Поетика і структура міфу (К.Леві-Строс).

ЛЕВИ-СТРОСС (Lé vi-Strauss) Клод – франц. этнолог, антрополог, культуролог; создатель и ведущий представитель структурной антропологии, теоретик структурализма в гуманитарных науках.

Наряду с другими этнографами Леви-Стросс доказал, что мир архаических народов, представляющийся многим абсолютным хаосом, на самом деле образован по определенным структурным законам, имеющим свою собственную логику и смысл.

Важливим постулатом структурної антропології Леві-Строса стало тлумачення міфу й сакрального знання як фундаментального змісту колективної свідомості, підвалини стійких соціальних структур.

«В статье “Структура мифов” (1955) Леви-Стросс рассматривает миф как феномен языка, проявляющийся на более высоком уровне, чем фонемы, морфемы и семантемы. Мифемы обнаруживаются, по его мнению, на уровне предложений и имеют характер отношений. Леви-Стросс исходит из того, что миф, в отличие от других “феноменов языка”, соотносим и с “языком”, и с “речью”, с обеими фундаментальными категориями, выдвинутыми Ф. де Соссюром. Поэтому, считает Леви-Стросс, миф сразу и диахроничен, как историческое повествование о прошлом, и синхроничен, как инструмент объяснения настоящего и будущего». С точки зрения Леви-Стросса миф является инструментом «преодоления противоречий посредством прогрессирующего посредничества, то есть медиации. Мифологическая логика описывается Леви-Строссом как логика конкретная, логика ощущений, логика тотемическая, логика “бриколажа”, логика двоичных оппозиций, логика калейдоскопа, метафорическая логика < …> Широко оперируя бинарными оппозициями типа: высокий – низкий, день-ночь, небо – земля, правый – левый, мир-война, мужской – женский, священный – профанный и т.п., мифологическая логика, как и логика социальных отношений, способна создавать разнообразные классификации.

Мифологическая логика по Леви-Строссу: логика обобщений, классификаций, анализа природных и социальных явлений, родственна науке; вместе с тем она конкретна и образна, является логикой ощущений; мифологическое мышление широко пользуется метафорами, символами и превращает их в способы постижения мира и человека.
5.1. Фольклор як вид культури.

Основними формами існування культури є явища, які у сучасній філософсько-культурологічній літературі позначаються поняттями “фольклор”, “народна культура”, “масова культура” та “національна культура”.

Фольклор як безпосеердній спадкоємець найдавніших форм людської культури доніс до наших днів естетичні уявлення минулих поколінь, вивірений століттями художній досвід. Виражаючи рівень свідомості й світовідчуття народну, фольклор зберігає в кожну історичну епоху значення первинної художньої переробки сукупного чуттєво-практичного досвіду й є складним естетичним, художнім і соціальним явищем.

Термін “фольклор” з’явився в сер. ХІХ ст. Його запропонував англійський вчений В.Томс для позначення матеріалів старовинної поезії, обрядів, вірувань. Але вже задовго до нього в німецькій науковій і художній літературі існцвали аналогічні терміни.

Фольклор досить часто називають “усною творчістю народу”, “народною поетичною творчістю”, “уснопоетичною творчістю народу”. Тому немає нічого дивного и тому, що як у минулому, так і нині поняття “фольклор” ототожнюється з поняттям “народне мистецтво”, “народна культура”. Водночас надмірне розширення поняття “фольклор”, ототожнення його з поняттям “народне мистецтво”, “народна культура” може призвести до помилок методологічного характеру. Поняття “фольклор” і “народне мистецтво” – не тотожні”. ФОльклор, безсумнівно, є народним мистецтвом, але не все народне мистецтво – фольклор. Ця думка не нова і була висловлена вже П.Куаро. Він вважав, що все фольклорне – народне; але народне – не обов’язково фольклорне.

Нині, коли йдеться про збереження національних традицій, відродження духовності й національної самосвідомості, особливої уваги набуває вивчення традиційних і сучасних форм народної творчості. Важливо проводити грунтовний науковий і культорологічний аналіз як словесно-музично-хореографічних, так і класичних жанрів і видів традиційної народної творчості. Їх цінність не підлягає ніякому сумніву.
5.2. Російська фольклористика й структурно-семіотичні дослідження.

Для обособления фольклористики в качестве специальной дисциплины важнейшую роль сыграла работа П.Г.Богатырева и Р.О.Якобсона " Фольклор как особая форма творчества" (1929). В ней впервые четко была отделена словесность устная от письменной, выведена " из-под юрисдикции" традиционного литературоведения.

Если основы функционально-семиотического аспекта изучения народной культуры и устных традиций были заложены П.Г.Богатыревым, то синтагматический анализ фольклорного повествования был впервые предпринят В.Я.Проппом в его книге " Морфология сказки" (1929). Cкфозной сюжет сказковедческих разысканий В.Я.Проппа - описание структуры (" морфологии") явления с целью исследования его генезиса.

Формирование структурной фольклористики в 60-е годы было связано с радикальными идеологическими переменами в области гуманитарного знания; молодое исследовательское направление поставило своей целью применение в общественных науках (лингвистике) точных методов, что вело к более строгому анализу организации и развития языка, искусства, религии, литературы. Происходило это после образования в Москве Сектора структурной типологии Института славяноведения АН СССР (1960) и проведения им совместно с Научным советом по кибернетике АН СССР Симпозиума по структурному изучению знаковых систем (1962).

Изучение вторичных моделирующих систем было по определению междисциплинарной областью, включающей едва ли не в первую очередь мифологию и фольклор, который в силу своей специфики особенно проницаем для структурно-семиотических исследований. Московско-тартуская школа в полной мере ориентировалась и на достижения мировой структурно-семиотической науки: труды Р.О.Якобсона, К.Леви-Стросса, А.Греймаса, К.Бремона, П.Маранды, А.Дандеса и др.

Фольклорно-мифологическая тематика в тартуских " Трудах по знаковым системам", начиная с тома 4 (1969) выделяется в специальный раздел (" Миф, фольклор, религия как моделирующие системы"). В тех изданиях, которые сопутствовали Летним школам, появляются разделы " Структура фольклорных текстов", " Миф в системе культуры", " Фольклор. Миф. Исторические судьбы мифологического сознания", " Семиотика фольклора и мифа".

Почти одновременно возрастает интерес к данной тематике в изданиях московского Института славяноведения (Института славяноведения и балканистики) АН СССР, специально посвященных структуре фольклорно-мифологического текста, исследованиям в области балто-славянской духовной культуры, славянского и балканского фольклора.

В тот же период структурно-семиотическая проблематика применительно к народным традициям (в т.ч. - к устной словесности) получает свое развитие в культурно-антропологических разысканиях Ленинградского отделения Института этнографии АН СССР.

Аналогичным образом обстоит дело и в востоковедческих дисциплинах, с которыми прямо связана московско-тартуская школа, включавшая ориенталистическую тематику. Монографическая серия " Исследования по фольклору и мифологии Востока", начатая в 1969 г. переизданием " Морфологии сказки", публикует большое количество трудов структурно-семиотического направления, среди которых - сборник " Типологические исследования по фольклору", посвященный памяти В.Я.Проппа, структурно-семиотическая интерпретация материала в энциклопедии " Мифы народов мира" - как в ее теоретических разделах, так и в статьях, посвященных мифологическим традициям.

В 80-е гг. грань между фольклористикой " структурной" и " традиционной" (включая компаративную, историческую и т.д.) быстро стирается. Это сопровождается смягчением некоторых крайностей структурно-семиотического подхода, с одной стороны, и популяризацией его приемов, продемонстрировавших свою продуктивность, с другой.

Структурная фольклористика возникает как синтез традиционно-фольклористических подходов с методологией особенно интенсивно развивающихся смежных дисциплин - культурной антропологии, лингвистики, семиотики, информатики. В ее основе лежат представления о знаковой природе текста и его элементов, а в своем формировании она несомненно связана с исследованиями социальной организации и социальной психологии традиционных обществ. Специфической чертой советской и российской фольклористики, включая и ее структурно-семиотическое направление, является то, что она осознается прежде всего как дисциплина историческая, а в центре ее научных интересов находится движение устных традиций во времени и их происхождение.

В последующий период структурно-семиотические парадигмы и аналитические приемы становятся " всеобщим достоянием" ученых, занимающихся устной словесностью. По времени это почти совпадает с появлением в мировой науке пост-структуралистских концепций.
6.1. Полігенетичні корені сучасного міського фольклору: селянська традиція, масова (міщанська, низова, популярна) культура, елітарна культура (авторська творчість).

Міський фольклор – усна народна поетична творчість, що своїм походженням і побутуванням пов’язана з урбаністичним середовищем. Міський фольклор перегукується з традиційною УНТ на рівні жанрової специфіки і поетики творів. Міський фольклор формується на основі селянської традиції, масової та елітарної культури.

Поділ культури на три форми – народну, елітарну і масову, обумовлений насамперед тим, хто є її безпосереднім творцем (його професійними можливостями, інтелектуальним потенціалом, роллю і місцем у суспільстві) та споживачем.

Народна культура або фольклор створюється анонімними митцями, які, зазвичай, не мають спеціальної підготовки. Народній культурі властиве визначення „колективна'. Вона включає: міфи, легенди, сказання, епос, казки, пісні, танці, особливості побуту, декоративно-прикладне мистецтво.

Елітарна (висока) культура твориться привілейованою частиною суспільства, або професіоналами на її замовлення. Вона включає в себе вишукане мистецтво, так звану серйозну (класичну) музику, високо-інтелектуальну авангарду літературу та ін. На ранніх етапах соціокультурного розвитку до елітарної культури належала „аристократична' культура, тобто культура вищих класів суспільства. В умовах зростаючої демократизації суспільства привілейованою його частиною (елітою) слід вважати не якісь певні класи, а скоріш найінтелектуальнішу, найбільш освічену частину суспільства. Коли рівень освіченості в суспільстві зростає, коло споживачів високої культури поширюється.

Масова культура – комплекс духовних цінностей та культурних потреб, пов'язаних із розвитком науково – технічного прогресу, засобів комунікації. Масова культура орієнтується, головним чином, на усередненні смаки аудиторії й характеризується масовим стандартизованим виробництвом художньої продукції, поширюється засобами масової комунікації.

Незважаючи на регіональні або національні особливості, масова культура є космополітичною.

Масова культура зайняла місце між культурою елітарною (верхівка суспільства, найосвіченіші верстви) та народною, укоріненою переважно серед сільського населення. Вона приваблює, насамперед маргінальні верстви людей, вилучених цивілізацією з їх традиційного оточення, культурного грунту.

Існує досить розгалужена система індустрії масової культури, що включає в себе такі підрозділи: засоби масової інформації – ЗМІ, реклама, інтернет, масова соціальна міфологія.

Квінтесенцією масової культури є так званий кітч – дешева продукція, розрахована на зовнішній ефект. У 60 - 80-і роки цим терміном позначали популярну художню продукцію, що відповідала міщанськім смакам, була символом бездуховності. Це матрьошки, керамічні фігурки котів або слоників, картини з русалками.