Терор, мародерство, пияцтво, сексуальна розпуста як типові прояви повсякденного життя радянських партизан

Важливе значення для розгортання партизанського руху в Укра­їні мали настрої місцевого населення. На них впливали як події на фронтах війни і політика окупаційної влади, так і поведінка самих партизанів. У першу чергу на стосунках населення з партизанами негативно позначалися так звані “господарські” операції партизан­ських загонів із забезпечення себе продовольством. Частину харчів партизани вилучали у нацистів, іншу доводилося добувати у місце­вого населення. При цьому поруч із добровільною передачею на­селенням харчів і фуражу партизанам типовими були реквізиції та мародерства, навіть із застосуванням неприхованого насильства.

Так, 18 жовтня 1942 р. співробітник УШПР О. Гаврилюк, котрий перебував у відрядженні на Сумщині, інформував начальника УШПР Т. Строкача про те, що окремі бійці партизанських загонів О. Сабу­рова займаються мародерством і навіть збройним пограбуванням[177]. На поведінку партизанів О. Сабурова скаржився начальнику УШПР й уповноважений ЦК КП(б)У І. Сиромолотний. В листі від 23 берез­ня 1943 р. він писав: “… Його загони розповзлися по багатьох місцях, не припиняють найдикішого мародерства”[178].

З березня 1943 р. інформатор “Кармен” надіслав на ім’я на­чальника УШПР таку радіограму із Сумського з’єднання: “Повідом­ляю, що багато із загону займаються мародерством, беруть все, що трапляється їм під руку, аж до того, що беруть ковдри, прости­радла, білизну потрібну і непотрібну їм. Командування ніяких за­ходів не вживає”[179].

Радисти О. Хабло і М. Вовчик-Блакитна скаржилися 26 квітня 1944 р. Т. Строкачу на бійців Волинського з’єднання ім. В. І. Лені­на: “...Мародерство досягло вищих меж і населення вважає нас безжалісними бандитами. Зараз з’єднання майже не шкідливе для німців, є великим паразитом для населення і завдає шкоди, озлоблюючи населення проти радянських партизанів”[180].

Негативно відгукувався про поведінку партизанів з’єднань Л. Іванова та І. Шитова командир спецзагону НКДБ СРСР “Переможці” Д. Медвєдєв. Під час однієї зустрічі наприкінці війни він сказав: “Коли я розмовляв із Шитовим та Івановим про те, що їхні бійці займаються бандитизмом і грабунками, не кажучи про пия­тику, і вимагав навести порядок, дисципліну, колишній комісар батальйону Шитова сказав мені: “Що Ви хочете, щоб нас в першо ­ му ж бою вбили наші партизани”. − Вони боялися своїх партизанів. Про всі ці неподобства в свій час я ставив до відома командування у Москві. Вони грабували багато радянських людей, також місце­вих мешканців, котрі прийшли до нашого загону”[181].

Не без того, щоб командування партизанськими формуваннями, УШПР і ЦК КП(б)У намагалося вести боротьбу з усім цим. Так, 8 − 29 травня 1943 р. нарада членів нелегального ЦК КП(б)У, ко­мандирів і комісарів українських партизанських з’єднань на Поліссі у своїй резолюції зазначила таке: “Командуванню з’єднань знищувати в корені прояви всякого роду мародерства і грубого на ­ сильства над мирними жителями, притягаючи винних до суворої відповідальності, аж до розстрілу. Засудити і заборонити шкід ­ ливу, непартійну практику натуральних податків на селян в тилу ворога, яка проводиться окремими партизанськими загонами і яка викликає незадоволення у місцевого населення і порушує правильні, радянські взаємини з ними”[182]. Однак викорінити мародерство ви­явилося не під силу, що надзвичайно погіршувало образ радянських партизанів серед населення.

Цікаві думки з цього приводу висловив Г. Балицький. 23 червня 1943 р. він зробив такий запис: “...Будемо правильно вести себе серед селян, тоді противник ніколи не буде мати співчутливих, але коли партизани забудуть про правильне проведення політики партії і радянської влади серед мирного населення, тоді ворог обов’язково використає все це. Ворог особливо використає те ста­новище, коли партизани займаються мародерством”[183].

Партизанський рух виявився піддатливим і до такого лиха, як зловживання спиртним. Утім, заради справедливості слід зауважити, що до цього нерідко спонукали непрості обставини партизанського побуту: проживання взимку в наметах і землянках, які навесні і восени нерідко заливало водою, поранення, необхідність зняти стрес після важких боїв і перемаршів на далеку відстань. Класичну кар­тину вживання алкоголю партизанами зобразив у своєму щоденнику М. Попудренко: “Взагалі без дати не пили, але пили щоденно. Прав­да, п’яними ніколи і ніхто не був. Пили чесно”[184].

А ось, як характеризував місцеві партизанські загони на пів­ночі Київської області командир партизанського з’єднання ім. І. Бо­ровика В. Ушаков в радіограмі від 28 червня 1943 р. до УШПР: “Всі ці сімейні партизанські загони не боєздатні, займаються пиятикою, вилученням майна у населення...” [185]. Г. Балицький же у своєму що­деннику за 8 жовтня 1943 р. відзначив, що командир 3-ї роти Плато­нов напився і зірвав операцію; до втрати свідомості перепилися і його командири взводів Нікітін і Кримханов. Утім, усі вони відбулися легким переляком: двох попередили, а командира роти зняли з посади, але потім знову поновили на ній. А 22 жовтня Г. Ба­лицький записав: “... В 9.00 підійшов тов. Медвєдєв зі своїм загоном, розташувався північніше мого загону. Майже весь день пили. У Медвєдєва до чорта самогонки, у нього є свій апарат...” [186].

На моральний стан особового складу партизанських формувань негативно впливало “жіноче” питання, а особливо негідна поведін­ка в цьому контексті окремих командирів і політпрацівників. Пер­шим звернув увагу на це уповноважений УШПР Г. Мельник, котрий перебував у партизанських загонах О. Федорова. В листі від 13 листопада 1942 р. він писав, що “спостерігається співжиття ко­мандира і комісара з’єднання з бійцями-партизанками, а у коман­дира Сталінського загону тов. Попудренка співжиття вкоренило­ся”. При цьому Г. Мельник висловив припущення, що таке “спів­життя” в подальшому “може позначитися на бойовій роботі негативно”[187].

Зазначені факти підтвердив згадуваний вище М. Шеремет. У доповідній записці від 13 травня 1943 р. ЦК КП(б)У він писав, що “слабке, дошкульне місце у федорівському з’єднанні − це жінки. Їх, по-перше, багато, по-друге, діляться вони на дві категорії: кухарки і коханки. Бойових дівчат у Федорова мало”. При цьому він досить негативно охарактеризував у моральному плані й самого О. Федоро­ва: “Він легко ображає людей, які в чомусь не згодні з ним, не терпить заперечень, має надмірно розвинене самолюбство. В розмові не може обійтися

без мата і грубо поводиться з жінками” [188].

Про грубість і нестриманість О. Федорова писав і його заступ­ник М. Попудренко, занотувавши ще 22 серпня 1942 р., що розмови серед бійців про “баб та командирів” небезпідставні і що він сам не є безгрішним, а тому треба з цим “покінчити раз і на завжди”. Не кращою була ситуація і в з’єднанні О. Сабурова. У доповідній Записці лектора ЦК К. Дубини про перебування у ворожому тилу (вересень 1943 р.) до ЦК КП(б)У зазначається: “...в з’єднанні тов. Сабурова майже кожний командир загону, за пркладом командира і комісара, мають “жінок”. Всі про це знають”[189].

Насильство над жінками на підконтрольних радянським партизанам теренах стало буденним явищем. Ось як описували ситуацію звіти ОУН про діяльність червоних партизанів на січень-лютий 1944 р.: “Бувають часті випадки ґвалтування жінок (села Миньківка, Поропивка Потіївского району Житомирської області)”. У лютому 1944 р. щодо з’єднання О.Федорова на Волині бандерівська розвідка зафіксувала таке: “У кожного командира, комісара чи лейтенанта є при собі жінка чи коханка, з якою спить. Майже кожна жінка вже вагітна”. У той же час в Гороховському районі Волинської області записали: “Оперуючи по селах, червоні ґвалтували жінок. Напр[иклад], ґвалтували 60-літню жінку в Клені. У с. Воромлі під час насилування 5 дівчат зайшов червоний старшина − лейтенант. Коли заборонив цей поступок, мало його не застрелили, і він пішов”. У Львівській області документи ОУН за квітень 1944 р. засвідчили: “Партизани п’ють до втрати здорового глузду, а в такому стані ґвалтують жінок” [190].