Праці Маргрет Мид по культурі й світу дитинства.

Маргрет Мид (1901-1978) – американский антрополог. Исследовала отношения между различными возрастными группами в традиционных (папуасы, самоа и др.) и современных обществах (разрыв поколений), детскую психологию с позиций т. н. этнопсихологической школы.

В работе «Взросление на Самоа» (1928) пришла к выводу об отсутствии конфликта поколений и трудностей социализации подростков в традиционном обществе.

Мид также выделила три основных типа культурного обмена знаниями между старшим и младшим поколениями: постфигуративный — передача знаний от взрослых к детям; кофигуративный — получение детьми и взрослыми знаний преимущественно от своих сверстников; префигуративный — передача знаний от детей к взрослым.

В книге «Культура и мир детства» рассмотрены процессы взросления девушек самоанского племени. М. Мид описывает отличия в подходах к воспитанию детей в «американской» - западной и самоанской культурах, поставив основной вопрос в причинах отличий переживаний переходного возраста западного подростка (противоречивого, агрессивного, неудовлетворенного и неуверенного в себе) и самоанской девушки, становление которой от девочки к женщине происходит ествественно и безболезненно. Главные отличия можно свести к следующим положениям с вытекающим из них следствиям:

1. большое значение родовых связей на самоа, воспитание детей в их контексте;

2. игровая деятельность неразрывно связана с трудовой;

3. ребенка воспитывают в естественных условиях, что позволяет ему понимать суть происходящих в племени явлений (рождение, смерть, секс, болезни, выкидыши)

4. общение между полами возможно только до переходного и после окончания переходного возраста, что способствует отношению к противоположному полу не как к близкому эмоционально, идеологически человеку, а как к партнеру, выполняющему вполне определенные функции и уменьшает риск инцеста;

5. На детей практически не оказывают давления – они сами решают, когда следует прервать отношения между братом и сестрой. Также важным моментом является свобода выбора времени вступления в брак без ограничений в сексуальной жизни. В нашем теперешнем обществе давление со стороны родителей в плане выбора супругов и времени венчания являлось зачастую травмирующим фактором.

Из вышеперечисленных особенностей возникают такие следствия взросления:

1. Независимость, легкость общения между родственниками;

2. Независимость от конкретного родителя и как следствие этого – отсутствие сексуальных комплексов (по Фрейду), т.к. секс рассматривается как чисто физическая составляющая жизни (что уменьшает риск одиночества, болезненных переживаний разрывов, ревности, измен, фригидности и импотенции);

3. Независимость от партнера (супруга) сильно упрощает семейные отношения;

4. Естественное воспитание (философия вопросов рождения и смерти, болезней, межличностных взаимодействий);

5. Замкнутость информационного пространства сплочает все общности, что дает одинаковое отношения к религии, философии, жизненному укладу всего общества и отдельных его членов, упрощая тем самым выбор стратегии воспитания, поведения детей в обществе;

6. Неотрывность игровой и трудовой деятельностей настраивает на неотрывность «теории» от практики – в отличие от нашего общества, где профессиональное определение только-только проявляется к концу подросткового возраста.
7.1. Міфологія повсякденності (міський побутовий фольклор).

Міський фольклор – усна народна поетична творчість, що своїм походженням і побутуванням пов’язана з урбаністичним середовищем. Міський фольклор перегукується з традиційною усною народною творчістю на рівні жанрової специфіки і поетики творів. До сучасного міського фольклору науковці зараховують і міську неказкову прозу (міфологію, легенди, демонологічні бувальщини, оповідання про аномальні явища і випадки життя, міські чутки і плітки тощо).

Міська легенда — сучасний різновид міфу, коротка правдоподібна історія, що спирається на сучасну технічну та суспільну реальність, зазвичай стосується глибинних проблем та страхів сучасного суспільства.

Правдоподібність міської легенди ґрунтується на необхідності спеціальних знань для її розбору та перевірки. Вона відрізняється від анекдоту тим, що гумористичне забарвлення, якщо і присутнє, то не є головним у історії, від чутки — тим, що не прив'язана до конкретних місць чи персонажів, може статися будь-де і будь з ким. Зазвичай розповідається як історія, що сталася з людиною, слабо пов'язаною із розповідачем — «знайомим родича співробітника» тощо.

Деякі люди замість «міської легенди» вживають термін «міський міф». Брюнвав вказував, що термін «міська легенда» менш тавруючий, тому що «міф» зазвичай вживається для опису речей, які сприймаються широким загалом як відома неправда. Деякі дослідники віддають перевагу терміну «сучасна легенда», аби підкреслити той факт, що ці історії виникли відносно недавно.

Цікавим і малодослідженим жанром дитячого фольклору є страшилки. Діти часто розказують про події, свідками або учасниками яких вони були (втім, це можуть бути вигадані події). У цих розповідях помітне місце займають образи народної міфології. Носіями зла часто є батьки, як і в садистських куплетах. Серед дитячих міфологічних розповідей можна знайти тексти, сюжети, мотиви яких властиві традиційному фольклору (про чорта, русалку тощо). Міграція нових сюжетів у дитячі страшилки відбувається з наукової фантастики, фільмів жахів тощо.

В дитячих страшилках можна виявити образи, мотиви і сюжети, традиційні для архаїчного фольклору, демонологічних персонажів, запозичених з бувальщин, проте найпоширенішими є сюжети, в яких демонічними істотами виявляються предмети і речі навколишнього світу. Головними персонажами страшилок є, як правило, самі діти, які стикаються з «предметом-шкідником» (фіранка, пляма, труна, рука, телевізор, радіо, платівка, картина, фотокартка тощо).
7.2. Аналіз статті А.Дандеса “Фольклор: семіотика та/або психоаналіз”.

Праця Алана Дандеса, американського фольклориста «Фольклор: семіотика та/або психоаналіз» - складається з трьох основних частин, перша з яких присвячена казкам та їх структурам, друга – семіотиці, психоаналізу та теорії фольклору, третя – вивченню функцій фольклору в сучасному суспільстві. За своїми науковими вподобаннями А. Дандес був структуралістом, проте його структуралістський підхід відрізняється за своїми методами від структуралізму Проппа чи Леві-Стросса. Для методів Дандеса є характерним вихід за межі якоїсь однієї структури. Розглядаючи конкретні ізоморфні структури, він намагається виявити текстопороджуючі «культурні моделі». Дандес був також зосереджений на проблемі інтерпретаційних підходів у вівченні фольклору та масової культури в цілому. В якості теоретичної бази для своїх досліджень в цій галузі учений вибрав психоаналіз. Його інтерпретації засновані на своєрідній редакції класичного (фрейдівського) психоаналізу. Сам Дандес називає цю редакцію теорією «проекції», або «проективної інверсії». На думку дослідника, основна функція фольклорних текстів полягає в забезпеченні соціально придатного виходу для потреб і бажань, які подавлені табуйованим суспільством і культурою.

В сборник статей известного американского фольклориста и антрополога Алана Дандеса вошли исследования разных лет (с 1962 по 1998 г.), посвященные семиотическим, структуралистским и психоаналитическим подходам к изучению как традиционного, так и современного фольклора: работы по структуре сказок, детских игр, происхождению циклов анекдотов (в том числе и политических), городских легенд и проч.
8.1. Основні ознаки фольклорних жанрів (за Р.Менедес Піддалем): зміст, поетика, функціональне навантаження, форма виконання, стосунок до музики.

Рамон Менендес Підаль (1968 р.) — іспанський науковець, педагог, драматург, письменник.

С этим именем связано основание научной школы романсоведения, соответствующего научного сообщества, а также центрального фонда-архива в Мадриде (Fundacion archivo Menendez Pidal). Он первый попытался обобщить все сведения о романсе и предложил свою концепцию бытования текстов в монографии " Romancero hispanico" [Menendez Pidal 1953]2. Впоследствии эту концепцию стали называть традиционалистской теорией.

Традиционалистская теория в самых общих чертах сводится к следующему. Появляется некий текст песни, ничего общего не имеющий с народной песней; попадая в среду носителей фольклорной традиции, он модифицируется и начинает соответствовать поэтике и риторике деревенских песен. Начальный текст Р. Менендес Пидаль называет прототекстом. Процесс традиционализации длится бесконечно - романс проходит так называемую " обкатку" (rodaje) традицией, пока у изначального текста не появляются варианты. Каждый вариант - это промежуточное состояние романса. Пропевая его, певец дополняет или " редактирует", меняет известный первичный текст, и таким образом участвует в изучении письменных памятников и устных текстов Р. Менендес Пидаль снял противоречия между двумя основными концепциями возникновения и бытования эпических песен. С одной стороны, он продолжил линию Гастона Париса, утверждая самостоятельность романсов, их независимость от большого эпоса в Испании («Песни о моем Сиде»), и их анонимность. С другой, он следовал за Жозефом Бедье, сторонником индивидуалистической теории, согласно которой у множества версий романсов был первоначальный текст, который необходимо реконструировать путем сложения всех имеющихся вариантов.

Пидаль занимается вопросом распространения и передачи репертуара от поколения к поколению.

Видатний іспанський філолог Р. Менендес Підаль, називав свою батьківщину «країною романсів», прагнув усвідомити специфіку іспанських романсів в порівнянні з піснями баладного характеру в інших європейських народів. Р. Менендес Підаль показав зв'язок іспанських романсів з древнім іспанським епосом, з каролінзьким циклом епічних переказів, встановив різноманітні літературні джерела романсів, перш за все новелістику середніх століть і епохи Відродження. На його думку, сюжети і форми іспанських романсів подібні з сюжетами і формами народної ліричної поезії. Вчений докладно розглянув «процес поглинання ліричних форм формами, властивими старовинним епосу» [12, 549]. Якщо ж врахувати, що в іншій великій роботі «Арабська поезія і поезія європейська» на прикладі розвитку арабсько-андалузького жанру заджаля Р. Менендес Підаль переконливо довів, що «в концепції куртуазної любові арабсько-Андалузька поезія була попередницею лірики Провансу та інших романських країн і служила їм зразком щодо специфічної форми, з чим пов'язано збіг всіх семи різновидів строфи з унисонное репризою в арабсько-андалузької і романської поезії»[12, 502], то стає зрозумілим, що іспанський романс зіграв в європейській баладної поезії роль своєрідного мосту, по якому в неї проникла не тільки іспанська тематика й іспанське поетичне своєрідність, але й екзотичний поетичний світ арабського Сходу.
8.2. Мережевий фольклор у дослідженнях Т.А.ван Дейка.

Термин «сетевое общество» описывает несколько различных явлений, связанных с социальными, политическими, экономическими и культурными изменениями, вызванными распространением сетевых, цифровых информационно-коммуникационных технологий.

Термин сетевое общество, nettsamfunn (норвежский), был введен в обращение норвежцем Стайном Брэтеном в его книге " Модели человека и общества: мост между теорией и опытом от социологии к социальной психологии" (" Modeller av menneske og samfunn: bro mellom teori og erfaring fra sosiologi og sosialpsykologi")(1981). Позже термин был введен в употребление на нидерландском языке Яном ван Дейком в его книге „Сетевое общество“ (" De Netwerkmaatschappij") (1991) и Мануэлем Кастельсом в книге „Зарождение сетевого общества“ (" The Rise of the Network Society") (1996).

Ян ван Дейк определил идею «сетевое общество» как форму общества, все более и более организующего свои отношения в медиасетях, постепенно заменяющих или дополняющих социальные сети коммуникации, осуществляемые лицом к лицу. Личная коммуникация заменена цифровыми технологиями. Это означает, что социальные сети и медиасети формируют основной способ организации и наиболее важные структуры современного общества.[7]

В книге «Сетевое общество» Ян ван Дейк описывает то, что из себя представляет сетевое общество и на что оно могло бы походить в будущем. Первый вывод в этой книги состоит в том, что современное общество находится в процессе становления сетевым обществом. Это означает, что межличностная, коллективная, массовая коммуникации становятся одним целым в Интернете. Люди становятся связанными друг с другом и имеют доступ к информации и коммуникации друг с другом постоянно. Использование Интернета дает возможность увидеть «весь мир» у себя на работе и дома. Ян ван Дейк утверждает, что бумажные средства сообщения, такие как газеты и письма, станут устаревшими, станут древними формами распространения информации.
9.1. Дослідження етнофольклорних стереотипів гендерної поведінки.

Першопричиною формування гендерної поведінки є гeндерні стерeотипи – уявлeння в суспільствi про сoціальні рoлі чоловiків і жінoк, їх психолoгічні та фізіoлогічні особливості. Гендернi стереoтипи утворилися нa oснові тoго, що статева ідeнтичність вiдчувається бiльш яскравo, ніж всі інші ідентичнoсті. Розуміння гендернoго стереoтипу надзвичайнo важливo, оскільки кожна людина, незалeжно від її гeндерної принaлежності, є iндивідуальністю, зі свoїм набором психoлогічних якoстей і влaстивoстей, співвіднoшенням мужності та жіночності у психiці, дозвoлить кoжній індивідуальнoсті і суспільству в цілoму стати більш прoдуктивним, рoзвиваючимся і гармoнійним в будь-якій сфeрі діяльнoсті. Етнічний стереотип − стандартизований, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений образ, уявлення про певний об'єкт, продукований під впливом конкретної етнічної культури, актуальний для представників окремої етнічної спільноти. Етнічні стереотипи спрощують сприйняття навколишнього світу для представників конкретного етносу. Водночас вони допомагають етносу зберігати ідентичність, поширюватися і розвиватися у часі та просторі. Етнічний стереотип складає ту частину системи знань про світ, яка відображає відмінності між народами. На основі дихотомії " Ми — Вони" у його структурі виділяються два компоненти: автостереотип — сукупність атрибутивних ознак щодо дійсних чи уявних специфічних рис власної етнічної групи і гетеростереотип — сукупність атрибутивних ознак щодо інших етнічних груп. «Ми — Вони» є узагальненим протиставленням. Маючи в цілому ряд універсальних закономірностей, соціальний контекст відносин між чоловіком та жінкою конструюється по-різному у різних етносів. Гендерні особливості етносу відбиваються майже на всіх інших складових його культури, починаючи від економічної і закінчуючи етичною та художньо-естетичною. Тому величезний наскрізний пласт культури, що формується взаємодією між чоловіками і жінками як соціальними суб’єктами, позначимо поняттям " гендерна культура".

Гендерною культурою є суспільні цінності, які склалися в тому чи іншому суспільстві, відшліфовувалися в перебігу його історії. Їй повинен підлягати кожен індивід, дотримуючись норм і щодо чоловіка, і щодо жінки. У фундаменті гендерної культури – міжстатевий поділ праці, що надає їй характеру біполярності. Гендерна культура − це сукупність статево-рольових цінностей у суспільних сферах буття і відповідних їм потреб, інтересів і форм діяльності, обумовлена демократичним устроєм і пов'язаними з ним демократичними інститутами. Гендерна культура зумовлює подолання стандартних умов тоталітарного життя й утвердження рівності прав, людських взаємин між чоловіками і жінками в суспільстві. Гендерна культура і політика поєднують в собі збалансовану стратегію забезпечення умов людського життя, творення нових цінностей, спрямованих на людський розвиток. Звісно, поняття «чоловічності» та «жіночності» зумовлені, не лише біологічними особливостями, а й певними особливостями конкретного етносу, його культури. Тому цілком зрозуміло, що ці поняття прописані в фольклорі народу, його традиціях, культурних нормах.
9.2. “Учення Дона Хуана” Карлоса Кастанеди як фейклорний текст.

У своїх книжках Карлос Кастанеда описує навчання у Хуана Матуса — мага, представника давнього шаманського знання. Багато критиків вказують на неймовірність подій, описаних Кастанедою. Дон Хуан Кастанеди являє собою мудрого шамана, чий образ не збігається зі стереотипом індіанського шамана, а знання, якими він ділиться, не збігаються з уявленнями академічної науки про шаманську культуру індіанців. Кастанеда вважав, що дон Хуан описав тип когнітивної системи, незнайомої європейцю, який зазвичай орієнтується на щось «апріорно» існуюче (на свої уявлення про те, як світ має бути влаштований, яке жорстко сформувалося під тиском соціалізації).

Згідно з Кастанедою, дон Хуан викладав своїм учням особливий штиб життя, який має назву Шлях воїна, або Шлях знання. В якості основної засади Шляху воїна дон Хуан стверджував, що люди (як й інші живі істоти) — «сприймачі» (ісп. perceptor). Людина, за його концепцією, не пасивно сприймає вже готову картину зовнішнього та внутрішнього світу, але її сприйняття активно інтерпретує енергетичні сигнали, якими сповнений Всесвіт, конструюючи модель світу (яка сприймається зазвичай як сам світ). Весь світ являє собою чисту енергію, з якої сприйняття створює опис світу. Мається на увазі, що, якими б адекватними не були людські знання, вони є обмеженими.

Сфера того, що сприймають, та того, що усвідомлюють, зазвичай відома людській увазі, — тональ — є достатньо вузькою та не відображає всіх можливих аспектів Всесвіту — нагвалю, тобто тональ, як стереотипний світ людини, є лише мізерною часткою неосяжного нагвалю. Але здатність до сприйняття, за переконанням дона Хуана, можна покращити, наслідуючи Шлях воїна — важку практичну систему, підсумковою ціллю якої вважається енергетична трансформація індивіду та досягнення «безкінечного усвідомлення». Здатність сприймати енергетичні поля називається баченням, а необхідною умовою для нього є відповідний намір.

У створенні картини світу, за доном Хуаном, провідну роль відіграє положення точки настройки — особливого (обмеженого) місця енергетичного тіла людини, через яке вона сприймає енергетичні сигнали зовнішнього світу та положення якої можна змінити. Ступінь рухомості та положення точки настройки визначають різні типи уваги:

• Перша увага відповідає буденному стабільному описові світу; жорстко фіксована точка настройки.

• Друга увага відповідає увазі, натренованій на сприйняття декількох різних описів світу; точка настройки займає кілька положень.

• Третя увага відповідає вищому станові розвитку уваги, за якого відбувається повне усвідомлення енергетичних полів та вільне переміщення точки настройки в різні положення.

За словами дона Хуана, необхідною умовою для розвитку уваги є досягнення стану досконалості та зупинки внутрішнього діалогу, який відповідає за фіксовані конструкції сприйняття в буденному житті. Аби досягти стану досконалості, людині необхідно позбутися від віри у власне безсмертя, почуття власної важливості та жалості до себе (зворотної сторони почуття власної важливості). Інструментами досягнення цілей на Шляхуі воїна для людини є сталкінг та мистецтво сновидіння.
10.1. Поняття про фольк-кітч у сучасній зарубіжній фольклористичній традиції.

Кіч або Кітч (нім. Kitsch) — термін для означення низькоякісної речі масової культури, сучасного псевдомистецтва, творів, яким бракує смаку.

У кітчі основна увага приділяється екстравагантності зовнішнього вигляду, крикливості його елементів. Як елемент масової культури ‑ точка максимального відходу від елементарних естетичних цінностей і одночасно ‑ один із найагресивніших проявів тенденцій примітивізації й опошлення в популярному мистецтві.

Класичний кітч (у західноєвропейському та американському розумінні як похідне популярної культури) є результат комунікації автентичного художнього твору, свіжого, високо оціненого " елітарної" культурою, і споживача - представника " масової" культури. Кітч пов’язаний з народним мистецтвом, адже і те, і інше близько народному мистецтву за методами і черпає з народного мистецтва ідеї та образи як найбільш зручні для використання семантичні штампи, як ефективні важелі маніпуляції, що беруть початок у колективному несвідомому.

Рецепція фольклорних образів та мотивів у літературі ХХ століття - одна із провідних тенденцій літературного процесу. У цьому розмаїтому процесі можна виділити дві тенденції використання фольклорних мотивів та сюжетів - кітчеві інтерпретації та фольклорні інтертекстуальні зв´ язки, за допомогою яких вибудовується цілісний художніх світ. Перші ґрунтуються на засадах кітчевого свісприйняття - одновимірного, примітивного, в основі якого лежить прийом імітизації. Т.Гундорова взагалі трактує кітч як повторну естетизацію й саме із цих позицій аналізує кітчеві інтепретації дійсності та літератури. Цінність фольклору для кітчу очевидна: фольклор є усталеною системою, яка покликана була пояснити світ непояснимого, кітч живе тими ж проблемами - усталити, зробити світ зрозумлиим для буденної свідомості індивідуума. Й саме ця особливість кітчевого сприйняття дійсності лягла в основу текстів масової літератури, орієнтованої на комерційну прибутковість, заснованої на стеоретипних художніх прийомах та покликаної створювати динимічні сюжети й стандартизованих персонажів.

Улюбленим темами кічевих інтепретацій у масліті є любовно-еротичні, історичні, екзотичні, містичні історії. Так, кітчевим експериментом на фольклорному матеріалі, зокрема переказах про відьом, чарівників тощо, є збірка новел «Кобзар- 2000» братів Капранових. Причому кітчева інтепретація тут подвійна - фольклорних текстів та творів Тараса Шевченка. Ці новели, по суті, десакралізація уже відомих читачам сенсів. Широкі семантичні можливості фольклорних мотивів та сюжетів у цьому випадку набувають одновимірності, містично-демонічних аспект висувається на передній план, а сакральний, можна навіть сказати екзистенційний, зникає. Уся багатогранність значень, яку можливо було б добути із Шевченкових текстів та фольклорного матеріалу розвіююється, й у новелах «Сон», «Петрусь», «Розрита могила» тощо проступає на перший план містичний або іронічний підтекст описуваних подій. Власне, багатоплановість змісту, властива фольклорним текстам, у такому випадку зникає. Так само зникає вона й інших жанрових моделях масової літератури, які живляться численними фольклорними мотивами. Йдеться про фентезі - особливий різновид фантастики, заснований на естетизації міфологічних та фольклоорних мотивів. Причому використання фольклорних мотивів у творах цього жанру - якнайширше. Це насамперед архетипічні образи Добра і Зла.

Масова література зупиняється на порозі стандартного копіювання фольклорного мотиву, література висока - розширює горизонти сприйняття фольклорного тексту або мотиву, вона рефлексує над ними, та й над поставленою у творі проблемою. Якщо масліт цікавить у фольклорі тільки візуальний образ чи зховнішні ознаки, приклмети казкової дійсності, атрибути чарівності тощо, то високу літературу фольклорний мотив або ж текст приваблює завдяки своїй багаторівневості, моживості метафоричного опису та символізації зображуваного.
10.2. Колективне несвідоме в концепції Юнга.

Колективне несвідоме (нім. Kollektive Unbewusste) — поняття аналітичної психології, запроваджене Карлом Густавом Юнгом.

З психоаналізу Фрейда Юнг запозичив поняття свідоме і несвідоме, проте останній термін він диференціював, розрізняючи особисте несвідоме та колективне несвідоме. Колективне несвідоме Юнг постулює як психічну спадщину людства, яка, подібно до людського тіла, розвивалася шляхом еволюції й позначена численними людськими досвідами. Усе, що будь-коли було виражене індивідуальною психікою окремої людини, стає складовою психічної структури людини, а на рівні колективного — складовою колективного несвідомого. За Юнгом, колективне несвідоме є надіндивідуальним і незалежним від культури. Колективне несвідоме можна досліджувати через порівняння різних культур (міфи, уявлення про магію, казки, легенди). Загалом це поняття близьке до поняття колективної свідомості Еміля Дюркгайма (1858–1917). Колективне несвідоме є чимось більшим, ніж проста сума індивідуальних форм свідомості.

Особливо часті, щораз повторювані психічні моделі утворюють, за Юнгом, так звані архетипи, які структурують колективний та індивідуальний психічний світ. Архетипи наділені своєрідною силою («Нумінозум»), впливові якої на довшу перспективу не може уникнути жоден індивід.

У свідомості людини архетипи постають як типові, часто повторювані мотиви поведінки, які об'єктивно проявляються у вигляді культурних ритуалів. За Юнгом, доказом існування архетипів є прояв у мистецтві та снах різних мотивів казок та міфів, які повторюються незалежно від епохи, мови та культури.[3] У розробці концепції архетипів Юнг спирався на праці французького антрополога Люсьєна Леві-Брюля (1857–1939).

Юнг розрізняв два рівні несвідомого: особисте несвідоме і колективне несвідоме.

Особисте несвідоме - сфери несвідомого, що містять у собі утворення, які раніше перебували у свідомості, але згодом забувалися або ж витіснялися.

Колективне несвідоме - найглибший рівень психічної діяльності, що включає природжений досвід минулих поколінь людей, а також предків напів тварин.

Колективне несвідоме перебуває нижче рівня особистого несвідомого: воно посідає більш глибокий рівень, воно невідоме індивіду і містить акумульований досвід минулих поколінь, включаючи і напівтваринний періодів історії людства. Колективне несвідоме — це універсальний еволюційний досвід, що становить основу особистості людини.

Колективне несвідоме – це приховані сліди пам'яті минулого людства: расова та національна історія, а також долюдське тваринне існування. Це загальнолюдський досвід, характерний для всіх рас і народностей. Саме колективне несвідоме є тим резервуаром, де сконцентровані всі архетипи. Колективне несвідоме становить систему установок і типових реакцій, які непомітно визначають життя людини.

К. Юнг ввів поняття " архетип" та " колективне несвідоме", щоб розглядати природу несвідомого з погляду не біології, а символічного позначення і схематичного оформлення структурних уявлень людини. Таке трактування несвідомого сприяло його зверненню до міфології, релігії, мистецтва, в яких ми зустрічаємо архетипні образи.

Світ культури пов'язаний для Юнга з природою людини, а в ній на першому місці стоять " вічні" символи, відображені в релігійно-міфологічних уявленнях.
11.1. Напрями досліджень фольклорної творчості окремих субкультур (готи, напки, рокери, емо тощо).

З позиції етнології молодіжна субкультура – це невідємна жива складова, дітище пануючої культури, члени якогось не протиставляють себе останній, а живляться з неї, створюючи на її основі власні цінності, ідеологію, звичаї, традиції, атрибутику, символіку, фольклор, які так чи інакше адаптовані до загальноприйнятих соціумом культурно-історичних правил (звичаї, традиції) та завдань.

Відмінною ознакою молодіжної субкультури від решти субкультур є те, що вона схожа, за принципом своєї дії, на щепу, яка здатна або змінити напрям розвитку стрижневого центру загальної культури і примусити останню давати нові плоди у вигляді нових ціннісних орієнтацій; або ж поступово само знищитися, переконавшись у власній недієвості, непотрібності і абсурдності.

Риси: 1) наявність самоназви молодіжної субкультури, яку визнають всі її члени; 2) пріоритет певних ідей та життєвої позиції молоді, бажання їхнього розповсюдження та пропагування; 3) створення на основі етнічної та інших культур власних звичаїв, норм та правил поведінки; 4) знання і розуміння субкультурної символіки, атрибутики, мови та фольклору; 5) часте проведення спільного дозвілля членами молодіжної субкультури, яке полягає в обміні інформацією, самоствердженні та приверненні до себе уваги сірої маси; 6) незалежність від офіційного визнання/невизнання владою та більшістю суспільства.

Вивчають: Н.Волкова, І.Климук, С.Мартос, С.Левкова, Л.Хаузер, О.Якуба, В.Лавріненко, І.Ковшова тощо.

Напрями вивчення:

- вивчення побуту, одягу;

- вивчення традицій, звичаїв;

- вивчення усної творчості (кричали, пісні, вірші, анекдоти тощо);

- вивчення ініціальних обрядів;

- вивчення графіті;

- вивчення взаємостосунків між цими субкультурами тощо.
11.2. Фен-Шуй як фольклорно-етнографічна та естетична категорія.

Фен-шуй (з кит. " вітер і вода") - це давнє вчення в Китаї про гармонію людини і Всесвіту. Китайці завжди вірили в цілісність Всесвіту. Фен-шуй для них - це наука жити в гармонії з чакрою природи, яка розходиться по тілу спеціальними каналами.Таких каналів є дев'ять, їх ще називають " воротами чакри". Фен-шуй намагається використовувати позитивну енергію природи та нейтралізовувати негативну, щоб покращити здоров'я, благополуччя людини та взаємини з оточуючими.

Фен Шуй досліджує вплив просторових об’єктів (предметів, їх форми, кольору, якості) один на одного і на людину. Вона також виробляє способи створення збалансованого навколишнього простору позитивно впливає на здоров’я людини, її сімейне життя, трудову діяльність.

Хоча теорії Фен Шуй ще не були доведені жодним з відомих наукових методів, базисні принципи все-таки схожі з принципами квантової фізики і теорії відносності.

Прості факти, підтверджені багатовіковими спостереженнями: люди піддаються впливу оточуючих предметів, навколишнього середовища. Кожен предмет (будівля, дерево, стіл, плита, телевізор) як сам по собі, так і у взаємодії з іншими предметами, в залежності від розташування в просторі, впливає на людину по-різному.

Практично всі люди облаштовують своє життя, використовуючи тільки свою інтуїцію, без застосування будь-яких спеціальних знань. І це дозволяє їм нормально жити.

Відомо, що якщо внутрішній світ людини змінюється, (самостійно, або під якимись зовнішніми впливами), то це призводить до змін у її зовнішньому оточенні.

Рассматривая учение фэн-шуй и языческие обряды славян, можно прийти к выводу, что все это – стремление человека к гармонии с загадочной и непознанной энергией Вселенной. Славянский народ, как и китайский, всячески старался защититься от воздействия темных сил (в фен-шуй – Ша-Ци), и привлечь к себе светлые силы (в фэн-шуе – Ци).

Человеческой природе свойственно верить во что-то, кого-то или в то, что ничего и никого сверхъестественного нет. Без веры не живет на Земле ни один человек. Вера – это истина, к которой каждый должен найти свой путь самостоятельно. Верования группы людей с похожими взглядами приводит к возникновению религиозных стандартов.

Религия – определенный взгляд на мир и его происхождение, вера и поклонение всему необъяснимому и сверхъестественному, что помогает в жизненных ситуациях, приносит удачу и чувство спокойствия в жизнь человека.

Желание человека жить в гармонии со сверхъестественными силами, вынуждает устанавливать определенные религиозные обряды, совершать жертвоприношения, ритуальные танцы, использовать талисманы и т.д. В основе всех древних знаний лежит умение взаимодействовать и использовать окружающую нас энергию.

С приходом христианства, языческая культура славян искоренялась, и поэтому нам остались только народные приметы, уцелевшие обряды и суеверия. А вот китайский народ смог из древних знаний своих предков сделать искусство - Фэн-шуй.
12.1. Неофольклорні явища в сучасній культурі.

Неофольклоризм з’явився в перші десятиліття ХХ століття, до середини століття охопив майже всю Європу. Види мистецтва: музика, живопис, хоеографія.

На відміну від музичного мистецтва ХІХ століття, неофольклоризм спирається на найдревніші пласти фольклору. Основою стає не міський, а селянський фольклор. Митці естетизували фольклор – їм вдалося подолати вузькоетнографічний підхід, надати йому міжнародного резонансу і зробити надбанням Європи. Відмовившись від прямого цитування, митці затвердили право на власне ба­чення фольклору.

Нині фахівці називають неофольклоризм у числі найхарактерніших явищ художньої культури України кінця ХХ–початку ХХІ століття і визначають його як одну з найвпливовіших загальностильових тенденцій. Українська народна музика є предметом дослідження етнографів, фольклористів та музикознавців, але ще недостатньо вивчено вплив фольклору на естрадне вокально-інструментальне мистецтво, а також використання його митцями на якісно новому рівні.

М. Михайлов вказує на двоякий відтінок, наданий префіксом “нео”, що свідчить: 1) про нову фазу розвитку або на нову інтерпретацію того чи іншого яви­ща (теорії, стилю), що є його безпосереднім продовженням” (неоімпресіонізм, неоромантизм); 2) про “відродження, реставрацію, модернізацію стилів, напрямків, які у свій час завершили повний цикл розвитку і були витиснуті іншими стилями та напрямками, що їх перемінили” (неокласицизм).

Отже, неофольклоризм – це новаторське перетворення фольклорних джерел у композиторській творчості, освоєння давніх глибинних шарів фольклору, зрощення фольклорного начала з сучасністю. Для музики неофольклоризму характерним є осягнення внутрішніх, глибинних основ фольклорного мислення, втілення їх на різних рівнях художнього цілого; переосмислення, “осучаснення” численних інтонаційно-жанрових елементів народної творчості з широким використанням техніко-композиційних засобів музики ХХ століття; органічне включення фольклорних елементів до індивідуально-авторської стильової системи; пошук індивідуального “сполучення” художника з фольклорним світом. У музичних творах цього напрямку, крім відтворення зовнішньої барвистості народного життя, набувають узагальненого втілення національний характер, мова, мислення і етика.

Етногурти: (“Древо”, “Божичі”, “Володар”, “Буття”, “Гуляйгород”, “Даха Браха” та інші) та фестивальний рух (“Країна Мрій”, “Шешори”, “Три­пільське Коло”, “Червона Рута”, “Підкамінь” та ін.).

Музичний фольклор використовується як матеріал, що трансформується у сучасні форми в творах композиторів та виконавців.

Народні традиції продовжують жити і в масовому мистецтві. Адже масо­ва культура досить часто спирається і на фольклорну традицію, і на професійну культуру. Нині в Україні є багато рок - та поп-гуртів, які адаптують українську співочу традицію під сучасну музику (гурти “Тартак”, “Воплі Відоплясова”, “Мандри”, “Гайдамаки”, “Очеретяний кіт”).

Сучасне культурне життя включає в себе те, що створено понад двохти-сячолітнім розвитком людської думки. Все те, що усвідомлюється як цінність, зберігається і утворює глибокий пласт культурної традиції.
12.2. Комплексний підхід до вивчення фольклору (С.М.Толстая).

«К проблеме комплексного изучения фольклора». Необходимость комплексного подхода вытекает прежде всего из комплексного характера самого объекта и особенностей его функционирования. Обрядовая или лирическая песня существует в единстве словесной и музыкальной формы, и обе они одинаково важны для выражения ее содержания. Так же могут быть неразрывны обрядовое действие и словесное сопровождение.

Каким бы ни был материал, средства и приемы выражения, содержание выражаемого во всех случаях проецируется в область народных представлений, верований, миропонимания, народной картины мира. Именно это содержательное единство диктует необходимость комплексного подхода к изучению народной культуры и необходимость интерпретации каждого ее звена в контексте целого и во взаимосвязи с другими звеньями.

При таком понимании комплексности никак нельзя согласиться с определением фольклора только как народного искусства, художественного творчества, которое предполагает применение прежде всего эстетических категорий к его изучению, перенесение в фольклористику искусствоведческих (литературоведческих) понятий, выработанных и приспособленных для анализа профессионального искусства. При подходе к фольклору только как к искусству совершенно по-другому понимается и комплексность — она заключается в изучении словесного фольклора в контексте других видов народного искусства (музыкального, изобразительного, хореографического, драматического и т. д.).

Когда речь заходит о связях словесного фольклора с другими формами народной культуры — музыкой, хореографией, театром, изобразительным искусством, с этнографией, литературой и т. п., то сам этот термин «связи» совершенно нивелирует принципиально разные отношения, скрывающиеся за ним в каждом случае. Связь фольклора с этнографией и связь фольклора с литературой — совершенно разные вещи. Поскольку фольклор — одна из сфер традиционной народной культуры, которую изучает прежде всего этнография, то так называемая связь с этнографией носит кардинальный для фольклора характер и должна пониматься как единство.

Подобно тому как традиционная народная культура должна изучаться в единстве всех ее проявлений и форм (обряд, верование, словесный текст, музыкальная форма, танец, театр, изображение), словесный фольклор должен изучаться в единстве всех его жанров и форм. И это, на мой взгляд, еще один, внутренний аспект комплексного подхода. Хорошо известно, что одни и те же мотивы, сюжеты, символы могут выступать в разных жанрах и вообще вне словесного оформления, вне жанров — в действии или поверии. Сравнительное изучение фольклора генетически родственных традиций и типологическое изучение неродственных фольклорных традиций дают немало примеров таких кроссжанровых элементов.

Нередко фольклорные тексты анализируются с помощью литературоведческого понятийного аппарата. Отрешение от узколитературоведческого взгляда на фольклор и обращение к широкому контексту традиционной духовной культуры позволит не только более глубоко истолковать фольклорные тексты, но и в какой-то степени расширить жанровые границы фольклора, более полно учесть все словесные формы выражения, в том числе и такие малые и нередко ускользающие от внимания жанры, как некоторые устойчивые тексты поверий, запретов, примет и т. п.

Иначе говоря, изучаем ли мы обряды, танцы, музыку, памятники изобразительного искусства или словесные тексты, главным объектом и целью этого изучения является народная культура.
13.1. Фольклористика, етнографія, етнологія: співвідношення дисциплін.

Фольклористика — наука, що вивчає фольклор: його сутність, тематику, специфіку, закономірності, особливості та взаємозв'язок з іншими видами мистецтва.

Досліджує загальнотеоретичні проблеми фольклору, історії фольклору та фольклористики, закономірностей і динаміки розвитку поетики, жанрів і видів художнього відтворення дійсності, генези художнього мислення, ідейно-художньої структури міфологічного мислення у традиційній культурі, ритуального контексту фольклорної жанрології, фольклоризму певного етапу літературного процесу чи творчості окремого письменника.

• вивчення системи жанрів фольклору;

• типологія художньої структури народнопоетичних творів;

• еволюція символіки й образності;

• традиції і новаторство народного поетичного мислення;

• контамінація української дуалістичної традиції та християнства у фольклорі;

• історія вивчення розвитку жанрових систем фольклору;

• фольклорно-літературні взаємини; синхронний та діахронний підходи;

фольклоризм у літературі;

Етнологія (етнос — народ, логос — наука, вчення) — наука про пізнання народів, прогресу і цивілізацій. Вживається як рівнозначний з етнографією, або позначає окрему дисципліну. У науковій обіг термін «етнологія» був введений ще 1784 p. А. Шаванном, проте справжнє поширення він набув лише у першій половині XIX ст. завдяки роботам В. Едвардса і Андре-Марі Ампера. У різних наукових школах та у різні періоди етнологія мала неоднозначний статус: і як наука про народи на відміну від антропології — науки про людину, і як частина соціальної антропології, і як дисципліна описова і, навпаки, теоретична галузь знання. Згідно з найбільш усталеною концепцією (К. Леві-Строса) етнологія є проміжним етапом у процесі наукового пізнання людини взагалі.

Етнографія (від грецького етнос — плем'я, народ; графо — пишу) — суспільствознавча наука, об'єктом дослідження якої є народи, їхня культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства. Концентрує увагу на розробці проблем етно- і націогенезу, етнічної історії, міжнаціональних відносин, етнонаціональних процесів, традиційно-побутової культури, народних знань, побуту, народного мистецтва.Це історія його світогляду, народних знань, вірувань і марновірства, обрядів і звичаїв. Вона тісно зв'язана з власне історією, археологією, мовознавством, фольклористикою. Безпосереднє спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду народу — це основний метод етнографії. Крім того, вона широко використовує писемні джерела, речові пам'ятки, дані археології, антропології, географії, фольклористики, мовознавства.

Етнографія позначає науку описову, а етнологія — загальнотеоретичну, яка розв'язує загальні народознавчі проблеми. Проте таке розмежування досить умовне, бо етнографія не виключає узагальнень теоретичного плану, так само як етнологія застосовує методи опису.
13.2. Дитячий фольклор у зарубіжних дослідженнях.

Дитячий фольклор став об’єктом зацікавлення, збирання та накового осмислення ще німецьких філологів у часи романтизму 18-19 ст. Первинна орієнтація на збирання творів дит. ф. була закономірною, а укладання збірок ставало поштовхом до теоретичних узагальнень.

Людвіг фон Арнім і Клеменс Брентано 1808 р. опублікував збірник «Чарівний ріг хлопчика», у якому поєднувались записані твори від інформантів, з друкованих джерел, розповідей друзів, або спогадів з власного дитинства. Після виходу цієї хрестоматії почали укладатись збірники німецького дит. ф. Твори дит. Ф. друкувались у календарях, часописах, газетах, з яскравими ілюстраціями що викликало інтерес до дит.ф.

На новий рівень дослідження виходить у другій пол. 19 ст. коли здійснюються спроби тлумачення та систематизації творів. Однією з вдалих спроб типологічного аналізу фольклору в межах міфологічної школи була праця Ф.Бьоме “ Німецькі дит. пісні та ігри”. Дослідник не лише зібрав а й запропонував класифікацію, проаналізував походження та структуру окремих пісень на предмет язичницьких реліктів уявлень та міфів.

Розвиток педагогічної науки знову спричинив поштовх до вивч дит. ф. Праця Елен Кей Вік “Дитинство”, у якій дит. ф. різко протиставлений обов’язковій програмі навчання у середніх школах, стала взірцем поваги до особистості дитини, свободи її самовираження. Водночас дослідниця звернула увагу на те що твори шкільного репертуару часто стають ключовим елементом дитячого фольк. та культури.

ХХ ст.: дослідження дит. ф. в працях Курта Франца, Рут Лорбе, Ернеста Борнемана та ін. У них окреслено саме поняття дитячий фольклор, зроблено типологію жанрів, подано їх характеристику. Обгрунтовано необхідність відмовитися від цензури при укладанні збірників, бо істина дит. ф. лежить на вулиці.

Перші серйозні досл в англо-амер. традиції припадають на кінець 19 ст. Це зібрання Аліси Берти Гром “Традиційні ігри Англії Шотландії та Ірландії” та зібрання “Ігри та пісні американських дітей” Вільгельма Ньюела. Аліса Гром разом з чоловіком була редактором багатотомного словника британського фольклору, вона орієнтувалась на аналіз традиційних ігор як джерел для реконструкції ідей і побуту примітивних народів. Але вона орієнтувалась на спогади інформантів а не на спостереження за дітьми, тому це створило штучність її зібрання, у якому містились лише «правильні» факти дит. ф., а «непристойні» залишились поза увагою. Ігри та пісні американських дітей Вільгельма Ньюела, зміг зібрати дит мелодії, ігрові правила, та рухи не тільки зі слів дорослих, а й від дітей, групував матеріали функціонально на відміну від Гром (за алфавітом).

Внесок у збир англомовного фольк зробили Джозеф Страт (спортивні ігри), Джеймс Холліуел (дит вірші та оповіді), У.Ніколсон, фіксував легенди, байки про привидів, пісні, ігри, вірші. Важливими є дослідження Маргарет Мід, яка досліджувала процес дорослішання на острові Самоа, Новій Гвінеї, Індонезії, здійснила порівняльні дослідження систем виховання (стаття “Культура і світ дитинства”, “Культура і спадкоємність”). Дослідження конфлікту між поколіннями. На її думку в історії людства можуть існувати три типи культур, зважаючи на взаємини дітей та дорослих: постфігуративні, коли діти навчаються у своїх предків, конфігуративні, коли і діти і дорослі вчаться у своїх однолітків. Саме в таких культурах відзначається посилення значення субкультур, і внаслідок-виникнення конфліктів поколінь. Третій тип – префігуративні, коли дорослі вчаться у дітей.

Пожружжя Опі уклали Оксфордський словник дитячої поезії, дослідили дит. тв. У книжці “Мудрість і мова школярів» (5 тис. інформантів з 70 регіонів ВБ), вперше продемонструвала багатство жанрів дитячного фольклору. 14.1. Фольклористика між текстом і контекстом.

С момента своего зарождения фольклористика имела дело прежде всего

с записями фольклорных произведений. Собиратели стремились записывать фольклор, так что в первую очередь результатом их работы становились тексты, которые затем публиковались, подвергались анализу и интерпретации.

В то же время уже первые собиратели чувствовали, что между фольклорным произведением в живом бытовании и столбиками строчек, в которые оно превращается при записи, нельзя ставить знак равенства. По записанному на бумаге тексту песни невозможно составить о ней полноценного представления, для этого необходимо знать ритм, мелодию, манеру исполнения и т. д. Именно поэтому задолго до широкого распространения в научной среде термина контекст фольклористы начали уделять особое внимание обстоятельствам, в которых возникают и функционируют фольклорные произведения.

Среди антропологов первопроходцем области контекстуализма считается Б.Малиновский, который в 1923 г. в статье «Проблема значения в примитивных языках» выделил два типа контекста, которые необходимо учитывать исследователю: контекст культуры и контекст ситуации. Текст, который рассматривается без учета контекста, Малиновский считал безжизненным. Он резко критиковал ученых, которые бегло записывают материал, не фиксируя обстановку, в которой он функционирует.

Среди фольклористов первым, кто обратил внимание на идеи Малиновского, был американский исследователь У.Бэском, который в статье «Четыре функции фольклора» (1954), указав на общность многих проблем антропологии и фольклористики, выделил в качестве необходимых объектов изучения «социальный контекст фольклора» и «отношение фольклора к культуре, которое может быть обозначено как культурный контекст фольклора».

Особое внимание У. Бэском уделяет социальному контексту, к которому он относит время и место исполнения фольклорного произведения, личность исполнителя, состав слушателей, отношение исполнителя и слушателей к тексту, использование драматических и риторических приемов во время исполнения и т. д.

Последователем У.Бескома стал Д.Бен-Амос, статья которого “К определения фольклора в контексте” стала своего рода манифестом контекстуалистской школы и одной из самых часто используемых и цитируемых работ в американской фольклористике второй половины XX в. Бен-Амос предлагает рассматривать фольклор как форму коммуникации. То, что раньше рассматривалось как социальный контекст (по терминологии Бэскома) или контекст ситуации (по терминологии Малиновского), вторичный по отношению к тексту, выдвигалось Бен-Амосом на первый план, в то время как записи фольклорных произведений, осуществленные без учета контекста, фактически объявлялись бесполезными для фольклористики.

В 1996 г. Д. Бен-Амос, подводя определенные итоги деятельности этого направления, написал для научной энциклопедии «Американский фольклор» большую обзорную статью «Контекстуалистский подход».

В целом можно заключить, что «концептуалистская революция» оказала очень сильное влияние на развитие зарубежной фольклористики.

Хотя в фондах архивных хранилищ содержится огромное количество фольклорных текстов, большинство современных американских фольклористов предпочитает не пользоваться ими, а собирать материал для своих исследований в экспедициях, где они могут фиксировать контекст в соответствии с современными методологическими установками.
14.2. Психологічна школа США (Р.Бенедикт).

Найвпливовішою школою, що виросла з напрямку, стала " психологічна" або " етнопсихологічних" школа, очолювана в ті роки Абрамом Кардинер. Її найбільш відомі представники - Ральф Лінтон, Едуард Сепір, Рут Бенедикт, Кора Дю Буа, Ірвінг Халлоуелл.

Новизна: повернення до індивідуальної психології та розробка поняття " особистість" як основного компонента, первинної одиниці, що визначає структуру цілого, по-друге, і як наслідок цього, - особливий інтерес до процесу формування " особистості", тобто до її розвитку, починаючи з раннього дитинства, по-третє, під прямим впливом фрейдистського вчення, - особлива увага до сексуальної сфери і в багатьох випадках надмірне роздування її значення, по-четверте, у деяких етнопсихологів відверта тенденція зводити соціально-економічну структуру будь-якого суспільства до елементарних психологічних факторів.

Прихильники етнопсихологічної школи виступили з тезою, що " культура" є не більш як абстракція, навіть швидше фікція наукового дослідження. Справжньою ж і первинної реальністю є індивід, особистість, а тому з вивчення особистості, індивіда і слід починати дослідження культури кожного народу.

Перехід значної частини етнографів США на психологічні позиції висловився в цілому ряді абсолютно об'єктивних явищ. По-перше, у появі безлічі статей (і кількох книг), самі назви яких вказували на напрям інтересу авторів - інтересу не просто взагалі до психології, а спеціально до психоаналізу і до психіатрії: " Культурна антропологія і психіатрія" (Сепір, 1932), " Внесок психіатрії в розуміння поведінки в суспільстві" (він же, 1937), " Чому культурної психології потрібно психіатр" (він же, 1938), " Психоаналітична трактування культури" (Оплер, 1935), " Антропологічна перспектива і психологічна теорія" (Зелигман, 1933), " Психологія і антропологія" (Халлоуелл, 1942), під тією ж назвою стаття Лінтона (1940) та багато інших.

Р.Бередикт (1887-1948) — американский антрополог, представитель этнопсихологического направления в американской антропологии. Профессор Колумбийского университета (1946).

Принимала участие в экспедициях по изучению североамериканских племён: серрано (1922), зуньи (1924), кочити (1925) и пима (1926). Основой её собственного метода стал поиск различий в культурах (изоморфизм культур), выраженный в своеобразии обычаев и поведения.

В 1934 году вышла её книга «Модели культуры» (Patterns of Culture). Книга переведена на 14 языков и преподаётся в американских университетах как классический труд по культурной антропологии. Именно в этом труде Рут Бенедикт развила новую теоретическую схему изучения культур. В основе такого исследования лежит концепция «моделей культуры», направленная на выявление присущего каждой культуре единства — центрального стрежня, общей темы культуры, определяющей конфигурацию всех её элементов. Этот центральный момент Бенедикт называет этосом культуры. По Бенедикт, природа отдельного человека столь пластична, что общество «лепит» из него нечто самоподобное.

На этой же концепции основывается и работа «Хризантема и меч» (The Chrysanthemum and the Sword), изданная в 1946 году. Здесь основной целью автора было выявление этоса японской культуры. Кроме того, из-за принципиальной невозможности изучать японскую культуру изнутри (книга была написана во время Второй мировой войны, где США противостояла Япония), Рут Бенедикт был предложен и теоретически обоснован метод изучения культуры на расстоянии. Этот метод строится на изучении исторических исследований, мемуаров путешественников, художественной литературы, философии и религии, пропагандистских и политических материалов.
15.1. Сучасна програма комплексних фольклорно-етнографічних досліджень і принципи її реалізації.

Фольклористична практика займає важливе місце у підготовці фахівців-фольклористів. Саме під час практики студенти роблять перші самостійні кроки на фольклористичній ниві, розкривають для себе специфіку живого фольклорного процесу, вчаться практично застосовувати здобуті теоретичні знання, поступово набувають необхідного для майбутньої професійної діяльності досвіду фольклористично-етнографічної праці у польових умовах.

Згідно з навчальними планами студенти філологічного факультету відділення фольклористики проходять три типи фольклористичної практики: фольклористично-ознайомчу (на першому курсі), фольклористично-діалектологічну (на другому курсі) та фольклористично-етнографічну (на третьому курсі), які проводять у формі експедиційних виїздів у різні регіони України. Високі вимоги, які сучасна наука ставить до документування фольклорно-етнографічних матеріалів, постійне удосконалення й ускладнення техніки та методики польової експедиційної праці визначають відповідний рівень організації та проведення студентських фольклористичних практик, сягнути якого студентам, особливо початківцям, інколи буває важко і, головно, через брак досвіду реалізації теоретичних положень у польових ситуаціях. Відповідно, пропонована програма має на меті подати студентові-практикантові конкретні поради щодо його діяльності на усіх етапах фольклористичної практики: передекспедиційному (організаційному), експедиційному (польовому) та післяекспедиційному. Особливу увагу зосереджено на таких важливих науково-методичних питаннях, як техніка збирання, транскрибування та архівне опрацювання фольклорно-етнографічних матеріалів.Фольклористична практика передбачає такі основні види фольклористично-етнографічної праці: польова експедиційна робота (збирання фольклорно-етнографічного матеріалу); транскрипція фольклорно-етнографічного матеріалу; архівне опрацювання зібраного фольклорно-етнографічного матеріалу.
15.2. В.Я.Пропп про проблеми морфології й класифікації фольклору.

Основні ідеї В.Я. Проппа, які пов'язані з його підходом до аналізу текстів і, зокрема, текстів чарівних казок, викладені, перш за все, в його роботах «Історичні корені чарівної казки» «Морфологія казки» та «Російська казка» В.Я.Пропп запропонував свій підхід до класифікації казок, який дозволив подолати обмеженість всіх попередніх підходів до класифікації казок. Основою для побудови цієї класифікації служить виявлена В.Я.Проппом повторюваність функцій, комбінація яких і визначає особливості композиції. Зміст цих функцій може змінюватися від казки до казки, форма ж зберігається (форма для В.Я. Проппа означає, перш за все, діяльнісну спрямованість). В.Я. Пропп вживає міжсюжетне порівняння казок, для порівняння виділяє складові частини чарівних казок і потім порівнює казки за цими частинами. Результатом є морфологія, яку В.Я. Пропп розуміє як «опис казки за складовими частинами і відношенню частин одна до одної і до цілого» [8, 21]. При цьому функції дійової особи виступають як постійні, а атрибути і назви - як змінні.

В. Пропп здійснив спробу структурної побудови чарівної казки на засадах міжсюжетного порівняння за складовими частинами й особливими прийомами. За його висновком, казка нерідко приписує однакові дії різним персонажам, тому доцільно вивчати її " за функціями діючих персонажів"; спосіб здійснення функцій може змінюватися — це величина змінна (Морозно діє інакше, ніж Баба-Яга), але функція як така — величина постійна. Функція — вчинок діючої особи, визначений з погляду його значущості для самої дії. Так він започаткував морфологічний підхід — опис казки за складовими частинами, відношенням частин між собою і до цілого. " Постійними, усталеними елементами казки постають функції діючих осіб, незалежно від того, ким і як вони виконуються. Число функцій, відомих чарівній казці, — обмежене" (Пропп, 1928, с. 19, ЗО—31). Ідеї вченого дотепер актуальні у дослідженні структури знакових систем, які вирізняють Тартуську лінгвістичну школу (Естонія).

В.Пропп створює власну класифікацію казки: 1) волшебные, 2) кумулятивные, 3) о животных, растениях, неживой природе и предметах, 4) бытовые или новеллистические, 5) небылицы, 6) докучные сказки.

В. Я. Пропп вскрывает однообразие волшебной сказки на сюжетном уровне в чисто синтагматическом плане. Он открывает инвариантность набора функций (поступков действующих лиц), линейную последовательность этих функций, а также набор ролей, известным образом распределённых между конкретными персонажами и соотнесённых с функциями. Функции распределяются среди семи персонажей: антагониста (вредителя), дарителя помощника, царевны или её отца, отправителя, героя, ложного героя.
16.1. Історики фольклористики (Азадовський, Коккьяра тощо).

Фольклористика — наука, що вивчає фольклор: його сутність, тематику, специфіку, закономірності, особливості та взаємозв'язок з іншими видами мистецтва, що досліджує загальнотеоретичні проблеми фольклору, історії фольклору, закономірностей і динаміки розвитку поетики, жанрів і видів художнього відтворення дійсності.

Історію української фольклористики досліджували:

- О. Дей «Сторінки з історії української фольклористики»; У книзі зроблена спроба аналізу та узагальнення фольклористичної спадщини ряду провідних діячів культури — Івана Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, М. Павлика, а також видатних дослідників народної творчості — В. М. Гнатюка, А. Ю. Кримського, М. Т. Рильського.

- сучасний – М.К. Дмитренко «Українська фольклористика: історія, теорія, практика»; Висвітлюються питання історії фольклористики, теорії видів, жанрів фольклору, проблеми “фольклор і символ”, “фольклор і література”. Вміщено розділ фольклористичної критики, матеріали польових записів тощо.

- М.К. Азадовський Досліджував історію російської і української фольклористики. «Література і фольклор» (1938). «Російська фольклористика і слов'янські країни» (1946). «Історія російської фольклористики» (томи 1—2, Москва, 1958–1963). Азадовський вважав, що не «сюжети, а ідеї, які в них вкладаються, формують національну своєрідність творів, побудованих на одних і тих же світових мотивах».

- європейський – Дж. Коккьяра «Історія фольклористики у Європі»; книга є спробою викласти історію фольклористики в загальноєвропейському масштабі і містить великий фактичний матеріал з питань збирання і вивчення фольклору і почасти літературного фольклоризму з XV століття по середину 20 ст. Автор свіжо і змістовно викладає передісторію наукової фольклористики починаючи з епохи Великих географічних відкриттів; фольклорно-етнологічні теорії розібрані у зв'язку з філософськими поглядами вчених і на широкому культурно-історичному тлі. Автор стоїть на прогресивних позиціях, переконаний в глибокій народності фольклорних творів, вважає принцип історизму головною основою фольклористичного методології, критикує антидемократичні та реакційно-націоналістичні спрямування.
16.2. Основні праці Б.Путилова.

Борис Миколайович Путілов - російський фольклорист-мандрівник, фахівець зі світової епічної спадщини.

Праці:

· “Славянская историческая баллада”. М., 1965. (Робота загальнотеоретичного значення, в якій порушуються проблеми жанру балади в контексті історичного буття народу. Дослідивши лише одну тематичну групу балад - історичні, але на великому матеріалі, а головне - на широкому громадському тлі, вчений успішно вирішив питання, пов'язані зі специфікою цього жанру: особливостями історичних балад, їх відмінністю від билин та історичних пісень.)

· “Русский и южнославянский героический эпос: Сравнительно-типологическое исследование”. М., 1971. (Монографія присвячена порівняльно-історичному дослідженню народного героїчного епосу: російського (билини) і південнослов'янського (юнацькі і гайдуцькі пісні). На основі сучасної порівняльно-типологічної методики в монографії досліджуються спільні історичні та етнографічні основи епічної творчості східних і південних слов'ян, його генезис, зв'язок з історичною дійсністю, особливості змісту і форми, виявляється історична своєрідність епосу окремих народів).

· “Методология сравнительно-исторического изучения фольклора”. Л., 1976 (аналізуючи роботи Є. М. Мелетинского, В. М. Жирмунський, В. Я. Проппа та ін., приходить до висновку про нові можливості, які відкриває історико-типологічний підхід для вивчення фольклору. Він особливо підкреслює, що застосування порівняльно-типологічного аналізу має визначальне значення для постановки нових завдань і вироблення нових шляхів дослідження історії фольклору. На перший план висуваються завдання вивчення генезису, ранніх форм історії, закономірних етапів розвитку фольклорних жанрів і жанрових комплексів).

Протягом останніх 5 років Б. Н. Путілов опублікував кілька книг, тісно пов'язаних регіонально і тематично. Перші дві з них присвячені фольклору і міфології Океанії, і насамперед найбільшого острова цього обширного культурно-історичного світу - Нової Гвінеї. 3 наступні книги розповідають про чудовий дослідника корінного населення цього острова - Н. Н. Миклухо-Маклая. У 1971 р автор цих книг взяв участь в експедиції, що відвідала в числі інших місць Океанії і Берег Маклая на Новій Гвінеї.

Автор підходить до первісного фольклору корінного населення Нової Гвінеї як до «своєрідного феномена культури» з характерним для нього синкретизмом і складними функціональними зв'язками. Ці зв'язки поширюються за межі власне фольклору в інші сфери духовного й суспільного життя, утворюючи живу мережу цільної синкретичної культури, властивої цьому рівню соціального розвитку, що і складає одну з головних його особливостей. Книга Б. Н. Путилова і будується на аналізі цієї системи зв'язків між фольклором, міфом і обрядової життям новогвінейців.
17.1. Гіпертекстові єдності в живій фольклорній традиціїї (стаття Т.Дианової).

Т.Б. Діанова, вивчаючи співіснування різножанрових вербальних текстів, звертається до терміну «гіпертекст». На її думку, гіпертекст - це певний інформаційний простір, що дозволяє зруйнувати формальне відособлення окремого конкретного тексту, що міститься в ньому, за рахунок створення системи зв'язків, що служать для об'єднання цих окремих текстів у гіпертекстовій єдності.

У своїй статті «Гіпертекстові єдності у живій фольклорній традиції» автор зазначає, що поняття контексту для фольклорних жанрів навряд можна назвати дослідженим і пропонує свою класифікацію контекстів, розуміючи під останніми фрагменти мови інформанта, які визначаються як аморфні по відношенню до існуючої класифікації фольклорних жанрів: опису обрядових дій, коментарів і меморатів.

Т. Діанова сформулювала концепт гіпертексту наслідуючи і розвиваючи ідеї М. Толстого про культуру як текст. На думку вченої, наративи про окремі аспекти культури, тобто всі види пояснення певної культурної практики, виникають (наприклад, у розмові дослідника з інформатором) як переплетення оп