Врегулювання територіальних питань з Румунією та Польщею

Нагальною була проблема врегулювання територіальнихпитань із Румунією та Польщею. Відомо, що на початку Другої світової війни західноукраїнські землі ввійшли до складу УРСР. Але ні уряд Румунії, ні уряд Польщі не визнавали цих територіальних змін. Із Румунією, що зазнала поразки у Другій світовій війні, територіальне питання було вирішене Паризьким мирним договором 10 лютого 1947 р., який затвердив радянсько-румунський кордон, яким він склався на 28 червня 1940 р_. Цим самим Румунія беззастережно визнала факт входження Північної Буковини і частини Бессарабії до складу УРСР. Таким чином, територіальні претензії певних румунських кіл до України не мають ніяких законних підстав. Договір між Україною і Румунією від 2 червня 1997 р. теж визнав існуючий українсько-румун­ський кордон. На Ялтинській (1945 р.) конференції радянській делегації вдалося домовитися, що східний кордон Польщі пройде так званою „лінією Керзона”. 16 серпня 1945 р. між Польщею і СРСР був підписаний відповідний договір, а в 1946 р. проведено демаркацію кордону. Таким чином, західноукраїнські землі були офіційно визнані за УРСР.

Ще раніше, 9 вересня 1944 р., між Польським Комітетом національ­ного відродження і УРСР була підписана угода про переселення українців із Польщі до УРСР, а поляків з України до Польщі. У Польщі, у прикордонних з УРСР землях, Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, що отримали в публіцистиці загальну назву Закерзоння, загальною площею 19, 5 тис. кв. км., споконвічне проживало 750-800 тис. українців. Угода наголошувала на добровільному переселенню цих людей в Україну. Але оскільки більшість місцевих українців не бажали залишати землі своїх предків, то почалося примусове переселення (депортація) українців із Закерзоння. 21 вересня 1944 р. польський уряд видав інструкцію, згідно з якою переселення з території Польщі до СРСР підлягали всі громадяни української національності, що проживали в Закерзонні. Зганяли з давно обжитих місць по одній-єдиній причині: вони не були поляками. У цьому питанні владні структури Польщі фактично співпрацювали з польським озброєними підпіллям. Банди польських шовіністів уночі оточували українські села, вщент спалювали оселі, знищували всіх жителів. Так, лише на Холмщині було ліквідовано 150 сіл і вбито 15 тис. українців. Організований і рішучий опір депортації українців на Закерзонні вчинили підрозділи УПА. Очолював військові сили УПА на Закерзонні Я. Онишкевич (Орест), а крайовим провідником ОУН був Я. Старух (Стояр). У березні 1947 р. у засідку, влаштовану бійцями УПА, потрапив і був убитий заступник міністра оборони Польщі генерал К. Сверчевський. Але спинити депортацію українського населення УПА не змогло. Надто нерівні були сили. З вересня 1944 р. до кінця 1946 р. із Закерзоння було депортовано близько 520 тис. українців. Решту вислали під час широкомасштабної операції " Вісла", що проводилася з 28 квітня до кінця липня 1947 р. Шість відбірних польських дивізій, чисельністю 30 тис. чол., частини НКВС і чехословацькі прикордонники, числом до 10 тис. чол., заблокували повстанців. Операція мала на меті не тільки остаточне виселення українців з краю, а й повне знищення загонів УПА в Закерзонні. Повстанці вчинили відчайдушний опір. У боях загинуло до 3 тис. бійців УПА. Але встояти перед переважаючими силами противника не змогли. У ході операції 150 тис. українців були депортовані в західні та північні райони Польщі, близько 4 тис. було запроторено до концентраційного табору Явожно (поблизу Освенціма), де багато українських патріотів загинуло. Необхідно зазначити, що в 1990 р. Сенат Польщі засудив операцію " Вісла" як злочинну акцію проти українського народу.