Заключення

У книзі, яку Ви тримаєте в руках, автори зупинилися лише на частині проблем, які необхідно вирішити для збереження біоразноманіття - нашого реального багатства, подарованого Україні щедрою природою. Тому з огляду на сучасний стан навколишнього природного середовища країни і беручи до уваги економічну скруту, ми не маємо права продовжувати погіршувати його, хоча б заради прийдешніх поколінь.

Більшість країн світу (близько 160) вже ратифікували Конвенцію про біорізноманіття. Таке відносно швидке прозріння пояснюється тиском стану довкілля на людину і організаційною роботою ООН. Саме завдяки зусиллям і наполегливості останньої, в багатьох країнах покращення стану навколишнього середовища стало однією з головних справ державної політики. Особливо швидко на цей шлях стали країни, що розвиваються. Залежність екопроцесів довкілля від економічного розвитку і цивілізації взагалі, першими виявили розвинуті країни і оголосили про це світові в 1992 р.

У вирішенні цієї проблеми Україна, завдяки своєму географічному положенню, має відіграти стратегічну роль. Доля розпорядилась таким чином, що з півночі на південь на її теренах змінюється чотири рослинних зони, через що на відносно невеликому просторі проходить південна або північна межа зростання численних флористичних і ценотичних комплексів різних центрів походження. На півночі це бореальні комплекси смерекових лісів і оліготрофних сфагнових боліт, притаманних тайзі, що змінюються мішаними широколистяними лісами зі складною триярусною структурою деревостану і бореальними та неморальними видами, а також чисто широколистяними лісами. У центральній частині це північні степи з надзвичайно різноманітним травостоєм, що на височинах змінюється дубовими і грабово-дубовими лісами. На півдні це байрачні ліси та справжні степи, що змінюються спустеленими. Західніше України вони відсутні. Гірський Крим репрезентує субсередземноморську з участю вічнозелених видів рослинність і неповторні яйлинські лучні степи. На Україні соснові ліси представлені повним екологічним і географічним спектром угруповань -від лишайникових борів до пристепових з остепненим травостоєм. Те ж саме стосується і галофільної рослинності. Із заходу на схід на Україні проходить межа двох провінцій - Центральноєвропейської і Східноєвропейської, що також збагачує біорізноманіття. Значний внесок роблять гірські системи Карпат і Криму, розташованих в різних провінціях, з їх різноманітністю висотних поясів. У Карпатах представлені види від аркто-альпійських до присередземноморських, а в горах Криму від середземноморських до бореальних і від реліктів третинного віку до неоендемів. У зв'язку з тим що по території України проходять численні ботаніко-географічиі рубежі, починаючи від вищого рангу, багато видів тут знаходяться на межі свого ареалу, а отже, в екстремальних умовах існування. Це свідчить, по-перше, про їх вразливість і необхідність більш суворих і різноманітних заходів щодо охорони, а по-друге - про можливості подальшої еволюції, зокрема, видоутворення. На це ж вказують і численні екотопи ініціальних стадій формування біорізноманіття, наприклад, літоралей річок, озер та морів, гранітних, вапнякових, сланцевих та інших відслонень тощо. Досить під­креслити, що ендемізм деяких регіонів сягає 10%. Не менше й ендемічних видів, що збереглися на Україні завдяки різноманітності її рельєфу.

Таким чином, територія України є ареною формування трансформаційного, міграційного та автохтонного біорізноманіття. Найбільш лабільним і чутливим до антропогенного пресу є біорізноманіття на ценотичному та екосистемному рівнях. Саме ці три основні, різні за походженням, віком і умовами існування види біорізноманіття і сформували численні межі фітогеографічного або в більш загальному розумінні - біогеографічного поділу України. Головною є межа між Центральноєвропейським регіоном, тобто західним, і східноєвропейським, тобто східним. Але таке ж саме геополітичне положення України між сходом і заходом. Зазначена узгодженість різних явищ не є випадковістю. Вона визначається історичною роллю, яку призначено відіграти народу цієї землі в творенні історії нового тисячоліття. З цього випливає щонайменше два принципово важливих твердження. Для збереження української нації, її менталітету і гідного неї економічного, соціального та екологічного майбутнього, по-перше необхідно зберегти, насамперед, природне біорізноманіття території історичного становлення нації; по-друге -розробити і впровадити більш гнучку і багатофункціональну систему збереження біорізноманіття, яка б враховувала зміну акценту з охорони генофонду на збереження цено- та екофонду, все різноманіття його ролі, невиснажливе використання його ресурсів, сучасні наукові досягнення та політичні, економічні й екологічні тенденції світового розвитку. Особливу увагу слід приділити виявленню та збереженню пріоритетних та вразливих екосистем і угруповань, встановлених за такими показниками: багатство, ендемізм, реліктовість, рідкісність, ступінь збереження, репрезентативність, вразливість, функціональна, соціальна та екологічна значущість тощо.

Це лише частка того, що ми маємо і того, що ми можемо мати і зробити. Незважаючи на те, що дослідження біорізноманіття України налічує не одне сторіччя, і над цим питанням працює чимало кваліфікованих фахівців, на сьогодні, як вже відзначалося, досить повно вивчено видове різноманіття лише судинних рослин та хребетних тварин, гірше - водоростей. Знання ж видового різноманіття грибів та комах складає 20% їх видів чи навіть лише 10%. Бактерії й віруси досліджені ще менше. З них нам відомі лише види, що мають безпосереднє відношення до хвороб та технологічних процесів. Але саме ці групи організмів (особливо гриби, водорості та безхребетні тварини) складають за кількістю основу видового біорізноманіття екосистем і відіграють провідну роль у трансформації їх енергії згідно з першим та другим законами термодинаміки. З цього випливає твердження про назрілу необхідність суттєвого збільшення підготовки фахівців з перелічених груп біорізноманіття.

Ще гірша справа з вивченням різноманіття екосистем і їх функціонування, а також генетичного різноманіття. З усіх цих проблем ми маємо лише певні загальні знання.

Найважливішим моментом була ратифікація Верховною Радою України 29 листопада 1994 р. Конвенції про біорізноманіття і визнання проблеми збереження біорізноманіття як однієї з головних проблем державної політики в сфері збереження природи, екобезпеки та невиснажливого використання біоресурсів. Це надало нового поштовху розвитку діяльності в збереженні природного багатства України, співпраці з недержавними органами і громадськістю на місцях. Значно посилилась і співпраця з численними міжнародними організаціями, зокрема, Міжнародним банком реконструкції та розвитку, Глобальним екологічним фондом, Секретаріатами більшості конвенцій (Вашингтонською, Рамсарською, Боннською, Бернською, Паризькою, Гельсінською, Бухарестською та ін.), ЮНЕП, Міжнародним союзом охорони природи, Радою Європи. Україна взяла участь в усіх світових саммітах з питань довкілля та розвитку, в тому числі в останньому, що відбувся в Йоханесбурзі у вересні 2002 p., а завдяки зусиллям Міністерства екології та природних ресурсів - в усіх п'яти Всеєвропейських Конференціях міністрів навколишнього середовища " Довкілля для Європи". На п'ятій Конференції, що відбулася 21-23 травня в Києві, було прийнято низку важливих для подальшого покращення довкілля Європи документів, зокрема, Декларацію Міністрів, Протокол " Стратегічна екологічна оцінка", Резолюцію " Про біорізноманіття" та, що особливо важливо, Рамкову конвенцію про охорону та невиснажливе управління Карпатами. Налагоджено систематичну інформацію про стан довкілля України, що подається у випусках Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища. У загальних рисах за роки незалежності співробітниками згаданого Міністерства екології та природних ресурсів України проведено велику роботу, спрямовану на виконання Конвенції про біорізноманіття. Так, було створено необхідну законодавчу базу, що налічує понад 20 законів, які мають безпосереднє відношення до цієї проблеми, ще більше видано Указів Президента України та Постанов Кабінету Міністрів України. З недоліків необхідно відмітити затримку з підготовкою нормативно-нравових документів та інструкцій, які б забезпечували виконання законів. Є потреба і в доповненнях до прийнятих законів та в підготовці нових. Так, Лісовий та Водний кодекси, прийняті відповідно у 1994 та 1995 pp., необхідно доповнити статтями, спрямованими на збереження біорізноманіття. У них, як до речі і в Земельному кодексі, прийнятому в 2002 p., навіть не згадується це поняття. Це ж стосується і ратифікованих Верховною Радою України Конвенцій, які до цього часу лишаються не забезпеченими відповідними законодавчими актами. Не можна погодитися і з тим, що в жодному із законів не передбачено процедуру резервування найбільш цінних ділянок природного біорізноманіття. Викликають занепокоєння і статті Земельного кодексу, згідно з якими місцевій владі практично у безконтрольне розпорядження передається земельний фонд без будь-якої попередньої оцінки його екологічного стану та цінності природного біорізноманіття. Ще більшим недоліком, ніж недосконалість існуючого законодавства, є те, що статті законів далеко не завжди виконуються, тобто не працюють. Тому необхідно розробити механізм зворотного зв'язку, як у багатьох цивілізованих країнах, і законодавчо закріпити відповідність урядовців за невиконання своїх обов'язків.

Особливе місце у вирішенні зазначеної проблеми займають Закон України " Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 - 2015 pp." та Постанова Кабміну України " Про концепцію збереження біологічного різноманіття України". На жаль, ряд положень цих документів залишаються невиконаними - насамперед й досі не затверджена Програма збереження біорізноманіття України. Немає й досі Законів " Про біорізноманіття", " Про екомережу України", " Про луки", " Про біоресурси", " Про природно-культурну спадщину". Необхідно також розробити систему інструкцій, які б визначали норми використання, навантаження та відновлення біоресурсів, категорії і якості та регулювання стосунків користувачів з біоресурсами.

Щодо державної політики, то можна констатувати що збереження та невиснажливе використання біорізноманіття України стало одним з пріоритетних напрямків у Загальнодержавній внутрішній та зовнішній політиці України і увійшло складовою до Проекту Концепції сталого розвитку України. Вона має інтегральний характер і органічно поєднує вирішення проблеми збереження біорізноманіття з міжнародним процесом, економікою та процесом реформування суспільства в нових соціальних та економічних умовах. Подальше її удосконалення полягає в узгодженні з відповідним міжнародним правом, в інтеграції в соціально-економічну політику та спрямоване на збільшення зовнішнього і внутрішнього інвестування і розробку національних програм і проектів. Відповідальним за держиолітику в галузі біорізноманіття є Міністерство екології та природних ресурсів України. Воно здійснює і нормативно-правове регулювання використання біорізноманіття; його комплексне управління; регулювання та контроль за використанням; заходи, спрямовані на його збереження та відновлення, а також ініціює підготовку національних програм та правових актів. Загалом діяльність держорганів влади в цій галузі регулюється Постановою ВР від 5.03.1998 р. " Про основні напрямки державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки". Головним завданням в цій галузі є прискорення ратифікації міжнародних юридичних документів та їх виконання, подальша гармонізація національного законодавства з міжнародним, удосконалення виконання системи міжнародних забов'язань тощо.

Значних успіхів досягло Мінекоресурсів і в галузі заповідання біорізноманіття, збільшивши ПЗФ України за часи незалежності з 1, 9 до 4, 2%. Якісно новим етапом у цьому напрямі було розроблення Концепції Національної екомережі та прийняття відповідної Програми на 2000-2015 pp. Здійснення закладеної в ній ідеології дозволить перейти на принципово новий еколого-економічний щабель вирішення проблеми збереження і невиснажливого використання біорізноманіття. Необхідність переходу на таку систему зумовлено тим, що на теренах України в цій галузі склалася вкрай парадоксальна ситуація. З одного боку, Україна є однією з найбагатших країн Європи за природним біорізноманіттям, а з іншого - його збереження є надзвичайно складною проблемою, оскільки склалася така структура економіки, яка справляє вкрай руйнівний вплив на нього. Це, передусім, найбільша в Європі розораність, важка, гірничо-видобувна та хімічна промисловість з величезною кількістю відходів та шкідливих викидів, енергомісткі виробництва та технології, що споживають багато природних ресурсів, велика щільність населення, транспортних магістралей і концентрація агломерацій, важкий економічний стан, нестабільна економіка, орієнтація на утилітарне використання біоресурсів, незначний розвиток високотехнологічних галузей, провідне в Європі місце за масштабами трансформації екосистем тощо. Все це призвело до таких специфічних рис природних об'єктів, як: територіальна відокремленість, почленованість, суттєва частка похідних угруповань, наявність значного антропогенного тиску на більшій частині території, інвазії алохтонних видів, розташування осель, полів та виробництв на заповідних територіях тощо. Тому в таких важких екологічних, економічних та соціальних умовах існуюча система ПЗФ вже вичерпала себе і не відповідає новітнім соціальним та економічним вимогам. Утримання населення коштує все дорожче, а ефективність стає все меншою. Насамперед, це стосується Приморського, Донецько-Придніпровського, Подільського, Лівобережного та Правобережного лісостепових регіонів, тобто 65 - 75% території держави. Отже, єдиний вихід з цього становища - перехід на невиснажливе використання біоресурсів без будь-якого погіршення біорізноманіття, передусім екосистем і угруповань.

Оскільки за багато років відбулася суттєва деформація структури господарства за рахунок домінування природоємних галузей промисловості, ресурсно- і енергоємних малорентабельних, низького рівня технологій, орієнтація на експорт сировини і напівфабрикатів, концентрацію промислових агломерацій, розвиток екологічно небезпечних галузей, включаючи сільське господарство (надмірна розораність, деградація грунту, забруднення, порушення водного режиму та ін.), енергетику, транспорт, хімічну, важку, гірничовидобувну тощо промисловість, для цього, по-перше, необхідно збалансувати земельний фонд різних форм використання, без чого взагалі неможливо перейти на сталий соціально-економічний розвиток держави. Сьогодні енергоємність внутрішнього валового продукту в Україні в 9 разів вища, ніж у країнах Європи, а капіталовкладення в збереження і раціоналізацію природокористування за 1999-2000 pp. зменшилася в 3 рази порівняно з 1990 р. і становить лише 2, 3% обсягу капіталовкладень в народне господарство (в Австрії - 16%). Тому для збереження біорізноманіття необхідно, по-перше, починати як з поступової перебудови структури народного господарства, так і з термінового виведення з користування малопродуктивних земель та неугідь і відновлення на їх місці природного біорізноманітття. На першому етапі доцільно вивести з сільськогосподарських земель 6 мли. га, у тому числі під відновлення лук -1, 7, степів - 1, 1, боліт - 0, 7 і лісів - 2, 5 мли. га. Найбільші площі, що підлягають ренатуралізаціії, зосереджені в південних областях, а також в Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій, Харківській, Черкаській, Київській та Вінницькій областях.

По-друге, збалансований розвиток народного господарства неможливий без переведення його на еколого-соціальний принцип вартості сировини, включаючи біорізнооманіття. Сьогодні в Україні й Світі вартість природних ресурсів оцінюється за витратним механізмом, тобто за розміром витрат на його добування, освоєння чи використання. Не вирішує проблеми і застосування механізмів споживчої, рентної та результативної вартості. Більш доцільним є механізм відтворювальної або компенсаційної вартості, але і він екологічну вартість ресурсу враховує лише частково. Тому сьогодні практично всі багаті на енергоресурси, біоресурси та інші ресурси країни продають їх за витратним механізмом, тобто частка їх вартості в складі природних ресурсів за оцінкою економістів становить менше 2%. Але треба зазначити, що через 15-30 років світові резерви основних видів природних ресурсів будуть вичерпані (ресурси чистої води практично вичерпані вже сьогодні і для очищення прісної води за міжнародними стандартами на Україні на одну людину витрачається додатково 250 -300 грн. на місяць), і тоді за них необхідно буде сплачувати вже повну екологічну і соціальну їх вартість, а вона на два, а то й на три порядки вища за існуючу сьогодні. Виходячи з цього вже у найближчі роки необхідно розробити стратегічний план диференційованого використання і експорту біоресурсів, включаючи грунти.

По-третє, поступова трансформація традиційно сформованого ПЗФ у Національну екомсрсжу як складову Всеєвропейської. її створення в подальші 15 років буде означати перехід на якісно нову систему збереження біорізноманіття через забезпечення збереження всього комплексу екосистем, угруповань, видів та ландшафтів, розширення міграції видів, відновлення деградованих та знищених ключових екосистем та їх ренатуралізацію в єдину цілісну систему. Перехід на неї передбачає зміни в існуючій моделі землекористування, організацію транскордонних ділянок біорізноманіття, розширення традиційних форм господарювання, зменшення фрагментованості біоріізноманіття та його загроз і врешті-решт збільшення ПЗФ до середньоєвропейського. її створення сприятиме загальному оздоровленню навколишнього середовища, переходу на невиснажливий розвиток, покращенню економічного стану і умов життя більшості населення України.

По-четверте, враховуючи, що біорізноманіття має споживче, економічне, соціальне та екологічне значення і так чи інакше впливає на всі сфери життя нації, включаючи духовну, необхідно створити Національний комітет України із забезпечення Конвенції про біорізноманіття. Головними завданнями Комітету вважати: розроблення національної стратегії та національного плану дій, що випливають із забов'язань, взятих Україною згідно з міжнародними угодами; координацію діяльності міністерств, відомств, учбових та наукових закладів, а також недержавних організацій з питань впровадження національного плану дій з біорізноманіття; вивчення, системний аналіз і прогнозування головних напрямів пріоритетних досліджень з біорізноманіття; розроблення пропозицій щодо впровадження рішень Генеральної Асамблеї та конференцій, Конвенцій ООН з біорізноманіття; участь у підготовці проектів нормативно-правових актів, державних та методичних програм з біорізноманіття.

По-п'яте, в науковому плані починати необхідно з інвентаризації різних рівнів біорізноманіття на території ПЗФ, оскільки інвентаризація навіть судинних рослин Червоної книги України завершена лише для категорій вищого рангу.

Таким чином, у цій галузі людського буття на Україні зроблено багато. Але, попри це, у найближчому майбутньому необхідно прикласти значних зусиль як на національному, так і на міжнародному рівнях для збереження біорізноманіття. Тому в цій книзі автори у своєму зверненні до читачів зупинилися лише на частині питань збереження і невиснажливого використання біорізноманіття -практично неосяжної для людини проблеми. Вони усвідомлюють неповноту й недосконалість її вирішення, але - все це ще попереду. Закінчуючи, підкреслимо, що автори не мають жодного сумніву в тому, що долю людини буде вирішувати зрештою біорізноманіття. Це може відбутися безпосередньо - через глобальні природні катастрофи, або опосередковано - через світову економічну та політичну кризу. Перший варіант потребує для свого здійснення значно більшого проміжку часу ніж другий, ознаки прояву якого вже мають місце.