Соціально-економічне становище західноукраїнських земель в І половині ХІХ ст

Наприкінці XVIII ст. - першій половині XIX ст. на захід­ноукраїнських землях: у Східній Галичині, Північній Буко­вині та Закарпатті, які були під владою Австрійської монархії, теж поглибився процес розкладу феодально-кріпосницької си­стеми, в її надрах поступово формувалися нові виробничі відно­сини. На захоплених українських землях, особливо у Східній Галичині, продовжували розвиватися традиційні галузі про­мисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюно­ва, лісова. Засновувалися нові папірні, гути, керамічні й залізо­робні підприємства, ливарні заводи, особливо в Стрійській ок­рузі. У Винниках та Монастирській працювали тютюнові ма­нуфактури. Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґуральництво. У 1863 р. у Галичині й на Буковині налічувало­ся 4000 діючих ґуралень. Згодом кількість їх зменшилася за рахунок концентрації й удосконалення технології виробницт­ва. Поряд із ґуральництвом великого поширення набуло пи­воваріння.

Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом зба­гачення західноукраїнських поміщиків стало цукроваріння. В 1823 р. у Пужинках, неподалік Станіслава, було збудовано пер­шу в краї цукроварню. До середини XIX ст. на західноукраї­нських землях існувало 16 цукроварень.

Багата сировинна база західного регіону України сприяла значному розвитку солевидобувної промисловості. Це в першу чергу стосувалося Закарпаття. Тут відбувалися позитивні зміни в техніці й технології солевидобутку, зокрема, відкритий спосіб добування замінився підземним.

У 50-х роках XIX ст. у різних місцях галицького Прикар­паття видобувалася нафта, яка використовувалась як колісна мазь, а також для освітлення. Працювали кілька дрібних на­фтоперегінних підприємств. Але промислового значення нафта в той час ще не мала. Майже 10 тис. тонн на рік видо­бувалося бурого вугілля (у Довкійському та Коломийському округах).

Негативно вплинув на молоду західноукраїнську промис­ловість початок промислового перевороту в німецьких і чесь­ких провінціях Австрії. Ремесло і мануфактура краю не могли витримати конкуренції виробів фабрично-заводської промис­ловості. Навіть цукроваріння, що виникло в 20-х роках XIX ст. і спочатку добре розвивалося, незабаром у зв'язку з бурхливим розвитком виробництва цукру в Чехії, стало другорядним.

Протягом першої половини XIX ст. основою економіки краю залишалось сільське господарство, головним чином землероб­ство. Більше половини земельних угідь належало поміщикам і казні, менше половини - селянським господарствам. Тради­ційно невисокий рівень агрокультури зумовлював низьку врожайність, особливо в селянських господарствах. Повільни­ми темпами розвивалось і тваринництво.

Феодально-кріпосницьке сільське господарство західноукраї­нських земель, не витримуючи конкуренції на міжнародному ринку з капіталістичним сільським господарством європейсь­ких країн, виявляло тенденцію до занепаду, яка переросла в кризу в середині 40-х років. Шукаючи виходу з кризи, поміщики вда­вались до екстенсивних методів господарювання - поширюва­ли свої володіння за рахунок селянських земель, посилювали експлуатацію селян. Лише незначна частина поміщицьких гос­подарств еволюціонувала в капіталістичному напрямі.

Антиселянська експансія поміщиків знаходила свій вираз у поступовому збільшенні феодальних повинностей селян, на­самперед панщини, яка практично відбирала у них більшу ча­стину робочого часу. Позаекономічний примус, суцільне на­сильство не тільки вели до поступового розорення і деградації селянських господарств, а й підривали тим самим основи по­міщицьких господарств. Усе це викликало різке загострення соціальних суперечностей на селі. Тому революція 1848 р. ство­рила умови для скасування всіх пережитків кріпосництва. Імпе­ратор Фердинанд 117 квітня 1848 року видав Закон про ска­сування феодальних повинностей селян Галичини. У Законі вказувалось: 1) панщинні й інші повинності скасовуються з 15 травня 1848 року; 2) існуючі сервітути (громадські володін­ня) — ліси, пасовища, луки, водоймища тощо, якими селяни ко­ристувалися спільно з паном, залишаються недоторканими; 3) селяни, які забажають користуватись сервітутними правами, мають давати за це відповідну плату, що буде визначатись доб­ровільною угодою між ними і поміщиками; 4) за втрату по­винностей поміщики звільняються від " опікунських обов'язків", зокр 'змі допомоги своїм нужденним підданим, витрат на ліку­вання селян під час епідемій та їхньої худоби на випадок епі­зоотії тощо.

7 вересня 1848 р. Фердинанд І підписав Указ, яким заборо­нялась панщина у всіх частинах імперії. Цей Указ розширював Закон від 17 квітня деякими пунктами про права селян і їхні стосунки з поміщиками. Йшлося про те, що поміщики втрача­ли верховну владу над селянами, котрі переставали бути їхніми підданими й оголошувалися громадянами держави. Скасовува­лася відмінність між домінікальними і рестикальними земля­ми, оскільки і ті, й інші ставали вільною власністю. Це призвело до того, що селяни ставали власниками земельних наділів. Щодо сервітутних прав, то селяни зберігали лише право випасати худобу на толоці й стерні та збирати квіти в лісі, за все інше треба було платити поміщикам.

В цілому українські селяни схвалювали закони, які знач­ною мірою відповідали їх інтересам. Адже, крім скасування повинностей, селяни одержали 70% орних земель, а 30% - за­лишалося землевласникам. Хоч розміри селянських наділів були невеликими, але 70% із них все ж таки відповідали про­житковому мінімуму. Галицький селянин став не лише воло­дарем землі й своєї долі, а й справжнім чинником політики, освіти й культури, його не можна було більше ігнорувати.

Селянська реформа 1848 року, яку був змушений провес­ти австрійський уряд, завдала великого удару середньовіч­ним пережиткам у господарстві й побуті селянина і впевне­но торувала шлях до розвитку і утвердження капіталістич­них відносин.

50. Визвольний рух в західноукраїнських землях у І половині ХІХ ст. “Руська трійця”

Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиціасиміляції українського населення.

Починає пробуджуватися національне життяв західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство. Центром церковного життя була метрополія у Львові. Активним діячем українського національно-визвольного руху в Галичині був греко-католицький священик I. Могильницький, який в 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою.

У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Галичини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.

«Руська трійця». На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця», куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це був демократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.

У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважав Волинську, Галицьку, Берестейську землі невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель.

У 1837 р. у Будапешті було видано збірку (альманах) «Русалка Дністрова». В альманах були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали героїчне минуле, заняття, побут, культуру українського народу. Ці матеріали і публіцистичні статті звеличували боротьбу українського народу за своє визволення, поетизували народних героїв і проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід «Русалки Дністрової» був своєрідним викликом демократичної молоді державній реакції, протестом проти денаціоналізації та роз'єднання українських земель.

Невеликий наклад видання майже повністю був конфіскований властями, а видавців альманаху було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Iван Вагилевич не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності. Це видання залишило помітний слід у суспільно-політичному житті Західної України та сприяло зміцненню зв'язків галицьких українців з Наддніпрянщиною. У цілому діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.