Мета і труднощі українізації

У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) проголосив політику коренізації. Щоб посилити свій контроль і вплив у національних районах, апарат державної влади повинен був засвоїти мову місцевого населення, поповнювати партійно-радянський апарат місцевими кадрами, сприяти розвитку національної за формою культури. Український варіант коренізації дістав назву українізації. Отже, проведення українізації мало метою залучення корінного населення до радянського державного і господарського будівництва, наближення державного апарату і керівних органів громадських організацій до мас через комплектування їх з людей, що знають мову, побут, характер та звичаї українців, запровадження в усіх установах, навчальних закладах, включаючи вузи, у видавничій справі, усьому суспільному житті української мови, усебічний розвиток української культури і партійне керівництво нею. Одночасно передбачалось усебічно розвивати мови й культуру всіх національних меншостей, які проживали в Україні. Українізація проводилася в складних суспільно-політичних умовах і зіштовхувалась з багатьма труднощами об’єктивного і суб’єктивного характеру. Специфічною особливістю було, передусім, те, що внаслідок тривалої гнобительської політики царизму, який не визнавав українців за окремий народ, українські міста були русифіковані і більшість їхнього населення була відірвана від української національної стихії. Українці у містах становили менше третини населення, а в Києві – 17%, у Харкові – менше 25%, в Одесі – не більше 10%. Значною мірою були російськими або русифікованими вся правляча верхівка, інтелігенція та пролетаріат. За цих умов на початку 20-х років у КП(б)У українців було менше 30%. Частка українців у населенні України становила 80%, інших національностей – 20%, а в органах радянської влади, за даними уряду, працювали 95% російських або русифікованих працівників. Із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного рівнів українською мовою володіли лише 797 чол. Ще менше таких працівників було у республіканських установах. За такої ситуації в КП(б)У курс на українізацію зазнав страшенного опору. Чинили опір чиновнича верхівка трестів і синдикатів, які здебільшого були підпорядковані Москві, численне російське й зрусифіковане міщанство, обрусілий пролетаріат, російська й зрусифікована інтелігенція та службовці, російська православна церква, яка, хоч і зазнавала утисків за часів радянської влади, але залишалася носієм ідеї “єдиної і неділимої” Російської держави. Ясно, що більшість керівників та співробітників органів ЧК – ДПУ і Червоної Армії теж ні про яку українізацію й слухати не хотіли. У КП(б) був сильним вплив великодержавної ідеології, на основі чого розгорнулися дискусії навколо так званої “теорії боротьби двох культур”. У керівництві КП(б)У найбільш завзято “теорію боротьби двох культур” обстоював зрусифікований українець Д.Лебідь, який з 1920 по 1924 рр. був другим секретарем ЦК КП(б)У. Лебідь і його прихильники вважали, що російська культура – “міська”, передова, а українська – відстала, “селянська”, між ними йде боротьба, хай вони вільно борються, розвиваються самопливом, українській культурі надавати державної підтримки не слід. Така політика привела б до дальшого занепаду української культури. Проти поглядів Лебедя рішуче виступали М.Скрипник, О.Шумський, В.Затонський, і “теорія боротьби двох культур” була відкинена, але українізація проводилася не належними темпами й непослідовно.