Адміністративно-територіальні перетворення та інкорпораційна політика російського царизму в Україні та її напрямки

У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії наприкін. ХVІІІ ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого і третього поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії перейшло Царство Польське, а в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, більшість українських земель опинилася під владою імперії Романових.

Самодержавство керувалося у національній політиці загальним принципом матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика. Передусім із навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова як одна з основоположних національних ознак, Ефективним знаряддям русифікації була православна церква. Болючим ударом для національної справи стало перетворення Києво-Могилянської академії на вузькофаховий релігійний заклад.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, що налічувала 100 тис. осіб. її численні підрозділи стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяжливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина — система примусового набору до армії. Через нелюдську муштру й часті війни рекрутчину вважали рівносильною смертному вироку.

Царат усіляко зміцнював в Україні кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані в Україні великі земельні володіння, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків.

Українські селяни поділялися на кілька груп, які різнилися ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Панщина, що охоплювала в Україні майже 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила 3 дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків на власний розсуд.

Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особливо на Півдні України, намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені способи землеробства, застосовувала машини та новітній інвентар. Вирощували зернові, в основному пшеницю, цукрові буряки, коноплі, тютюн, льон та інші культури, які надходили на внутрішній і зовнішній ринки. Поряд з товарним землеробством поміщики розвивали торгове тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорунних.

Один із найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування індустріального суспільства у першій пол. XIX ст. — дальший розвиток промисловості. Відбувався початковий етап промислового перевороту. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості та сільському господарству машини, робочі механізми, вдосконалені знаряддя, а також парові двигуни. Поширеними галузями промисловості дореформеного періоду були горілчана, цукрова, суконна. Розвивалася металургійна і кам'яновугільна промисловість. Зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. Неухильно збільшувалася кількість вільнонайманих робітників, частка яких у 1861 р. становила 54 %.

Розвиток промисловості та сільського господарства сприяв розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здійснювали через мережу ярмарків та базарів. Важливу роль у торгівлі відігравали купці, більшість з яких становили росіяни.

Загалом економічний розвиток України порівняно з Росією відбувався повільніше. Причиною цього була колоніальна політика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської промисловості й перешкоджав вільному розвитку її продуктивних сил.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалась антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги цареві й урядовим установам, відмова відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали панських маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, у 1797—1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків..

Колонізаторська політика російського царату не змогла вбити національну свідомість українського народу. Українство з жалем згадувало козацьку славу, державність, нарікало на скасування колишніх прав і свобод. Деякі сміливці шукали шляхів виходу з такого підневільного становища.