Розвиток оборонної архітектури та військового мистецтва у ХIV-XVII ст.

У XVI—першій половині XVII ст., незважаючи на руйнівні наслідки татаро-монгольської навали, значного розвитку на Україні досягло культове і цивільне будівництво. Воно справило великий вплив на архітектуру і монументальне образотворче мистецтво. Помітного розвитку досягла українська архітектура на галицько-волинських землях. Архітектурні пам'ятки даної епохи можна поділити на два основних типи: 1) оборонні споруди-замки; 2) церкви.

У цей період в архітектурі та образотворчому мистецтві формуються особливості українського стилю. Вони проявляються, насамперед, у кам'яному будівництві Західної України, де ренесансний стиль гармонійно поєднувався з українським народним стилем, перенесеним з дерев'яного будівництва в кам'яні споруди церков, замків та великих міських будівель.

В українському церковному будівництві основним архі-тектурним типом були так звані зрубні храми. Найкращими пам'ятками українського архітектурного стплю є тридільні, або трибанні та п'ятибанні церкви. Такі церкви з XIV—XVI ст. на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква св. Духа в с. Потеличі Львівської області (1555 р.) та церква св. Миколая в Чернівцях (1607 р.). Дерев'яна архітектура продовжувала традиції будівництва Київської Русі.

Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння. В цей час зводилися замки-фортеці і замки-палаци, пере-плановувались та розширювались міста, переважно в Галичині, на Волині та Поділлі (Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Перемишль. Жовква, Броди). У середині XVII ст. перебудовується Київ з центром на Подолі. Велике фортифікаційне будівництво проводиться на Запорізькій Січі. В ЗО—40-х роках XVII ст. у конструкціях і оформленні споруд вже виразно простежуються риси бароко.

Переважна більшість архітектурних пам'яток мала обо-ронний характер, збудована у важкому фортечному стилі. Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кременці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.

У даний період часу виникли дві архітектурно-будівельні школії: галицька і волинська. Для галицької школи характерна кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежами. Серед мурованих кам'яних споруд виділяються замки в Білавині, Чернієві, Хотині, Кременці, Кам'янець-Подільському, Білгороді-Дністровському, Одеську. В оборонних спорудах, створених представниками волинської архітектурно-будівельної школи, використовували великоформатну цеглу. Усі цегляні башти волинської школи мають вигляд могутніх циліндрів, які відігравали в системі укріплень особливо важливу роль.

У багатьох містах у той час споруджувалися оборонні укріплення •— дерев'яні та кам'яні замки, вали, рови і стіни. Замки-фортеці були збудовані у Кам'янці, Львові,. Луцьку, Острозі. В першій половині XVII ст. замість стінових замків стали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата, як у Золочеві та Підбірцях, або п'ятикутника, як,. наприклад, у Бродах.

У храмовому будівництві також з'явилися нові тенденції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були споруджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Дем'яна, які за своєю оригінальністю не поступаються шедеврам мистецтва древніх. З кам'яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділлі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Ка-м'янці-Подільському. Серед кам'яних споруд слід зазначити також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі.

Церковне і світське будівництво в цей час зазнало сильних впливів ренесансного стилю. Передові позиції у цій галузі мистецтва належали Львову, ренесансні пам'ятки якого займають визначне місце не лише в історії українського, але й західноєвропейського мистецтва. Ідеї ренесансного мистецтва поширились на Україну з Венеції та італійської частини Швейцарії.

Найбільший розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70—90-ті роки XVI ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на Площі Ринок — «Чорна кам'яниця» (1588—1589 рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бандінеллі — флорентійського різьбяра, який, до речі, у 1627 р. заснував у місті першу пошту.

Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема, Успенська церква (1591—1629 рр., архіт. П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний), вежа Корнякта (1572—1578 рр., П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578—1591 рр., П. Красовський), які разом складають унікальний архітектурний ансамбль.

На урочисте посвячення Успенської церкви у 1631 р. до Львова приїжджав з Києва митрополит Петро Могила з церковним хором. Цікавим переплетенням українського народного стилю з ренесансним є такі архітектурні пам'ятки кінця XVI—початку XVII ст., як каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів. Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава і Канева.

У 30-х роках XVII ст. в архітектурі кам'яних споруд поряд з ренесансними з'явилися риси бароко. Зруби у дерев'яних церквах все частіше нагадували форму вісімки, будівничі намагались видовжувати їх пропорції, змінювати наметові верхи грушовидними банями. Такі архітектурні споруди домінують у другій половині XVII—на початку XVIII ст.

Нові гуманістичні ідеї в мистецтві справили свій вплив і на розвиток української скульптури, яка була тісно пов'язана з розвитком архітектури. На фасадах, порталах, в інтер'єрах ренесансних будинків, палаців, церков, іконостасів з'явилися скульптурні рельєфи та пишне різьблення.

З епохою Відродження тісно пов'язаний і скульптурний портрет, що набув поширення у вигляді надгробних пам'ят-ників. У XVI ст. на Україні виробилася певна система мо-нумента — скульптурне зображення померлого на кам'яному ложі або саркофазі, обрамленому складними архітектурними композиціями. Згодом композиція надгробного портрета ускладнилась й урізноманітнилась. Про це свідчить надгробник київського воєводи А. Кисіля, встановлений у церкві-усипальниці в с. Низкиничі на Волині.

Образотворче мистецтво другої половини XIII—першої половини XIV ст. характеризувалось монументальністю, ви-тонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю ма-люнка і високою професійністю виконання. Поступово ут-верджувався реалістичний напрям, характерною особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачають колишню нерухомість і часто набирать рис простих людей.

Серед пам'яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона «Богоматері Печерської-Свенської». її прототипом було зображення «Богоматері Кіпрської на троні», однак київський іконописець фігури ангелів замінив постатями вітчизняних святих, засновників Києво-Печерського монастиря Антонія і Феодосія, їх образи приваблюють своєю щирістю і безпосередністю.

До полотен київської школи слід віднести ікони «Микола з житієм» (церква у селі Київка), «Ігоревська богоматір» і «Максимівська богоматір», які виконані з великою майстерністю. Обличчя святих зображені м'яко і просто, колоритно намальовано одяг. Ці твори свідчать про високий рівень мистецької культури Києва після татаро-монгольської навали.

На галицьких та волинських землях мистецтво розвивалось під впливом Києва. Особливе враження справляє ікона Покрови — рідкісна пам'ятка галицького малярства XIII ст. Вона цікава тим, що створив її майстер з надзвичайно тонким колористичним чуттям. Теплий зелений колір одягу Пречистої Марії тонко гармонує з багряним фоном, лазуреві барви — з коричнево-чорними і вншнево-червоними відтінками. Однією з найвизначніших пам'яток живопису кінця XIII—початку XIV ст. є ікона «Волинської богоматері», величний силует якої справляє глибоке враження.

Поряд з фресковим живописом на українських землях дедалі більшого розповсюдження набувають жони, намальовані на дошках. Особливою популярністю користувалися образи воїнів-переможців. Так, на іконі «Юрій-змієборець» (кінець XIV ст.), яка зберігається в церкві с. Стани-ля на Львівщині, воїн в рицарському одязі на вороному коні зі списом в руках топче змія. Червоний плащ переможно майорить на вітрі, символізуючи звитягу, над драконом.

Митців особливо хвилювала таємниця життя і смерті. З цією метою в ікони вносилися побутові елементи. Яскравим свідченням того є ікона «Оплакування Христа» (с. Трушевичі), по суті, реквієм у фарбах.

В XVI—першій половині XVII ст. основними видами живопису залишаются настінні розписи та іконопис. Добре збереглися величні ансамблі розписів Воздвиженської та Юріївської церков у Дрогобичі. Різноманітні декоративно-орнаментальні мотиви позначені високою мистецькою до-вершеністю і самобутністю.

Іконопис того часу теж набуває ознак реалізму, народного забарвлення. Святі на іконах дедалі більше нагадують простих людей, селян, а не аскетів-мучеників, набувають певних індивідуальних рис. Наприклад, в зображеннях Богоматері відчутне властиве тій добі розуміння жіночої вроди. В релігійних сюжетах на картинах відтворювалися сцени навколишнього життя з конкретними побутовими деталями.

Морально-етичні питання відображені на іконах, написаних на сюжети «страшного' суду». На Україні, особливо в XVI ст., в період розгортання визвольної боротьби проти литовських і польських завойовників, картини «страшного суду» набули соціального, антифеодального спрямування. Народна фантазія найбільш виразно проявилась у зображенні раю та пекла. Іконописці карають грішників, примушуючи їх приймати страшні муки в пеклі за свої земні гріхи. До пекла вони «направляють» панів, несправедливого суддю, економа й мельника, які обдурюють людей. Не уникають кари лихварі та шинкарі, злодії й п'яниці, картярі, легковажні жінки.

В українському образотворчому мистецтві кінця XVI— початку XVII ст. набуває розвитку портретний живопис. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають особливу увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, львівського старости Мнішека та ін.

Великого розвитку досягло українське малярство в XV— XVI ст. на західноукраїнських землях. З діяльністю львівського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу, а саме Федора Сеньковича, Лаврентія Пилиповича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін. Вони виконували замовлення світських осіб, польських магнатів, а також працювали для задоволення " потреб братств і церков. Творчість львівських художників характеризувалась високою професійною культурою, обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.

Естетичні уявлення і смаки, відчуття гармонії і краси українського народу знайшли своє відображення і в деко-ративно-прикладному мистецтві XIV—XVI ст. — гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні по дереву і камені, обробці металу. Утворювалися своєрідні витвори, що мали виразно місцеве, національне забарвлення. Цьому сприяли розвиток цехового виробництва, праця народних майстрів.

Здобутки духовної культури українського народу початку ХЇУ—першої половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв'язок з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, але й світової культури.