Походження переконань, сприймання дійсності і звичок.

(дитяче пізнання та навчання)(руйнівна поведінка батьків)

Відомо, що у час формування особистості дитина пізнає дійсність та навчається двома способами. 1 спосіб — наслідування. Зазвичай одного чи обох батьків. Багато звичок і манер, які нас характеризують були набуті нами в дитинстві, коли ми намагалися наслідувати батьків. Наприклад, якщо людина завжди прокидається рано вранці, навіть, якщо в цьому немає потреби, часто людина набуває цю звичку від одного з батьків, хто рано прокидається. Багато батьків, які кричать на свою дитину чують при цьому голос матері чи батька, які сварили їх в дитинстві. Вони навіть відтворюють слова з інтонацією своїх батьків. Приказки, що діти є копією своїх батьків у багатьох випадках виправдані. Багато із наших ідей та переконань, відношень до когось і чогось, способів поведінки у визначених ситуаціях – це точне відтворення поведінки наших батьків, які ми спостерігали у роки формування особистості. В дитинстві ми обожнюємо батьків, вважаємо їх за безсумнівний приклад для наслідування. Ми спостерігаємо за ними, коли навчаємося говорити, ходити, думати, поводитися.

Інший спосіб пізнання дійсності і навчання у дитини – це так званий рух Від дискомфорту до комфорту. Фрейд називав цей принцип Подолання болю та отримання задоволення. Ми завжди намагаємося позбавитися болю та замінити його на задоволення. Ці два способи розвитку (наслідування та рух від дискомфорту до комфорту) — є ключовими методами, які ми використовуємо для навчання на протязі усього життя.

Найгірше з того, що дитині може не вистачати – це відсутність кохання та похвали з боку батьків. Якщо хтось із батьків створює загрозу обмеження дитини в коханні чи дають його в недостатній кількості. То дитина може пережити психічну травму. Для дитини немає більш жахливого ніж думка, що мама чи тато її не люблять. Якщо дитина відчуває цю загрозу втратити кохання батьків, то вона втрачає свої вроджені якості, спонтанність та безстрашність, буде робити все, щоб догодити мамі чи тату, щоб не втратити кохання, яке їй так необхідне. Дитина готова на все, щоб не втратити кохання і якщо батьки почнуть це використовувати(створювати загрозу обмеження турботи з ціллю маніпулювати дитиною) — їм це вдається, але наслідком цього буде психічна травма, яка залишить глибокі шрами в душі дитини, які можуть залишитися назавжди. І постійно нагадувати про себе у дорослому житті. Як результат доросла людина буде постійно боротися із цим комплексом. Я поясню, як це відбувається. В ранньому віці від 2- до 2.5 років в результаті серйозних помилок виховання, які роблять батьки, особливо це стосується руйнівної критики чи фізичного показання дитина навчається негативним звичкам, які засвоїть і з якими перейде у доросле життя. У випадку надмірно суворих покарань дитина може отримати на стільки серйозну душевну травму, що вилікуватися від неї можна буде тільки з допомогою психотерапії. Існує дві негативні звички, які ми можемо набути в залежності від того, як нас виховують, в якому середовищі ми знаходимося. Отже, 2 моделі поведінки, про які піде мова.

1 тип — це поведінка побудована на забороні. Вона характеризується не вірою в свої здібності, яка зародилась, коли батьки постійно говорити дітям «не можна, не чіпай цього, йди звідси, поклади на місце». Дитина, якій властива цікавість, спонтанність, яка бажає усе знати, до усього доторкнутися не розуміє, що вона дійсно може щось зламати, що батькам доведеться платити за це. Єдина думка, яка виникає в дитини – це «як тільки я намагаюся щось зробити, спробувати щось нове, як тільки я торкаюся чогось, граюся чимось — мама і тато сердяться і карають мене». Вони не люблять мене в цей момент. Вони карають мене, критикують, можуть відшльопати, напевно це тому, що я дуже маленький і дурний, невмілий. Просто я нічого не вмію, не можу. Потім ми знаходимося під владою цієї моделі поведінки, установки, заснованої на забороні. Вона проявляє себе зовні. Фізично ми відчуваємо це в області сонячного сплетіння коли воно стискається, в шлунку з’являється відчуття тошноти, прискорюється серцебиття та дихання, в горлі може з’явитися запалення. Ми можемо відчувати головний біль, іде кров з носа. Ця негативна звичка викликає у нас несвідоме відчуття страху, хвилювання не пов’язані із обставинами. Наприклад, для багатьох важко виступати на сцені, якщо їх попросити підвестися і зробити промову, то навіть перед невеликою аудиторією у них можуть виникнути вищезгадані прояви поведінки заснованої на забороні. Ця поведінка дуже рано може викликати страх перед невдачею. Страх перед поразкою є найбільшою перешкодою для досягнення успіху у дорослої людини. Ніщо інше так не стримує людину від відкриття свого повного потенціалу. Страх перед невдачею – це те відчуття, яке просинається в нас, коли ми ризикуємо своїм часом, грошима чи емоційно ризикуємо. І ми відразу ж починаємо повторювати – у мене ж не вийде, я не зможу. Діти, батьки яких виросли в час економічної кризи пам’ятають, що батьки їм постійно говорили «я не можу собі цього дозволити, у мене немає на це грошей». Пізніше подорослішавши вони відтворюють слова своїх батьків, коли перед ними постає складний вибір: вкладати чи не вкладати гроші, витрачати чи не витрачати, братися за дану роботу чи ні. Вони вірять, що не зможуть щось успішно купити чи досягнути навіть, якщо їх прибутки значно вищі ніж тоді у батьків, якщо вони не переживали економічної кризи.

2 тип негативної звички яку ми наслідуємо, це модель поведінки заснованої на примусі. Така поведінка характеризується тим, що ми постійно відчуваємо, що зобов’язані щось зробити. Ми повторюємо собі я повинен, це мій обов’язок. Це з’являється у дитинстві, коли дитина отримує кохання батьків, виконуючи певні умови. Батьки ясно дають зрозуміти дитині, що люблять її не такою, якою вона є, а за те як вона виконує очікування батьків. Якщо дитині постійно говорять роби так, чи будеш покараний, або якщо не зробиш це, то не отримаєш інше. Якщо батьки маніпулюють дитиною даючи їй більше чи менше кохання по заслугах, то дитина не розуміє, що відбувається. Вона думає –«Я не є цінністю, я не заслуговую кохання і поваги, мама і тато мене не кохають, якщо я погано поводжуся, тому я зобов’язаний заслужити похвалу мами і тата, я зобов’язаний робити те, що вони хочуть. Я зобов’язуюся робити те, що вони хочуть, я зобов’язаний стати тим, ким вони очікують». Це модель поведінки заснована на примусі може рано викликати страх бути відторгнутим. Страх бути відторгнутим призводить до того, що ми постійно звертаємо увагу на те, що думають про нас інші люди. І це перетворюється у нав’язливу ідею. Ми постійно думаємо «а що скажуть інші люди, що вони про мене подумають, як вони віднесуться до цього, що вони мають на увазі, чому вони на мене так дивляться». Людина для якої характерний цей тип поведінки постійно намагається отримати похвалу від керівництва, щоб компенсувати відсутність похвали без причини з боку батьків. На протязі життя ці 2 моделі поведінки засновані на забороні «я не можу» і засновані на примусі «я зобов’язаний» або найгірший варіант — їх поєднання: я не можу, але зобов’язаний чи я зобов’язаний, але не можу — є постійним бар’єром для нас.

Ми відчуваємо бажання діяти, але боїмося навіть спроби, ми відчуваємо себе зв’язаними. Ці моделі поведінки є основними причинами невдач, які трапляються в нашому житті. Ці 2 страхи окремо чи разом з іншими хвилюваннями заважали більшості людей реалізувати свої можливості.

Отже, руйнівна поведінка батьків:

a) заснована на примусі —я не є цінністю, я зобов’язаний — формує страх бути відторгнутим.

b) заснована на забороні — я не можу, у мене нічого не вийде — породжує страх перед невдачею, блокує розкриття можливостей.