Відновлення структур тоталітарної системи. Марність сподівань громадськості на лібералізацію сталінського режиму

Складним і суперечливим процесом повернення до мирного життя і подолання повоєнної розрухи керувала головна політична сила тихчасів – комуністична партія (до 1952 р. – ВКП(б), а з жовтня 1952 р. – КПРС). Уже в 1944 р. у республіці відновили діяльність усі обласні та районні партійні комітети. Чисельність КП(б)У, яка за роки війни скоротилася в чотири рази, була відновлена до початку 1947 р., а на 1 січня 1951 р. становила 715, 7 тис. чол. КП(б)У продовжувала здійснювати адміністративно-командними мето­дами керівництво господарським і культурним життям республіки. Першим секретарем ЦК КП(б)У залишався М. Хрущов (червень 1938 - березень 1947 р. і з грудня 1947 по грудень 1948 рр.). Він же до грудня 1947 р. обіймав посаду голови уряду республіки. Людина з гострим природним розумом, вольова, але груба і малоосвічена, М. Хрущов був сином свого часу і за час перебування на чолі республіки проявив себе послідовним прибічником тоталітарної системи. Та у нього все ж вистачило мужності у важку зиму 1946 - 1947 рр., коли в багатьох областях України лютував голод, поставити перед центром питання про продовольчу допомогу республіці. Це викликало гнів у Сталіна, він обізвав Хрущова " сумнівним типом" і при­слав в Україну Л. Кагановича. Останній із березня по грудень 1947 р. обіймав посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Каганович, правовірний " сталінець", основну увагу звернув не на подолання голоду, а на викорінення " українсько­го буржуазного націоналізму", передусім серед наукової та творчої інтелігенції. У грудні 1947 р. Кагановича відкликали в Москву. На посаду першого секретаря ЦК КП(б)У повернули М. Хрущова. У грудні 1949 р. Хрущова перевели до Москви, а партійну організацію республіки очолив Л. Мельников. У повоєнні роки більшість радянських людей, які пережили стра­хіття війни, ще зберігали віру у світле майбутнє, мріяли про щасливе і заможне життя після війни. Та і радянська пропаганда день у день підігрівала цю віру. Радянська влада вважалась більшістю громадян республіки найсправедливішоюформою політичної організації суспільства. Так, на виборах до Верховної Ради СРСР 10 лютого 1946 р. за блок комуністів і безпартійних віддали свої голоси 99, 84% усіх виборців. На виборах до Верховної Ради УРСР 9 лютого 1947 р. аналогічний результат - 99, 47%. Тисячі робітників, колгоспників, інтелігентів були обрані до рад різних рівнів. Так, 21 грудня 1947 р. на виборах до місцевих Рад УРСР було обрано 307 тис. депутатів. У республіці функціонувало 25 обласних, 13 окружних, 77 міських, 88 районних у містах, 743 район­них сільських і 15044 селищних і сільських рад. Таким чинам, мережа радянських органів влади була повністю відновлена. Головою Президії Верховної Ради УРСР знову був обраний М. Гречуха (перебував на цій посаді з липня 1939 до січня 1954 р., а потім його змінив Д. Коротченко). Для зовнішнього спостерігача була створена видимість дійсного народовладдя. Та насправді реальну владу міцно тримала в своїх руках партійно-радянська номенклатура. У повоєнні роки у республіці була поновлена діяльність профспілок - цієї найбільш масової організації трудящих. Наприкінці 40-х років вони об'єднували: 85% працюючих робітників та службовців (понад 4, 2 млн. чол.). Але в умовах комуністичного режиму профспілки залиша­лися придатком до партійно-державних структур і не виконували головної своєї функції - захисту трудящих перед роботодавцем. Повоєнні роки - час безмежного поширення культу особи Сталіна. У кожному місті, райцентрі, селищі бовванів пам’ятник вождю " всіх часів і народів". На його честь складали вірші, пісні, поеми. Його іменем називалися центральні вулиці, сквери, площі. Його бюсти і пор­трети прикрашали всі установи, школи, вузи, клуби і палаци культури. Його славословили в гімні Радянського Союзу і до його справи заклика­ли в піонерському салюті. Задурманені люди називали його іменем своїх дітей. Святкування семидесятиріччя вождя у грудні 1949 р. перейшло всі розумні межі. Всі досягнення країни Рад, перемогу у недавній війні приписували одній людині - " наймудрішому із мудрих, геніально­му товаришу Сталіну". Задушлива, гнітюча атмосфера страху душила будь-який прояв самостійної думки, будь-який спротив. Розгалужений партійно-державний апарат, " озброєний загін партії" - органи НВС-МДБ - тримали під невсипущим контролем всі сфери життя суспільства. Але з’явилися певні тенденції, розвиток яких міг би в майбутньому призвести до появи опозиційних тоталітаризму сил. Так, відразу після війни стихійно проявився збуджений настрій демобілізованих воїнів, які почали виступати проти бюрокра­тизму і голого адміністрування. У частини студентів, здебільшого вчорашніх фронтовиків, стали проявлятися критичні нотки до існуючих у суспільстві догм та авторитетів. Частина господарників розуміла необхідність змін у надцентралізованій системі управління економікою, прагнула до змін. Серед колгоспників розповсюджувалися чутки про швидку ліквідацію колгоспів і передачу землі селянам. У свідомості людей, зокрема і в Україні, все виразніше стало виявлятися бажання до змін, до позбавлення пут тоталітарної системи. Зростаюче самоствердження народу бу-ло несумісне з існуючими порядками. І хоч це не був ще відкритий протест, режим уже відчував можливу небезпеку. Велике занепокоєння у служителів тоталітарної системи викликало і те, що кілька десятків мільйонів радянських громадян жили під час війни в умовах німецько-фашистської окупації, мільйони були вивезені на каторжні роботи до Німеччини або перебували у полоні. Усі ці люди зазнали чужих для системи ідеологічних впливів. Мільйони солдатів та офіцерів Радянської Армії визволяли від німецько-фашистських окупантів країни Східної та Південно-Східної Європи і бачили там значно вищий рівень життя, ніж то описувала радянська пропаганда. Це теж впливало на свідомість радянських людей. Тому сталінський режим вирішив за будь-яку ціну відновити тотальний контроль, створити залізний бар’ер між ними і рештою світу_. Для цього були використані всі засоби тиску, передусім гучні ідеологічні кампанії та репресії. Першими постраждали військовополонені та особи, які перебували на примусових роботах у Німеччині, і були після війни репатрійовані з німецьких таборів до СРСР. Тільки кожний п’ятий із них пройшов фільтраційні пункти і повернувся додому. Чотири п’ятих було звинувачено у зраді Батьківщині і запроторено у сталінські табори. За різними оцінками в ГУЛАГУ чисельність в’язнів коливалася від 4, 5 до 12 млн. чол. При цьому, українці становили до третини ув'язнених. Абсолютну більшість цих нещасних складали не во­роги режиму, а звичайні громадяни, які потрапили у табори за порушення численних репресивних законів, інколи за те, що взяли на колгоспному полі жменю колосків. Сиділи і ті, хто сказав необережне слово. В Україні сталінські репресії відзначалися особливою жорстокістю. Сталін намагався вирвати з корінням саму можливість національно-виз­вольного руху в Україні. Саме цим пояснюється жорстокість, з якою репресувалися всі, хто виявив ознаки національної самосвідомості. Хрущов на XX з’їзді КПРС у 1956 р. у доповіді " Про культ особи і його наслідки", говорячи про виселення народів із місць проживання під час війни, зауважив, що " українці уникли цієї долі тому, що їх дуже багато і нікуди було висилати, а то б він (Сталін) і їх виселив". Отже, сталінський режим після війни брутально розтоптав усі надії та сподівання радянських людей на покращання долі, на вільне і щасливе життя.

“Жданівщина”

Найрельєфніше після війни критичні настрої проявили­ся в середовищі творчої та наукової інтелігенції. Приборкання неслухняної інтелігенції було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А. Жданову, який дуже ретельно взявся до справи. Тому цей грубий, авторитарний стиль і некомпетентне втручання в діяльність творчої та наукової інтелігенції країни, звинувачення її кращих представників у формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, безрідному космополітизмі, а в Україні ще і в буржуазному націоналізмі, суспіль­ствознавці назвали " жданівщиною". У 1946-1948 рр. було прийнято цілу низку ідеологічних постанов ЦК ВКП(б) (" Про журнали " Звезда" і " Ленинград", " Про репертуар драма­тичних театрів і заходи щодо його поліпшення", " Про кінофільм " Большая жизнь", " Про оперу " Великая дружба" В. Мураделі"), де представників творчої інтелігенції цькували за безідейність, беззмістовність, апо­літичність, наклепи на радянську дійсність тощо. Відповідно до рішень ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У ухвалив ряд постанов, метою яких було показати стан справ в українській радянській літе­ратурі та мистецтві (" Про перекручення і помилки у висвітленні історії українськоїлітератури" (серпень 1946 р.); " Про журнал сатири і гумору " Перець" (вересень 1946 р.); " Про журнал " Вітчизна" (вересень 1946 р.); " Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення” (вересень 1946 р.). Критика представників інтелігенції у цих постановах супроводжувалася зневажливим тоном, безцеремонно навішувались ярлики " українського буржуазного націоналізму", ставилися вимоги викривати " ворогів народу" тощо. У створенні нетерпимої атмосфери в середовищі творчої та науко­вої інтелігенції в 1947 р. огидну роль відіграв Каганович. Під його тиском на пленумі спілки письменників України у вересні 1947 р. гостро критикували М. Рильського, Ю. Яновського, І.Сенченка. Під заборону потрапила сатира - критичний струмінь у письменстві. Особливо нещадному розносу був підданий Остап Вишня за буцімто " відхід від радянської ідеології і здачу класових позицій”. За ініціативою Кагановича кампанію критики української інтелі­генції поширили на істориків. У постанові ЦК КП(б)У " Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" (29 серпня 1947 р.) були піддані нищівній критиці за " серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного харак­теру" праці інституту " Короткий курс історії України" (видання 1941 р. під редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М.Сурпуненка, Ф. Ястребова), " Нарис історії України" (видання 1942 р. під редакцією К. Гуслистого, Л.Славіна, Ф. Ястребова), перший том " Історії України" (надрукований у 1943 р. під редакцією М.Петровсько­го). 2 липня 1951 р. У газеті " Правда" з'явилася редакційна стаття " Проти ідеологічних перекручень у літературі". У ній необґрунтованій і дуже образливій критиці був підданий вірш В.Сосюри “Любіть Україну”. Його було названо " ідейно порочним твором". " Правда" знайшла кримінал у таких рядках поета:

" Любіть Україну, як сонце любіть,

Як вітер, і трави, і води..

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її вічно живу і нову,

І мову її солов’їну".

Одночасно " Правда" нагадала М. Рильському про його " серйозні ідеологічні помилки" і суворо засудила оперу К. Данькевича " Богдан Хмельницький", вказала на " серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі на Україні". Паралельно з критикою " українського буржуазного націоналізму" з кінця 1948 р. розгорнулося цькування " безрідного космополітизму". Ця критика швидко набрала відверто антисемітського характеру. Інтелігенти-евреї-письменники, літературні критики, музиканти, вчені звинувачувалися в індивідуалізмі, антиросійських настроях, сіонізмі, антипатріотизмі тощо, Єврейський антифашистський комітет був розпущений, кількасот єврейських інтелігентів заарештували. Частину з них за вигаданими і фантастичними звинуваченнями у 1952 р. розстріляли. У 1947 р. була розгорнута велика дискусія з питань філософії, яка пропагувалася як " зразок більшовицької критики і самокритики". Аналогічні дискусії розгорнулися в мовознавстві, політекономії та в інших науках. Мета цих " дискусій" - залякати наукову інтелігенцію, розгро­мити інакомислення, встановити ідеологічний контроль партії в усіх сферах духовного життя. Яскравим прикладом такої " дискусії" була сесія ВАСГНІЛу у серпні 1948 р. у Москві, яка довершила розгром радянської школи гене­тики. Кількасот вчених-генетиків і біологів втратили роботу. Зокрема в Україні були звільнені академік М. Гришко, у Харківському університеті – професор І. Поляков, у Харківському сільськогосподарському інституті - професор Л. Делоне та багато ін. Розгром генетики очолив " народний академік" Т.Лисенко. " Лисенківщина" яскраво відзеркалювала політику тоталітаризму у царині науки, вона була тріумфом псевдонауки, яка крім шкоди нічого не принесла нашій країні. Всюди процвітало шарлатанство, догматизм, начотництво. Ряд наук взагалі було заборонено. Так, кібернетику оголосили " буржуазною лженаукою", в результаті у цій галузі СРСР на десятки років відстав від Заходу, генетику – „блудною дівкою імперіалізму” тощо. У цілому " жданівщина" залишила по собі гнітючу атмосферу в ста­ні інтелігенції. Усі чекали повторення кривавих репресій 1930-х років. Але вони не повторилися. 5 березня 1953 р. помер Сталін. Морально-політичний клімат у країні почав змінюватися, розпочалася хрущовська " відлига".