологія — ні. Більше того, її аксіомою є те, що внутрішні духовні процеси є первин­ними, а їхня сила і вплив поширюються й на соціокультурне оточення, яке, аби бути життєздатним, має адаптуватися до психічних законів, що нав'язують йому певні форми, способи існування тощо. З цих позицій будь-яке культурне явище може інтерпретуватися або через систему бінар­них опозицій людського мислення (Леві Строе, 1980), або через форми прояву такої відомої психоаналітичної універсали, як «комплекс Едіпа» (Стефенс, 1962; Спіро, 1983).

Етнопсихологія, з погляду Р.Шведера, взагалі полишає поза увагою психічну діяльність окремої людини. Етнопсихологія, в його розумінні, це субдисципліна етнографії та етносемантики. Це означає, що вона по­в'язана з дослідженням розуму, душі, особистості лише як темами в на­родних віруваннях.

Культурна психологія, за Р.Шведером, синтезує риси загальної пси­хології, кроскультурної психології, психологічної антропології та етніч­ної психології, позбавившись вад кожної з цих галузей. Головним її досяг­ненням є відмова від положення про існування універсальних і головне — фіксованих законів психічного життя.

Зазначені труднощі, пов'язані з визначенням предмета етнічної пси­хології, характерні й для вітчизняної психології. Зараз існує три основ­них підходи в його розумінні.

• Перший напрямок нагадує кроскультурну психологію Заходу. Його прихильники вважають етнічну психологію галуззю загаль­ної психології і, користуючись поняттями та методами останньої, вбачають свою мету у встановленні конкретних проявів, особли­востей формування та протікання психічних процесів і станів у представників різних народів.

• Другий напрямок трактує етнічну психологію як галузь соціаль­ної психології, що вивчає процеси міжетнічної та внутрішньоетнічної взаємодії на груповому рівні. Його відмінність від першого напрямку полягає в тому, що в центрі уваги перебувають не ок­ремі представники етнічних спільнот, а цілісні етнічні групи і прин­ципи їхнього психогенезу, розвитку, взаємодії тощо.

• Третій напрямок пов'язує етнічну психологію з етнографією та зосереджується на особливостях культури (переважно духовної) певних народів і встановленні її взаємозв'язку з національною пси­хологією.

І все ж, зрештою, при всьому різномаїтті поглядів на предмет етніч­ної психології об'єктивні етнічні відмінності психічної діяльності все ще існують як наукова проблема. Розв'язання цієї проблеми безумовно по­в'язане з широкою програмою описових і констатуючих досліджень по­рівняльного характеру, але не вичерпується ними. Нам, поза всяким сум­нівом, важливо знати як конкретні параметри протікання психічних процесів у представників різних етносів, так і особливості динаміки пси­хічної діяльності в умовах переходу від однієї культури до іншої. Безу­мовно, науковий аналіз нагромадженого в таких дослідженнях матеріа­лу дасть змогу, врешті-решт, підійти до визначення більш-менш загальних законів функціонування індивідуальної та суспільної свідомості у їх ет­нічному аспекті, продемонструє географічно-просторові та національно- культурні виміри психічних функцій (переживання ілюзій сприйняття, систем цінностей тощо). Уже після виходу на цей рівень опрацювання матеріалу етнопсихологію можна вважати загальною науковою дисцип­ліною, оскільки вона починає описувати загальні закономірності роз­гортання етноспецифічної психічної діяльності. Але набувши статусу загальності стосовно власного емпіричного матеріалу, етнічна психоло­гія ще не досягає рівня теоретичної дисципліни, а отже, не перетворюється на власне ЗАГАЛЬНУ ЕТНОПСИХОЛОГІЮ. Останній перехід буде можливий лише за умови, коли етнопсихологія створить власну загальну концепцію явищ, які вона досліджує, тобто створить загальну концеп­цію формування етнічної специфіки психічної діяльності. Отже, загаль­на етнічна психологія — це наука про загальний механізм етно- психогенезу.

Таке розуміння загальної етнопсихології дає змогу, в свою чергу, здійснити наступний етап дисциплінарного інституювання етнопси­хологічної науки, тобто: довести її внутрішнє самовизначення до стану виокремлення — як певних протилежностей — загальної та прикладної етнопсихології.

Цілком зрозуміло, що визначивши загальну етнопсихологію як нау­ку про загальний механізм етнопсихогенезу, на прикладну етнопсихоло­гію ми покладаємо розгляд проблеми реалізації відповідних загальноконцептуальних уявлень у різних сферах культурного буття етносу, пов'язаних з формуванням, функціонуванням і коригуванням етнічної свідомості. Серед таких сфер доцільно виокремити:

1) етнопедагогіку як систему етнотрадиційних уявлень і практичних заходів виховання дітей;

2) етноконфліктологію як систему народних засобів запобігання кон­фліктним ситуаціям різного рівня та їхнього розв'язання;

3) етнопсихіатрію як систему етнічних способів нормалізації відхи­лень, спричинених нервово-психічними захворюваннями, та ко­ригування хворобливих новоутворень свідомості соматогенної природи;

4) етнопсихолінгвістику як систему знань про етнічні особливості мовно-розумового розвитку.

Оскільки в кожній із перелічених сфер ми стикаємося як з очевидною залежністю практики етносу від особливостей психіки його представ­ників, так і з фактами протилежного характеру, — тобто постійно на­штовхуємося на діючий механізм етноспецифікації психіки, — остільки наше визначення етнопедагогіки, етноконфліктології, етнопсихіатрії та етнопсихолінгвістики як власне прикладної етнопсихології змістовно виправдане.