Модель мовленнєвої комунікації

Коли ми говоримо про спілкування, то розрізняємо дві його форми – пряму комунікацію і непряму комунікацію. До пря­мої ми відносимо публічну промову перед відкритою аудиторією, а до непрямої – усі засоби масової комунікації: радіо, телеба­чення, магнітофонні записи, пресу, кіно та ін.

За яких би умов не здійснювалася мовленнєва комунікація, за допомогою яких засобів не передавалася б інформація, скільки б людей не брало участь у спілкуванні, в її основі лежить єдина схема або модель.

Для здійснення будь-якого акту людського спілкування необ­хідні три елементи:

1. Відправник комунікації (комунікатор) – людина, яка пере­дає інформацію;

2. Одержувач інформації (реціпієнт) – людина, яка сприймає цю інформацію.

3. Повідомлення – текст у будь-якій формі.

Соціолог Гарольд Ласуел, аналізуючи спілкування між людь­ми, створив іншу модель комунікативного процесу, яка включає п'ять елементів:

1. Хто? (передає повідомлення) Комунікатор.

2. Що? (передається) Повідомлення.

3. Як? (здійснюється передача) Канал зв'язку.

4. Кому? (напрям повідомлення) Реципієнт.

5. З яким ефектом? Ефективність.

Існують ще дві моделі комунікації – одностороння і двосто­роння. Одностороння – це така, під час якої той, хто говорить, не отримує зворотного зв'язку. Двостороння – це комунікація, під час якої слухач забезпечує тому, хто говорить, зворотний зв'язок, а потім сам стає тим, хто говорить.

У тих випадках, коли в двосторонній комунікації беруть участь більше двох чоловік, передачу і приймання інформації по­трібно якось упорядкувати. Так виникає комунікативна система, або мережа.

Низхідна комунікація – це передача повідомлень від керівни­ків до працівників. Висхідна комунікація – це передача інформа­ції від робітників керівникам. Висхідна комунікація може бути організованою по-різному. Працівники можуть зв'язуватися з ке­рівництвом підприємства або через менеджерів, або спілкуватися з ними прямо.

Структуру комунікаційної мережі можна задати формально, але частіше вона складається стихійно і функції її учасників не регламентовані. Наприклад, чутки. Дослідження виявили не тіль­ки велику швидкість, а й ефективність цього способу поширення інформації: 75-95 % інформації, яка розповсюджується через чу­тки, передається без перекручення.

У суспільстві комунікація здійснюється між індивідами, група­ми, організаціями, державами, культурами завдяки знаковим систе­мам (мовам). Комунікація між людьми відбувається у формі спілку­вання як обмін цілісними знаковими утвореннями (повідомленнями), в яких відображено знання, думки, ідеї, ціннісні ставлення, емоційні стани, програми діяльності сторін, що спілкуються.

На перший погляд здається, що спілкування – це лише обмін інформацією; це занадто просте, вузьке розуміння процесу кому­нікації. У цьому випадку процес комунікації й обміну інформа­цією – це те саме. Але такий підхід до людського спілкування дуже спрощений. При цьому не враховується те, що в умовах спілкування інформація не просто передається і приймається. Люди, що спілкуються, зовсім не схожі на радіопередавачі і ра­діоприймачі із записувальним пристроєм. У ході спілкування ін­формація зазнає різних змін: вона формується, уточнюється, роз­вивається. Згадайте гру «Зіпсований телефон». Учасники передають один одному пошепки одне, причому дуже просте слово. Але навіть воно рідко доходить до кінця ланцюжка в первісному, неспотвореному виді.

Спілкування не можна розглядати як просте відправлення ін­формації або її приймання ще й тому, що кожен співрозмовник прагне «завоювати» увагу, виявити активність, вплинути на ін­шого. Правильно було б говорити не про «рух» – «передачу» інформації, а про обмін нею.

Інформація може бути двох типів: спонукальна і констатую­ча. Спонукальна інформація виявляється у формі наказу, поради або прохання. Вона має викликати, стимулювати якусь дію. Спо­нукальна інформація припускає активізацію (коли слухаючий по­чинає діяти в заданому напрямі); інтердикцію (заборона небажа­них видів діяльності) і дестабілізацію (неузгодженість або порушення деяких форм поведінки). Іноді та сама інформація ви­кликає різне до неї ставлення. І якщо вчитель повідомляє, що до закінчення контрольної роботи залишилося 5 хв, то для тих хлоп­ців, що добре вчаться, це є сигналом дописувати швидше (активі­зація), для тих, хто розмовляв, очікуючи можливості списати, – припинення бесіди (інтердикція), а ті, хто зовсім нічого не знав, розуміє, що вже все одно нічого не встигне і відкладає ручку вбік (дестабілізація). Інформація, що констатує (констатуюча інфор­мація), виявляється у формі повідомлення і не припускає безпо­середньої зміни поведінки.

Ми щодня слухаємо новини по радіо або телебаченню, але це не означає, що в нашій поведінці щось змінюється.

Для того щоб обмін інформацією відбувся, співрозмовники повинні розуміти один одного, говорити однією мовою. У ле­генді про будівництво Вавилонської вежі розповідається, що люди загордилися і вирішили кинути Богові виклик – побуду­вати вежу до самого неба. Бог злякався, що люди можуть стати вище від нього, тому що «...в усіх їх одна мова... і все, що вони вирішать зробити, буде здійсненним». Прагнучи не допустити цього, Бог змішав мови людей, «щоб вони не могли зрозуміти мову один одного». У легенді підтверджується, що з того часу люди й розмовляють різними мовами. Так у стародавності по­яснювали різномовність народів, що донині перешкоджає їхньому спілкуванню.

Однак нерідко буває, що, навіть знаючи значення тих самих слів, люди не завжди розуміють їх однаково. Так, почувши слово «корінь», ботанік уявить собі корінь рослини, математик – квад­ратний корінь з числа, лікар – корінь зуба, вчитель української мови – корінь слова. У результаті процес комунікації значно ускладнюється.

Передача будь-якої інформації можлива лише через знакові системи. Існує декілька знакових систем, які використовуються в комунікативному процесі.