Суспільно-політичне життя в Україні в 1950-60-х рр. Дисидентський рух

5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. У керівництві партії розгорнулася боротьба за владу. Першим секретарем ЦК КПРС у 1953 р. став Микита Хрущов.
Прихід до влади Хрущова викликав зміну партійного керівництва на місцях. В Україні накреслився процес українізації керівництва республіки. Першим секретарем ЦК КПУ став О. Кириченко, другим секретарем — М. Підгорний. З ім'ям М. Хрущова пов'язаний процес десталінізації радянського суспільства, який припинив масові репресії проти власного народу і розпочав реабілітацію незаконно репресованих партійних, державних працівників, діячів науки й культури (В. Затонський, Є. Квірінг, С. Косіор, П. Постишев, Ю. Коцюбинський, Г. Косинка, М. Куліш). Були реабілітовані маршали Радянського Союзу В. Блюхер, А. Єгоров, М. Тухачевский, командарми І. Уборевич та Й. Якір.
Протягом 1953—1955 pp. було переглянуто основні політичні справи повоєнного часу, проведені за часів сталінського режиму. Характерною рисою десталінізації стали послаблення тюремно-табірного режиму, амністія німецьких військовополонених, частини українських колабораціоністів (тих, хто співробітничав з окупантами в роки війни), членів ОУН—УПА.
1954 p. HKBC був реформований у Комітет державної безпеки (КДБ). В Україні його очолював В. Нікітченко. КДБ переглядав заведені раніше політичні справи.
У лютому 1956 р. в Москві відбувся XX з'їзд КПРС. На закритому засіданні М. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки» (пізніше вийшла Постанова ЦК КПРС«Про подолання культу особи та його наслідків», опублікована в газетах). У доповіді М. Хрущова було наведено кричущі факти беззаконня і сваволі сталінського режиму в 1930 — на початку 1950-х pp., йшлося про трагедію початкового періоду Великої Вітчизняної війни, депортацію малих народів (у тому числі кримських татар, караїмів); Й. Сталін був представлений жорстоким тираном і диктатором. Ця доповідь повністю була опублікована в засобах масової інформації лише в роки перебудови.
Проте десталінізація мала незавершений характер. Партійне керівництво не зважилося глибоко проаналізувати сутність тоталітарного ладу, виявити причини формування режиму особистої влади Й. Сталіна. Політика комуністичної партії вважалася правильною, а соціально-політичні деформації пов'язувалися лише зі зловживаннями владою з боку особисто Й. Сталіна і його найближчого оточення.
В Україні відбувався процес лібералізації суспільно-політичного життя. УРСР стала одержувати певні політичні дивіденди як одна з найрозвиненіших республік СРСР. За часів М. Хрущова половину вищого партійного керівництва складали вихідці з України. У 1954 р. пройшли урочистості, присвячені 300-річчю приєднання України до складу Росії. Почалося переписування історії України, яка стала вважатися складовою частиною історії Росії; з'явилося поняття «возз'єднання України з Росією». У лютому 1954 р, за рішенням Президії Верховної Ради СРСР зі складу РСФСР до складу УРСР було передано Крим.

У 60-70-і роки політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більш активна кількість людей, яких звичайно звали дисидентами. Спочатку осередок українських дисидентів складали " шістидесятники" - нове плідне покоління письменників: Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ірина та Ігор Калинці, Іван Гель та брати Горіни. Вони являли собою зразковий продукт радянської системи освіти, швидко робили свою кар'єру. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки їз Західною Україною.

Проведена 1963 p. у Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяло більше тисячі чоловік, претворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.

У серпні - вересні 1965 p. органи держбезпеки заарештували понад два десятки представників української інтелігенції, звинувачених в антирадянській діяльності. Причиною був протест цих мужніх людей проти припинення процесу десталінізації, відстоювання ними громадських, у т.ч. національних прав. Тоді зазнав першого ув'язнення відомий десидент Валентин Мороз (у 1979 p. його було обміняно на радянського шпигуна). В 1975 p.заарештовано В'ячеслава Чорновола, який видав у Парижі збіош/ " Лихо з роману" про ці арешти.

1972 рік розпочався масовий погром опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків Відвертих дисидентів, співробітників дослідних інститутів редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в " неблагонадійних" поглядах, викинули з роботи.

В 1975 p. дисиденти дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Хельсінську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права. Десиденти організували відкриті групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. У листопаді 1976 p. в Києві з'явилася Українська Хельсінська група. Очолив її письменник Микола Руденко. Група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням: генерал Григоренко, Стус, Лук'яненко, Кандиба, Чорновіл, Юрій Шухевич (син командуючого УПА) та ін. Вони вбачали вирішення суспільних проблем у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема.

В 1978 p. у зверненні 18 українських політв'язнів, що перебували в мордовських таборах, пролунав заклик до " виходу України зі складу так званого СРСР і створення незалежної демократичної української держави".

84.Соціально-економічний розвиток УРСР в умовах кризи тоталітарної системи (1965-1985 рр.)