Американська школи історчної етнології (Ф.Боас).

Американська школа історичної етнології - напрям етнологічних досліджень, метою якого є створення цілісного уявлення про історію, заснованого на вивченні кожного окремого народу, його мови та культури. Головним предметом етнології (антропології) Американська школа історичної етнології вважає людську культуру, а точніше культуру людських «груп».

До 90х pp. XIX ст. етнологічна наука в СІПА розвивалася в межах еволюціоністського напряму. Але на поч. останнього десятиліття XIX ст. в Америці зароджується новий напрям в етнології, головною відмінністю якого від попередніх було обстоювання історичного методу дослідження культури. Культура при цьому тлумачиться як сукупність моделей поведінки, які людина засвоює в процесі зростання і прийняття нею своєї культурної ролі. Засновником напряму став відомий учений і громадський діяч Ф. Боас, за ім'ям якого виникла назва «школа Боаса», офіційна назва: «Американська школа історичної етнології».

Головні положення Американської школи історичної етнології: етнологія має вивчати конкретно і всебічно кожний народ окремо - мову, культуру і антропологічний тип; взаємодія культур різних народів утворює їх культурну спільність у певних географічних ареалах; в межах цих ареалів слід шукати конкретні форми взаємного впливу народів, дифузію окремих культурних елементів; розвиток людства і його культури відбувається на підставі загальних законів, які пізнаються з великими труднощами; в пізнанні загальних законів розвитку не треба керуватися зовнішньою схожістю явищ, адже насправді вони можуть виявитися дуже різними за сутністю і походженням; не слід переносити «свої» критерії моральної оцінки на народи іншого культурного типу; у кожного народу історично формуються свої соціальні ідеали, свої моральні норми. Кінцевою метою Американської школи історичної етнології її прихильники вважали побудову єдиної історії всіх народів, не одних тільки цивілізованих націй, а саме всього людства і всіх часів, етапів історії - від льодовикового періоду до сучасності.
3.1. Термін “постфольклор” і його конотації.

Термин «постфольклор» для обозначения современного городского фольклора появился в 1990-е годы и получил весьма широкое распространение. Приставка «пост-» тут нужна потому, что часть признаков, которые определяют стадиально предшествующий ему фольклор патриархального крестьянства и архаических бесписьменных обществ, в этой позднейшей формации утрачивается. Постфольклор — постклассический фольклор; «область словесности, тексты которой развиваются по фольклорным схемам, но не подходят под формальное определение фольклора. Прежде всего это письменный фольклор (граффити, девичьи и дембельские альбомы, рукописные журналы) и сетевой фольклор».

У 1995 р. С. Неклюдов у статті «Після фольклору» описав «постфольклор» як явище, породжене урбанізованою добою.

Постфольклор — частина міського мистецтва слова, яка твориться за фольклорними схемами, але виходить за межі формального визначення фольклору.

Появу постфольклору пояснюють тим, що народна творчість, яка функціонувала на міцній традиційній основі і вбирала віками вироблений етикет, норми поведінки, з часом перестала регулювати міжособистісні стосунки людей одного соціального середовища. На зміну їй в урбанізованому світі прийшов позбавлений глибинного закорінення в традицію постфольклор, який оперативно реагує на мінливі взаємини членів певної спільності — соціальної, професійної, вікової тощо. Він характеризується соціокультурною поліцентричністю, переважанням прозових жанрів, короткочасністю існування й особливими способами побутування — усним, писемним, цифровим. Щоправда, існує й інша думка, що жодних новотворів, вільних від традиції, у фольклорі немає, тому потрібно зосередитись на вивченні нової якості традиції, адже важливо зрозуміти, як саме вона змінилася (В. Анікін).

«Постфольклором» обозначаются все проявления народного творчества, отличные от традиционного, «классического» фольклора. Иначе говоря, это новый период, новая стадия в развитии фольклора – «послефольклорная»

В противовес усности традиционного фольклора постфольклор как явление культуры включает такое инновационное понятие как «письменный фольклор». В его состав входят: граффити (надписи на партах, стенах, заборах, рисунки, татуировки и т.д.), армейские и девичьи альбомы, анкеты, вопросники, подписи к фотографиям, открыткам, конвертам, словники, псевдообъяснения аббревиатур и т.п. Иначе говоря, границы предметного поля фольклора постепенно расширяются, и уже имеются первые опыты обобщения подобного материала.

В то же время восприятие фольклора как феномена устной вербальной культуры способствовало тому, что в состав постфольклора вошли все формы народной речевой стихии: приветствия, божба, окликания, слухи, толки, выкрики торговцев, реклама, спортивные кричалки, юмористические прозвища, ругательства, лагерная и блатная «феня».

С этой точки зрения важно подчеркнуть, что современный фольклор ни в коей мере не отождествляем и не сводим только к постфольклору. В нем продолжают функционировать с разной степенью активности традиционные жанры фольклора: сказки, предания, песни, частушки, пословицы и поговорки, детский фольклор и т.д.

Но, как всякий живой организм, фольклор может жить, развиваться, угасать, умирать, трансформироваться, мутировать и вновь возрождаться. В основном этому способствует активное внедрение в фольклор современных субкультур (внутренних культур): армейского, тюремного, туристического, компьютерного, студенческого, спортивного и другого фольклора.
3.2. Функціональна школа (Б.Малиновський і ін.)

Функціональна школа, функционалізм, напрям в буржуазній етнографії, що склався в 1920-х рр. головним чином у Великобританії і її колишніх домініонах. Засновники і головні теоретики — Б. До. Маліновський і А. Р. Радкліфф-Браун. На відміну від еволюційної школи і діффузіонізма Маліновський і представники Ф. ш. (Р. Ферт, Е. Еванс-Прітчард і ін.) розглядали культуру кожного народу не як механічне поєднання пережитків і запозичень, а як систему «інститутів» (норм, звичаїв, вірувань), покликаних виконати необхідні суспільні «функції» (звідси назва школи). Порушення якої-небудь функції приводить до руйнуванню соціального організму в цілому. Теоретичні дослідження функционалісти поєднували із збором етнографічних матеріалів. Метод послідовників Ф. ш. був однобічним: вони враховували лише «синхронне» функціонування культури, ігноруючи необхідність історичного підходу до проблем суспільного розвитку. Дослідження Ф. ш. були використані голений.(британський) колоніальною адміністрацією («непряме управління» через місцевих вождів, консервація архаїчних меж культури). Метод і теоретичні побудови Ф. ш. у соціології розвинені і частково переглянуті прибічниками структурно-функціонального аналізу, в етнографії — структуралістами (Е. Ліч, Ст. Тернер).

Незважаючи нате, що дана етнографічна школа починає бути популярною в 20-ті роки, величезний вплив на неї зробив французький соціолог Е.Дюркгейм. В основі напряму лежить ідея культури як цілісного і єдиного освіти, в якій кожен елемент відіграє

важливу роль, а руйнування одного з них, може її порушити. Основоположниками даної концепції є Б.Малиновський (культура служить потребам індивіда) і А.Редкліфф-Браун (культура служить всьому суспільству). Б.Малиновський виділяє три види основних людських потреб: базові (їжа та ін); похідні (розподіл продуктів життєдіяльності, в захисті поселень, контролю народжуваності), інтегративні (закони, релігія та ін.)
4.1. Фольклор як предмет культурології.

Основними формами існування культури є явища, які у сучасній філософсько-культурологічній літературі позначаються поняттями “фольклор”, “народна культура”, “масова культура” та “національна культура”.

Фольклор як безпосеердній спадкоємець найдавніших форм людської культури доніс до наших днів естетичні уявлення минулих поколінь, вивірений століттями художній досвід. Виражаючи рівень свідомості й світовідчуття народну, фольклор зберігає в кожну історичну епоху значення первинної художньої переробки сукупного чуттєво-практичного досвіду й є складним естетичним, художнім і соціальним явищем.

Термін “фольклор” з’явився в сер. ХІХ ст. Його запропонував англійський вчений В.Томс для позначення матеріалів старовинної поезії, обрядів, вірувань. Але вже задовго до нього в німецькій науковій і художній літературі існцвали аналогічні терміни.

Фольклор досить часто називають “усною творчістю народу”, “народною поетичною творчістю”, “уснопоетичною творчістю народу”. Тому немає нічого дивного и тому, що як у минулому, так і нині поняття “фольклор” ототожнюється з поняттям “народне мистецтво”, “народна культура”. Водночас надмірне розширення поняття “фольклор”, ототожнення його з поняттям “народне мистецтво”, “народна культура” може призвести до помилок методологічного характеру. Поняття “фольклор” і “народне мистецтво” – не тотожні”. ФОльклор, безсумнівно, є народним мистецтвом, але не все народне мистецтво – фольклор. Ця думка не нова і була висловлена вже П.Куаро. Він вважав, що все фольклорне – народне; але народне – не обов’язково фольклорне.

Нині, коли йдеться про збереження національних традицій, відродження духовності й національної самосвідомості, особливої уваги набуває вивчення традиційних і сучасних форм народної творчості. Важливо проводити грунтовний науковий і культорологічний аналіз як словесно-музично-хореографічних, так і класичних жанрів і видів традиційної народної творчості. Їх цінність не підлягає ніякому сумніву.