Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Устим Кармалюк
|
|
Кармалюк спільно з Данилом Хроном створив невеликий селянський загін і почав нещадну боротьбу проти поміщиків, сільських багатіїв, шинкарів, купців, урядовців та інших гнобителів. Діючи партизанськими методами, повстанці зненацька нападали на поміщицькі маєтки, хутори й двори селян-багатіїв, на шинки, громили їх, спалювали, розправлялися з експлуататорами, відбирали в них майно та гроші і віддавали їх бідним та знедоленим.
У. Кармалюка кілька разів заарештовували, засудили до смертної кари, яка була замінена на заслання до Іркутської губернії на 10-річну каторгу. Однак Кармалюк і Хрон втекли з етапної тюрми, пройшовши пішки 15 тисяч верст, і знову повернулися на рідне Поділля, де продовжували боротьбу. За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів панам та іншим експлуататорам народу. Протягом 23 років за Кармалюком стало на боротьбу проти панів майже 20 тисяч чоловік.
Найбільш масовими й упертими у 40-х роках в Україні були селянські виступи на Правобережжі, які виникли у зв’язку з проведенням там інвентарної реформи 1847–1848 рр. Царський уряд прагнув послабити селянський рух і привернути на свій бік українських селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху. При повній безконтрольності з боку царських властей поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян.
«Київська козаччина» (1855 р.)
Вонабула викликана погіршенням становища народних мас у період Кримської війни 1853–1856 рр. В Україні найширші і найгостріші селянські виступи в 1855 р. сталися в Київській губернії. Вони дістали назву «Київської козаччини». Безпосереднім приводом до них було опублікування царського маніфесту від 29 січня 1855 р. про створення рухомого державного ополчення. Маніфест закликав людей усіх станів формувати ополчення й вирушати на війну. Стали швидко поширюватися чутки, що цар у своєму «указі» закликав усіх селян записуватися в козаки, а за службу вітчизні вони будуть звільнені від кріпацтва, стануть вільними хліборобами. Селяни висували своїх ватажків.
Непослух селян поміщикам набув масового характеру, й пани змушені були з багатьох сіл тікати. На придушення «козаччини» у Київську губернію царський уряд послав 16 ескадронів кінноти, дивізіон піхоти. У деяких селах селяни вступали у бій з військами. За неповними даними, у ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасники руху.
«Похід селян у Таврію за волею» (1856 р.)
Але й після придушення «Київської козаччини» селянський рух не припинився. Уже у квітні 1856 р. почався його новий спалах, що дістав назву «похід селян у Таврію за волею». Приводом до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму стали чутки, поширювані по селах, про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані під час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю, допомогу й високу поденну плату за казенні роботи.
Найбільш масовим цей рух був на Катеринославщині й Херсонщині. Ішли селяни у «Таврію за волею», хоча й у меншій кількості, і з інших губерній — із Харківської, Полтавської, Чернігівської, а також з Орловської і Курської.
Щоб припинити рух селян у Крим, царський уряд відправив велику кількість військових команд і численні загони поліції. У деяких місцях відбулися збройні сутички між військовими командами й селянами, у ході яких були вбиті й поранені. Повстання було придушено.
46.Початок українського національного відродження наприкінці XVIII - поч. ХІХ ст. (розвиток української літератури, дослідження з мовознавства, фольклору та етнографії, історії України)
| «Будителями» національної ідеї, носіями культури та українознавства у першій чверті XIX ст. стали вихідці з дворян - нечисленна українська дворянська інтелігенція, яка спромоглася повернутися до своїх козацьких витоків, до свого нужденного народу. В основному це були вчені, поети, письменники, митці – культурницька діяльність в умовах русифікації була тією єдиною цариною, де можна було засвідчити свою національну ідентичність. Початок науковому вивченню багатої епічно-пісенної творчості України поклав князь Микола Цертелєв (Церетелі) грузин з походження y Петербурзі він видрукував збірник українських народних пісень - «Попытку собрания старых малороссийских песен». Значення цієї маленької книжечки важко переоцінити: тоді, коли всі вважали українців росіянами, що піддалися згубному впливу поляків, своїм збірником Цертелєв показав, що українці - окремий народ, і відмежував їх від росіян. На крайньому заході Перемишль став вогнищем просвіти простого народу. У 1816 р. тут ченцем Іваном Могильницьким та єпископом Михайлом Левицьким засновано греко-католицьке Клерикальне товариство, що поширювало серед українців релігійні тексти простого змісту українською мовою, молитовники, букварики. I. Могильницький у 20-х pp. написав також «Граматику язика словено-руського». У завершенні процесу переростання української народності в націю важливу роль відіграло становлення зрілої національної літератури як вищого прояву національної свідомості народу. У першій чверті XIX ст. українське письменство зробило вирішальний крок вперед до створення і початку розвитку нової української літератури. Ще наприкінці XVIII ст. нащадок козацького роду письменник Іван Петрович Котляревський написав перші три частини своєї бурлескної поеми «Енеїда». Котляревський першим зробив значний крок до створення основ нової національної літератури. Започаткований Г. Сковородою жанр української байки набув свогодальшого розвитку у творах П.П. Гулака-Артемовського. Варто лише пригадати його байку «Пан та Собака»,. «Езоповою» мовою критикував український байкар реакційні порядки. Харківська група вчених поклала початок і науковому українському мовознавству. У 1818 р. Олекса Павловський написав і видрукував «Грамматику малороссийского наречия». 3 огляду на тодішні умови автор граматики вважав українську мову діалектом, до того ж відмираючим. I, щоб зберегти його красу для нащадків, він і впорядкував свою працю. Напевно, подібними ж думками керувався й Іван Войцехович, який склав у 1823 р. перший (після Памви Беренди) невеличкий словник української мови. Значні зрушення відбулись у цей період і в розвитку театрального мистецтва. На зміну вертепам, аматорським бурсацьким і поміщицьким театрам приходить театр професійний. Кріпосних артистів замінює вільна акторська трупа, яка виступає у спеціальних приміщеннях, відкритих для глядачів. У 1806 р. в Києві відкривається постійний театр на 740 місць. Незабаром подібні театри виникають у Полтаві (1810) та Харкові (1812). Репертуар у них був головним чином російський. Але з появою нової української літератури на сценах з'являються й українські п'єси. Для полтавського театру, де Котляревський був директором, ним були написані п'єса «Наталка Полтавка» (п’єса, насичена влучними прислів'ями живою мовою, чудовими піснями, не сходить зі сцен театрів і понині) та водевіль «Москаль-чарівник». Наприкінці XVIII ст., у 1798 p., y Петербурзі нащадок козацьких старшин Яків Маркевич видав історичну працю - «Записки о Малоросії», пронизану патріотичним пафосом, любов'ю до України. I, хоча ця праця не є науковим дослідженням, вона справила певне враження на суспільство, викликавши зацікавлення історичним минулим українського народу. Та особливого значення історія України набула з появою в 10-х pp. XIX ст. у рукописних списках «Історії русів, або Малої Росії». Невідомо хто, коли і де написав цей твір. Існують лише різні припущення з цього приводу. А загадковість і таємничість пояснюються тим, що «Історія русів», хоч і розглядає в послідовності історію українців, є скоріше не історико-науковим, а суспільно-політичним твором. Невідомий автор доводить, що Україна - окрема від Росії країна, і вона має право на власне політичне та державне життя, що історія України надзвичайно багата і що саме Україна, а не Росія є прямою спадкоємицеюКиївської Русі (звідси і назва книги). Працю пронизують як антипольські, так і антиросійські мотиви. 3 появою «Історії русів» вивчення української історії стало набувати не лише наукового, але й політичного значення. А в умовах царської деспотії правдиве її висвітлення стало небезпечною справою. Ось чому сам твір був анонімний і довго не друкувався. У цьому відношенні вигідно вирізнялася ще одна «История Малороссии», українця Олекси Мартоса, уривки з якої видруковано 1822 р. Автор історії України був великим патріотом своєї Вітчизни, шанувальником Мазепи та Полуботка. Народна творчість залишалася неосяжною і багатогранною. Тисячі пісень, приказок, прислів'їв, казок народилося протягом цього часу. У них оспівано борців за народне щастя, виплекані мрії про жадану волю, про жадану землю. Пісенна творчість, килимарство, народні розписи, візерунки рушників, гаптування одягу, різьблення по дереву, гончарні вироби - все це продовжувало жити в народі, було невід'ємною частиною його великої душі. 47. Розвиток освіти і науки в Україні в І половині ХІХ ст |
Початкову освіту можна було отримати в досить розвинутій мережі братських, церковних, монастирських, січових (при полкових козацьких канцеляріях) шкіл. За свідченнями чужоземних мандрівників, усі діти, навіть сироти, навчалися грамоті, були писемними.
Середня ланка освітніх закладів була представлена народними училищами, семінаріями, колегіумами. Центром вищої освіти й науки в Україні стала Києво-Могилянська академія. Усі типи навчальних закладів сприяли підвищенню освітнього рівня населення. На землях Війська Запорізького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де навчалися діти з різних міст. Сільські та міські школи утримувалися громадою - населенням села чи міського приходу. Громади або братства будували приміщення для школи, дбали про матеріальне забезпечення вчителів.
Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 році тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною
У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений; — Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет в Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.
Особливого розвитку набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки — фізичної хімії. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І. Сеченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус — школи молекулярної фізики. У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40—90-ті роки процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу — було створено Київський центральний архів (1852), опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России» (1859— 1914), протягом 1863—1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». Така потужна джерельна база дала змогу збільшити кількість наукових праць з історії.
Представниками народницької школи були також М. Грушевський, В. Іконніков, О. Єфименко, Д. Яворницький, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський та ін. Оригінальним філософом цієї доби став П. Юркевич, науковий доробок якого є своєрідним підсумком української класичної філософії XVIII—XIX ст.
Друга половина XIX ст. подарувала Україні плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін.