Суспільно-політичне життя в Україні в 1960-80-х рр. Дальший розвиток національно-визвольного руху

14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС прийняв рішення про звільнення М.С. Хрущова з керівних партійно-державних посад, звинувативши його в суб’єктивізмі, волюнтаризмі, адмініструванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм партійного життя тощо. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Одночасно Президія Верховної Ради СРСР призначила О. Косигіна Головою Ради Міністрів СРСР. Розпочалася поступова зміна політичного курсу країни від лібералізації до консерватизму в усіх сферах суспільно-політичного, економічного і культурного життя. У той же час нове керівництво розуміло, що повне повернення до політики і практики сталінських часів не можливе. Тому брежнєвське керівництво вибрало політичний курс, що забезпечував розвиток країни і в той же час нічого кардинально не змінював в існуючій системі. Країна не стояла на місці – розвиток був, але темпи цього поступу уповільнювалися і не відповідали зростаючим потребам суспільства. Брежнєв виражав інтереси передусім партійного апарату. Тому після його приходу до влади розпочалися кроки в напрямку зміцнення становища номенклатури. В Україні різко посилилася русифікація, велася особливо нещадна боротьба з будь-яким інакомисленням, економічні інтереси республіки повністю були підпорядковані інтересам центру. Сам Щербицький підкреслено спілкувався тільки російською.Так, до 1976 р. із 10 членів Політбюро ЦК Компартії України, обраних у 1971 р., залишилося тільки п’ять, а з п’яти кандидатів у члени Політбюро тільки один. Те ж саме було здійснено на рівні секретарів обкомів партії і міністрів. Заповзятливим виконавцем волі Щербицького став новий голова КДБ УРСР В.Федорчук. Своїм наступником на посаді Голови Ради Міністрів УРСР Щербицький наполіг призначити О.Ляшка (1972-1987 рр.), Головою Президії Верховної Ради УРСР став О. Ватченко (1976-1984рр.), а після його смерті –В. Шевченко (1985-1990 рр.).Те, що діялося під керівництвом Брежнєва в масштабах Союзу, відбувалося під керівництвом Щербицького і в межах УРСР. Необмеженими господарями на своїх територіях були секретарі райкомів, міськкомів та обкомів партії. Більшість з них запопадливо виконували всі вказівки з Києва. Саме ці люди значною мірою винні у сповільненні економічного розвитку, застої в суспільному і культурному житті. Серед них нерідко були казнокради і хабарники, вони нещадно розправлялися з неугодними, тими, хто мав свою точку зору, чесними і принциповими людьми. УРСР у складі СРСР сповзла до кризи. Занепад кріпосницької системи господарювання, активізація колонізаторської політики російського царизму одночасно з іншими чинниками зумовлювали дальший розвиток національного руху в Україні. Його найрадикальніших учасників уже не задовольняли культурно-просвітницькі заходи, що обмежувалися виданням українських книжок і журналів, публікаціями фольклорних записів, професійним вивченням та популяризацією історичних знань. Представники нової хвилі патріотичної української інтелігенції(дисиденти) у своїх програмах боротьби проти національного гноблення стали висувати вже й суспільно-політичні вимоги. Головними з них були: • ліквідація самодержавно-кріпосницьких порядків; • установлення демократично-республіканської форми правління; • здобуття державної незалежності України.

86.Україна на шляху до свободи і незалежності (1985-1991 рр.)

У першій половині 80-х років адміністративно-командна система управління народним господарством, тоталітарний політичний режим в СРСР привів країну до глибокої соціально-економічної та суспільно-політичної кризи. Це засвідчила зростаюча науково-технічна відсталість порівняно з передовими західними країнами, уповільнення темпів економічного розвитку, низька якість більшості вітчизняних промислових товарів, неспроможність колгоспно-радгоспної системи створити країну сільськогосподарською продукцією, вражаюча безгосподарність, нездатність режиму забезпечити своїм громадянам задовільний рівень життя, дефіцит найнеобхідніших товарів, нещадне переслідування владою інакомислення та опозиції, всевладдя партноменклатури, поширення корупції, соціальна апатія, пияцтво та інші негаразди.

Партійно-радянське керівництво знало про кризові явища, але ретельно приховувало цю інформацію від громадськості. У верхніх ешелонах влади не було єдності щодо шляхів розвитку країни. Одна група керівників вважала, що потрібно посилити адміністративно-командні методи, навести дисципліну; інша твердила, що ніяких істотних змін не потрібно і можна проіснувати в " застої" ще багато років; третя схилялася до необхідності проведення реформ. З обранням у березні 1985 р. Генеральним секретарем партії М. Горбачова перемогли прибічники реформ.

Розпочинаючи реформування країни, Горбачов та його однодумці в партійно-радянському керівництві не мали на меті докорінну зміну соціально-економічних відносин. Йшлося про вдосконалення, зміцнення існуючої системи, поліпшення управління господарським механізмом.

Термін " перебудова" з'явився пізніше. Першим гаслом, проголошеним у її процесі, було " прискорення". Курс на прискорення був закріплений в " Основних напрямках економічного і соціального розвитку СРСР на 1986—1990 pp. і на період до 2000 року", прийнятий XXVII з'їздом КПРС (1986). Передбачалося до 2000 р. створити виробничий потенціал, що дорівнював би створеному за всі попередні роки радянської влади. Утопічність цього була очевидною, а замість " прискорення" розпочався спад промислового виробництва. У 1987 р. проголошено необхідність змін в економічній політиці, переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління народним господарством. Але існуючий адміністративно-командний економічний механізм не підлягав реформуванню, радянське планово-директивне господарство не сприймало законів ринкової економіки.

Економічні підсумки 1985—1991 pp. були незадовільними. Рівень життя людей невпинно знижувався, до того ж у квітні 1986 р. Україну спіткала аварія на Чорнобильській АБС — найбільша екологічна катастрофа XX ст. Від радіоактивного опромінення в перші дні після катастрофи померло кілька десятків людей. У ліквідації наслідків аварії було задіяно до 600 тис. осіб. Десятки тисяч з них стали інвалідами, багато померло. Наслідки аварії негативно позначилися на здоров'ї 2, 5 млн людей. Лише прямих збитків було завдано на 10 млрд доларів США. Крім прямих витрат на ліквідацію аварії, потрібно було у стислі строки відселити 160 тис. осіб, побудувати їм житло. Із сільськогосподарського обігу було вилучено 190 тис. гектарів угідь, а забруднено радіонуклідами до 50 тис. кв. км (8, 2 % території республіки).

Чорнобиль став апофеозом злочинів тоталітарної системи в Україні, яка породила байдужість, некомпетентність, халатність. Український народ був поставлений на межу виживання. Потрібні були радикальні зміни у суспільно-політичному житті країни.