Тема 3. Китай у другій половині ХХ ст.(4 год.)

Китай у другій половині ХХ ст. (4 год.)

Мета семінару: охарактеризувати причини, події, наслідки громадянської війни; показати зміст і наслідки «великого стрибка», а також проаналізувати політику «трьох червоних знамен»; висвітлити питання, пов’язані з соціальною структурою китайського суспільства періоду «великої пролетарської культурної революції» і визначити її наслідки; дати характеристику економічним реформам 1980–1990-х рр., змінам політичного й ідеологічного курсу китайського керівництва, дати визначення поняттю «чотири модернізації» Ден Сяопіна.

План

1. Громадянська війна та її наслідки для китайського суспільства. Початок будівництва соціалізму.

2. «Великий стрибок».

3. «Велика культурна революція».

4. «Чотири модернізації» Ден Сяопіна.

Розгляд першого питання потрібно почати з висвітлення підсумків війни з Японією 1937 – 1945 рр., у якій Китай зазнав величезних людських та матеріальних втрат. За цей час країна фактично розпалася на ряд самостійних районів. Звільнення від японської окупації не принесло Китаю миру, оскільки продовжувалося протистояння збройних сил КПК та Гоміньдану продовжувалося.

На час закінчення війни на території Китаю існували два уряди: підтримуваний США гомінданівський уряд Чан Кайші та комуністичний уряд, який таємно підтримував СРСР. До осені 1945 р. уряд Чан Кайші відновив контроль над Центральним і Східним Китаєм. Столиця знову повернулась до Нанкіна. Зайняту СРСР Маньчжурію було виділено в окремий адміністративний район під назвою Особливий район Китаю, який став базою формування нових підрозділів збройних сил КПК, де зосереджувалося 300 тис. солдатів Народно Визвольної Армії.

Обов’язково потрібно зазначити позиції та сторони підтримки іноземних держав щодо Китаю. Так, США і Великобританія підтримували Гоміньдан. Однак побоюючись продовження збройного конфлікту на території Китаю та його можливої інтернаціоналізації, міністри іноземних справ СРСР, США і Великобританії, які у грудні 1945 р. зібралися у Москві на нараду, на якій висловилися за мирне врегулювання політичної ситуації та зобов’язалися дотримуватися принципу невтручання у внутрішні справи країни.

30 червня 1946 р., коли закінчився термін перемир’я, Гоміньдан розпочав широкомасштабні бойові дії і до кінця року поширив свій контроль у Північному Китаї. Проте у країні склалася важка економічна ситуація, тому уряд Чан Кайші звернувся за допомогою до США. У 1948 р. проведено фіктивні вибори. Курс китайського долара до долара США становив 12 млн. до 1, причому траплялися періоди, коли інфляція складала 600% на день. У селах відновився натуральний обмін. Економіка була паралізована. Середня зарплата складала 3 долари на місяць.

Така економічна катастрофа позбавила Чан Кайші підтримки населення. До того ж він заборонив діяльність усіх інших політичних партій, а тому вони вступили до лав комуністів. Таким чином комуністи, за підтримки СРСР, зуміли суттєво зміцнити свої позиції і навесні 1947 р. з території Маньчжурії почався наступ комуністичних армій. Радянська військова адміністрація сприяла керівництву КПК у формуванні з місцевого населення нових армійських підрозділів.

Далі необхідно охарактеризувати військові дії між силами КПК та Гоміньдану. Восени 1948 р. розпочалися вирішальні бої, що тривали до січня 1949 р. 12 вересня – 2 листопада 1948 р. війська 4-ї армії під командуванням Лінь Бяо провели Ляошенську операція, у ході якої було відкрито дорогу в центральні райони Китаю.

Упродовж 1948 р. становище Гоміньдану погіршилося. Армія втратила понад 500 тис. убитими.

Одразу після Ляошенської операції, 7 листопада проведено Хуайхайську операцію, що розгорнулася між річкою Хуанхе та узбережжям Жовтого моря. Ця битва вважається найбільшою і найкровопролитнішою битвою громадянської війни, у якій взяли участь майже 2 млн. солдатів та офіцерів з обох сторін. У ході цієї операції було знищено 56 дивізій Гоміньдану. До того ж комуністи широким фронтом вийшли до р. Янцзи.

У грудні 1948 р. проведено Бейпін-Тянцзінську операцію, внаслідок якої Гоміньдан втратив ще 50 дивізій та захоплено Бейпін (Пекін). 23 квітня 1949 р. КПК вступила в Нанкін, а 27 травня – у Шанхай. У жовтні 1949 р. НВА зайняла останню велику базу Гоміньдану Гуанчжоу.

21 січня 1949 р. Чан Кайші склав з себе повноваження президента й із залишками військ евакуювалися на острів Тайвань, де в березні 1950 р. Чан Кайші відновив своє президентство. Це поклало початок розколу Китаю. Континентальний і острівний Китай пішли різними шляхами економічного, соціального та ідеологічного розвитку.

1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун на площі Тяньаньмень в Пекін проголосив утворення Китайської Народної Республіки (КНР), кінцевою метою якої визначили будівництво соціалізму та комунізму.

Необхідно наголосити, що перші роки будівництва комунізму позначилося застосуванням воєнно-адміністративних заходів. На початку 1950-х рр. влада вдалася до репресій проти незадоволених режимом. Прийнято «Положення по покарання за контрреволюційну діяльність», відповідно до якого критика комуністичного режиму каралася смертною карою. На площах головних міст країни відбувалися показові суди та публічні страти. Проте потрібно зазначити, що створювати радянську систему в країні новий китайський уряд розпочав з реформ. Для стабілізації цін, піднесення життєвого рівня населення, скорочення безробіття важливу роль відіграла перша з них – фінансова, за якою з грудня 1949 р. вводилась нова валюта – юань. У червні 1950 р. розпочалась націоналізація промислових підприємств і наприкінці року державний сектор охоплював 80 % важкої і 30 % легкої промисловості. Аграрна реформа, яка надала 47 млн. га землі 300 тис. селян, в цілому вирішила питання фізичного виживання населення.

Були встановлені дипломатичні відносини з багатьма європейськими і азіатськими країнами. У грудні 1949 р. Мао Цзедун відвідав СРСР. 14 лютого 1950 р. був підписаний договір про дружбу, союз і взаємодопомогу. Слід зауважити, що допомога Радянського Союзу сприяла стабілізації економічного життя Китаю. У країні все розділялось по карточках, що схвалювало населення, оскільки кожному було гарантовано прожитковий мінімум. Запозичення досвіду КПРС виявилося і у створенні китайськими комуністами культу вождя партії. Критика вождя ставила будь-кого у ряди «ворогів».

30 червня 1950 р. проголошено аграрний закон, за яким землю передавали селянам і скасовувалася орендна плата, проте у той же час влада розпочала створення аналогу радянських колгоспів – «груп трудової взаємодопомоги». До 1953 р. колективізовано 40 % всіх господарств. Остаточно колективізація завершилася 1956 р.

З 1953 р. у Китаї був узятий курс на індустріалізацію і націоналізацію приватної власності, яка була завершена на кінець 1955 р. Перший п'ятирічний план був успішно здійснений (1953–1957 рр.). Значну допомогу КНР надав СРСР. Побудовано 250 підприємств й підготовлено 20 тис. спеціалістів.

Протягом 1953–1954 pp. відбувався процес створення конституційних основ КНР. 25 серпня 1954 р. завершилися вибори у Всекитайські Збори народних представників (1226 депутатів), до числа яких увійшли виключно члени КПК. Перша сесія цього органу, яка проходила у Пекіні з 15 по 28 вересня 1954 p., прийняла Конституцію КНР, що фактично закріплювала юридичну основу однопартійної системи у країні та створювала єдине централізоване керівництво державою.

Слід звернути увагу на те, що важливі зміни відбулися в суспільному устрої: проведено освітню реформу, уперше в історії Китаю закон про шлюб законодавчо запровадив рівноправність жінок та чоловіків тощо.

Характеризуючи друге питання практичного заняття необхідно зазначити хронологічні межі «Великого стрибка» – 1958 – 1960 рр. Після смерті Й. Сталіна Мао Цзедун почав претендувати на першість у світовому комуністичному русі. Після викриття культу особи Сталіна, не схваленого Мао, між Китаєм і СРСР виникли тертя, і Китай вирішив обходитися своїми силами. До 1960 з країни були виведені радянські фахівці. Китай відійшов від погодженого з СРСР курсу і розпочав форсовану індустріалізацію з метою наздогнати передові країни світу. Цей експеримент з ініціативи Мао Цзедуна було названо «великим стрибком» і розпочато 1958 р. «Великий стрибок» повинен був перетворити Китай протягом дуже короткого часу на одну з найбільш економічно розвинених країн світу. Перед народним господарством було поставлено нездійсненні завдання з різкого збільшення виплавки чавуну і сталі, видобутку вугілля. У країні почалося масове спорудження примітивних доменних печей, що виплавляли крихкий, непридатний для промислового використання чавун. Печі будувалися у військових частинах, вузах, бібліотеках, на подвір’ях будинків. Потрібно наголосити на тому, що кошти на фінансування такого проекту було взято з програм фінансування освіти, охорони здоров’я та виробництва товарів народного споживання. У той час з'явилося гасло: «Три роки наполегливої праці – 10 тисяч років щастя!» Результатом економічної авантюри стала втрата 80 млн. тонн вугілля, 40 млн. тонн залізної руди і марна праця понад 100 млн. осіб.

Для здійснення «великого стрибка» у сільському господарстві ставилося завдання створити замість колективних господарств (аналогів радянських колгоспів) комуни і зібрати фантастичний урожай у 500 млн. тонн, тобто у 3, 5 рази більший, ніж зібрано у 1957 р.

740 тис. кооперативів було перетворено на 23, 6 тис. «народних комун», які за земельною площею й кількістю робочих рук у 20–30 разів переважали кооперативи. У власність комун перейшли всі засоби виробництва з усуспільненням навіть домашньої птиці та посуду. Працю було організовано на основі військової дисципліни. Здійснювався безплатний розподіл продовольства без урахування кількості та якості праці, ліквідовано ринки у містах і селах, заборонено торгівлю. Така політика остаточно знищила стимули до покращання праці, і замість отримання великого урожаю, на що сподівалися китайські керівники, урожайність в країні різко впала.

Таким чином, як бачимо, «Великий стрибок» закінчився повним провалом. Він обійшовся китайському народові у 100 млрд. юанів. Промислове виробництво скоротилося, господарські зв'язки було порушено, а в деяких регіонах почався голод. На ліквідацію тяжких наслідків такого політичного курсу витрачено декілька років.

Починаючи висвітлювати третє питання, необхідно визначити причини та хронологічні межі та етапи «Великої пролетарської культурної революції». Посилення опозиції змусило Мао Цзедуна та його найближче оточення здійснити масштабну чистку партії і держапарату під назвою «Велика пролетарська культурна революція».

Хронологічні рамки «культурної революції» в історичній літературі визначають у межах 1966–1969 рр., але фактично вона охоплювала більш тривалий період: 1965–1976 рр. У вересні 1965 р. на черговому пленумі ЦК КПК Мао Цзедун висунув пропозицію про посилення боротьби партії проти «реакційної ідеології».

Кампанія почалася з критики вистави за п’єсою історика та письменника У Ханя «Звільнення Хай Жуя». Письменника звинувачено в тому, що своєю виставою про долю чесного чиновника ХVІ ст., якого корумпована й тупа владна верхівка виганяє зі служби, він натякав на процеси всередині КПК, зокрема усунення від влади Пен Дехуая. У листопаді того ж року почалися репресії проти творчої інтелігенції і викладачів вищої школи, у грудні – «культурна революція» дійшла до керівників пекінського міськкому КПК, співробітників відділу пропаганди ЦК КПК, деяких вищих чинів армії. Звинувачення у відхиленні від ідей Мао Цзедуна стали підґрунтям для репресій проти інакомислячих по всій країні. 16 травня 1966 р. створено «Групу у справах культурної революції», яку очолили ідейні натхненники «культурної революції» Лінь Бяо, Чень Бода і дружина Мао Цзедуна Цзян Цінь та ін.

Загалом китайську «культурну революцію» можна поділити на три етапи.

І-й етап (травень 1966 р. – квітень 1969 р.) – дослідники стверджують що це найбільш активна і руйнівна фаза. У цей період формувався культ особи Мао. У боротьбі з опозицією, яка пустила глибоке коріння у партійному та державному апараті, Мао спирався на молодіжні штурмові загони хунвейбінів (червоних охоронців). Заняття у школах і вузах було припинено, почалося переслідування інтелігенції, членів партії та комсомолу. У кінці 1966 р. було створено загони цзаофанів (бунтарів) для сприяння «культурній революції» в робітничому середовищі. Наступного року за наказом Мао Цзедуна контроль у країні взяли військові. Наприкінці літа 1967 р. в Китаї фактично було введено військовий стан і вже до кінця 1968 р. армія, виславши більшість «хунвейбінів» та «цзяофанів» на перевиховання в табори у сільській місцевості, встановила контроль над усіма галузями державного управління.

Далі потрібно визначити хронологічні рамки наступного етапу та дати йому характеристику. II етап (травень 1969 р. – серпень 1973 р.). На початку 70-х років керівництво КНР почало вживати заходи щодо нормалізації становища. У 1970–1971 pp. сталася криза всередині китайського керівництва, приводом до якої стало рішення Мао Цзедуна про перегляд Конституції та ліквідацію посади Голови Народних зборів КНР. З посади було усунено одного з найактивніших ідеологів революції – Чень Бода. У вересні 1971 р. за нез’ясованих обставин загинув Лінь Бяо. Аби нейтралізувати вплив армії, Мао Цзедун почав відновлювати партійні та державні органи. Поряд з поступовим відходом від початкових ідей «культурної революції» та реабілітацією деяких діячів владу в країні поступово було зосереджено в руках – Цзян Цінь, Чжан Чуньцян, Яо Веньюань, Ван Хунвень.

III етап (вересень 1973 р. – жовтень 1976 р.) почався з нової політико-ідеологічної кампанії критики Лінь Бяо та Чень Бода, на яких і покладено провину за репресії. У січні 1975 р. було прийнято нову Конституцію КНР, яка стала результатом компромісу: поряд з ідеями «культурної революції» вона узаконювала права членів «комун», визнавала існування виробничих бригад, закріплювала положення про оплату праці. У 1974–1975 pp. лідери «культурної революції» спробували закріпити свої позиції. Почався процес реанімації ідей «культурної революції». У січні 1976 р. помер прем’єр-міністр КНР Чжоу Енлай. У квітні під час церемонії, присвяченої його пам'яті, на площі Тяньаньмень у Пекіні відбувся масовий виступ населення з критикою революції. Ці події призвели до масових репресій проти поміркованих. 9 вересня 1976 р. помер Мао Цзедун. З ініціативи маршала Є. Цзяньїна було заарештовано «групу чотирьох». Так завершився трагічний період в історії Китаю, жертвами якого стали 100 млн. чоловік.

Отже, роблячи висновки, потрібно зазначити, що «культурна революція» завершилася тільки після смерті Мао Цзедуна. Вину за репресії та порушення законності часів «культурної революції» покладено на «банду чотирьох», до якої зарахували Цзянь Цінь, Ван Хунвеня, Чжан Чуньцяо, Яо Веньюаня. ХІ з’їзд КПК у серпні 1977 р. засудив «банду чотирьох» та змінив партійний статут.

Як згодом відмічалося у «Постанові ЦК КПК про велику пролетарську культурну революцію» (1981 р.), «Культурна революція» не була і не могла бути революцією, або соціально прогресивним явищем у будь-якому контексті. Вона викликана зверху і нею особисто керував товариш Мао Цзедун. Цим скористались усякі контрреволюційні угруповання, щоб захопити владу». «Культурна революція» принесла незчисленні нещастя партії, державі і усьому багатонаціональному народу Китаю.

Розглядаючи четверте питання, необхідно охарактеризувати біографію Ден Сяопіна, який наприкінці 1970-х рр. повернувся до влади, оскільки був репресований під час «культурної революції».

Цей маленький на зріст чоловік відіграв дуже важливу роль у житті сучасного Китаю. У грудні 1978 р. під його керівництвом було проведено пленум ЦК КПК, який поставив завдання радикальним чином змінити внутрішню і зовнішню політику країни. Іще в середині 1960-х pp. Ден Сяопін висунув ідею «чотирьох модернізацій» Китаю. Розвитком цієї програми стали «чотири принципи», які у 1979 р. сформулював Ден Сяопін: дотримуватись

1) соціалістичного шляху;

2) диктатури пролетаріату;

3) керівної ролі компартії;

4) марксизму-ленінізму та ідей Мао Цзедуна.

У 1982 р. ці принципи увійшли до оновленої конституції КНР. Це було зроблено з метою убезпечити країну від змін політичного режиму.

Ідея стала популярною в народі, її підтримали дисиденти, зокрема члени організації «Стіна демократії». За рішеннями грудневого (1978 р.) Пленуму ЦК КПК у КНР почались реформи, метою яких стала побудова «соціалізму з китайською специфікою». У 1973 р. політичний діяч був поновлений на верхівці влади, однак 1976 р. знову зазнав переслідувань. Після смерті Мао Цзедуна його реабілітували, і з 1978 р. він став найвпливовішим політичним діячем Китаю, ініціатором і головним архітектором реформ, хоча й не обіймав найвищих посад у КПК і державі.

Отже, реформи Ден Сяопіна в Китаї почали втілюватись у життя з 1979 р. Слід зазначити, що реформи почалися з перебудови сільського господарства. Кооперативи було розпушено, селяни отримали землю у довгострокову оренду, їм дозволялося реалізовувати більшу частину врожаю за вільними цінами, і лише певну кількість вони здавали на державне замовлення. Прибутки селян значно зросли. Це дозволило не тільки «нагодувати народ», а й перетворити Китай з імпортера продовольства на його експортера.

Майже одночасно розпочалося створення спеціальних економічних зон. На узбережжі було виокремлено 4 такі зони й 14 районів, до яких входили найбільші промислові міста країни – Шанхай, Тяньцзінь, Гуанчжоу та ін. Через ці економічні зони до Китаю надходили і надходять сьогодні іноземні інвестиції, сучасна технологія, досвід організації сучасного виробництва.

З 1984 р. розгорнулася реформа системи управління державною промисловістю, мета якої – відмова від централізованого директивного плану й перехід до ринкових відносин. Реформа управління державною промисловістю, зберігаючи державний контроль і фінансування таких галузей промисловості, як оборонна та космічна, сприяла переходу державних підприємств на підрядні форми роботи. Активно проводились реформи й у сферах науки та національної оборони.

Реформи у сфері освіти передбачали передання відповідальності за початкову освіту місцевій владі, сприяння розвиткові професійно-технічної освіти, введення 9-річного обов'язкового навчання, збільшення фінансування освіти, розширення самостійності вишів.

Ці реформи консолідували, і зміцнили національну валюту, поліпшили податкову систему, яка почала давати більше прибутку, посилили повноваження центрального банку й водночас передбачили велику кількість заходів, що зміцнювали права корпорацій і громадян, право власності.

Отже, економічні реформи в Китаї мали великий успіх. Це пов'язано, насамперед, із бажанням перемін, працелюбністю китайського народу, його талантом, історичним досвідом, поверненням почуття власної гідності, правильною стратегією і тактикою китайського керівництва. Хоча надбудова в країні лишається старою і компартія продовжує відігравати вирішальну роль у політичному житті, економіка Китаю впевнено переходить на ринкові рейки. Необхідно зазначити, що наслідком реформ стало зростання протягом 80-х рр. XX ст. національного доходу у середньому на 15 % на рік. Широко відомими стали слова Ден Сяопіна, який, висловлюючись про можливість багатоукладності економіки Китаю, сказав: «Не має значення, якого кольору кішка, головне, аби вона ловила мишей». До 1988 р. КНР вдалося подвоїти ВНП.

ТЕМИ КОНТРОЛЬНИХ ТА САМОСТІЙНИХ РОБІТ

1. Китай за часів династії Цин: внутрішня політика, економіка.

2. Імперія Цин за умов боротьби проти «відкриття» країни. Опіумні війни.

3. Пекінські угоди та їх наслідки для країни.

4. Китайсько-російські відносини у ХІХ ст.

5. Японо-китайська війна 1894–1895 рр. Крах політики «самопосилення».

6. Сіньхайська революція: причини та наслідки.

7. Зміст і значення документу «21 вимога» для Китаю.

8. Історія китайсько-радянських відносин у ХХ ст.

9. Наслідки «Великої пролетарської революції».

10. Зміст економічних реформ у Китаї 1980 – 1990-х рр. та їх наслідки.

11. Українсько-китайські відносини на початку ХХІ ст.

Джерела:

Долин С. А. Китайские мемуары, 1921-1927. – М.: Наука, 1982. – 322 с.

Политика капиталистических держав и национально-освободительное движение в Юго-Восточной Азии (1871–1917 гг.): Документы и материалы: В 2 тт. – М., 1965.

Русско-китайские отношения. 1689–1916. Официальные документы. – М., 1958.

Русско-китайские отношения в ХІХ веке: Материалы и документы. – М., 1995.

Сборник договоров с другими государствами. 1856–1917. – М., 1952.

Хрестоматия по новой истории: В 2 т. – М., 1963 – 1965.

Рекомендована література

Бурлацкий, Ф. Мао Цзедун, Цзян Цин и Советник Ден / Ф. Бурлацкий. – М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 2002. – 384 с.

Бутанов А. М. Опиумные войны / А. М. Бутанов, П. Е. Тизенгаузен. – М., 2002.

Васильев Л. С. История Востока: В 2 т./ Л. С. Васильев. – М.: Высш. шк. 1994. – Т. 2. – 195 с.

Венгер Н. В. Всесвітня історія: історія Китаю: навч. посіб. / Н. В. Венгер, О. М. Каковкіна, І. В. Толстих. – Д.: РВВ ДНУ, 2010. – 96 с.

Галенович Ю. М. Великий Мао. – М.: Яуза: Эксмо, 2012. – 784 с.

Желоховцев, А. «Культурная революция» с близкого расстояния / А. Желоховцев. – М.: Политиздат, 1973. – 262 с.

Илошечкин В. П. Крестьянская война тайпинов / В. П. Илошечкин. – М., 1967.

История Китая с древнейших времен до наших дней. – М., 1974.

История Китая: Учебник / Под. редакцией А.В. Меликсетова. М.: Изд-во МГУ «Высшая школа», 2002. – 736 с.

История отечественного востоковедения. – М., 1990.

Кіктенко В. О. Нарис історії українського китаєзнавства. ХVІІІ – перша половина ХХ ст.: дослідження, матеріали, документи / В. О. Кіктенко. – К.: Либідь, 2002.

Козицький А. М. Новітня історія Азії та Африки / навч. посіб /А. М. Козицький. – Львів: Афіша, 2003. – 430 с.

Крюков М. В. Этническая история китайцев на рубеже средневековья и нового времени / М. В. Крюков, В. В. Малявин, М. В. Софронов. – М., 1987.

Маньчжурское владычество в Китае / Под. ред. С. Л. Тихвинского. – М., 1966.

Новейшая история Китая. 1917–1927 / гл. ред. М. И. Сладковский. – М.: Наука, 1983. – 399 с.

Очерки истории Китая с древности до «опиумных» войн / Пер. с кит. – М., 1959.

Почагина О. В. Китай, китайская цивилизация и мир. История, современность, перспективы / О. В. Почагина // Восток. – 1999. – № 1. – с. 173–179.

Рубель В. А. Нова історія Азії та Африки: Постсередньовічний Схід (ХVІІІ – друга половини ХІХ ст.): Навч. посібник / В. А. Рубель. – К.: Либідь, 2007. – 560 с.

Румянцев, А. М. Истоки и эволюция «идей Мао Цзедуна» / А. М. Румянцев. – М.: Наука, 1972. – 380 с.

Сидихменов, В. Я. Китай: страницы прошлого / В. Я. Сидихменов. – Смоленск: Русич, 2000. – 464 с.

Скачков П. Е. История русского китаеведения до кон. ХIХ в./ П. Е. Скачков. – М.: Наука, 1971.

Социальная структура Китая. ХІХ – первак половина ХХ в. – М., 1990.

Фицджералд, Ч. П. История Китая / Ч. П. Фицджералд; пер. с англ. Л. А. Калашниковой. – М.: Центрполиграф, 2004. – 460 с.

Шорт Ф. Мао Цзедун / Ф. Шорт. – Москва: Наука, 2003.

Энциклопедия нового Китая / отв. ред. А. Н. Кузнецов. – М.: Прогресс, 1989. – 519 с.