Фіскальна політика як один з методів державного регулювання

Фіскальна або бюджетно-податкова політика держави - це політика використання державних податків та витрат (видатків) з метою впливу на соціально-економічний розвиток країни.

Ця політика пов’язана з формуванням державного бюджету. Вона передбачає цілеспрямоване регулювання податків і державних видатків для досягнення певних макроекономічних завдань.

За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, зменшувати циклічні коливання, досягти повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, впорядковувати державні фінанси, боротися з інфляційними спалахами тощо. Особливе значення набуває фіскальна політика в перехідній економіці. Це пов’язано передовсім із тим, що уряд не може використовувати такі традиційні інструменти командної економіки, як директивне планування та централізоване ціноутворення.

Фіскальна політика виконує такі функції:

По-перше, за допомогою податків держава впливає на ділову активність підприємств, здійснює анти циклічне регулювання економіки. В період криз та депресій держава розширює закупки, збільшує попит і стимулює зростання виробництва, а в періоди піднесення скорочує їх, щоб запобігти надвиробництву.

По-друге, через заходи фіскальної політики держава здійснює перерозподіл валового національного продукту.

По-третє, фіскальна політика виконує функцію нагромадження ресурсів для реалізації соціальних програм.

Розрізняють два види фіскальної політики:

- стимулювальну – спрямовану на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує обидва заходи. Це збільшує інвестиції та зменшує безробіття;

- стримувальну - уряд прагне знизити рівень інфляції через підвищення податків, скорочення державних видатків чи поєднуючи обидва ці заходи.

Вплив стимулювальної фіскальної політикина національну економіку залежить від обраного способу фінансування дефіциту бюджету. Уряд може фінансувати цей дефіцит:

- створенням грошей;

- отриманням позик (випуск державних цінних паперів).

Якщо уряд фінансує дефіцит бюджету через випуск державних цінних паперів, то збільшення попиту на гроші може призвести до підвищення процентних ставок. Вищі процентні ставки витісняють, тобто зменшують інвестиційні видатки ділових підприємств та чутливі до процентної ставки споживчі видатки. Це знижує стимулювальний потенціал фіскальної політики.

Фінансування дефіциту бюджету за рахунок створення нових грошей є сильнішим стимулювальним знаряддям порівняно з отриманням позик. Проте створення нових грошей провокує більші інфляції в країні порівняно з отриманням позик.

Для проведення стримувальної фіскальної політики уряд може підвищувати податки, наприклад особистий прибутковий податок. Оскільки мультиплікатор податків менший за мультиплікатор видатків, уряд мусить збільшити податки на більшу величину порівняно зі зменшенням видатків. Крім того, проводячи стримувальну фіскальну політику, уряд може поєднувати зменшення державних видатків із підвищенням податків.

Дискреційна фіскальна політика – це система заходів, що передбачають цілеспрямовані зміни в рівні державних видатків і податків для впливу на обсяг національного виробництва і зайнятість, для контролю над інфляцією та сприяння економічному зростанню.

Термін “дискреційна” означає, що зміни в податках і державних видатках залежать від рішення парламенту чи уряду.

Дискреційна фіскальна політика здійснюється двома шляхами:

- державними закупівлями (збільшенням або зменшенням);

- стягненням чистих податків (через податкові ставки і трансферти).

Основним інструментом фіскальної політики є податки.

Податки виконують такі основні функції:

- Фіскальну, вона зводиться до наповнення бюджету фінансовими ресурсами;

- Соціальну, вона полягає у вирівнюванні доходів різних груп населення (збирає у багатих і дає бідним);

- Регулюючу, її суть полягає в тому, що через рівень податків держава впливає на економічну активність підприємств, здійснює розподіл економічних ресурсів між галузями і регіонами країни.

За формою стягування податки діляться на:

- прямі;

- непрямі.

Прямий податок – це податок на доход та майно. Його сплачує населення з доходів (зарплата, спадщина, дарування, майновий), підприємства сплачують прямий податок з прибутку.

Непрямий податок – включається в ціну товару і вноситься власником товару при його реалізації. Власник товару є по суті збирачем податку, оскільки фактично сплачує його покупець товару. Їх сплачують усі покупці незалежно від доходів. До непрямих податків належать акцизи і податок на додану вартість.

Державний бюджет – це основний фінансовий план країни. Він складається з 2 частин: перша частина – доходи, друга частина – витрати.

Державний бюджет має бути збалансованим. Це означає, що видатки мають дорівнювати доходам. Якщо доходи перевищують видатки, то має місце надлишок або профіцит бюджету; якщо навпаки, видатки перевищують доходи, то виникає дефіцит бюджету.

Є три основні способи збалансування дефіцитного державного бюджету:

- підвищення податків;

- податкова емісія грошей;

- державні позики – випуск державних цінних паперів.

Основним джерелом доходів державного бюджету є податки.

Державні видатки за напрямом використання поділяються:

1) Споживання в державному секторі

- зар. плата працівникам державного сектору;

- платежі за товари, що купуються для поточного споживання.

2) Державні інвестиції

- капітальні витрати (наприклад: будівництво доріг, портів).

3) Трансферти приватному сектору

- страхування по безробіттю;

- пільги ветеранам;

- допомога по безробіттю.

4) відсотки за державними боргами

- внутрішні позики;

- зовнішні позики.

Дискреційна фіскальна політика – це система заходів, що передбачають цілеспрямовані зміни в рівні державних видатків і податків для впливу на обсяг національного виробництва і зайнятість, для контролю над інфляцією та сприяння економічному зростанню.

Термін “дискреційна” означає, що зміни в податках і державних видатках залежать від рішення парламенту чи уряду.

Дискреційна фіскальна політика здійснюється двома шляхами:

- державними закупівлями (збільшенням або зменшенням);

- стягненням чистих податків (через податкові ставки і трансферти).

Банківська система та її структура

Банк -це економічна установа, що спеціалізується на кредитуванні, посередництві в грошових розрахунках і операціях з цінними паперами. Банки виникли в Італії в середні віки

Слово „БАНК" означає «лавка», «конторка», за якою працювали міняйли грошей. Інтенсивно розвивалися банки в Західній Європі, а саме в Німеччині та Нідерландах, а банкіри кредитували передусім королів та феодалів. В часи капіталізму в 17-18ст. вперше найбільшого поширення банки набули в Англії. Так, перший акціонерний банк був організований у 1764р. групою лондонських банкірів, а в 1844р. за ним була закріплена роль центрального банку. У Росії два державні банки (Дворянський і Купецький) були створені в 1754р.

Перший комерційний банк США був утворений у 1781р.

У 17—18ст. найважливішою функцією банків було посередництво у кредитних платежах, що давало можливість за рахунок банківського прибутку розширювати свою діяльність.Акумутовання грошових коштів у банках та їх надання в позику здійснювалось здебільшого за рахунок внесків капіталістів

Наприкінці 19- початок 20ст. із посиленням концентрації банківського капіталу утворюються банківські монополії у формі картелів, синдикатів (консорціомів), трестів і концернів.

Банківська система- сукупність різних видів банків та банківських об'єднань у їх взаємозв’язку та взаємодії.

Банківська система в Україні має дворівневу побудову:

- на першому рівні - Національний Банк України;

- на другому рівні - Комерційні банки.

Провідне місце в банківській системі належить Національному Банку України (НБУ).Він покликаний провадити єдину політику в сфері грошового обігу, зміцнення національної грошової одиниці - гривні.

Національному банку України надано монопольне право на випуск грошей (емісію).Він виконує роль емісійного центру. Банк зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали, у тому числі золото, валютні запаси.

Національний банк України обслуговує державний борг країни, дає дозвіл на створення (реєстрацію) комерційних банків. Основними завданнями НБУ є:

- здійснює емісію (випуск) грошей і вилучення їх з обігу;

- забезпечує стабільність національної валюти;

- забезпечує платіжний обіг;

- забезпечує ліквідність комерційних банків;

- кредитує інші банки;

- зберігає золото-валютні резерви України;

- здійснює контроль і керівництво всієї банківської системи країни;

- здійснює обслуговування державного боргу України;

- визначає курс національної валюти;

- дає дозвіл на створення (реєстрацію) комерційних банків. Комерційні банки є основою кредитної системи. Вони акумулюють грошові кошти населення, підприємств, організацій.

Функції комерційних банків:

-здійснюють грошові розрахунки;

-розміщують кредитні ресурси;

-випускають цінні папери;

- надають традиційні відносини.

Кошти комерційних банків складаються із власних та запозичених. Резерви комерційних банків - це кошти, у формі готівки у касі, або у формі депозитів цих банків, які вкладенні у центральний банк.

Мультиплікатор грошей - це величина обернена до норми обов'язкових резервів, або мультиплікатор пропозиції грошей - відношення нових депозитів до нових резервів.

Величина мультиплікатора не є сталою і її неможливо точно передбачити. Депозити - це внески грошових коштів юридичних і фізичних осіб у банки. В сучасній банківській системі для комерційних банків встановлюються норми мінімальних резервів. Всі разом комерційні банки " створюють" гроші, коли надають позики в обсязі своїх кредитних ресурсів. Можливість " створення" грошей всією банківською системою вважається депозитним мультиплікатором.

Комерційні банки можна поділити на:

- галузеві

- універсальні

- спеціалізовані

- регіональні

За формою власності банки поділяють на:

- державні (національні)

- приватні (в руках окремої особи)

- акціонерні

- кооперативні

- муніципальні (комунальні)

- змішані (державна власність з іншими формами власності).

За функціями та характером виконуваних операцій банки поділяють на:

- центральні (емісійні)

- комерційні банки

- інвестиційні

- ощадні

- спеціальні

- міжнародні

- страхові компанії

- пенсійний фонд

Інвестиційні- акумулюють малі вклади.

Спеціальні:

1) Іпотечні - надають позики під заставу нерухомого майна, землі;

2) Сільськогосподарські - кредитують підприємства сільського господарства;

3) Будівельні — кредитують будівельні підприємства;

4) Зовнішньоторгові — кредитують зовнішньо-імпортні операції.

5) Міжнародні- коли кредити надає держава, міжнародні банки, фінансові організації, приватні банки і фірми в процесі міжнародного економічного співробітництва.

До банківської системи відносять також банкоподібні інститути, які володіють великим грошовим капіталом:

Страхові компанії - спеціальні кредитні інститути, кошти яких утворюють задопомогою продажу страхових полісів і використовуються для надання довгострокових кредитів.

Пенсійні фонди- створюються для виплати пенсій за рахунок коштів держави, підприємств і самих працюючих і використовуються як кредитні ресурси.

Банки виконують активні, пасивні і посередницькі операції.

Активні - це операції, спрямовані на використання цих грошових коштів з

метою одержання доходу. Це - позика грошей клієнтам, купівля цінних

паперів з метою одержання дивідендів.

Пасивні - приймання грошових вкладів, випуск цінних паперів, що збільшує грошові засоби банку.

Посередницькі (комісійні), пов'язані з використанням доручень клієнтів, за що останні мають платити особливу плату - комісійні (плата за консультації, здійснення довгострокових операцій).

Діяльність банків має засновуватись на повному комерційному розрахунку і самофінансуванні. У процесі своєї діяльності вони одержують прибуток.

Банківський прибуток- різниця між процентами по вкладах і процентами по позиці. Джерелом банківського прибутку є також доходи від операцій з цінними паперами та інших операцій.

Прибутковість банку оцінюють за нормою банківського відсотка.

Норма сума чистого прибутку банку

банківського = *100%

відсотка власний капітал

Ефективність кредитної системи оцінюють за розміром одержаного прибутку, своєчасним поверненням позик, досягненням економічної ефективності, максимальною віддачею з кожної грошової одиниці кредитних вкладень.

Для створення банку необхідний статутний фонд. Як правило, сума залучених вкладів неповинна перевищувати розміру власних коштів. Максимальний розмір кредиту має бути менший, ніж сума власного капіталу і залучених коштів.

Ефективність монетарної політики значною мірою залежить від незалежності центрального банку, від виконавчої влади, а також від рівня довіри економічних суб'єктів до його політики. У різних державах центральний банк посідає різне місце у системі влади; в одних він є підрозділом виконавчої влади, а в інших -значною мірою не залежить від її інших гілок влади. Та й у країнах з розвинутою ринковою економікою проведення монетарної політики стикається з низкою ускладнень. По-перше, зростання рівня відкритості національної економіки означає, що процентна ставка у країні дедалі більше визначається світовою процентною ставкою. Приплив капіталу до країни чи відплив капіталу з неї можуть підірвати її монетарну політику. По-друге, енергійна політика " дорогих грошей" може зменшити резерви комерційних банків до рівня, за якого банки змушені скоротити обсяги кредитів до небезпечного для економіки рівня. Це створює серйозні труднощі для проведення монетарної політики у фазі спаду.

Монетарна політика НБУ, особливо з середини 1990-х. pp., сприяла досягненню фінансової стабілізації, яка стала відчутною з 1996р. Це дало змогу НБУ організовано і оперативно здійснити у вересні 1996р. грошову реформу, яка сприяла підвищенню рейтингу України на фінансових ринках світу.

Наприкінці 1990-х. pp. для відновлення зростання виробництва і зниження безробіття Національний Банк України дотримувався стимульованої монетарної політики - зниження облікової ставки і норми резервування. Пом'якшення монетарної політики НБУ сприяло уповільненню темпу скорочення реального ВВП і відновленню зростання вітчизняної економіки у 2000р.

Крім монетарної політики НБУ використовує інші види макроекономічної політики, а саме — фіскальну.