Мовний розвиток дитини

Серед загальних завдань розвитку мови дітей раннього та дошкіль­ного віку фахівці-педагоги називають тренування мовного апарату, н а - громадження змісту мови та роботу над формою мовлення. Загальні ж рекомендації щодо виконання названих зав­дань: вказівки на необхідність розширення кола уявлень дитини, роз­витку у неї зорової та слухової спостережливості, забезпечення взірцево­го мовного оточення та використання дитячих ігор з метою мовного розвитку дітей.

Наукові рекомендації. Детальніші методики рекомендують у першо­му півріччі займатися пропедевтикою мовлення, а саме організацією емо­ційно позитивного спілкування з дитиною, оскільки вже доведено, що дитина, до якої часто звертаються, сама починає звертатися до доросло­го, чого майже ніколи не помічали за дітьми, з котрими дорослі не спілку­ються (Є.Каверіна-Банщикова та ін.).

Емоційно позитивний контакт досягається, якщо дивитися на дити­ну весело та лагідно, говорити з нею лагідним голосом, забавляти її ціка­вими іграшками та діями (наприклад, гойдати, злегка підкидати і т. ін.). Для наступного правильного розвитку мови в цей період рекомендуєть­ся стимулювати дитину до наслідування звуків. А оскільки найкраще починати зі звуків, доступних малюкам, то дорослі мають провадити таке навчання передусім із наслідування власних звуків дитини. Розмовляти з дитиною бажано завжди, коли вона не спить: перегукуватися та озиватися, перебуваючи то в полі зору малюка, то поза ним. Чергування перегукування з мовчанням, тихий спів, пошук іграшки за звуком і подібні дії покликані сприяти розвитку в дитини слухово­го зосередження та здатності слухання.

З моменту появи агукання (6 — 10 місяців) треба розвивати розуміння мови та наслідування її. Цьому сприяють, наприклад, ігри «Ку-ку» «Дожену-дожену», жести привітання та прощання, звертання до дитини з питаннями «А де такий-то предмет?» тощо. Важливо у цей час підміча­ти спроби висловлювання дитиною її власних потреб і називати їх («бай- бай Оленка хоче» та ін.), а також відповідними короткими вигуками звер­тати увагу дитини на різні явища, що відбуваються у неї на очах, на її власну діяльність з предметами («бух, упав!», «стук-стук-стук»).

У повзунчиків (9 місяців — 1 рік 3 місяці) окрім того необхідно підтри­мувати лепет і спонукати їх до наслідування вимовляння складів і пер­ших слів, бажання розмовляти з дорослими. У цьому віці вже цілком можливо умисно показувати речі та дії, одночасно називаючи їх, навчи­ти діяти за командою. Від дитини 1, 5 до 2 років можна вимагати «справжніх повних слів», їй можна давати доручення, виконуючи які, вона має щось говорити. У випадках утруднень з виконанням подібних завдань фахівці радять повторити їх спільно з дитиною за такою, скажі­мо, схемою: «Поклич Борю» — «Хіба ж так кличуть? Ходімо разом» — «Скажи: Боря, іди до тьоті» — «Молодець, покликав Борю» — «На, Борю, коробочку». Отож, як і рекомендує теорія поетапного формування розу­мових дій, треба ситуаційно розгорнути сенс прохання, зробити його очевидним/ зрозумілим для малюка.

Деякі вікові особливості мовного розвитку дітей у період раннього ди­тинства. Важливою особливістю вербального розвитку маленької дити­ни є нерівномірність у формуванні здатності до диференціювання мов­них звуків. Спочатку у вимові голосні звуки відокремлюються від приголосних, пізніше відбувається розподіл між шумними приголосни­ми (к, п, т, с) і сонорними (р, л, м). На д р у г о м у році життя прак­тично правильно вимовляються губно-губні (я, б, м) та піднебінно-язичні (ти, д, г, к) звуки. На третьому році життя дитина починає ви­мовляти важкі для неї звуки: свистячі (с, з, ц), шиплячі (ч, ш, щ,), сонорні (л, р), але ще досить рідко вимовляє їх правильно у складі слова. Навіть вимова раніше засвоєних звуків (л, б, м тощо) відзначається неусталеніс­тю. Тому у дітей цього віку навички вимови треба формувати не стільки на ізольованих звуках, скільки на звуках у складі слів або складів.

Стимулюючи дітей до вимовляння якихось мовних одиниць, необхід­но враховувати і ту обставину, що латентний період мовленнєвих реакцій у дитини початку другого року життя становить від 20 до 40 секунд, у 1 рік 8 місяців — 15-20 секунд, на третьому році — 0, 9 се­кунд, тоді як у дорослого цей показник становить усього 0, 4-0, 6 секунд.

Вихователь, який не зверне на це уваги, ризикує взагалі не дочекатися _мовної відповіді від підопічного, переходячи до нових завдань ще до того, як дитина почне відтворювати попередні звуки.

У мовному розвитку дворічних дітей існують також деякі ознаки, зу­мовлені особливостями формування відношень між аналізаторами, а саме: конкурентних відношень між мовноруховим і зоровим аналізато­рами, між руховою (практично-діяльнісною) та вербальною формами реагування. По-перше, це призводить до того, що під час ходіння (у пе­ріод оволодівання ходьбою) мовна продукція дитини різко скорочуєть­ся та примітивується порівняно з тим, що вона здатна говорити, коли сидить або стоїть. По-друге, якщо дитині цього віку, коли вона заучує назву будь-якого предмета, показати саме його, настає виразна зорова зосередженість, яка спричинює не лише гальмування загальних рухових дій, але й мовнорухових реакцій. У дітей другого року життя при на­слідуванні назв предметів тільки з голосу (навіть якщо дитина взагалі не бачила предмета, назву якого повторює) кількість правильних відпові­дей буває більшою, аніж на комплексний подразник, коли дитина і ба­чить предмет, і чує його назву. Схоже, що саме на цей вік припадає один із сенситивних періодів засвоєння мови: за даними О.Гвоздьова (1949), словниковий запас дитини від 1 року 8 місяців починає збільшуватися приблизно на три слова щодня.

Ще одна особливість мовного розвитку дитини полягає в тому, що малюки, як правило, засвоюють вимову слова не окремими складами, а в цілому, утворюючи спочатку ніби схему-контур слова (Г.Ляміна, 1958). Через недостатньо розвинену артикуляцію дитина значно видозмінює сло­во, зберігаючи лише загальну подібність звучання в основному завдяки однаковій кількості складів у взірцевому та вимовленому дитиною сло­вах. Під час заповнення такого контуру конкретними звуками спостері­гається велика варіабельність (як, наприклад, у випадку з однією російсь­кою дівчинкою, яка замість важкого слова «кувшин» вимовляла «тутим», «дусин», «кутин», «атин» тощо). Названа варіативність у заповненні кон­туру слова звуками різко зменшується за наявності вербального взірця. Тож не випадково, що починаючи з останньої чверті другого року життя (1 рік 7 місяців — 1 рік 8 місяців) адекватні відповіді під час заучування нових слів у першу чергу з'являються як реакція на інструкцію «скажи те (киця, мама та ін.)», тобто після пред'явлення чутного взірця.

Такими є деякі загальні особливості мовного розвитку дитини ран­нього віку. Чи враховує їх народна педагогіка?

Народнопедагогічна практика. На поставлене питання треба відповіс­ти ствердно: так, враховує. Дійсно, з попередніх розділів нам відомо, що практично всі рекомендації наукової педагогіки стосовно пропедевтики мовної діяльності дитини (у вигляді різноманітних сенсомоторних вправ пестощів-масажів, позитивного емоційного спілкування) у народній педагогіці виконуються.

Дотримується вона також рекомендації максимально насичувати періоди неспання дитини мовним спілкуванням з нею й поради дорослим? починати навчання малюка мовленню з повторення власних звуків самої дитини. Звідси, по-перше, дуже схожий за звучанням перелік дитя-І чих слів у різних народів («ням-ням» = їсти; «кс-кс» = кішка та інші звуко * комплекси на означення об'єктів найближчого оточення дитини та' можливих для нього дій), а по-друге, — фонетично полегшені «дорослі»! слова того-таки предметного кола: папа, тато, мама, нен я, " няня, ляля, л ю л я та ін.

У ході формування у дитини звукової культури мовлення народна педагогіка використовує різноманітні мовні засоби: ігри, пов'язані з мовленням (у тому числі згадані раніше ігри в «ку-ку», «дожену-дожену», «дай чолом», «а де мама?» тощо), скоромовки, загадки, прислів'я, утіш­ки, дразніння і т. ін. Усі фольклорні форми, які використовуються як засіб мовного розвитку дитини, мають низку властивостей, що полегшують це завдання: ігровий супровід слів, використання образів відомих малю­кові об'єктів та явищ, ритмічність і римованість, постійна розгорнена діалогічність тощо.

Репертуар цих народних педагогічних засобів містить як тексти, в яких відсутні важковиговорювані слова та звукосполучення, так і тексти на­вмисно перевантажені шиплячими, свистячими та іншими важкими для дитячої вимови фонемами або ускладненими граматичними конструкціями. До прикладів першого роду можна віднести, скажімо, російську забавлянку «Катя, Катя маленька, // Катенька удаленька...», у тексті якої міститься лише одна важка буква «ж». Або таку українську колискову:

«А ти, котик сивий, // Не ходи по сінях, А ти, білуватий, // Не ходи по хаті, Не буди дитяти»,

у якій взагалі немає важких звуків (з, ч, р, д та ін.).

З іншого боку, коли перед дитиною постають завдання засвоїти ви­мову згаданих складних звуків, з арсеналу народної педагогіки видобу­вається, наприклад, «чики-чики-чикалочки, едет Ваня на палочке...». Або в українській традиції: «Був собі цебер, перецебрився, мав діти цебреня- та-перецебренята» («цебер» = відро).

Народна педагогіка враховує й необхідність «відпрацювання» вимов­ляння звуків у складі слова та складів («би-би-би — іде дим із труби»), й моторно-вербальну конкуренцію (потішки на перші кроки дитини пере­важно дворядкові, недовгі):

Дьіб, дьіб, дьібочек.

На первьій годочек.

або

Дьібочки-дьібок!

Скоро Сашеньке годок.

Знайшла своє місце у етнопедагогіці й вимога пропонувати мовний взірець за інструкцією «Скажи — цюця», й врахування латентного періо­ду мовної відповіді (повторне вимовляння з паузами, рефрени тощо). Етнограф Маргарет Мід пише про народ манус, що живе в Океанії, так:

«...Діти навчаються говорити тому, що чоловіки та старші хлопчики полюбляють грати з ними... Велику роль відіграє тут любов до пов­торів... Так, немовля каже «я», й дорослий каже «я», немовля говорить «я», і дорослий говорить «я» і т.д. і т.п. у тій самій тональності. Я нараховувала до шестидесяти повторів одного й того самого слова або складу, що не має смислу, і наприкінці шестидесятого повтору ні немовляті, ні дорослому не було нудно» (М.Мід, 1988).

Схожі засоби мовного розвитку ми досить легко можемо виявити й в українській етнопедагогіці. Не випадково серед українських прислів'їв є й таке: «Мама дурненька доки дитина маленька». У ній ідеться, зрозумі­ло, про підладжування матері до малюка, про використання нею полег­шених форм спілкування (зокрема, й мовного) з дитиною. Але навряд чи після всього вищевикладеного ми маємо право називати дурненькою матір, яка дотримується рекомендацій етнопедагогіки: адже такі, зага­лом і у головних пунктах, вимоги й наукової педагогіки.