Тема 6.

Індія у ХVІІІ – на початку ХХ ст. (2 год.)

Мета семінару: охарактеризувати у загальних рисах внутрішню та зовнішню політику, економічну ситуацію та соціальну структуру населення у Могольській імперії на світанку Нового часу, проаналізувати причини її розпаду; дати аналіз англійській колонізації регіону; визначити причини виникнення національного повстання сипаїв та показати зародження та розвиток національно-визвольного руху наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.

План

1. Початок завоювання Індії англійськими колонізаторами.

2. Економічний і суспільний розвиток Індії у ХІХ ст. Завершення завоювання Індії. Національне повстання 1857 – 1859 рр.

3. Утворення та діяльність ІНК. Зародження і консолідація національно-визвольного руху на початку ХХ ст.

Розглядаючи перше питання – Початок завоювання Індії англійськими колонізаторами – необхідно визначити етапи завоювання, а також охарактеризувати англо-майсурські та англо-маратхські війни. Вже з кінця XVII ст. і особливо в XVIII ст., що ознаменувалося розвалом імперії Моголів, англійці явно стали виходити на перше місце серед колоніальних держав в Індії, відтіснивши і усіх тих, хто претендував на спадок Моголів в самій цій країні. Маючи значні позиції у ряді районів Індії і постійно зміцнюючи їх, діючи традиційним методом «розділяй і володарюй», англійці старалися усіма способами зміцнити своє положення. Вони втручалися у політичні розбрати, підкуповували своїх ставлеників і допомагали їм захопити владу, зобов'язавши після цього виплачувати астрономічні суми. Податковий гніт в Бенгалії, звідки вони, по суті, і почали своє завоювання Індії, був особливо важким, іноді нестерпним.

Для успішних військових дій компанія повинна була мати власні бойові сили. І вона їх мала, причому це були в основному самі ж індійці. Ще французи свого часу першими налагодили практику використання спеціально навчених індійських військ – сипаїв – на чолі з французькими офіцерами. Цей новий вид військ зарекомендував себе так успішно, що англійці створили власні загони сипаїв. Військо сипаїв, що очолювалося англійськими офіцерами, було добре озброєною і навченою бойовою силою. Більше того, англійці з часом стали отримувати з сипайських загонів навіть подвійну вигоду, здаючи їх внайми.

Характеризуючи політику англійців у колонії потрібно зазначити, що хоча Англії було невигідне зубожіння Індії, однак ніяких спроб по поліпшенню економіки Індії аж до кінця XIX ст. не проводилося.

Необхідно також зазначити, що окрім завоювань, одним із знарядь підкорення феодальних князів у цей період була субсидіарна система. Британці змушували їх підписувати ряд договорів, за якими на території князівств за кошт феодалів створювались військові загони під керівництвом англійських офіцерів. Таким чином, феодальні князівства втратили права військових угод і перетворились на васалів Ост-Індської компанії.

Насамкінець слід наголосити, що у період з 1838 по 1849 рр. у війнах з сикхами та афганцями британське панування було остаточно встановлено у межах етнографічних, політичних та військових кордонів всієї Індії.

Розглдаючи друге питання – Економічний і суспільний розвиток Індії у ХІХ ст. Завершення завоювання Індії. Національне повстання 1857 -1859 рр. – необхідно дати характеристику економічному розвитку колонії. Руйнуючи старі підвалини індійського суспільства, англійські колонізатори не створили нових умов, що могли б забезпечити Індії прогресивний економічний і культурний розвиток.

Після завоювання території Індії британцями швидко зростало незадоволення порядками, що несло загрозу звичному існуванню практично всього населення. Воно переростало у відкритий спротив англійській владі і, зрештою, вилилось у повстання сипаїв – армії, завербованої британською адміністрацією з місцевого населення. Сипаїв активно наймали місцеві індійські раджі для власних військових потреб, що приносило англійцям додаткові прибутки. До того ж у середовищі сипаїв були представники різних релігій, а англійські війська зовсім не брали до уваги релігійний аспект, що й призвело до повстання.

У ході повстання в 1858 р. британський парламент прийняв закон про ліквідацію Ост-Індської компанії. Індія ставала складовою частиною Британської імперії, а королева Вікторія була проголошена імператрицею Індії. Керувати країною повинен був генерал-губернатор, що згодом отримав офіційний титул віце-короля. Його діяльність, як і всієї адміністрації Британської Індії, контролювалась відповідальним перед парламентом міністерством у справах Індії.

Далі необхідно наголосит, що після цього було здійснено ряд важливих реформ. Військова реформа призвела до розформування сипайських полків і до суттєвого збільшення чисельності англійців в армії. Зросла роль армійських найманців. При цьому Британія зобов'язувалась поважати традиційну індійську варно-кастову систему.

У 1861 р. парламент прийняв закон про організацію законодавчих Індійських рад при генерал-губернаторі та губернаторах провінцій. Була проведена судова реформа за англійським зразком. Право брати участь у виборах отримувало 1% населення.

У третьому питанні – Утворення та діяльність ІНК. Зародження і консолідація національно-визвольного руху на початку ХХ ст. – потрібно насамперед наголосити, що Британська Індія була країною з досить розвиненим (порівняно з іншими країнами Сходу) державно-політичним механізмом і партійно-політичною системою. У 1885 р. тут створено перша загальноіндійська буржуазно-націоналістична організація – Індійський національний конгрес (ІНК). На початку ХХ ст. у діяльності ІНК чітко визначились два напрями – ліберальний (представників цього напряму називали «поміркованими») і радикальний (радикалів називали «крайніми»). «Помірковані» були прибічниками поетапного, суто мирного переходу до незалежності шляхом поступового розширення індійського представництва в законодавчих органах влади. «Крайні» виступали за масові антиколоніальні дії та залучення до національно-визвольного руху найбідніших верств індійського суспільства. Лідером «крайніх» був Локма́ нья Бал Гангадха́ р Тілак (1856-1920) – індійський націоналіст, реформатор і борець за незалежність. За національністю – маратх. Перший лідер індійського руху за незалежність («сварадж», букв. «своя влада).

Англійська колоніальна адміністрація, занепокоєна зростанням індуського націоналізму, почала демонстративно надавати підтримку індійським мусульманам з метою розпалювання ворожнечі між індуїстською і мусульманською общинами. У 1899 р. віце-королем Індії був призначений лорд Дж. Керзон, який представляв надзвичайно реакційну групу англійських імперіалістів. Він узяв курс на посилення колоніального режиму. Особливе занепокоєння колонізаторів викликав стан справ у Бенгалії, яка була провідним центром національно-визвольного руху. Тому під приводом «підвищення ефективності управління» було вирішено розділити Бенгалію на Західну і Східну. Як наслідок у Західній Бенгалії переважну більшість населення склали індуси, а в Східній – мусульмани. Таким чином Дж. Керзон прагнув потопити національний рух у релігійній і національній ворожнечі.

Далі потрібно охарактеризувати національно-визвольний рух 1905-1908 рр., що пов'язаний з поділом Бенгалаї на дві частини. У Калькутті – столиці Британської Індії – відбулася величезна демонстрація протесту. Її учасники присяглися добитись возз’єднання батьківщини. Розгорнулась агітація за бойкотування іноземних товарів. Створювались організації національних волонтерів, які пікетували англійські торговельні підприємства. Було висунуто гасло «свадеші» (власне виробництво), котре передбачало бойкотування англійських товарів і підтримання вітчизняних промислових і торговельних підприємств. Незабаром це гасло підхопили і в інших районах Індії.

Отже, стихійно започаткований рух свадеші, хоча й мав економічне забарвлення, став першим в історії Індії масовим загальноіндійським національним рухом. ІНК підтримав бойкотування англійських товарів як форму протесту проти розподілу Бенгалії.

В умовах піднесення національно-визвольного руху англійці вирішили ізолювати від антиколоніальної боротьби мусульман. З цією метою у грудні 1906 р. за сприянням англійської адміністрації було засновано Мусульманську Лігу – другу загальноіндійську партію, що представляла інтереси всіх індійських мусульман. Керівництво Мусульманською Лігою оголосило про своє лояльне ставлення до англійської влади.

Закінчуючи розгляд даного питання потрібно визначити результати національно-визвольного руху в Індії на початку ХХ ст., яке мало вплив на політику англійського уряду. У 1909 р. було запроваджено ряд нових реформ, спрямованих на стабілізацію ситуації в Індії, так звані реформи Морлі–Мінто. У 1911 р. новий віце-король Хардінг скасував розподіл Бенгалії, а столицю Індії перенесли з Калькутти у «більш спокійне» Делі. У цьому ж році в Індію вперше приїхав англійський король Георг V.

Отже, на початку ХХ ст. національно-визвольний рух перетворився на визначальний фактор суспільно-політичного життя Індії, на який британські колонізатори не могли не зважати.